Василь Стефаник. Дорога

– Я йду, йду, мамо. – Не йди не йди, сину...

Пiшов, бо стелилася перед його очима ясна i далека. Кожнi ворота минав, усi бiлi вiкна. Любив свою дорогу, не сходив з неï нiколи. Уднину вона була безконечна, як промiнь сонця, а вночi над нею всi звiзди ночували.

Земля цвiла i квiтками своïми смiялася до нього. Вiн ïх рвав i затикав у свiй буйний волос.
Кожна квiтка кидала йому одну перлу пiд ноги. Очi його веселi, а чоло ясне, як керничка при пiльнiй дорозi.
Аж людей спiткав.
Вбитi по колiна в землю, вони у безтямнiй многостi падали i здоймалися.
Чорними долонями стручували пiт з чола i великими руками ловилися землi.
Втома валила ïх, вони душили за собою своï дiти i ревiли з болю.
Здоймалися i падали.
А нiч клала ïх у сон, як каменiв, одного коло одного.
Страшними лицями оберненi до неба, як морем голов проти моря звiзд.
Земля стогнала пiд ударом ïх серць, а вiтер втiк за гори.
Вiн читав тi лиця i велику пiсню бою на них.
З ïх губiв злизав слова, з чолiв вичитав мислi, а з серць виссав почування. А як сонце родилося в кровi i цiлувало помiж довгi вiï ïх очi, то в його серцi породилася пiсня.
Розспiвалася в його душi, як буря, розколисалася, як мамине слово.
I став сильний i гордий. Вiтер нагнув д' нему всi квiти.
Ступав своєю дорогою дальше.
Вона, як полотно, пiд ним угиналася. Минав усi ворота, бiлi вiкна помикали.
I знов людей побачив.
Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними дiти в холодi снопiв. Огонь ïх пражив, залiзо плакало в ïх руках.
Полинялi пустарi небеснi бездушно звисали над ними.
Всi в бiлих сорочках, як на Великдень.
Але снопи пропадали з-над дiтей, i вогонь вжерався в ïх бiлi голови.
Вони вгризалися знов у жовтi лани.
Читав ïх розпуку й ïх безсилу.
По ïх чолах копалися рови один коло одного. Губи ïх засихали i бiлiли. Серця заходили жовчю.
I пiсня його душi згiркла, як зiгнила пшениця.
Очi його помутнiли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозi.
Сила його i гордiсть впала на тверду дорогу.
Строïвся.
Пiшов своєю дорогою, як птах, що своïх крил на собi не чує.
На свiжiй рiллi пiд веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася ïï бiлими слiдами.
Як безсильна дитина, протягнув до неï руки.
– Ходи!
– Не можу, бо ти отрута!
Захитався, а як прожер свiй засуд, то поклав на чорну рiллю окрушки своєï пiснi i поволiкся дальше. Йшов, як тiнь спорохнявiлого дуба перед заходом сонця.
Дорога темна, як слiпому молоденькому калiцi.
Одного дня спотикнувся на грiб своєï мами.
Заридав сухими очима i впав.
Зарив чоло у могилу i просив маму, аби його назвала так, як вiн був ще дитиною.
Одно маленьке слово аби сказала!
Довго просив.
Потiм поклав голову на хрест i почув вiд нього мороз. Здригнувся, поцiлував могилу в маленьку яблiнку i поплiвся, безiменний i самотнiй.
– Боже, ти подаруй менi решту моєï дороги, бо я не годен вже йти!
I скакав з могили на могилу, як осiннє перекотиполе. Аж як перейшов сто гробiв, то сотий перший його був. Припав до нього, як давно до маминоï пазухи.