Михайло Коцюбинський. Маленький грішник
Дмитрик, восьмилiтнiй хлопчик, вискочив з душноï низенькоï хати, що по самi вiкна влiзла в землю. Надворi було краще, нiж у хатi. Сонечко пiдбилося вже височенько i пригрiвало. Снiг так блищав, що Дмитрик не мiг на нього дивитись i клiпав очима. Була вiдлига, з стрiх капало, з горбка збiгали, мов весною, струмочки талоï води, горобцi весело цвiрiнькали, кози никали по майданi, чи не лишилось де на торговицi хоч стебла сiна вiд учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечiнь, на волю, он в те мiсто, що здiймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з вiдрами на щоденну роботу, звелiла йому сидiти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Вiн стежив очима за матiр'ю, що, зiгнувшись пiд важкими вiдрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулицi вiдчинялись дверi, висовувалися звiдти жiнки i гукали на його маму:
– Ярино! а несiть швидше води, бо дiжка порожня!
Дмитриковi на хвилинку жаль стало неньки, що – слаба не слаба – увесь день мусить носити воду, заробляти на хлiб. Та не така була погода, щоб смуток затримався в його серцi. Все навкруги було таке радiсне, веселе, що з пам'ятi Дмитриковоï вилетiли десь i мати, й наказ ïï сидiти вдома, вiн не помiтив, як самi ноги, озутi в здоровi зашкарублi чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик скубнув по дорозi за хвiст козу i весело засмiявсь, побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Далi, вчепившись ззаду до панських саней, проïхав до мосту, а звiдти, пошкрябуючи здоровими чобiтьми та iнколи ковзаючись, побiг через лiд на мiсто.
На Дмитриковi була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висiли крiзь дiрки з пошарпаноï одежини, довгi рукава телiпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одiрваним козирком. Але, незважаючи на своï непишнi шати, Дмитрик весело дививсь на свiт Божий здоровими сивими очима, весело пiдстрибував по людяних вулицях.
Враз вiн зупинивсь, скривив жалiбно обличчя i простяг руку до якогось пана, що проходив улицею.
– Дайте копiйку!., мати слабi!., хлiба немає...
Пан глянув на блiдий видочок хлопчикiв, на його одежу пошматовану й сягнув у кишеню.
Дмитрик побiг далi, затискаючи в руцi мiдяну монету. Се Гаврилко так навчив. О, той Гаврилко розумний i сильний, страх який сильний!.. Але де ж вiн, той Гаврилко?
– Дмитрику, а сюди!..
Дмитрик впiзнав знайомий голос i став.
– Ну, що? – привiтався Гаврилко, пiдходячи до Дмитрика.
– А диви, що маю! – похвалився той десяткою, що випрохав у пана.
– Мало! – рiшив Гаврилко. – Що за неï купиш? Проси ще, та не лiнуйсь, кривись, добре, як середа на п'ятницю, та приказуй жалiбно: «Дайте, милостивий пане, дайте... мати вмирають... я ïсти хочу!..» I не вiдчепись, за поли хапай, аж поки дасть.
Дмитрик осмiхнувсь.
– Хiба я не знаю? Ти ж мене вчив... А ти чом не просиш? – поспитав вiн у товариша.
– Оце вигадав! Сказано: мале – дурне. Менi нiхто не дасть, бо я вже великий, менi вже десять лiт, та й свита на менi цiла, не така, як твоя юпка... Гав не лови! – раптом штурхнув Гаврилко пiд бiк Дмитрика.
Дмитрик зрозумiв i побiг за якимсь паном, простягаючи руку.
– Дайте, пане милостивий... хоч копiйку дайте... мати вмирають... два днi без хлiба сидимо.
– Проси ще! – казав Гаврилко, одбираючи випроханi грошi. – Бiжи за тiєю панею, що на головi пiр'ячко телiпається.
Дмитрик побiг i ще щось принiс.
– А де ж Марiйка? – поспитав вiн.
– А там десь на вулицi з дiтьми бавиться... Марiйко! Агов!
За хвилину надбiгла Марiйка, так замотана здоровою хусткою,
що самий гострий червоний носик визирав на свiт Божий, мов рознюхуючи, чи нема де чого цiкавого.
– Знаєте що? – зiбрав раду Гаврилко. – Маємо трохи грошей... А нинi вранцi бачив медiвники в пекарнi... ну, такi, що нiколи не бачив... Оце тобi коржик, а на коржиковi наче сметана солодка-солодка... зверху помащено червоним та притрушено маком... – Гаврилко сплюнув, бо йому набiгло повен рот слини. – А на самому вершечку, маєте собi... вишня! Мов тiльки ïï з дерева зiрвав.
– Еге?! – скрикнули враз Марiйка з Дмитриком.
– Iй-Богу... ходiм купимо!
– Ходiмо!
– А на шостака вiзьмемо цигарок, – додав Гаврилко.
– I сiрникiв!
I дiти, мов зграя горобцiв, знялись з мiсця i покопотiли вулицею.
– Стережись! – гукнуло щось iззаду i баскими кiньми проскочило повз дiтей.
– Лови!., лови його! – скрикнув Гаврилко, i всi троє щосили побiгли навздогiнцi за саньми.
Дмитрик з Гаврилком вчепилися ззаду за сани i причаïлись. Але, озирнувшись за Марiйкою, вони так i зареготались наголос. А де ж: Марiйка, наздоганяючи сани, посковзнулась i шубовснула просто в калюжу. Брудна вода стiкає з мокроï спiдницi, а Марiйка стоïть, ще й пальцi розгорнула, завалянi в болотi. На лихо, почув той регiт вiзник i шмагнув назад себе батогом. Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. Хлопцi пiдбiгли до Марiйки.
– Марiє, звiдкiль вiтер вiє? – зачепив ïï Гаврилко, смикнувши за кiнець хустки.
– Марiє, звiдкiль вiтер вiє? – смикнув з другого боку Дмитрик.
– Не займай, бо, ïй-бо мамi скажу! – запхикала Марiйка, сякаючи червоного носа.
Хлопцi попустували трохи, а далi з заспокоєною Марiйкою майнули на базар.
Гаврилко накупив медiвникiв, цигарок i сiрникiв. Всi троє примостились десь пiд парканом i подiлилися ласощами. Гавриловi, звичайно, припало найбiльш. Поласувавши, вiн добув з кишенi цигарок i дав одну Дмитриковi.
– Дай i менi! – обiзвалась Марiйка.
– На, коли хочеш!
Дмитрик затягнувся цигаркою i почервонiв увесь од ïдкого диму, аж очi слiзьми забiгли. Однак вiн не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового.
Марiйка закашлялась.
– Тю на них! Таке гiрке та недобре курять, – сказала вона, кидаючи цигарку.
– Ет, баба! – з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його i самого нудило вiд цигарки.
– А тепер гайда бити того хлопця, що нас займав учора! – загадав Гаврилко.
Всi знялись i подались помiж вулицi.
Хлопця не знайшли, а так провештались на мiстi до вечора.
– Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! – наказував Гаврилко.
– А як мамка не пустять?
– То втечи!
Дмитрик бiг через лiд, пошкрябуючи здоровими чобiтьми, i з жахом думав, що то скаже йому мамка за неслухнянiсть.
А мамка нiчого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши врештi Дмитрика, Ярина обiзвалась:
– I де ти бродиш, заволоко? Вiзьми отам кашу в печi та повечеряй!
Дмитрик виïв з горщика кашу, лiг коло матерi i зараз же заснув.
Йому снились горобцi, кози, ласощi та iншi втiхи бiдних дiтей.
II
Другого дня Ярина ледве звелася з постелi; вона взялась за вiдра, щоб пiти на роботу, але почула, що не має сили.
– Чогось я занедужала, Дмитрику, – обiзвалась Ярина, – сили не маю... Я трохи полежу, а ти побiжи на мiсто та купи хлiба... Ось тобi грошi... Та не барись...
Сумно було Дмитриковi, жалко недужоï мами, але тiльки до сiнешнього порога. За порогом вiн забув i маму, i своï турботи. Сонечко грiло, як i вчора, небо синiло в високостi чисте, безхмарне; струмочки жебонiли щось межи собою, по снiгу плигали жовтобрюшки та снiгурi. Весело! Дмитрик з радiсним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жменi грошi на хлiб.
Коли це, саме пiд мiстом, з'явився Гаврилко з Ґринджолятами, а на ïх сидiла Марiйка.
– Сiдай, пiдвезу! – гукнув вiн на Дмитрика.
Дмитрик з розгону наскочив на Ґринджолята, мало не перекинув Марiйки, а Гаврилко повiз ïх, мотаючи головою та iржучи, мов кiнь.
– Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!
Дмитрик скочив з санчат i взявся за мотузок.
– А що се у тебе в жменi? – лапнув його за руку Гаврилко.
– Грошi... мамка на хлiб дали.
– Дай сюди!
– Еге, не можна – мамка битимуть.
– Дурний! скажеш: загубив, то й не битимуть. Давай! Дмитрик, вагаючись трохи, вiддав грошi.
– От що я вам скажу, – почав Гаврилко. – Я тому хлопцевi, що нас раз у раз зачiпає, таки нам'яв учора вуха. Але вiн нахвалявся: як зберу, каже, товаришiв, тодi не попадайтесь нам у руки. А ми собi знаєте, що? Ми собi покупуємо козики, то вони не посмiють пiдступитись, як покажемо ножi.
Думка купити ножi дуже всiм сподобалася. Дiти метнулись до крамницi i купили три козики. Лишились ще два шаги, за якi не знали, що купити.
– А я ïсти хочу! – обiзвався Гаврилко.
– I я! I я!.. – скрикнули разом Дмитрик та Марiйка.
– Рушай просити, Дмитрику! – загадав Гаврилко.
Та, як на лихо, сьогоднi не щастило, хоч Дмитрик дуже жалiбно кривив обличчя та квилив, мов сирота:
– Дайте сиротинi копiєчку... згляньтесь над голодним!..
Нiхто нiчого не давав, а ïсти хотiлось.
– Ет, що твоє старцювання! От як той дiд слiпий, що сидить бiля мосту, – ну, той має всякого добра повну торбу: там тобi й бублики, й яблука, й медiвники!.. – облизалась на одну згадку Марiйка.
В Гаврилковiй головi промайнула думка.
– Знаєте що? та торба буде наша! – рiшив вiн.
– Еге, так тобi дiд i дасть: ти за торбу, а вiн тебе костуром! – змагалась Марiйка.
– Не бiйсь! Зробимо так: ти, Марiйко, купиш за двоячку булку i подаси дiдовi, а як дiд ховатиме ïï в торбу, ми вдвох з Дмитриком, – я з одного боку, а вiн з другого, – черкнем ножем по мотузцi... Марiйка вхопить торбу та навтiкача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?
– Еге, «добре»! А як дiд зверху костуром?
– Не бiйсь, не влучить! Гайда!
Слiпий дiд спiвав побожнi пiснi i не чув свого лиха. Вiн, ховаючи в торбу булку, обiцяв Марiйцi «спасенiє душеньки», коли враз почув, що його торба кудись сунеться, що ïï вже нема!
– Калавур! Грабують! – зарепетував дiд, але в одповiдь на його крик залопотiли ноги втiкачiв.
А Гаврилко паює вже здобич, причаïвшись з своïм гурточком за стосом дров на чиємусь подвiр'ï.
Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боïться й натякнути про се, бо Гаврилко просвiтку не дав би, глузуючи.
Аж ось i вечiр. Дмитрик знає, що йому пора вже додому, але вiн боïться з'явитися до матерi без хлiба i без грошей. Адже мати, напевне, каратимуть його!.. Ся думка так гризе Дмитрика, що вiн звiряється з нею Марiйцi.
– Ночуй у нас! – рiшає Марiйка. – А завтра мати забуде, i минеться тобi отак.
I Дмитрик уперше в життi ночує пiд чужою стрiхою, далеко вiд матерi.
Другого дня знов iграшки, смiхи, ласощi. Але надвечiр Дмитрик помiчає, що йому чомусь мулько на серцi. Так чогось кортить додому, до матерi. Хай вже i виб'ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далi, кидає своïх товаришiв i бiжить додому. Йому хочеться пригорнутися до матiнки, перепросити ïï, поцiлувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по головцi. Та чи дома тепер матiнка, чи ще носять воду? Он iде назустрiч жiнка, що вони наймають у неï хату, вона, мабуть знає...
– Тiтко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? – пiдбiгає до неï Дмитрик.
Жiнка стає i сумно хитає головою.
– Вiдносила вона вже своє, дитино!.. Вже бiльше не понесе! – з слiзьми в очах каже жiнка.
Дмитрик не розумiє гаразд цих слiв, але його щось стискає коло серця. Вiн бачить сльози на очах у жiнки, i неспокiй обхоплює його.
– Сирiтка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з Богом бесiдує... – ридає раптом жiнка i хоче приголубити Дмитрика.
Але Дмитрик випручується з обiймiв i кидається далi. Вiн усе зрозумiв, i страшна безнадiйнiсть обняла йому серце.
– Матiнко моя!.. – кричить вiн. – Матiнко! – Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик бiжить усе далi i нiчого не бачить перед собою. Вiн давно вже загубив свого картузика, кiлька разiв падав на слизькiй дорозi, поли з рудоï юпки, мов крила, мають за ним вiд прудкого бiгу, а вiн усе бiжить далi та голосить:
– Матiнко моя!., матiнко моя рiднесенька!..
Але що це? Чию це труну везуть на санях?
«Се мою мамку везуть ховати», – думає Дмитрик i щосили поривається наперед. Вiн не бачить, що за ним басують конi, не чує, як кричать: «стережись!» А конi вже близько, ось вони дихають гарячою парою над Дмитриковою головою, ось спиняються над ним, рвуться наперед... i Дмитрик зникає десь пiд кiнськими копитами...
III
Дмитрик лежить у лiкарнi. Зламану ногу його взято в лещата; нога вже не так болить, як перше, i Дмитрик може пiдвестись на постелi. Вiн розглядає простору кiмнату, де лежать хворi, дивиться на сестру-жалiбницю, що зiгнулась над недужим, i зупиняється врештi на своєму столиковi. Там, межи усякими пляшечками з лiками, червонiє колодочка з його козика. Ох, той козик! Вiн нагадує Дмитриковi стiльки прикростей, стiльки смутку, що Дмитрик не може дивитися на його.
«Може, мама ïсти хотiли, як я купував козики... може, вони голоднi й померли, не дiждавшись хлiба... Не скажуть матiнка, не признаються, бо нема вже ïх на свiтi... i нiкого в мене немає... сирiтка я безрiдний... Та чи вибачать менi матiнка за все, що я накоïв? – думає Дмитрик, не втираючи сльози, що скотились йому на обличчя. – То десь Бог покарав мене: нащо було обдурювати усiх, просячи для слабоï неньки? Нащо було казати, що я сирiтка?.. От тепер Бог i дав так... А все той Гаврилко: недобрий вiн хлопець, вiн мене на все пiдводив... Нi, то я недобрий, що слухався Гаврилка... Не вибачить менi Бог, не вибачить...»
I Дмитрик поглядає в куток, де з чорних рам дивиться на нього суворе обличчя Бога-батька, i здається Дмитриковi, що не варт вiн пробачення, що нiхто не дарує йому вини його...
«Що зо мною буде? – турбують думки дитячу голову. – Де я подiнусь?.. Хто мене нагодує, хто зодягне мене, калiку непотрiбного?.. Знов старцювати?.. Нi, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати... Буду щось робити, на хлiб заробляти. Добрi люди поможуть... А де ж тi добрi люди? Є! Я знаю, що є! Адже матiнка недурно казали, що свiт не без добрих людей!..»
Твори
Критика
