Розвиток реалізму в творчості М. Коцюбинського
М.С. Грицюта
З ім’ям Коцюбинського зв’язані етапні моменти в історичному розвиткові нашої літератури, його спадщина надзвичайно показова, особлива сторінка в історії української прози, найвище досягнення її в дожовтневий період. Коцюбинський дав нашій літературі твори не лише нової мистецької якості, а й небувалого громадського, філософського звучання, вніс цінний вклад у національну і світову скарбницю культури.
Хоча остаточному виробленню послідовних революційно-демократичних поглядів, оригінальної манери Коцюбинського передував тривалий період ідейно-творчих шукань, письменник ніколи не стояв осторонь інтересів народу.
Схрещення різних впливів на шматкуючого письменника особливо помітне в одному з найраніших творів М. Коцюбинського «Андрій Соловейко, або вченіє світ, а невченіє тьма». Тут є дещо від Шевченка та Марка Вовчка і від Нечуя-Левицького. А основний ідейний пафос оповідання – від народницької літератури. У творі бачимо болюче реагування Коцюбинського на важке життя селян, прагнення вказати (хай і нереальні) засоби до поліпшення їх становища. Це ж саме можна сказати і про оповідання «21-го грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка». В цих творах письменник показує, що причиною соціального зла, ворожнечі між панами й селянами є не темрява селян, а їх тяжке матеріальне становише. тобто приходить до вірного розуміння причин класової ворожнечі на селі. Разом з тим письменник ще не позбувся впливу народників. В оповіданні «Дядько та тітка» стверджується, що «просвіта та добрий приклад переінакшили б діло».
Ранні твори Коцюбинського художньо недосконалі. Чи не найбільшою їх вадою є неприхована тенденційність, народницька програмність, оголений дидактизм, «підсолоджена», місцями пафосна, штучна розповідь. Ці та інші недоліки своїх ранніх оповідань усвідомлював сам письменник, а тому не поспішав їх друкувати, на якийсь час перестав навіть писати і наполегливо працював над собою. Визначитись як письменникові йому допомогло головним чином творче навчання у Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, і основне – глибший зв'язок з життям.
У 1891–1892 роках М. Коцюбинський живе у с. Лопатинцях на Вінниччині, де пише такі твори, як «Харитя», «На віру», «Ялинка», «П’ятизлотник», «Завидющий брат». Порівняння їх з попередніми переконливо доводить, що проживання в Лопатинцях мало для Коцюбинського-письменника, може, й вирішальне значення. Знаходячись серед селян, постійно спілкуючись з ними, уважно вивчаючи народну творчість, письменник збагачує свою мову, погляди на життя, знаходить оригінальні теми для творів, окремі з яких опрацьовує бездоганно.
Тепер його письменницький хист визнає такий майстер слова, як Панас Мирний.
З приводу оповідання «Харитя» Мирний в листі до Коцюбинського писав: «Один мій знайомий, маючи думку видати книжку про «дівочу долю», як вона вимальовується у різних наших письмовців, дав мені продивитися свою працю. Продивляючись, я перше всього наткнувся на Вашу «Харитю». Прочитав я її, та й не стямився!.. У такій невеличкій приповістці та такого багато сказано! Та як сказано? Чистою, як кринишна вода, народною мовою; яскравим, як соняшний промінь, малюнком; невеличкими домірними нарисами, що розгортують перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!»
У творах, написаних у лопатинський період, Коцюбинський створює правдиві малюнки життя у дусі Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Щоправда, найбільш імпонує йому манера письма Нечуя-Левицького – тяжіння до деталізованих барвистих описів природи, сцен, суцільних і докладних характеристик героїв, надмірне захоплення матеріалом і нехтування динамікою сюжету. Характерно також, що в оповіданнях цього часу «Харитя», «Ялинка». «П'ятизлстник» та повісті «На віру» Коцюбинський уникає подільських діалектизмів і орієнтується на мову Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.
Якщо Нечуй-Левицький приваблював Коцюбинського передусім своєю манерою письма, то Панас Мирний – глибиною художніх думок, узагальнень, соціальною трактовкою тем. «Ваші твори, – писав він Мирному, – мали великий вплив на мене: опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те. чого нестає мало не всім нашим белетристам».
Проте М. Коцюбинський не сліпо йшов за своїми вчителями, він прагнув бути оригінальним. Так, у повісті «На віру» порушується зовсім не займана з українськія літературі тема. Письменник знаходить свої засоби для розкриття людського характеру. Типові образи Гната, Насті, Олександри, Явдехя. Максима взяті ніби безпосередньо з життя.
З часом у творах М. Коцюбинського щоразу виразніше проявляються соціальні мотиви, критика капіталістичного хижацтва виступає на перший план. Показовим щодо цього є оповідання «Ціпов’яз», в якому письменник побачив не тільки те, що в селі «багатого хвалють», як він підкреслював у повісті «На віру», а й те, що тут лише «багатий своїм плугом оре», що «бідний піт ллє, а багатий його кров п’є», що «багач норовить, як би бідного з ніг збить», що «багач – як собака: на свому лежить, а хвіст перекинув на чуже».
Якщо раніше Коцюбинський говорив про соціальну нерівність лише між панами і селянами, то тепер він показує класове розшарування серед самих селян. Більше того, письменник не обмежується принагідними міркуваннями з приводу майнової нерівності, а кладе ці міркування в основу сюжету, конфлікту твору, висвітлюючи один із найтиповіших шляхів пролетаризації селянства.
«Ціпов’яз», як ні один з попередніх творів М. Коцюбинського, відзначається політичною злободенністю, широтою поглядів на життя. В оповіданні з усією переконливістю засуджується народницький метод боротьби селян за землю, сміливо викривається існуючий державний устрій і цар як головний винуватець людського горя. Показ у творі того, що «прошенія» до царя нічого не дають, мав революційне значення, він руйнував живучі тоді царистські ілюзії селянства, логічно підводив читача до висновку: при даному соціально-економічному устрої «добра не жди». Письменник ніби натякає, що для трудящих лишається єдиний вихід: всенародне повстання, збройна боротьба, яка може дати селянам найважливіше – землю.
Про дальше зростання Коцюбинського свідчить і чітка індивідуалізація, соціальна характеристика образів твору, доцільність і тактовність використання народної творчості.
Життя Семена і Романа письменник змалював у дусі соціально-побутових, глибоко-філософських казок про багатого і бідного братів. Семен нагадує собою доброго, подільчивого, щирого, співчутливого, працьовитого бідного брата з народної казки, а Роман – зажерливого, корисливого, лицемірного брата-багатія.
Семен ріс і виховувався під впливом доброї, роботящої, чесної матері. Уяву Семена не раз розбурхували і западали глибоко в душу казки, які вечорами оповідала мати. Серед них була і казка «Правда та Кривда». Натяк на це – тонкий художній прийом, за допомогою якого письменник характеризує героя, показує, під впливом чого формувався його світогляд.
В оповіданні «Ціпов'яз» зустрічаємо цілий ряд прислів’їв і приказок. їх, як правило. Коцюбинський вводив у твір з метою дати чітку характеристику того чи іншого персонажа. Чи не найбільш вдало обігруються прислів'я, приказки, коли йдеться про Романа. Так, велике ідейно-художнє навантаження несе приповідка «Дурний впустить, розумний підійме» у внутрішньому монолозі Романа. Чотири рази зустрічається вона в творі і завжди тоді, коли треба підкреслити огидність сільського глитая Романа. Нею письменник ніби висловлює життєвий кодекс Романа, викриває брудну мораль експлуататора.
Показовою щодо характеристики еволюції світогляду і майстерності М. Коцюбинського є казка «Хо». В ній спостерігаємо, в чому саме полягала причина суперечностей світогляду письменника. Коли Коцюбинський йшов від життя, він залишався вірним критичному реалізмові. І, навпаки, нав’язані схеми породжували художньо непереконливі образи. Сила реалізму казки «Хо» виявилась у вмілому сатиричному викритті українофілів-«народолюбців», а слабість – у безпорадному намаганні втілити безплідні культурницькі ідеали «братства тарасівців».
В міру зростання Коцюбинського-художника пейзажі в його творах набирають оригінального забарвлення, виконують різноманітні ідейно-естетичні функції. Так, в казці «Хо» малюнки природи виступають як своєрідне ліричне обрамлення сюжету. Пейзаж, яким розпочинається твір, – це самостійний ліричний етюд. Разом з тим він не відірваний від дальшої розповіді, створює відповідний настрій, служить настроєвим ключем до всього твору. Зітканий цей пейзаж із слухових і зорових образів, багатий на метафори і порівняння. Вдало, зокрема, користується М. Коцюбинський повторами («Ліс ще дрімає в передранішній тиші... Ліс іще дрімає... Небо міниться, небо грає усякими барвами... Де небо міниться, де небо грає всякими барвами...»), досягаючи музичності. Творчою вдачею письменника слід вважати композицію казки, а також уміння підпорядкувати своєму задуму фольклорний образ Хо, який він наситив новим змістом, перевівши з побутового плану в певний політичний символ. Сатирично-публіцистична казка «Хо» – твір, новий для Коцюбинського і за жанром. Коцюбинський зумів по-своєму подати популярну на той час тему.
Коли у казці «Хо» письменник покладає надії на працю «чесної молоді» для народу, то в творах «Для загального добра», «Посол від чорного царя» він уже зневірився в користі «малих діл», сумніваються з можливості здійснення їх. Герой твору «Для загального добра» Тихович присвятив себе інтересам народу, бажає щиро допомагати йому в біді, але переконується в безплідності своєї діяльності. «В чорному димі, що здіймався до неба, як дим офіри, ввижались йому довголітня, тепер змарнована праця, ряд важких голодних днів в пришлості, безсонні ночі, втрачені надії. Тиховичеві було сумно. Коли б хоч певність, що така офіра потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість. Ба, коли б певність!..»
Оповідання «Для загального добра», написане на новому матеріалі, до того не порушуваному в українській літературі, привернуло увагу читачів як своїм ідейним спрямуванням, так і художніми достоїнствами. Цим твором та іншими, написаними на матеріалі, зібраному під час праці у філоксерній комісії, Коцюбинський «розширив обрій української повісті», «дав нам прегарні малюнки з життя наших південних сусідів, румунів і татар, доторкнув життя наших гуцулів, що здавна ходять на заробітки до Бессарабії» – писав І. Франко.
Завдяки оповіданням кримсько-молдавського циклу Коцюбинський став відомий за межами України.
У 1899 р. Коцюбинський пише оповідання «В путах шайтана» – твір, в якому яскраво видно відхід письменника від художньо-стильових традицій побутово-реалістичної прози. Варто відзначити, що, обдумуючи оповідання «В путах шайтана», він писав дружині: «Питаєш, чи пишу. Не пишу ще, моя рибко, маю багато роботи, а тут ще й голова не свіжа. Колись таки почну, – тільки не бійся, що я піду далі реалізму, далі Мопассана. Як не як, а мені здається, що я маю здоровий смак і знаю межі реалізму».
Новоетапним твором Коцюбинською у світоглядному і художньому сприйнятті дійсності стало оповідання «Лялечка». Це був час, коли М. Коцюбинський шукав нових художніх засобів відображення дійсності, коли народжувалась його власна манера; він прагнув підняти українську літературу на вищий рівень, повести її до нових горизонтів.
Виявивши ще раніш нахил до розкриття внутрішнього світу людини, в оповіданні «Лялечка» Коцюбинський ставить за мету відтворити переживання героїні. Посилену увагу звертає він тепер не на подію, а на внутрішній світ людини. В оповіданні «Лялечка» Коцюбинський уперше дав, як справедливо зауважив А. Шамрай, «зразок поглибленого оброблення теми, що стало згодом типовішою прикметою Коцюбинського-новеліста», назавжди порвав з народницькими ілюзіями, висміяв їх декларації про благо для народу.
Вирішальне значення для розвитку Коцюбинського мало революційне піднесення в країні на зламі XIX і XX століть. Саме той час визначив собою пафос його творчості, саме тоді сформувався його революційно-демократичний світогляд, саме тоді письменник знайшов себе, сформувався як великий художник слова.
Новий, революційно-демократичний підхід до змалювання явищ життя помітний у повісті «Дорогою ціною» (1901) та в циклі «З глибини» (1903). Народ, що має такі багаті визвольні традиції, не можна поневолити, він не примириться з важким соціальним і національним гнітом, образно говорить письменник у повісті «Дорогою ціною». В мініатюрі «Хмара» (цикл «З глибини»), говорячи про душу поета, тобто свою, письменник пише: «Я знаю її. Вона... Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою... Вперед... вперед... швидше разом із нею... в мільйон раз швидше в повітрі... І гукає так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись...»
Коцюбинському була чужа внутрішня безвихідь декадентів. Художня краса, витонченість для нього не були самоціллю, він не тікав від реальної дійсності, громадсько-політичних, морально-етичних завдань часу, не відмовлявся від висловлювання своїми творами ставлення до суспільства.
Характеризуючи новий напрям в українській літературі та манеру його представників, І. Франко писав: «Коли давніша повість чи то новела – не конче натуралістична, а й загалом – усе мала ціхи більш, або менше докладно локалізованої події, з мотивованою зав’язкою перипетіями і розв’язкою, отже виглядала, як здвигнений після правил архітектоніки більш або менш солідний будинок, то новіша белетристика робить зовсім інше враження. Зверхніх подій в її зміст входить дуже мало, описів ще менше; факти, що творять її головну тему, се, звичайно, внутрішні душевні конфлікти та катастрофи. Не об’єктивне, протоколярне представлення мають на меті автори, а збудження в душі читачів аналогічного чуття чи настрою всякими способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії. Нова белетристика се незвичайно тонка, філігранова робота; її змагання – наблизитися скільки можна до музики; задля цього вона незвичайно дбає о форму, о мелодійність слова, о ритмічність бесіди. Вона ненавидить усяку шаблоновість, ненавидить абстракти, довгі періоди і зложені речення. Натомість вона любується в сміливих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках».
Твори, в яких Коцюбинський, переборовши залежність від художньо-стильових засобів реалістично-побутової прози, вперше звернувся до такої манери зображення дійсності, виявив себе цілком самобутнім художником, є новели «На камені», «Цвіт яблуні».
Правда, новела «На камені» написана більш в декоративному плані, а етюд «Цвіт яблуні» – в емоційно-психологічному. Новелу «Цвіт яблуні» І. Франко назвав «психологічною студією», в якій видно руку великого майстра і незвичайно тонке відтворення дуже складного психологічного процесу.
Глибше усвідомити суть зміни в літературно-естетичних і суспільно-політичних поглядах Коцюбинського дозволяє його широке листування, статті, громадська діяльність в 900-х роках.
Л-ра: Література в школі. – 1960. – № 6. – С. 20-26.
Твори
Критика
