Матвій Балашко. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Я схилився над плитою. Відчув потоки тепла на своєму обличчі, що звивалися від неї. Любив готувати, бо це означало що тепер все в безпеці, не було більше грому з небес, чи невгамовного гавкання феєрверків. Проте чи справді це було так? Мої мозкові звивини панічно здіймалися, роздивляючись глибинні сенси за стіною з монотонного шуму дощу, зрідка перерваного блискавицями.

У мене було лише дві хвилини, щоб кліпнути. Я обережно піддів омлет зі сковорідки і розклав його по двом тарілкам, мої очі вправно сканували темні кути кухні з-за мого плеча. Як же я міг кліпати?

Мої пальці смикнулися до ножу, котрий лежав поруч зі складеними яєчними шкарлупками. Але то було лише босоноге шльопання поза дверима.

— Братику, а вечеря вже готова?

Я зітхнув, примружуючи очі.

— Так, секунду Ріта. — Сказав я з посмішкою.

“Щоб я робив без моєї маленької Маргарет?” — думав я, жваво перемелюючи перець.

За малим столом у вітальні мої очі різала єдина, та ой яка яскрава лампочка. Але мої очі голодно впитували тіні під вікнами.

— Смачного, братику! — Радісно випалила моя сестра. За секунду змірила моє примружене обличчя і  засудливо подивилася на мене. — А ти хіба не голодний?

— Ні, я поїм у кімнаті, а ти їж, їж, не турбуйся.

— Знову?

— Знову. — Я з силою посміхнувся. Її сумне обличчя ранило мене. — Ну, тобі вже час іти спати, будь гарною дівчинкою і доїдай швиденько. Вночі треба спати.

Я непорушно сидів коли вона закрила за собою двері, очікуючи настання ночі. Або скоріше тих простих десяти годин коли сліпуче сонце давало мені відпочинок, якими вони були для мене. Цок, цок, цок... Дві хвилини спливали. Я дивився ороговілими очима на дзеркальну поверхню бабусиного годинника, і бачив сліди під своїми сірими очима — сліди домовленостей, що не мав би вкладати. Думав про свою людяність, про своє ліжко. Зітхнув. Маргарет була варта моєї людяності. Так і не кліпнув.