Сінельник Анастасія. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

 Я бродила містом, згадуючи постійні сварки з батьком.

     "Краще б тебе небуло!" - постійно відлунювало у вухах.

     "За що він так? Я ж єдина донька, одна в сім'ї, кого так ненавидять... А от своїх синів він обожнює!"

     -Ненавиджу іслам! - крикнула я у темряву.

     Дві тіні, промайнувши поруч зі мною, вирвали мене з думок. Страх охопив мене. Якусь тканину мені накинули на обличчя. Потім засунули в машину і повезли довгими вулицями.

     Мені було страшно, але я здогадувалася чим це закінчиться. Коли машина зупинилася, мене кудись повели, зняли ганчірку.

     Очі засліпило. Я розглянулася і побачила, що стою в вітальні. Переді мною стояло багато людей різного віку у національних костюмах. Вони раділи.

     Наперед вийшов старий чоловік в розшитому золотом вбранні.

     - Вітаю! Я - Муслім. Мій син, Амір, вибрав тебе в дружини. Як тебе звати, дівчино?

     - Жазіра, - прошепотіла я.

     - Чи згодна ти ввійти в наш дім нареченою?

     Я була шокована. Він - жорстокий, агресивний хлопець нашого міста, якому завжди все сходило з рук. Були чутки, що від нього відмовилося багато наречених. Але мені шістнадцять! Наречена?! 

     Я ступила крок назад. Звісно, тепер наші сім'ї будуть ворогами, адже таким вчинком я зневажала його, його сім'ю.

     В кімнаті стихло. Мій, вже немайбутній чоловік, опустив голову і втупився в підлогу. Стара жінка в білому вбранні, знявши білу хустину з своєї голови, поклала її коло моїх ніг.

     - Прошу...подумай... Такого я не очікувала...

     У мене було дві хвилини, щоб подумати: з однієї сторони було боляче дивитися на цю жінку, а з другої - повернутися туди, де мене зневажають?

     Крок вперед - я вірна жінка, крок назад - я ніхто.

     В кімнаті здається ніхто навіть не дихав. Я заплющила очі і... ступила крок вперед. Стара жінка подивилася мені в очі. 

     - Дякую тобі, дочко, - прошепотіла вона, обійнявши мене.

     Я сподіваюся, що зробила правильний вибір...