Біографія Леся Мартовича
Народився Олекса (Лесь) Мартович 12 лютого 1871 року в с. Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у родині сільського писаря Семена Мартовича та дочки поміщицького службовця з буковинського села Шипінці (нині Кіцманський район) Олени Яківни Десяковської. У подружжя Мартовичів, окрім Леся, було ще три дочки: Марія (1861), Вікторія (1863) і Людмила (1880). Жили в середньому достатку, набутому тяжкою працею батьків.
З рідного дому майбутній письменник виніс здорові моральні засади й естетичний смак. Від батька успадкував головну рису характеру – гумор, що в найскрутніших життєвих ситуаціях допомагав не втратити людську гідність: «Сміх і сатира це була його стихія».
Бажаючи синові кращої долі, батько віддав його у місцеву початкову народну школу (1878-1879) під опіку свого приятеля Лева Козанкевича, продовжив навчання у сусідньому селі Топорівцях (1879-1882). Після успішно витриманих іспитів Лесь Мартович став учнем польської чоловічої гімназії в м. Коломия (1882-1890). Навчання Леся припало на час небувалого національного гніту, репресій, приниження людської гідності вихідців із сільського демократичного середовища. Атмосфера в Коломийській гімназії була вкрай несприятливою. Завдяки турботам батька, який оплачував квартиру з харчем і купував хороший одяг, Мартович уникнув такої наруги і місто прийняло його як свого, проте він одразу відчув різницю між гниллю міста і здоровою стихією села, антилюдяність, дисгармонійність і несправедливість ставлення учителів до українців-мужиків.
У такій ситуації Мартович не міг бути ані стророннім спостерігачем, ані покірним споживачем. Дійова, неспокійна натура штовхала його у вир громадсько-освітнього руху, що охопив гімназистів, готових слугувати новим ідеям, проголошеним М. Драгомановим та І. Франко. Гуртківці готували звіти з дискусіями, виробляли плани політико-просвітницької агітації серед селян, цікавилися творами Т. Шевченка, І. Франко, М. Шашкевича, І. Котляревського, Ю. Федьковича, М. Гоголя, Л. Толстого, Е. Золя, Лессінга, Ч. Дарвіна та багатьох інших письменників, філософів, учених.
У записній книжці Л. Мартовича знаходимо солідний список прочитаних ним творів української, німецької, російської, польської літератури (в оригіналі). Всього книжок було записано 487.
Підготовлений родинною фольклорною наснагою, Мартович записував народнопоетичні твори, виступаючи в маловідомій ролі збирача гумористичних творів і громадянсько-патріотичного характеру. Під їх впливом сам складав гумористичні оповідки та вірші.
У гуртку Мартович зблизився з В. Стефаником та Левком Бачинським. Рахом з ними проводив культурно-освітню роботу серед селян; закладав читальні; брав участь у виданні літографованої учнівської газети «Збірка»; робив доповіді з питань культурно-просвітницького руху, української мови, історії українського народу тощо. Селянські проблеми відбилися в художній спадщині Мартовича, частково в оповіданні «Нечитальник» (перша назва «Рудаль», 1888). Водночас із намаганнями М. Павлика переконати І. Франка надрукувати оповідання, і незалежно від них, Л. Мартович коштом В. Стефаника видає оповідання в Чернівцях під назвою «Нечитальник» (1889). Маротвич надсилає дописи до «Буковини» (1889), журналу «Народ» (1890), друкує оповідання «Лумера» (1891) і низку кореспонденцій у «Хліборобі» про нагальні проблеми радикального руху (1893) та ін.
У сьомому класі (1889-1890) Мартовича виключено з гімназії. Після конфлікту з учителем-поляком директор гімназії Емануель Вольф порадив перейти до іншої гімназії. На початку лютого 1891 р. – Мартович уже учень Дрогобицької німецької вищої реальної гімназії ім. Франца-Йосипа. Тут познайомився з І. Франком і став одним із найактивніших членів створеної ним і М. Павликом радикальної партії (1890); був співавтором програмових документів партії, невтомним пропагандистом її, повністю поділяв устремління та ідеали І. Франка, на яких, факточно, зростав як письменник, журналіст і громадський діяч. Л. Мартович одразу ж відреагував на проголошені 1891 року сеймові вибори, пішов агітувати. Виконавши громадянський обов’язок, Мартович повернувся до гімназії і здав матуру на рік пізніше (1892).
У червні 1892 року Мартович – студент права Чернівецького, а згодом Львівського університетів. Вибір юриспруденції зроблено не з професійних інтересів чи за покликанням, а з огляду на матеріальні можливості (правничий факультет був найдешевшим). Після одруженні і відвінування дочок Мартович-батько не міг утримуати сина в університеті. Розраховувати довелось на себе. Вільне відвідування лекцій і нелімітований час складання іспитів дали йому змогу заробляти і на прожиття, і оплачувати навчання. Працюючи писарем, помічником адвоката в різних містечках Галичини, Мартович не залишає й громадської роботи.
Він – член культурно-просвітницького товариства студентів «Союз»; член проводу радикальної партії у Снятинському окрузі, незмінний передвиборний агітатор. 1894 р. – писар в адвокатській канцелярії Шефера у Снятині з оплатою 20 гульденів на місяць. У 1895 році редагує газету «Хлібороб», також за 20 гульденів на місяць. Матеріальна скрута заганяє його на рік добровольцем до австрійської армії (1895).
Наприкінці 1896 року працює в Кутах в канцелярії товариша по партії доктора С. Даниловича, але заробляє так мало, що ледве вистачає на прожиття. С. Данилович клопочеться про призначення Мартовича на посаду редактора газети «Громадський голос» (у Львові). Живе в одному помешканні з І. Макухом; зближується з молодими письменниками та вченими: М. Яцківим, В. Щуратом, В. Будзиновським, В. Гнатюком, М. Шухевичем, К. Бірецьким та ін.
1898 р. – агітує на виборах за І. Франка (Тернопільщина). За дорученням партії залишає редакторську роботу й очолює Снятинський відділ радикальної партії. В «Літературно-науковому віснику» друкує оповідання «Мужицька смерть».
1900 р. – Мартович влаштовується на роботу в канцелярію доктора Лонгина Озаркевича в містечку Городок під Львовом. 1900 року вийшла перша збірка оповідань «Нечитальник».
1900-1905 рр. – найактивніший період творчості Мартовича. Він видав ще дві збірки – «Хитрий Панько і інші оповідання» (1903), «Стрибожий дарунок і інші оповідання» (1905), прихильно сприйняті у підросійській Україні (Леся Українка, М. Коцюбинський) та Буковині (О. Кобилянська). І. Франко включає ім’я Мартовича в огляди української літератури для російської енциклопедії, німецької і чеської періодики, зараховуючи його до «китиці новелістів», вихованих на кращих зразках європейської літератури.
О. Кобилянська, працюючи над перекладами оповідань І. Франка, Н. Кобринської, О. Маковея, Лесі Українки, Олени Пчілки, В. Стефаника для антології української новели німецькою мовою, включила у видання й «Мужицьку смерть» Л. Мартовича.
М. Коцюбинський запрошує В. Стефаника і Л. Мартовича до участі в альманасі «Дубове листя». Обидва письменники переживали не найкращі часи особистого характеру; альманах вийшов без їхніх творів.
Незавершене навчання в університеті, постійні переїзди, особиста невлаштованість виснажували письменника вкрай. Творець безсмерних образів жив знесилений мандрівним, напівголодним життям. Проте і в таких драматичних ситуаціях сприймав світ по-філософськи, з властивим йому гумором.
Особиста невлаштованість, а ще більше – мовчання критики (на дві останні збірки не з’явилося жодної рецензії) остаточно зламали Мартовича. Зневірений і розчарований, він засумнівався у доцільності своєї літературної праці.
1909 р. – закінчив університет. Письменник активізує свою роботу. У нього багато планів і творчих задумів. Його твори видають, перекладають. 1910 р. – у Коломиї вийшла антологія «Вибір нарисів і новел Василя Стефаника, І. Семанюка, Л. Мартовича», у Москві вийшли оповідання «Войт и другие рассказы» (1910, 1911) в перекладі О. Назаріїва і з його передмовою.
1911 року Мартовича висувають кандидатом до віденського парламенту від 64-го округу, що охоплював підміський Львів, Винники, Щирець та Городок. Однак Мартович зняв свою кандидатуру, щоб не розбивати українських голосів.
Час «позитивних емоцій» перервала хвороба шлунка. Мартович залишається без роботи, без даху над головою, без засобів до існування. Врятував з безвиході І. Кунців, забравши товариша у свій маєток до с. Улицьке-Зарубане коло Рави Руської, де й прожив Мартович решту свого життя.
Оточений любов’ю та увагою, Мартович мовби заново народжується: багато читає, жадібно ловить кожну новину інтелектуального і громадського життя; готується до докторату. Пише повість «Забобон» (приблизно 1910, 1911). Редколегія схвалила твір до друку і визначила найвищий гонорар, якого не удостоювався навіть І. Франко. Проте сталося зовсім непердбачене й несподіване. На початку березня 1912 року Мартович забрав рукопис назад і сатирична повість «Забобон» вийшла 1917 року, вже після смерті письменника.
Тяжка тривала недуга лишила страшний слід: він схуд, утратив колишній гумор, став мовчазний і тихий. Знемагаючи від болю, Мартович захищає докторат права (1914), з надією відкрити власну адвокатську канцелярію. Та і ця надія не справдилася. Почалася війна. Улицько-Зарубане було окуповане солдатами російської армії.
Восени 1915 року Мартович клопочеться про місце адміністратора у с. Радруж.
Наказ Мартовичу з’явитися для загального ополчення на 31 січня 1916 року запізнився на 20 днів. 11 січня 1916 року Лесь Мартович помер.
Твори
Критика
