Провісник самостійності й злуки (Образ України в ліриці Осипа Маковея)
Володимир Погребенник
Донедавна Осипові Маковею закидали “національну вузькоглядність” (а хіба вузькоглядним є патріотичний біль?), дорікали небажанням нібито провести межу між царатом і російським народом (але ж навіть кращі його представники були підключені до самодержавної політики в Україні). Відтак низка віршів тривалий час оминалася увагою дослідників, а то й взагалі не передруковувалася протягом тривалого часу. Так, зокрема, збірка “Подорож до Києва’’ не перевидавалася з 1917-го року. Ряд гострих віршів (“Мати городів руських", “Кияни”, “У Нестора”, “Пам’ятник Хмельницькому”, “Воскресення” та інші — половина текстів збірки) не ввійшов навіть до двотомника творів О.Маковея 1890 р. Названі поезії та чимало інших, які й досі не втратили злободенності, аналізуються в цій статті.
Уже перша збірка О. Маковея під скромною назвою “Поезія” (Львів, 1895), зокрема, її зачинний цикл “Думки та образки”, засвідчила демократичну й патріотичну спрямованість дебютанта, українознавчі вектори його ліричного й ліро-епічного дискурсу. У заспіві збірки поет визнає, що літературна нива Галичини маленька, ще й “градом збита”, але висловлює надію на кращий урожай “нарік”. Образно тут розкрито силу “сторін родимих, величавих”. Не чужі Маковеєві мотиви соціальні — тяжка доля простолюду, який знемагає від неврожаю, боргів у “сітках лихварських”, переростає в картину винародовлення нації. Спостереження над деградацією частини духовенства зумовили іронічні конотації образу панотчика — “великого патріота”, котрий зневажає “темну непросвітну масу” — “хлопство” й байдуже твердить: Нема для Руси вже дохторів!”. Поет бачить знекровлення українства у війнах за чужі інтереси, під чужими прапорами. Наче провіщуючи злуку всіх українських земель у майбутньому, автор свої надії на кращі часи пов’язує з “молодою силою” в обох ворожих військах, “цінною для гучної роботи” — виборення свободи “вітчині”.
Поезії, друковані в 1890-1891 рр. у сатиричному журналі “Зеркало”, іронічно загостреними деталями характеризують образ “многостраждальної Руси” без “мира — гаразду”. Це — край, який населяють «патріоти», що вміють лише “себе хвалити добре” і любити народ здалеку (“Пісня аргонавтів”), “плиткоуми” — майстри “животних справ”, покірні як телята; це — земля ворогуючих братів, швидких на зраду «Згода»).
Подібно до Б. Лепкого, молодий Маковей апелює до героїки княжих часів, до величної постаті співця, пісня якого веде у “бій помститись на Русі ворогах” (“Боян”). Ідея боротьби задля відродження слави України екорпорована й у пізнішу адресацію “Поетові”:
В нас доки кожний буде повелитель,
А сам не стане з лихом до борби,
Не збавить Русі хоч який спаситель, —
Ми як були, так лишимось — раби!..
Унікальною, навіть порівняно з політичною поезією Франка, є збірка "Подорож до Києва” (1897), що не має аналогій за багатоаспектністю осмислення історичної долі України, розмаїттям зображально-виражальних засобів утілення теми.
Книжка ця постала в результаті напівлегального перебування Маковєя, тоді редактора чернівецького часопису “Буковина”, в місті над Петром у 1897 р. Метою цієї таємної поїздки під чужим паспортом було зміцнення культурних зв’язків із “підросійською” Україною, сама ж мандрівка стала невеселим відкриттям її — такої, що “вже й говорити не в силі”, а не тільки “на турка... йти”. Найстрашнішим наслідком поет вважає насильницьке розділення живої плоті України. Галичани дізнаються про існування наддніпрянців лише “з карти”, українки Наталі “не знають, хто ми...”: “нас розділили граничні стовпи, Жандармські солдати і варти” (“Привіт Україні”).
Вірш “Розмова з могилою” вивіряє новочасних Україну й українців епохою давньої козацької слави (постромантичний цей прийом набуває публіцистично-іронічних акцентів). Персонаж вірша — козацька могила — дорікає українцям за зітхання, непрактичність у справах, полохливу й плаксиву натуру; новочасні козаки тільки вусами нагадують запорожців, “боронять язиком народне добро, А дбають про власну вигоду”.
Своєрідним екскурсом в історію України-Русі є поезія “Мати городов руських”. У серці ліричного героя резонує біль втрати — столиця наша тепер, іронічно обігруються відомі слова святого Андрія і показані факти історії. Від строфи до строфи (а кожен катрен охоплює певний період минувшини — від Кия, Щека і Хорива до гетьмана Богдана) проступають негативні риси киян: брак побожності, схильність до пиятики та бійок, нестача державного розуму. 500 років складалися землі «в праці й боротьбі», а потім все віддали “готове чужому”, Київ “цареві дістався”. Нині матінка городів “за Москаля віддалася” і стала вже мачухою українцям.
У вірші “Кияни” герой, мандруючи столицею, шукає й ніде не знаходить українців, — їх “баба Росія” вкрала в неволю, “язика... підтяла, впрягла у ярмо...”. У фейлетонній формі (вона характерна тією чи тією мірою для багатьох творів цієї збірки) автор палко виступає проти колоніальної асиміляції єдинокровних братів. Адже український народ “міг сам панувати, а вліз у ярмо І вовка просив про опіку”. Обурена відповідь героя-автора продиктована впевненістю переконаного державника:
Не наймичка вам Україна моя
Настане й для неї час славний,
бо серце у неї сильніше сто раз,
як розум ваш самодержавний!
Обігруються реалії Києва: “город прегарний, широкий”, — а все ж тут “душі чогось вузько”. А “славні колись українці”, іронічно констатує автор, сидять “як понурі вулькани”, думають “бухнути аж за сто літ”, а покищо “погуторять собі і сплять Україні на славу...” (“Письмо додому”). Байдужі до власної долі й долі України, вони “даються місити в російській діжі І їдуть у піч на лопаті”. Майже в унісон з В. Самійленком, Маковей поповнює портретну галерею українських — “запічних патріотів” сатиричним типом русина — речника сакраментального “моя хата скраю”. До чого йому та Україна: коли б вона "була багата й славна, і свобідна. А то признатись до неї ніяк. Така безталанна і бідна...” ("В Лаврі”). Відвідавши Лавру в пошуках земляків для рідного слова, котрого ніде не чути, герой акордами кобзи виспівує "Нову думу”. Цей твір, пройнятий трагічним відчуттям занепаду Батьківщини в ярмі самодержавства звучить жалібним голосінням над долею народу; закутий у “московські кайдани”, він живе в Україні німим сиротою, забутий цілим світом. Та спів залишається ніким не почутий: люд український “втомився, на сон положився... Заснув у московській широкій колисці... відай, вже навіки” Пригнічений зросійщенням України, герой вельми втішився, побачивши в “списі потрав... першу українську річ” — борщ (“В дорозі”) Патетичне уславлення української історії іронічно обігрується через побутові деталі: хоча “вкраїнців не видно”, але ж “борщ їх їдять”, отож —
Хвала, Україно, тобі за твій борщ,
за нього спасибі всяк скаже.
Як тільки у тебе його всі їдять,
то слава твоя не поляже!..
Сатиричних обертонів набуває також і Маковеєва трансформація історичної пісні про батька Хмеля: “Гей, не дивуйтеся, добрії люде, Що на Україні повстало: Вас темних цілі міліони є всюди, а мудрих між вами замало!”
Ораторсько-проповідницький пафос щиро патріотичної “Молитви”, оскарження національної неволі вивершується апелюванням до печерських угодників: “Моліться за нас, за Вкраїну святу, за волю її золоту!..”. Спілкування з одним із них — умовний засновок поезії “У Нестора”. Друге авторове “я” (оповідач) інформує літописця, що тривають крамоли між братами, поляни й древляни поневолені “північними поганами”, актуальними лишаються слова:
Багата і гарна вся руська земля,
та щастя не мала ніколи!
Не наші сьогодні і гори й поля —
забрали нам ті їх крамоли...
Бронзовому Богданові на Софійському майдані Маковей адресує строфу: “Хоч як ти на північ показуй, То в сторону цю українець не гляне...” (ці слова видавниче товариство “Вернигора” в київському виданні збірки 1917 року винесло і на титул, і на шмутцитульну сторінку).
Казка “На Лисій Горі” в умовну сценарію “вечорниці відьом” уписала реальні подробиці механізму “перечарування” “малоросійських” Гриців у “благонадьожних” службовців за допомогою “кадила, рублів і ордерів”. А коло Маріїнського палацу герой висловлює мрію: “нехай би тут лиш не чужинець сидів. А наш президент України...” (чи не дивовижне провіщення?..).
Казка “Принципіально”, кореспондуючись із фольклорною “Думою про вдову”, завдяки іронічній метафориці набуває узагальнюючого характеру. Повінь із півночі «... світами криваве добро рознесла і бідну здову затопила», і от, коли матір потопає, її псевдовчені сини провадять дискусію, чи варто жити людині, якій так тяжко ведеться?.. Художницький зір поета занотував і чоловіка, який “забил гаваріть па-хахлацкі”. Авторова ж моральна наука спрямована проти асиміляції: “нагадай рідний край”, “дитину й родину до народу привертай”, дума й пісня — національні скарби (“у Миколи Лисенка”). Постав зросійщеним і сам Дніпро, — забув про козацьку славу, не бачить, що “свободу сперли і сини завмерли”, навіть перейняв симпатії до московського панства... Герой вірша зумів пробудити українське серце Славути, і він звертається до синів України.
Кульмінаційна вершина збірки "Подорож до Києва” — алегорія "Воскресення”. Урочисто подано тужливу пісню присмерком, під передзвін усіх київських церков Дніпром плине чорне судно з кедровою домовиною, в якій “Україна лежить”. Це — останній шлях до могили на дні Чорного моря... Берегами ступають зажурені сини її, тяжко зітхають старезні діди, проводять неньку "козацькії тіні”. Але от з Києва на пристань вийшов гурт українських дітей. Поклавши з “васильків вінок”, вони заплакали й вирішили офірувати для воскресення покійної свою кров і життя. І вже перша краплина з-під дитячого серця оживила Матір. На зміну жалобі урочо залунали знаменні слова: “Нова Україна повстала сьогодня, Іде покоління нове. Нехай же лунає скрізь слава народня, Нехай Україна живе!” В унісон із ними звучать побажання героя твору “Прощання” Україні над Дніпром: “Нехай тобі цвітом стелеться дорога; Хай доля пишається, як мак в огороді, І щастя настане у твоїм народі!”
Збірка “Подорож до Києва” стала втіленням і поетового болю за зросійщену й поневолену Вітчизну, і його надій на краще майбуття. І не лише Маковея, а й всієї західноукраїнської інтелігенції.
Скажімо, в триптиху “Над Прутом” (газ. “Буковина”, 1890) іронічно внаочнено як поширену постать православногс буковинця-конформіста (“Звідки вітер віє”), фарисея в сутані (“Чудо”). В іронічних мініатюрах “Терне” поряд із відгуками на поточні справи надибуємо нещадну самооцінку українців: “ми сто раз стріляємо грімко у стіни, А ворог у нас тільки раз, та в чоло...”.
Поет прагнув примножувати і гартувати національну самосвідомість українців, оспівував її прояви. Відгуком на черговий акт національної боротьби (вихід студентів-українців із Львівського університету 1901 р. на знак протесту проти їхньої дискримінації и потоптання прав Галичини на українську вищу школу) стала “Гайдамацька пісня”. У цьому марші, що згодом фольклоризувався, виведено колективний образ новочасних гайдамаків, які виступають проти “ляцького ярма” в Галичині й готові життя віддати за рідний народ, за звільнення його з рабства. Присутній у "Гайдамацькій пісні” мотив офіри у визвольному змаганні розгорнуто в поезії-реквіємі тисячам полеглих за свободу батьківщини (“Українським мученикам”). Позитивна частина програми закликає до ширення не пожеж страшних, а просвітніх огнів.
Віршовий аполог “Рідна земля” (журн. "Дзвінок”, 1912), скомпонований як батьківське повчання синові, плекає патріотичну позицію юних українців. Спочатку — почуття синівської прив’язаності до “малої батьківщини” — до Карпат, рідних сіл, лук, полонин. Потім художнє відтворення концептів поняття “Україна” включило й низку символів-речей (“сопілка”, “трембіта”), й узагальнюючі означення культурної спадкоємності й єдності українців (“пісня родини”), і образ милої з колиски матірньої мови. Семантика заголовку включає не тільки Верховину, а й українські землі при “старому” Дністрі. Відтак поіменовано й ті гілки нації, що їх слід знати синові й шанувати як українців-братів (названо подоляка, гуцула-верховинця й бойка). В фіналі твору, на жаль, не представленого в дотеперішніх виданнях для школи, звучить гідний імператив батьківського наказу: “Полюби ж свою землю, Пізнай її, сину. Помагай їй У лиху годину!”
1914-1918 рр. — окрема доба в житті О. Маковея. Те, що він, мобілізований до війська, побачив на теренах бойових дій, перетопилося в циклі віршів про трагедію українства в часи війни. Ці твори однозначно наголосили: перша світова стала для українців братовбивчою. Так, у вірші “Брати” (1914) символічною бачиться зустріч двох поранених вояків. Здивовані спільною мовою, усвідомивши спільність лиха, вони порозумілися — солдат царської армії не по своїй волі “загнався у Карпати”, а його земляк із цісарського війська розуміє: “по волі не бажав... нам руїни”. Вірш відбиває порозуміння полтавця й галичанина: найтяжче їхнє спільне горе — та “люта сила, Що з братів та вороженьків поробила”. Фінал проймає оптимістична надія: українці спроможуться залікувати рани своїх красних нив і гір: “кров пролита не пропаде, зродить нива, Буде, буде Україна ще щаслива!”
Картину західноукраїнської землі, зораної гарматами й укритої кривавим жнивом, малює й посвята “Героям”. І тут не зникає віра в кращу прийдешність України та її дітей. У поезії “Похід” (1915) ліричний герой, бувалий вояк, пройшовши болотистою Польщею й лісистою Сербією, хоче лишитися в ріднім краю, навіть якщо тут і загрожує смерть. Його душу зігріває усвідомлення здобутої на “доріженьках кривавих” слави України.
Маковей — творець стрілецької пісні — об’єктивно відбив нову для XX ст. свідомість українського вояка — визвольно-державницьку, яка втілює поривання всього народу: “Ще ми край свій, нім помремо, 3 рук ворожих відберемо!” Знавець традиційного і новотвореного пісенного фольклору рекрутів і жовнірів, поет оформив цикл-триптих “Пісні з поля”. Вірш проймає тема смерті й сирітства як реалій української дійсності середини другого десятиліття XX віку. Гине в “прегарних Карпатах”, де лише б “жити, не вмирати”, козак з-над Дніпра. В цьому вірші-зачині “Налетіла куля з поля...” Маковей посилює мотив історичних пісень про загибель козака серед степу новою трагічною нотою: герой, можливо, гине від рук західноукраїнських братів, та й ховають його без традиційних китайки і калини. Реквіємом за поруйнованими родинами краян є вірш заключний “Де ж то подівся господар хати...”. Постає панорамний образ Західної України — краю пожарищ і гробів, людського горя, що його не тамують і чари весни.
Своєрідним апофеозом теми можна назвати один з кращих віршів Маковея — “Жовняр за плугом” (1915), що став народною піснею, герой “оре ниву не свою, Добре, що в своїм краю”, тужить за родиною й турбується, хто ж то їй зоре і пожне... “Озвучений” далеким відлунням не затихлих іще воєнних громів, вірш повниться пам’яттю про жертви ворожого нападу на галицьку землю ("Тут гранати орали. Тутки наші вмирали: За то поле, за село Тут немало їх лягло'':. Тема пам’яті про загиблих змінюється іншою, мирною: "Треба землю зрівняти, Де орали гранати, всі ті рани на ріллі, Що зробили москалі". Жовнір за плугом саме й гоїть ті рани, щоби щезали сліди бойовиськ. а земля багатостраждальної України поросла би пшеницею й заквітчалася “синім блаватом”. Кольоропис — барви державної символіки, й це ще раз засвідчує політичний ідеал автора.
Не передруковуваний майже 60 років в Україні “Стрілецький марш” Маковея (тоді, в 1916 р. резервного старшини-кавалериста) був скомпонований для УСС і покладений на мелодію лемківської пісні “Я до лісу не пуйду”. Поет закликає “боронити край, вкритий вогнем і мерцями”, оспівує славне січове стрілецтво, завдяки якому відступився з гір “лютий кат”. “Усуси” — молода патріотична Вкраїна, що стала на прю “за всю рідню й свободу”: є серед них і завзяті “щирі козачки”.
Контрастно “зчеплені” й водночас суголосні такі вірші, як “На границі” (1915) та “Привіт” (1917). Перший із них — утвір “рольової” лірики. Ліричний герой востаннє прощається з рідним краєм із верхів Карпат і несе свою недолю на чужину. Образ України поданий тут як картина бойовиська (“Широкий край — безмежне кладовище”), українці — як “бездомні сини нещасної країни”. Пряме звертання до батьківщини оформлене в лірико-трагедійному ключі: “Ох, не зазнав ти, краю мій, ніколи Ні гаразду, ні щастя споконвіка, 3 часів татарських — вічний раб в неволі, обдертий і ограблений каліка!” Постромантичне зіставлення історичних епох увиразнило не краще, ніж у “предків бідних”, становище внуків — вони не лише потом, а й кров’ю поливають рідні ниви. По всій їхній землі — недоля й тривога, “кров, розбій, могила”. І знову риторичне запитання: “Чи оживеш ти ще, нещасний краю, Народе мій, по сім страшнім розбою?..”
Відповідь на нього знайдемо в одному з останніх поетичних творів О. Маковея — вірші “Привіт”. Датований серпнем 1917-го, він є відгуком на здобуття вітчизною волі, виразом заповітного бажання полетіти в Україну, яка “діждалася спасення, Свого воскресення”. Через окопи й кордони поет шле уявну вітальну телеграму з побажанням “земляченькам” — увінчати успіхом “тяжкі труди для неньки”, скинути ярмо, прогнати ворогів із дому та зажити вільними громадянами. Любов до єдинокровних братів Наддніпрянщини
...Не спинять ні кордони,
ні прокльони, ні всі заборони,
що її не можуть побороти
ні окопи, ні колючі дроти,
що її не вб’ють і всі гармати,
бо нам всім одна лиш рідна мати — Україна!
Так, спільний бойовий чин змінив сумні констатації всесильності граничних стовпів.
Лірика О. Маковея, в якій відтворено багатоаспектний образ вітчизни, висловила живе чуття поета — гуманіста, демократа, патріота-державника, це — художній документ епохи, зламної в історії Вкраїни.
Л-ра: Слово і час. – 1997. - № 8. – С. 30-36.
Твори
Критика
