Гармати кличуть знов до бою... та інші вірші. Іван Сидорчик
ГАРМАТИ КЛИЧУТЬ ЗНОВ ДО БОЮ
Гармати кличуть знов до бою,
Зусюди б*ють, як батоги,
А в нас – уже нема набоїв,
Лиш дика лють до ворогів
Та ще, позаду, Батьківщина
В саду, що раптом спопелів,
Та мати, що заждалась сина –
Ікона нашої землі.
Гармати знову звуть до бою;
Луна команда йти вперед,
Хоч в нас уже нема набоїв
І ми, прощаючись з тобою –
За автомати знов беремсь.
Хоч в нас уже нема набоїв;
Ще з ночі вистріляно все.
Та ждем, зітхаючи з тобою,
Що хтось їх ще та підвезе
Й тим самим сили нам подвоїть.
Дасть заступити світ стіною
Від ворога, що, ген, повзе…
РОТА
Війна й сумно долі в окопах
Вкриває кривава роса,
І в ній, поріділа вже рота,
Мов птах, відліта в небеса.
Хоч в декого з серця ще й лине, –
Мов прапор, злина раз по раз:
Вертайтеся, хлопці, живими, –
Вітчизна чекає на вас!
Та в воїнів є ще робота;
Нападник іще не відповз,
Отож не хитається рота,
Мов воду – втира свіжу кров
У вибухах вбивчого грому,
Де все ще луна раз по раз:
«вертайтеся, хлопці, додому, –
Вітчизна чекає на вас»
Де луплять ворожі гармати,
Й зусюди летить чорний сніг.
Й не хочеться хлопцям співати,
Що ще дочекаються їх…
ВНУКИ
Літо доспіває, вже в зеніті
Струшує меди з своїх долонь:
Гори яблук на столі й на вікнах,
І жде баба внуків у село
Із міських, задимлених асфальтів,
Де й трава вже рідкість – ну а тут
Від рясних, в росі, яблукопадів
Й роздуми вже зоряно цвітуть.
Хоч біда у баби, справжня мука
Віднедавна поселилась тут:
Яблук вдосталь, та немає внуків –
По містах тепер вони живуть..
ПІСНЯ
Признатись,- сором, наче п’явка ссе.
Коли десь на весілля потрапляю,
І в тому гулі глохну від пісень,
Яких уже давно не пам’ятаю.
Й хоч хтось втіша «Журитися не слід!» -
Я б у сльозі у власній утопився;
На мене кисло дивиться весь рід –
Мов каже,
Що в мені він помилився.
Й відводить очі, гублячи слова.
Й стає мені в тім велелюдді тісно.
А все – моя немудра голова,
Що в суєті забула рідну пісню.
ДІСТАЛОСЬ ВСІМ ВІД «БРАТНЬОЇ» ЛЮБОВІ…
Дісталось всім від «братньої» любові,
Яку несе Москва в усій красі;
В санбатах від побаченої крові
Геть сиві санітарочки усі.
Й, бува, здається їм, що то лиш сняться
Скалічені солдатики в бинтах.
Й чомусь уже не хочеться сміятись
Дівчатам у їх молодих літах.
Й, не стримуючись, по кутках ридають;
До дзеркалець припавши крадькома,
З жалем свої сивини розглядають,
Якими їх позначила війна…
ЗЧОРНІЛА БЄЛГОРОДЩИНА
І знову з белгородщини летіло *;
Підступно стерто ледь не пів села.
Тож Бєлгородщина уже не біла,
А чорна від біди, що принесла.
А орки все хизуються війною,
Та й чим іще хвалитись можуть там,
Коли в них замість серця під полою
Лише крива шаблюка та аркан…
* Під час теперішньої війни, розв*язаної
московитами, чимало обстрілів території України
здійснюється саме звідти.
НЕПІДНЯТИЙ ТЕЛЕФОН
Там, де в димах стікає кров'ю фронт
І все святе вже вибили гармати, –
В окопі дрібно дзвонить телефон,
Та вже нема кому його підняти.
Лиш стогони чиїсь із полинів
Та в мареннях пригадана ще мати,
Яка ще й досі сина жде з війни,
Але кому тепер про те сказати?!
ДИТЯЧІ МАЛЮНОЧКИ
З розповіді фронтовика
У бліндажі, де вже неначе
Й нема проклятої війни,
Висять малюночки дитячі,
На котрих ми, усе ще ми.
І коли знову йдем в атаку,
Встаєм в вогні на повен зріст –
То замість сльози витирати
Пригадуєм родинний лист,
Де все близьке й святе. Й неначе
Нема проклятої війни,
І на малюночках дитячих
Усе ще ми, усе ще ми…
ЗАМІСТЬ СМИЧКІВ УЗЯВШИ АВТОМАТИ…
Ну що тут скажеш, що вже вдієш, брате? --
Зведися духом, витри піт та кров
На зло риблудним ворогам проклятим;
Замість смичків – тепер в нас автомати,
І граємо ми вже не про любов.
Хоч що не день – рідіє наша рота,
Де села догоряють, мов свічки
Й луна лиш чорна музика з окопів,
Від автоматів, що замість смичків.
Чи відали, що будемо стріляти,
Що раптом в чорне вдягне все пітьма,
І ми, замість коханих обнімати,
До рук своїх візьмемо автомати
Й підемо всі Вітчизну захищати,
Де музики давно уже нема…
В РОЗВІДКУ
«Хто сміливий?» – питає комбат, –
Ледь приховуючи тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути.
«Не наказую, лише прошу,
Бо і сам там не раз був, тож знаю,
Який колір в того споришу,
Що попереду там вас чекає».
Й обніма всіх вже сивий комбат,
Ледь згасивши в собі тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути,
Як в тих зір, що, ген, впали з небес,
І в димах, що наспіли, не сяють.
Піднімаються хлопці – і вже,
Наче тіні на стежці зникають.
де таки ворог близько уже
Й оглядатися не випадає,
Хоч впадуть всі, мов зорі небес,
Та не раз ще засяють, засяють…
ОБЕРІГ
Це лихо й справді люд, мов ліс, вихитує,
Мов дикі бурі ліс впродовж століть;
Згоріла хата, й тільки слоїк з квітами
На її місці на столі стоїть.
Мов оберіг святий від діда-прадіда,
Що і у пащі дикого вогню,
На крилах пам*яті всім нам нагадує,
Що наш народ ніхто ще не зігнув.
І хай не зразу – та, усе ж, відродимось,
Шаблями освятивши землю цю.
І вкотре вже, зітхнувши, знов підводимось
У хмарі смертоносного свинцю..
Наблизим волі день, хоч зло розхитує
Нас, наче буря бір ледь не щодня;
Й зведемося – адже ще душі з квітами
Навіть в хатах згорілих пломенять…
ПРИОРІТЕТИ
У тої зарази
Нема й унітазів;*
Все тратять на зброю
І …сунуть війною.
Кажуть, «на коні»,
Насправді ж -- в г…і!
Прим.* - вояки окупаційних військ крадуть в Україні і вивозять до себе у вигляді трофеїів навіть звичайнісінькі унітази, вирвані «по живому» із людських вбиралень. Але, як не дивно, при тім кошти на новітні озброєння та війну у тій країні є.
ТАНЦІ НА ГРАБЛЯХ
Хоч ґуль немало вже в нас на лобах,
І вже не раз пекучий сором мучить, –
Та й далі ми «танцюєм» на граблях;
Нічого, схоже, нас життя не учить.
І як, скажіть, позбутися цих бід?
І як навчитись жити нам, як люди?
Коли проб'ємо отупіння лід
Й на ті «граблі» вже пертися
не будем?!
МАМИНА НАУКА
Наука мамина не в'яне,
Не і понині пломенить:
Остерігайтесь слів поганих,
А добрі – й сто раз повторіть.
Бо світ наш тому й світом зветься,
Хоч іноді, бува, й гірчить,
Доки в нім є слова від серця,
Доки в нім є щось від душі.
Такою є наука мами,
Що мов та зірка пломенить:
Остерігайтесь слів поганих,
А гарні – й сто раз повторіть…
* * *
Ще мариться голос зозулі,
Що пророкував нам літа,
А тут – лише снайперські кулі,
Що з свистом в окоп наш летять.
Й, відпавши на мить
від прицілу,
Питає охриплий комбат:
«Ну як ви, хлоп'ята, ще цілі? –
Ще зможемо повоювать?»
Й, почувши, як десь
на гармошці
Рве душу в кутку гармоніст,
Вкладає прив'ялу волошку
В свій ще недописаний лист.
А пісня та кличе в минуле,
З якого все ще доліта
Й приглушений голос зозулі,
Що пророкував нам літа…
ВИБІР
Всього ще буде в нас:
Вікторії і втрати
Не раз ще обпечуть на протяжних вітрах,
Та, грішному мені,
Все ж хочеться стояти
Наскільки й сили стачить –
На стороні добра
І йти лише на світло
В пітьмі кромешно-чорній, –
Туди, де промінь сонця пророче пломенить;
Не гоже ж бо на все дивитись лиш з балконів,
Тим більше, що живемо
Всього лиш якусь мить…
Із збірки віршів БАЛ ХРИЗАНТЕМ. І. СИДОРЧИК
* * *
Для щастя треба небагато,
Всього лиш трішки доброти.
Аби в душі цвіло, – для свята
Хоча б дорогу підсвіти
В думок правічнім страхоліссі,
Що всі надії відбива,
Хоч іноді вже й не до пісні,
Й потрібні губляться слова…
* * *
Не судім про цей світ надто строго,
Де і справді ми всі – як трава,
Адже в нашім житті, слава Богу,
Ще трапляються справжні дива.
І цвіте, як волошка у житі,
Пресвята наша Київська Русь.
Й, попри все, іще хочеться жити,
І хоч сумно – всміхатись комусь!..
ЗРАНЕНИЙ
Зранений вояк не плаче;
Не закляк в біді своїй,
Хоч і зшитий, наче м*ячик, –
Знову на передовій
Між своїх, в окопах, хлопців,
Побратимів бойових,
Що лише одного хочуть –
Миру для осель своїх.
Тому й рушили до війська,
Коли ворог завітав,
Хоч, по-суті, ще хлопчиська,
Й бій – одна із їх забав,
Де весь час снаряди й міни,
Переорюючи тишу,
тіло рвуть, немов ожинник,
Тільки в сотню раз страшніше.
Тож вже звикся і не плаче;
Поміж сивих прапорів,
Знов стрибає, наче м*ячик –
Постарались лікарі!..
РВЕТЬСЯ ТИША…
Тиша рветься, як та павутина,
Гул сирени дійма знов і знов;
Спалено ледь не пів-України, –
Ось така вона «братська» любов.
Ось такі вони, «дружні» обійми;
Полинами наскрізь проросли,
Бо за ними лиш війни і війни:
В нас на шиях – чужі постоли.
Бо кортить іще нас придушити,
Затоптати так хочеться їм
І все добре, що є на цім світі
У кишеню собі положити,
Ще й «по-братськи» всміхнутись при тім.
Тому й тиша – немов павутина,
Й знов сумні прапори лопотять;
Адже хмарами на Україну
Із Орди й зараз стріли летять…
2014 – 2023 р.р.
Із зб. ПО ТОНКОМУ ЛЬОДУ
* * *
В нас страхів навганяли багато,
Торочили не раз і не два
Про підступність Америки й НАТО.
Хоч насправді стріля в нас Москва,
Де не вивітривсь ще дух Батия,
Звідки зирить й тепер Чингізхан,
Бо по-іншому жити не вміє,
Тож і досі не затишно нам.
В нас страхів наплодили багато,
Ще і досі торочать, бува,
Про підступність Америки й НАТО,
Хоч насправді стріля в нас Москва*…
* Мається на увазі анексія Росією українського Криму, розв'язання нею кривавих конфліктів у Чечні і Грузії, спровокована та підтримувана й досі братовбивча колотнеча у нашому Луганську та на Донбасі.
Грудень 2020 р.
А МОСКАЛЮ ВСЕ МАЛО
А москалю все мало, мало й мало, –
Йому й понині спати не дають
Грузинські вина й українське сало,
І він мечем окреслює свій путь
В поля пшеничні, у сади зелені,
З ведмежих лігвищ виповзши на світ,
Аби і далі всіх тримати в жмені,
Під чоботиськом своїх підлих літ.
Але нехай ординцеві не сниться
Мандрівка легка з бурдюком вина,
Бо в нас ще й досі воля пароститься
Й завжди знайдеться шабля замашна!..
* Осінь 2021-го, восьмого року чергової російсько-української війни.
До українців
Мій народе, я одного хочу,
Над усе бажаю, – не втаю:
Нехай час тобі відкриє очі, –
З клітки душу випустить твою
Й, мов мару, зірве з тебе кайдани –
Щоб ти, вільний, врешті заспівав.
Недаремно ж ти на всіх Майданах,
Кров'ю обливаючись, вставав!..
ОБОРОНЦЯМ НАШОЇ ВОЛІ
Хоч убийте, не можу забути
Подвиг тих, хто ще в юні роки,
Не вагаючись, рушив під Крути –
Рятував світ від більшовиків.
Не відмахуйтесь, люди, не треба,
Бо ж не всі тоді вийшли із хат,
Аби наше усміхнене небо
Захисти в бою від «робят»,
Що з московських боліт
прискакали,
Нагостривши свої постоли,
Аби ми повік волі не знали
Й далі в ярмах чужинських гнили.
Хоч убийте, не можу забути.
Та і вам це зробити не дам;
Пам'ятаймо про тих, хто під Крути
Йшов на смерть,
не скорившись катам…
До Т. Шевченка
Ото тобі честі, Тарасе, а ти і не радий, –
Сам цар тебе, бач-но, увагою не обійшов;
Погнав з України – без права писати і малювати, –
Який бо ще нелюд страшнішу покару знайшов?!
А все непокора – уперта душа бунтівнича!
А все твій талант, чи то вже безталання твоє?
І в зранену душу вужем прокрадається відчай,
Остання надія, неначе туман розтає.
Довкіл обступають степи, наче ситі верблюди,
Піски і піски. Й пересохла руда ковила.
Отак тебе, батьку, виводило лихо у люди,
Такими стежками обпалена Муза вела!..
ТВЕРДЬ
Чую від дрібнотечі не раз,
Що слова, то не твердь під ногами,
Тільки ж ворог, припершись до нас,
Нищить першими книги і храми.
Сіє в душах отруту завжди
В намаганні зробить нас хохлами,
Бо безмовні – що квіт без води;
Із землі хоч і пнеться, та в*яне.
Отож навіть в годину біди,
В провожаті покликавши й пам'ять,
Одзиваймось на голос родів,
Щоб завжди мати …твердь під ногами…
ВІЧНЕ
Допоки в далях серпанкових,
Під ясним сонцем, що встає,
Ще чути українське слово –
То доти й Україна є,
Витьохкує під небесами,
Дівчатком милим у танку,
З своїми щирими піснями
У калиновому вінку!..
Тож Рідне, материнське слово,
Мов квіт, плекаймо між людьми
Й в найдальших далях серпанкових,
Бо доки є воно – є й ми!..
«НЕ РОСТЕ СВОБОДА НА ДЕРЕВАХ»
Осяйнуло якось в місті Лева,
Де в усіх куточках давнина:
Не росте свобода на деревах, –
На шаблюках дозріва вона.
Підніма з колін тіла і душі,
Для польоту множить силу крил;
То чому ж ми в наймах гнутись мусим? –
Хто такого нам наворожив?
Який нелюд й з-за якого тину,
З своїх вух іще й не збивши тлі,
Пнеться знов зігнути Україну, –
Дума, що в нас з дерева шаблі?
Що припне нас до своїх улусів,
Насукавши пут з козацьких крил?..
Хто сказав, що ми коритись мусим? –
Хто й коли нам ярм наворожив?!!
Тільки ж знову зацвіте калина,
Торкне душ з-під кожного вікна
Й скаже: була й буде Україна,
Бо у серці кожному вона!
Вкралось в записник із міста Лева
Де в усіх куточках давнина:
Не росте свобода на деревах, –
На шаблюках дозріва вона.