Тетяна Якібчук. Те як Маруся 7-А рятувала
Жила-була собі дівчинка Маруся, і вона дуже любила фантазувати. От всі діти в її класі не любили лягати спати, а вона… Як лягла собі в м’яке ліжко, в теплу подушечку, під ковдру – шух! – та й заснула. А там…
В тридев’ятому царстві, в сьомому государстві, де семикласники на партах сидять, а на стільчику зошит і пишуть контрольну роботу з готування вареників… Та з дітей пот ллється, зуби скриплять, ручка потекла… Аж тут – вжух! – Маруська прилітає на слоні та каже:
– Так… Батіщев, тобі 2! Нестер до Нестора йде вчитись, бо муку з содою переплутала! Де ж ви такі вареники бачили зеленого кольору? Якібчук, Федулова! Ми про вареники пишемо, а не чай розливаємо!
От і пишуть контрольну, а сонце фіолетове сяє, грає… Трава синіє… Вареники танцюють і заважають контрольну писати, і тут… Бах! Бум! Ух! Приходить пельмень! Та такий… Що з дуба впасти можна! Зошити полетіли, мука на лобі, тісто в калюжі!
– Які вареники? Ви що! Пельмені краще! – грізно заявляє пельмень.
І всі порозбігалися – хто в річку, хто до Зайчихи Натасі в хатку. Що ж робити?! Маруся на слоні сидить, очі бігають, не знає, що робити.
– Я… Я… тебе не боюсь! Мене мама вчила тільки вареники робити! З вишнею! Солоденькі! А не оці ваші… Пельмені з м’ясом! – гордо відповідає Маруся.
Пельмень насупився… Що ж то з нею робити? Розчавити? Ні… Слон Степанович не дасть… Та й піти далі від неї не вдасться…
А поки він думав, Маруся взяла ополоник, і як кинула в пельменя… Він у каструлю впав, окріп його огорнув і розварився…
Але тут – оп! – і прокинулася Маруся… Ех, а жаль, адже вона не почула оплесків від семикласників…
А я, до речі, теж там була – чай пила. Ох, і смачний який! По вусах тік, в рот попало, та ще й на зошит…
