Михайло Коцюбинський. Коні не винні
– Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своïй синiй з галунами лiвреï.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.
– Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
– Ху-у!.. Як приємно се освiжав! – Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настроï, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приємно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали «червоним» i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля має належать до тих, хто ïï обробляє. «Пора нам розстатися вже з пануванням», – подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв ïй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка – любимий песик, расовий фокстер'єрi
– Де ти, шельмо, була? – нагнувся до неï Аркадiй Петрович. – Кажи, де ти, шельмо, була? – Вiн любовно лоскотав ïй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. – Де ти вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед червоних жилок, i се його турбувало: «Треба знову класти примочку!» Збоку на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й припудрив.
– Ïсти!
Йому хотiлося ïсти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит має...
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
Приємно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як вiн покинув своє мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили. Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали «татком» Вiн з приємнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у своïй блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, – з одного боку Антоша, його лисiючий син, а з другого – дочка, бiлява Лiда, двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно приïхав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна – Соня, – в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав рукою по сусiднiм крiселцi:
– Мишка! Сюди!..
Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на свiй обрубаний хвостик.
– Де ж Жан? Покличте Жана... – звернувся до всiх i нi до кого зокрема Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у вiдставцi, ввiйшов пiд руку з своïм «мiноносцем», як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в своïй слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а «мiноносець» став ззаду за крiслом.
– Добридень, Жане! – привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй Петрович. – Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
– Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була не купа бруду i смiття, не леговище нужди людськоï... словом, менi приснилось не те, що ви називаєте мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
– Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм, достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
– Жане, твiй борщ прохолоне...
– Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце № 17, зав'язуй серветку...
– Єсть! – стрепенувсь «мiноносець .№ 17» (по порядку лакеïв, яких Жан часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
– Я думаю, що-о... – прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву головку мадонни.
– Почали сiно возити, Антоша? – зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка з рiдким волоссям.
Софiï Петрiвнi неприємно було дивитись, як Жан ïсть неохайно, лишаючи в вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
– Антоша, тебе батько питає про сiно...
– Ах, вибачай... – пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: – Замiсть дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба фершала кликать, – бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а тепер крутить...
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками, незважаючи на офiцерськi чини.
– Усi вони такi! – сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу, що сидiла коло неï на крiслi, важко вип'явши своï рудi груди, мов в камiзельцi.
– Ви чiпляєтесь, дiти моï, – благодушно обiзвався Аркадiй Петрович, кiнчаючи борщ. – Мужик має так само своï потреби й турботи, як i ми, грiшнi...
Вiн був у чудеснiм настроï по сьогоднiшнiй сходцi.
– Безумовно, менi здається, що батько... Лiда знову прихильно нагнула головку мадонни i розтягла кисло своï широкi, блiдi уста.
Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! Ïï наспiвали лiберальнi студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурницi!..
– Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
Од ставний адмiрал («броненосець», як вiн себе називав) почув небезпеку од такоï розмови.
I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi комбiнацiï згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен – пiгмеï...
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим зайнятися своïм Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
– Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
– Пiль!..
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк дядька.
Але ïï Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на шиï, як дама, i з голим задом, дряпнув ïï лапою по руцi, домагаючись ïсти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний, як ïï сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
– Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! – стиснула вона плечима i подивилась кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
– Що правда, то правда. Таке дiється навкруги, що не знаєш, чим i скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
– Як! Вже забрали?
– Ф'ю-ю! – свиснув Антоша. – Нема вже в барона маєтку, та й сам утiк... Страх що дiється всюди, а тут ще ви, татку, з своïм лiбералiзмом.
– Ах, ах! – зiтхнула хазяйка дому.
– Ну, нам не доведеться тiкати, – засмiявся Аркадiй Петрович. – Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? – Вiн лоскотав ïй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби i крутила обрубком хвоста. – Я своïх думок не маю потреби таïти... – Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. – Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се оддавна...
– Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..11 Софiя Петрiвна з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
– Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала – i годi. Треба ж i другим. Не бiйсь, всеï землi не одберуть, лишать трохи i нам... так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у мiсто... Ха-ха!..
– Вiн ще жартує!
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що сидiли за столом, але спiвчував ïй тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i, одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi своïх офiцерських штанiв. Жан спокiйно жував печеню пiд захистом «мiноносця», Савка робив таку мiну, наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
– Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав ïй скiнчити:
– Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiдує се мужикам. Вони настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш...
– Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш ïсти – працюй, моє серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
– Лiда в своïй чудеснiй сукенцi, що так ïй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доïти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
– Щодо мене, то я...
– От i прекрасно...
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на адмiральську тужурку, i «мiноносець» старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софiï Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
– Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
– Клади, клади, ma cherie22, я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має право на землю.
– Блажен, iже i скоти милуєть... – одповiв текстом на своï думки мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. – Мiноносце! Дай папiроску...
– Єсть!
– Браво, Жан, браво!.. – розсмiявся Аркадiй Петрович. – То ж скоти, а то люди...
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг ïх. Вiн кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу поноску пiд чорним холодним носом.
– Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув. Занепокоïлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
– Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
– А! Мужики... Клич ïх сюди.
– Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не виïхав нинi на панове сiно.
– А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в своïх полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i собаки.
– За яким дiлом прийшли?
Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана. Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсноï купи i звiдти вклонився ласкавому пану.
– Прийшли до пана погомонiти за землю.
– Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума. Тодi Iван помiг:
– За панську, прошу ласкавого пана...
– Що тепер, значить, такi часи настали... – додав Марко...
– Та й пан самi нам казали... – не втерпiв Панас. А Бондаришин вже закiнчив:
– От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
– Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
– Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
– Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, – одвiв дiда рукою рудий Панас.
Тепер вже цiла родина – Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда – покидали своï мiсця i встали за плечима хазяïна дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
– Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
– Ах, ах! – зробилось млосно Софiï Петрiвнi, i поки Лiда подавала ïй воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
– Вот негодяи!..
– Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому пану, – кланявся Бондаришин.
– Аякже... Грiх що казати... всi люди пана «татком» взивають... – гудiли за ним.
– Ну, добре, – стримав образу Аркадiй Петрович. – Не одрiкаюсь од своïх слiв... Коли так присудила громада...
В його голосi чувся вже лiд.
– Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смiєте ви!.. – хвилювалась Софiя Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому лобi.
– Так отак, пане... за два днi маємо свято, тодi громада й подiлить землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де ïм лишить на грядки... чи коло дому, чи в полi.
– Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... – вирвався з радою рудий Панас.
– За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi... Вони нас нiколи не забували...
– Авжеж... чи порошку там, чи мазi якоï... звiсно, нашi пани... Оставайтесь здоровi...
I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй Петрович теребив в руцi серветку.
Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
– Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смiєш оддавати землi. Ти маєш дiти!..
– Это нельзя оставить! Тут нужны меры... – гарячився Антоша i так штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
– Ах, дайте ви менi спокiй! – роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. – Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед Ґвалту i метушнi, що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
– Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
– Єсть! – стрепенувсь «мiноносець».
Але плавба не вийшла.
Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з ïдальнi разом зо всiми псами.
Тiльки Мишка десь щезла.
Мишка знайшла хазяïна свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними дверима, що вели на терасу, i стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн ïï не помiтив. Тодi вона заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла у кутку на подушку.
Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах горiли маки, а раннi левкоï тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив дверi i пiдставив лисину сонцю. Потiм важко зiйшов по сходах i присiв над квiтками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i не хотiв признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, вiн завжди тримався такоï думки i завжди ïï висловляв, але щоб у нього... От тобi й добрi «сусiдськi» стосунки! Згадав всi поради своï i помiч, кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного батька. В того самого Бондаришина вiн, здається, хрестив... А тепер все се забулось!
– Грядка цибулi i на крокет... Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно i безупинно лилось на квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку, як звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля нього. Певно, вже обмовляють новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти осiдлати коня, але не зваживсь якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз них у браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички цвiту тихо гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок золотився на сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла в житi i побiгла стежкою наперед. Ниви то поволi котились в долину, то пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет, а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого не думать i тiльки вдивлявся в таємничу глибiнь густих зарослiв жита, тiльки чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси, щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi голос, м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що се обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як з жiнкою, з сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступає, ходили ноги батька i дiда, i над полями лунав ïх голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн пишається й цiнить у собi, його розум, смак i культура, навiть його iдеï, – все згодували, усе зростили отсi лани.
Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
– Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i далi брiв. Злiва, при мокрiй долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий, з торбинками через плече.
– Надiнь картуз! – гукнув Аркадiй Петрович.
Пастух не дочув i бiг до нього.
– Картуз... картуз надiнь!
Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата пiдняли голови до хазяïна свого й чекали, напруживши жили на мiцних шиях, готовi плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз полохливих очей. I так вони довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi, i обом було приємно – одному чухать, а другому чуханим бути.
«I се заберуть...» – гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
Щось було сьогоднi принадне, особливе в його землi, мов на обличчi небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер мусить прощатись навiки. Якiсь квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть контурiв, запахи трав i землi, теплi рiднi простори.
Високi верби шумiли над ровом, i небо мiж ними синiло, наче емаль. Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i полинях, i знов опинився на стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм – жовтiла глинянч круча, з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут вперше. Чи не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн мало знає маєток. Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в глинi i нюхала ямку. Стежка лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер поле все ширше розкривало своï рамена, все далi розстеляло свою одежу, i, коли вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй красi всi ниви, зелена пляма низькоï луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку, своєï землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому ïï не оддасть.
– Буду стрiляти, коли прийдуть....
Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
Хiба се вiн?
Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт з лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки – нi. Хiба вiн може пiти проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не таïвся нi перед ким. Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя? Кiлька засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально, з грядки цибулi вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки на передмiстi. Стара сама готує ïсти. Вiн ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадiй!.. Справдi, чи вiн вмiв би наставить? Треба навчитись. Антоша та Лiда зароблять на хлiб, вони молодi. А тобi. Мишко, доведеться забути про креми та смачнi кiсточки...
Дурна Мишка наче зрадiла такiй перспективi. Скакала йому на ногу i умастила землею штани. Але що там штани! Йому навiть приємно було уявляти себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Вiн мученик i добровiльно несе свiй хрест... Чув, що його тiло приємно парує, дихання чисте i легке, а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит i -здоровий, що просто чудо! Чи догадаються тiльки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як вiн любить: цiленькi облити сметаною добре i оживити зеленим пером цибульки... Треба було сказати Мотрi... Чорт побери! Завжди iсторiï всякi збурюють йому кров, змушують грати. Але, властиво, чи було що навiть? Якiсь похвалки фантастичнi, дурнi погрози. Вони розвiються зараз, коли побалакать з селом. Все буде, як було досi, тихо i мирно, бо щоб у нього хто зваживсь одiбрать землю... У нього? Ха-ха!..
– Мишко, аvanti!..
Однак вдома i не думали подавати вечерю.
Софiя Петрiвна чекала на нього на Ґанку, i не встиг вiн навiть скинуть картуз, як вона напустиласьна нього:
– Аркадiй, ти маєш дiти!
Пiд очима в неï чорнiли круги.
– Ну, маю, серце.
– Тут не до жартiв. Ти повинен до губернатора ïхать...
Аркадiй Петрович знизав плечима i одвернувся.
– Треба прохати, щоб вiн зараз прислав козакiв.
– Вибачай, Соню, ти говориш дурницi.
– А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
– Ну й заберуть. Земля до них належить.
– Ти помiшався на лiберальних iдеях. Коли ти вже затявся, я ïх сама покличу.
– Я не потерплю козакiв в себе.
– Без них не обiйдешся.
– А я зроблю скандал... Я не знаю, що зроблю... Пiду в тюрму... На Сибiр пiду...
– Аркадiй, голубчик...
– ...На каторгу пiду, а не попущу...
Знакомства. Новые.
– Зрозумiй же, Аркадiй...
Але вiн не хотiв розумiти. Розшумiвся, як самовар, що ось-ось має збiгати. Кричав, весь червоний i мокрий, тупав ногами i так махав руками, наче перед ним була не жiнка, а навiснi козаки.
Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки вечерю йому зiпсували. Тим бiльше, що забули засмажити печерички.
– А де ж Антоша?
Його при вечерi не було.
I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна, поясняючи щось нiсенiтне, як затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.
Але нiчого не одповiв.
Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настроï. Вже в тому, як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, вiн почув неповагу до себе.
«Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нiчого церемонiï гнути...»
З'ïв без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад, шпихлiри, тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала гусей, порожнi удень хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов ïдкий запах.
Хурман на подвiр'ï мив фаетон.
Потому заглянув до стайнi. Там тупали конi та жували обрiк, а при дверях лежала велика купа старого гною. Бiля неï, поклавшись голоблями на траву, дрiмала мокра бочка з водою.
– Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед дверима, як на парад...
Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
– Слухаю пана.
«Властиво, се нi до чого, – подумав Аркадiй Петрович, – але – сказав».
Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
«Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, – скипiв Аркадiй Петрович. – Що я ïм тепер! Я вже ïм не потрiбний...»
– Хам! – кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
Спустившись з Ґанку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з своïм «мiноносцем». Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
«I той виступає сьогоднi iнакше, – подумав Аркадiй. Петрович про «мiноносця». – Радiє, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв...»
Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. «А сiни возять!» – згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз, на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, – i не вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизоï хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав. Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропадає!..
Так само без думки – для чого – вернувся знов на подвiр'я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i паруюча пiсля дощу.
Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.
– Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш менi зараз до гною!
Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в напрямi стайнi, поки здивований хурман лiниво брався за вила.
«Се вiн навмисне... – думав Аркадiй Петрович. – Що буде завтра – побачимо ще, а сьогоднi я ще господар».
В кабiнетi вiн заспокоïвся трохи. Скинув з себе верхню одежу i в сорочцi лiг на кушетку.
«Дурницi. Чи варто так хвилюватись? Хiба не однаково, де лежатиме гнiй?»
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очi.
«А тепер що?»
Одкрив очi i подивився на стелю.
Одповiдi не було.
В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в сизiй мутi його крутились пилинки, в ïдальнi гримiла посуда. Накривали до столу. Аркадiй Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чиïсь каблуки, пересувались стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоïстiсть у його настрiй. Знову збирав всякi тривожнi дрiбницi – нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертiсть, неувагу до нього стрiчних селян, – i йому хотiлось, щоб невiдоме «завтра» прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн буде завтра триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть мужикам землю? Не знав. I в тому, що вiн досi сього не знав, помимо всяких теорiй, таïлась цiкавiсть неминучого завтра.
Вийняв годинник i подивився.
– За десять дванадцята буде, – сказав наголос. «Значить, – подумав, – лишилось менше доби».
Завтра... Уявив собi раптом завтрашнiй ранок... Насуне з галасом на подвiр'я цiла громада, верещатиме тонко жiнота, здiймаючи сварку за землю... дiти почнуть заглядати у вiкна та лазить по Ґанку, мов на своєму...
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
– Ху-ху!..
Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вiтрi, байдужi до того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.
За обiдом Антошi не було.
I знов кабiнет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумлiння, по-свойому кожне, а пiд всiм тим тлiла гостра цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все ж завтрашнiй день твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.
Через подвiр'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрiм конi, i чутно було, як пройшов просто у хату Софiï Петрiвни, а в столовiй тим часом лагодять ïсти для нього.
«Вже небагато лишилось... нiч i кiлька годин», – позирав на годинник Аркадiй Петрович.
Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та крутi роги. Лошата стрибали на зеленiм дворi.
«Невже завтра i се не моïм стане?» – з сумом подумав Аркадiй Петрович i раптом почув, що Лiда говорить:
– Ти не тривожся, тату, але...
– Що таке? – обернувся вiн швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.
– Не треба тривожитись дуже... прийшли козаки...
– Як... козаки?
– Губернатор прислав... Стоять на дорозi... Аркадiй Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть лисину запалила, а серед того пожару бiлiли жовтавi вуси i сердито плавали очi, сивi, злинялi, як два замерзлi озерця.
– Що ж се таке? Я не просив... А, розумiю, се проти мене змова... Чорт... я не попущу... Покликать Антошу...
Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою наче збирався побити Антошу.
– Я думаю, що... – розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла казати, щоб заспокоïти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'є себе крильми i витяга шию перед завзятим боєм:
– Подать Антошу!
Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
– Ти навiв козакiв?
– Я чи не я, се, тату, не важно, – засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офiцерських штанах.
– Ага! Не важно... Ну, добре. Так я ж вам покажу... Я прожену ïх швидко... Пустiть! – кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав по хатi, наче зовсiм утратив розум.
– Аркадiй... заспокойся, Аркадiй... – благала Софiя Петрiвна, розставляючи руки у дверях. – Ти ж бачиш: нiч, люди йшли стiльки, стомились, голоднi, мужики ïх не приймають в село... як же так можна...
– А! Що менi люди... хорошi люди!.. У мене – i козаки... Пустiть мене зараз...
– Але ж, тату, менi здається, що... – вмiшалася Лiда.
– Прогнати не трудно, – перебив Лiду Антоша, – тiльки що вийде з сього... Пашi в селi тепер не дiстанеш, та й мужики добровiльно не дадуть... хiба грабувати будуть... Коли ти сього хочеш, то проганяй...
– Ах, бiднi конi, – зiтхнула Лiда, – що ж вони виннi...
– Що ти сказала? – спинився проти неï Аркадiй Петрович, пiднявши брови.
– Я кажу, тату, що конi не виннi...
– Ïх би можна поставить на нiч пiд намет коло стайнi, – обiзвався Антоша.
– I дати оброку... не збiднiли б од того... – додала Софiя Петрiвна.
– Залишiть, прошу, своï ради при собi! Менi ïх не треба... – носився по хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. – Я i сам знаю, що конi не виннi, – спинився вiн коло дочки. – Се ти правду сказала. Конi тут нi при чiм... ну, i що ж з того?
Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв. Кров одступила на мiсце, вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного льоду, там вже свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв ïх на сина.
Завагався хвилину i несподiвано запитав:
– А стане ж у нас оброку?
– Я розстараюся вже... I сiно маємо свiже.
Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.
– Навести козакiв!.. – знизав плечима Аркадiй Петрович, знов заходивши по хатi. – Я... й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..
В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.
Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленiй лютi, а далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.
Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що вступали у двiр, i бряжчало оружжя на козаках.
«Страшний день» починався зовсiм не страшно. Пiд вiкнами бились i цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни i навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись, вiн пiдбiг до вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили на довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, i сонце грало на ïх голих по лiкоть руках, на засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.
Вiн дивився на сонце, на своï ниви, на масу нiг, кiнських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамiр пташок, форкання коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.
– Савка! – гукнув вiн на цiлу хату. – Принеси каву!.. – I шуснув назад у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.
А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув на пахучий напiй, понюхав теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.
Березень 1912, Капрi
Твори
Критика
