Cимволіка кольору в мові малої прози М. Коцюбинського

Ольга Черемська

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в українській літературі набувають поширення малі жанрові форми. У такій словесній творчості Михайло Коцюбинський – неперевершений майстер.

Основним засобом зображення відчуттів та емоційних станів у новелах письменника стає опис, що ґрунтується на миттєвому, короткочасному враженні й не передбачає розвинуту презентацію чи характеристику героя і більше пов’язаний з окремою нараційною «сценою», ніж із цілісним сюжетним перебігом, який вимагає відповідної панорами. Він експресивніший, виявляється в тематичному паралелізмі (людина – природа), використанні конкретизації та синестезії, творенні описів навколо метафоричних мотивів (пор.: Корвін-Пйотровська Д. Проблеми поетики прозового опису. – Львів, 2009. – С. 25–28).

У творах М. Коцюбинського дослідники відзначають нетрадиційний індивідуально-авторський тип опису, у якому відчутний органічний зв’язок образотворчих засобів живопису, скульптури, музики з образотворчими засобами художньої літератури: поліфонічність, поетизацію природи, звукопис, прозорість ритму, використання кольоро-звукових образів, техніки акварельного живопису (Костенко М. О. Художня майстерність М. Коцюбинського. – К., 1969. – С. 157), «відчуття прихованої музичності» (Іванов Л. Про місце М. Коцюбинського в світовій літературі // У вінок Михайлу Коцюбинському. – К., 1962. – С. 9). Як зауважив О. Білецький, «нове в історії української прози кінця ХІХ ст. починається з М. Коцюбинського; в його сильній і оригінальній творчості найбільшповно виявилося багатство ідейного змісту, художня самобутність української літератури цього періоду» (Белецкий А. И. Украинская классическая проза // Украинские повести и рассказы : в 3-х Т.– М., 1954. – Т.1. – С. 60).

У новелах «Цвіт яблуні», «Сміх», «Він іде!» М. Коцюбинський, використовуючи різнобарвну палітру мовних засобів, змальовує внутрішній світ героїв. Не випадково свої новели він називає акварелями, етюдами, образками. Головна ж риса творчої манери письменника – «переломлення зображуваного крізь призму внутрішніх переживань персонажів» (Кузнецов Ю. Напоєний соками багатющої землі своєї // Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – №5. – С. 30). Як зауважує Ю. Кузнецов: «В етюді («Цвіт яблуні» – О. Ч.) відчувається і мопассанівська проблематика психології творчості письменника («На воді»), і шніцлерівський потік свідомості («Лейтенант Густль»), і гамсунівська увага до порухів людської душі («Голод»), і властива Коцюбинському заглибленість у надра підсвідомості та імпресіоністичний малюнок, який складається з світлотіні, колористичних мікрообразів, символіки квітів» (Там само, С. 31).

У листі до С. Єфремова письменник назвав «Цвіт яблуні» «маленьким психологічним етюдом». Майстерно акцентуючи на кольорових контрастах, М. Коцюбинський відтворив роздвоєність людської душі, почуття батька й митця, перебування свідомості між двома світами – реальним й ірреальним, світлом – темрявою, неспокоєм – радістю. Два світи – це і й образний поділ на два контрастні поверхи: Вгорі темний, похмурий, важкий, під ним – залитий світлом, із ясними блисками і з сіткою тіней (Цит. за виданням: Коцюбинський М. Твори в трьох томах. – К., 1979. – Т. 2. – С. 111).

У мовній палітрі твору ці два світи вербалізовано через контрастні асоціативно-образні поля – тривога (неспокій)і радість (життя).

Ядром першого є епітет чорний з відповідними асоціатами (ніч, темрява, павук, море, тінь, скелі, морок): моя хата здається мені каютою корабля, що пливе десь у невідомому чорному морі разом зі мною (С. 111); ціле море дерев у цвіту… м’якими чорними хвилями котиться навкруги… Спить містечко, як купа чорних скель.., так само хилитаються тіні й висить морок (С. 112). Тривога вербалізована у персоніфікованому образі: якась істота з великими чорними крилами (С. 111). Напруженість стану героя відтворюють дієслова і дієслівні сполуки з відповідною семантикою: скрикне, обірветься, зітхає, снує, стрепенувся, розлазиться холодок мурашками, трясуться, завмер, тріщить. Частотність повторювання чорних і сірих тонів створює загальну атмосферу тривоги, неспокою.

Асоціативно-образне поле радість(життя) формують переважно епітети білий, зелений, блакитний з асоціатами (цвіт яблуні, вишні, небо, дерева, луки, трава): ціле море дерев у цвіту (С. 112); зелена чашечка, що лишилась у руках (С. 116). Окрім кольорової гами, психоемоційний стан персонажа передають іменники на позначення нюхових, тактильних і звукових асоціацій: запахи душать груди (С. 112), чорне волосся дружини м’яке та тепле.

Ритмічна організація етюду підпорядкована звуковій гамі. Неспокій ліричного героя відображає звукова градація свисту: з присвистом віддиху, а свист не вгаває (С. 111), свистить, свистить … мені сперло віддих у грудях од того свисту (С. 113).

Внутрішнє емоційно-психологічне та фізичне напруження ліричного героя окреслюють номінації предметів побуту, дії з якими створюють звуки низького регістру: дзвін відра, годинника (Годиннику столовій пробив другу. Голосно, різко. Сі два дзвінки впали мені на голову, як грім із неба, як ніж гільйотини (С. 113). Цим немилозвучним асоціаціям протиставлені так звані звуки життя: щебет птахів під блакитним небом, лопотіння босих маленьких ніжок (С. 116).

На кольорових контрастах побудоване й оповідання «Сміх». Головним об’єктом зображення є страх адвоката Валеріана Чубинського під час чорносотенного погрому, який передається і через кольористику епітетів на позначення відтінків обличчя, очей, деталей одягу Наталі, Валеріана, Варвари, і через розмаїття тембрових засобів.

Страху протистоїть спокій і частково навіть зухвалість наймички Варвари. Ядро асоціативно-образного поля страх – епітети білий та блідий, пов’язані переважно зі словесним портретуванням дружини Валеріана: бліда, невиспана пані Наталя .. защібуючи на ході білу вранішню блузу (С. 174); махала широкими білими рукавами, як птах крилами, а коло блідих уст лягли у неї складки невимовного болю (С. 175); на блідому обличчі застиг вираз наляканого птаха (С. 177). Сконцентроване поєднання кольоратививів білий та блідий символізують напругу, страх.

Асоціатом страху є й номінація звір: думки так і бігали в нього, як у звіра, що піймавсь у пастку.

Етюд „Цвіт яблуні” та оповідання „Сміх” зближує апеляція до зображально-виражальних можливостей епітета жовтий. Саме жовтий колір, його відтінки чи поєднання з іншими кольорами у творах імпресіоністів іноді набувають смислового навантаження моторошності, страху, тривоги. Пор.: жовте полум’я свічки, жовті нові капчики, воскова лялька („Цвіт яблуні”) // жовті смужечки світла пробивались крізь шпари зачинених віконниць та розтягались в повітрі каламутними течійками; у хату ввіллялось жовте каламутне світло; осінній вітер мчав жовті хмари („Сміх”). Поєднання жовтого кольору з означенням каламутний, дієсловом тремтіли, прикметником осінній створює характерний настрій – страх, неспокій головних персонажів.

Почуття страху, жаху, тривоги перед погромом сповнюють і єврейське населення в образку «Він іде!». Як і в попередньому оповіданні, ядром асоціативно-образного поля «страх» є образ звіра: Я бачу звірів… скрізь звірів…В очах у них вогонь, а на зубах кров… людська, червона… А в серці мають вовчу жадобу (С. 188). Унаочнюють хижацький образ епітети червоний та чорний, темний: чорні купки похилених, схвильованих людей, життя обернулось раптом у сірий камінь; червоний туман уставав на заході, і немов криваві примари насувались звідти на місто; безгучною процесією пройшли вони поміж спустілими мурами, лишаючи на камені червоні сліди та одбиваючи у шибках вікон свої криваві обличчя (С. 186), на порозі темної, як і хазяйка, хати вона сиділа чорною купою (С. 187).

Із колоративами поєднуються предметні асоціати: з червоним – маки, кров, вогонь, з чорним – каміння, темрява: і тільки червоні маки, що росли вгорі на карнизах, вітали гостей сміхом (С. 189); а на ризах в них кров…людська кров; вогонь і смерть! (С. 188), наче весь вереск життя обернувсь раптом у сірий камінь (С. 186).

Дисонансні звуки низького регістру, що породжують дзвони, – це своєрідні провісники єврейського погрому. Ці звуки асоціативно пов’язані з психологізованим (як божевільний) образом дзвону: вдарив із дзвіниці дзвін, хитнув повітря і ножем пройшов в серце (С. 189); серед тиші впали на голову дзвони і побігли по місту з вискоком і реготом (С. 191); не чути дзвонів, червоних дзвонів, що мчать наздогін, б’ють у саме серце, скачуть і регочуть, як божевільні (С. 192); танцювали, як божевільні, дзвони (С. 193).

Загальний образ тривоги, страху доповнюють персоніфіковані епітети (стоока тривога, ринок стояв похмурий, увесь у зморшках), психологізовані порівняння (то ж маки, такі страшні, червоні… як людська кров). Зображуючи натовп, письменник за допомогою синекдохи акцентує у загальному образі важливі для психологізації зображуваного портретні деталі: кричали беззубі роти, кричали зморшки мудрості й досвіду, скакали й білі бороди та худі руки (С. 187); тисячі ніг толочили землю, тисячі тіл колихали повітря (С. 192); а повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей. Така «фотографічність» створює «миттєвість малюнка, розмитість лінії» (Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Проблеми естетики і поетики – К., 1995. – С. 90), що характерні для імпресіоністичної манери живопису.

Як і в оповіданні «Сміх», портретними елементами зображення переживань єврейського народу є обличчя, очі, уста. Ці ключові деталі конкретизують епітети-колоративи, прикметники із семантикою психологічного сприйняття дійсності, що акумулюють тривогу не лише окремих персонажів, але й натовпу. Наприклад, Естерка мала скаменілий од горя вид (С. 188), червоні очі, темні очі; дівчина божевільними очима сіяла жах (С. 190); Абрум – страшні очі, бліді уста (С. 190); натовп – бліді, зжовклі обличчя (С. 191).

Стилістично навантажений у текстах образ біла борода – символ мудрості, розуму, поважного віку, пор.: (поважні люди) з білими бородами, як у далеких предків (С. 186) жах стулив усім уста, і білі бороди, немов зів’ялі, упали на груди» (С. 186).

Отже, традиційні в сучасному розумінні засоби живописання словом – епітети-кольоративи, психологізована метафорика, звукопис – у малій прозі М. Коцюбинського функціонують як естетичні елементи імпресіоністичного відтворення реального та ірреального світів.