Порятунок української популярної культури, або як хлопці з Карпенка-Карого відроджують сучасну естраду України
З початку 2023 року в соціальних мережах почали набирати популярність ролики цікавого змісту. На перший погляд, на відео харизматичний молодий чоловік із довгим волоссям зачитує вірші своїм басом. Він немов включається всім своїм тілом у сюжет, що і грою не назвеш, імовірніше, він проживає кожне сказане ним слово. І від відео до відео ситуація не змінюється: образи, мотиви і сам наратив нібито й не втрачають своєї яскравості всередині їхнього творця. Міміка, жестикуляція, інтонації, погляд - усе видає в ньому не просто оповідача, а учасника подій. Уже пізніше, коли голос його потрапляє не лише у вуха, а й у ніс, стає колодою в оці, грузне в голові, на тлі роздається фортепіано. Слова інструменту ідеально доповнюють музику віршів і змушують усі струни душі заграти, у певному сенсі, по-новому, але водночас це не відчувається чужим, радше навпаки - композиція так глибоко вгризається у світ того, хто слухає, що стає органічною, але водночас самобутньою частиною його почуттів і переживань.
Благо, це не звичайний випадок замкнутого, запломбованого і закритого на сім обертів ключа персонажа відео. Зазвичай персонажі такого штибу не вибираються за межі відеороликів, назавжди залишаючись в'язнями й підпорядкованими особистості господаря. Аж ніяк цей випадок не звичайний – це не роль, не гра – це жива людина і, ба більше, – не одна. Мова про театрально-музичний ансамбль, або гурт Schmalgauzen. Група створена, не побоюся цього слова, поетами, акторами і, що важливо в тому сенсі, який я сам вкладаю в це слово, – чудовими театралами. Народжений у стінах університету імені Карпенка-Карого у Києві, зараз гурт успішно їздить Україною, зустрічаючись із публікою шанувальників їхньої творчості на концертах, де виконують власну музику, читають вірші, монологи та, звісно, грають! Їхні концерти енергетично більше схожі на квартирники, де і ті, хто прийшли разом, і хто окремо, зрештою, всі разом в один голос підспівують улюбленим виконавцям та з палаючими очима слідкують за кожним рухом людей на сцені. Кожен з учасників гурту є його частиною, пов'язаною з іншими, і, що важливіше, – такою, що доповнює інших. Цілком можливо, що поодинці члени гурту блукали б у своїх починаннях так само самотньо, як хмари в небі, але разом утворюють щось ціле, оригінальне і по-справжньому захопливе. Голоси солістів поєднуються так само невимушено, як місяць поєднується із сонцем, інструментальна жива музика захоплює увагу слухача, і жива вона не тому, що грається просто перед публікою, а, імовірніше, тому, що завжди звучить натурально, в ній немає ні краплі брехні. Погодьтеся, куди простіше повірити молодим, енергійним і талановитим хлопцям, коли вони співають про кохання, ніж рафінованим артистам у їхніх ліричних текстах, які (навіть вже на моїй пам'яті) ким тільки не купувалися.
Сама музика та й загалом виступи гурту розривають шаблон української естради і є чи не єдиним проблиском творчості в сучасному інформаційному полі, в нескінченному мороці пісень про байрактар, ванєк-встанєк, репа й іншої гидоти. В ансамблі Schmalgauzen відчувається щира праця, яку кожен з учасників невтомно вкладає у спільну справу. Сам жанр музики не можна загнати в рамки (як і їхні образи), їхня музика така ж частина кожного з них, як і, наприклад, нирки, серце або кров. Різні музичні інструменти від пісні до пісні (та що там інструменти!), мови – часто на виступах хлопці говорять і навіть співають німецькою та французькою.
Якщо вже й проводити з чимось паралелі, то за духом їхня творчість мені особисто найбільше подібна на післявоєнний Париж, Францію епохи Сартра, Годара і Бріджит Бардо, Les Trente glorieuses (Славне тридцятиріччя). Той час, коли разом із гуманітарною допомогою до Франції прибули і мода на джаз, рок-н-рол та "чорні романи", і всі підвали, бари та кафе кварталу Сен-Жермент-де-Пре заполонила яскрава й амбітна молодь. Квартал, де поєднувалося, здавалося б, несумісне, хоча ні, радше час, уособленням якого було це місце. Барикади, збудовані студентами, з яких Фуко кидався цеглою в загони поліції, кафе "Флора", де працювали Сартр і Симона де Бовуар, і Борис Віан, який спостерігає за всім, що відбувається. У такій Франції, звісно, все набувало свого особливого колориту. Ось і жанри нової американської музики набули нових рис із шансону, поезії. Ось що найбільше схоже на молодий український гурт! Такі пісні, як Les Élucubrations (1966), La Revolution (1968), Chanson du C.M.D.O. (1968), можливо, застаріли своїм звучанням, але за духом так само молоді й близькі творчості Schmalgauzen.
У сюжетах їхніх пісень так само відчувається штрих Франції. Там, у 1950-ті роки, відбувається загальне оновлення театру. Театральні експерименти іменуються критиками і самими театральними діячами "новим театром", "театром бунту", "театром абсурду", "антитеатром". Суть цих експериментів одна: змінилася сама концепція театрального мистецтва, персонажі були позбавлені особистісних характеристик, фабула розвалювалася, сенсу немає, вистава схожа часом на клоунаду. Театр Schmalgauzen оповідає не про персонажів, а про почуття, а крізь них уже проглядається загальний сюжет, і тільки так можна угледіти те, про що хочуть говорити хлопці у своїй творчості. У цьому і є їхня магія – вони не розповідають, а пропонують подивитися з ними, без цього все позбавлене сенсу: і безрукий диригент із Вальтером у сумці, і танго, чиї парфуми пахнуть останньою цигаркою о четвертій ранку.
Мабуть, багато про що поки говорити не варто. Феномен Schmalgauzen унікальний і не має аналогів в українській популярній культурі. Гурту ще належить багато чого пережити і, можливо, навіть змінити. Проте суть залишається одна, і краще за самих хлопців її сформулювати ніхто не зможе: "То мистецтво тепер я?". Залишається тільки щиро відповісти: "Тепер ви". І тільки їм вирішувати, що з цим робити.
Юрій Кондрашков
