Сатирична творчість Леся Мартовича
Ф.М. Білецький
Лесь Мартович — видатний український письменник революційно-демократичного напрямку кінця XIX – початку XX ст.
Його ім’я стоїть поруч з іменами Василя Стефаника і Марка Черемшини. Разом цих письменників називають покутською «трійцею». Жили вони і працювали в чудовому куточку української землі — на Покутті, вчилися в одній гімназії, майже одночасно вступили на літературний шлях, заохочувані своїм великим вчителем і наставником Іваном Франком.
Життєві і творчі гони Леся Мартовича були недовгими. Зійшов він у могилу, не досягнувши й 45-річного віку. Порівняно невеликою за обсягом є і його літературна спадщина: близько тридцяти оповідань, повісті «Забобон» і «Село Підойми», драма «Політична справа» та низка публіцистичних статей. Але й те, що письменник встиг створити, стало дорогоцінним надбанням української культури. Ще на світанку творчого шляху Лесь Мартович взяв за епіграф до одного зі своїх оповідань слова: «Не для слави, але для людей». З таким девізом він і увійшов у літературу.
Рано виявив Мартович нахил до сатиричної творчості. В. Стефаник згадує про ту радість, яку давав йому Лесь «геніально-злосливими оповіданнями». «Лежить, бувало, на ліжку, лицем до стіни, і сам до себе сміється, і аж потім оповідає» Вже в IV класі гімназії Мартович «писав поезії проти учителів і проти бога, повні злоби й насмішки». І все ж його оригінальний талант розкрився не в поезії, а в прозі.
Перше сатиричне оповідання «Нечитальник» було написане 1888 р. на підставі особистих вражень молодого автора від громадської роботи і порушувало так звану тему «нечитальника» (так називали в Галичині найбільш відсталу частину населення, що виступала проти паростків освіти і прогресу, якими були хати-читальні). З оповідання постає образ забобонного, зубожілого селянина — «нечитальника», який знаходить заспокоєння в пияцтві, проклинає панів-здирників, брехливість газети, байдужої до становища трудящих. І хоч молодий автор ще не вмів належно узагальнити життєві явища, а художнім образам надати потрібної яскравості, це оповідання виявило у Мартовича сатирико-гумористичний талант і глибоку спостережливість. Саме тому «Нечитальника» високо цінили сучасники письменника, а в авторі твору побачили «нового Гоголя», віщуючи йому «велику будучність» на літературній ниві.
Про зростання майстерності сатирика, добре знання ним психології селянина свідчить його оповідання «Лумера». У ньому змальовано правдиву картину життя західноукраїнських трудящих, яких австрійська влада позбавила найелементарніших життєвих прав, але обклала їх незліченними податками. Довічні наймити-злидарі Іван Притика і його дружина Аниця важко працюють на попівських ланах, проте живуть у злиднях, бо їх розорює піп-глитай Кабанович, який перетворив церкву у джерело власного збагачення.
Кабанович удає з себе святенника, пише дописи до націоналістичної газети на теми про сільське життя, виставляє себе перед бідними благодійником, а насправді це типовий жмикрут-лихвар, який тільки й дбає про те, щоб поживитися з чужої праці.
Для розвінчання цього глитая письменник вдається до гротеску, добираючи для цього і дотепні порівняння («отець Кабанович не то качається, не то йде... як слабі конята з вагою болотям»), і сатиричний портрет («лице йому посиніло, очі наверх вилізають...»), і оціночну деталь (хода попа нагадує бочку, що котиться) і т. п.
Слово «лумера» набуває в оповіданні значення символу різних повинностей трудівника, сприймається як широке узагальнення паразитизму гнобительської влади. Іван Притика починає розуміти причину свого убозтва, живе він за «лумерами», тобто номерами (цифрами); оре, сіє, жне, молотить і, нарешті, несе — до крихти віддає експлуататорам все, що заробив працею-кривавицею. Ошукана попом родина злидаря змушена йти в найми.
На початку 90-х років Мартович стає членом прогресивної радикальної партії, яка боронила інтереси селян, бере активну участь у демократичному русі, багато їздить по галицьких селах і містечках, виголошує промови на зборах трудящих, агітує віддавати голоси за народних депутатів до парламенту.
Письменник не залишав і творчої праці. Оселившись у Львові, деякий час редагує прогресивні селянські газети («Хлібороб», «Громадський голос»), виступає з статтями на суспільно-політичні теми, пише художні твори.
Мистецтву сатиричного зображення молодий письменник навчався у видатних майстрів слова Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Салтикова- Щедріна, І. Франка; талант його мужніє. Про це свідчить одна з кращих сатир Мартовича «Винайдений рукопис про руський край» (1897), яка перегукується з щедрінською «Історією одного міста» і казкою І. Франка «Сморгонська академія». «Винайдений рукопис...» — гострий памфлет на соціально-політичний лад «тюрми народів», якою була, особливо для українського населення, Австро-Угорщина. Засобами нищівного сміху сатирик таврує тут феодально-поміщицькі порядки, церкву і мілітаризм, правдиво розкриває паразитизм і зажерливість панів та попів.
Твір оригінально побудований. Розповідь у ньому ведеться від імені історика, який передає зміст нібито знайденого філологами старовинного римського рукопису. Змальовується фантастична країна, яку населяють люди, прозвані «паннусами» (панами) і «поппусами» (попами). Це їм, панам і попам, добрі боги дали «мудру й робочу скотину, що працює сама, без погону» і зветься «муссікус» (мужик). Вістря сатиричного пера автора спрямовується проти знущань і грабунків, численних поборів, церковного дурману і т. п. Водночас сатирик висміює довготерпеливу покірність і затурканість «муссікусів», які були на становищі безправних рабів і не виявляли прагнення визволитися з-під соціального й духовного гніту «паннусів» та «поппусів»,
«Дехто думає, що муссікуси це також люди. Одначе цьому не може бути правда. Невже ж може бути, щоб людина людину ж, себто брат брата (бо всі ми браття), зважилася так оскорбляти й понижати.
Щоб людина людині ж робила таку пакість. А з другого ж боку, чи може бути, щоби людина дала над собою так знущатися та й не скинула з себе ганьбляного ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити». Автор прозоро натякає на те, що трудящі повинні самі боронити свої інтереси, відстоювати свою людську гідність.
Заслужену славу принесло письменникові оповідання «Мужицька смерть» (1898), у якому змальовано класові суперечності на селі. У родині селянина Гриця Баната — крайня бідність, а його обсновує і «ссе кров, як павук», лихвар-лупій Борух. Бідняк помирає, чекаючи, що його землю продадуть на ліцитації, а діти-сироти підуть поневірятися в наймах.
З твору постають колоритні образи селян (Іван, великий і малий Микити, Михайло, Ахметій та ін.), які живуть у злиднях, але сповнені глибокого почуття народного гумору, ненавидять сільських глитаїв і відверто висловлюють проти них обурення. Звертаючись до лихваря Коропа, Михайло заявляє рішуче: «Ми, робітні люди, продукуємо (виробляємо — Ф. Б.) гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте».
Оповідання пересипане численними дотепами, гумористичними сценами, за допомогою яких розкривається внутрішній світ героїв, їхні настрої і мрії. До глибини душі хвилює сцена, коли на жартівливу пораду селянина не сплачувати податків, удавши смерть у себе дома («в сіні»), інший з гіркотою зауважує: «Коби то сіно!... А то ворог обчистив мене сьогодні геть із усього. Я просюся: «Лишіть хоть сіно, таже в мене вівці, що я їм узимі їсти дам?» А вівці держу на податок. А він (австрійський урядовець — Ф. Б.) мені вповідає: Не журися, каже, чоловіче, вівцями, ми й вівці заберем». Та й забрав і вівці».
Розповідь про трагічне у житті селянства письменник уміє освітити теплим гумором, який переходить у сатиру там, де об’єктом зображення стають «легкобити», які живуть коштом трудівника. Високо оцінив оповідання «Мужицька смерть» Іван Франко, який відзначив у його автора неабиякий хист. М. Коцюбинський після прочитання твору зразу ж відніс себе до прихильників таланту Леся Мартовича. У перекладі на російську мову оповідання опублікував російський журнал «Жизнь.
Заохочений успіхом, сатирик пише нові твори і незабаром видає їх окремими збірками («Нечитальник», 1900 р.; «Хитрий Панько...», 1903 р.; «Стрибожий дарунок», 1905 р.). У Москві побачила світ книжка Мартовича «Войт и другие рассказы» (1910 р.).
В оповіданнях «За межу», «Ось поси моє», «Зле діло», «Стрибожий дарунок» письменник висміює прояви егоїзму, нещирості, користолюбства, дрібновласницької психології селян. Мартович справедливо вбачав причину «ідіотизму сільського життя» в куркульсько-попівській кабалі, з якої трудящі повинні визволятися самі.
Сумовитий гумор змінюється сатирою на дрібновласницькі інстинкти селян в оповіданні «За межу». Посварившись з сусідкою Іванихою за межу, селянин Гриць б’є її сапою «по голові, по крижах, по руках, по ногах, де засяг». Іваниха ж вирішує, що «на тій межі буде колись забійство. Або... він мене з світу зжене, або я його», подає скаргу в суд.
Безглузда заздрість, ворожнеча, ненависть — ці потворні риси, породжені вовчими законами капіталізму, гостро висміюються і в сатиричній казці «Стрибожий дарунок».
Разом з тим письменник переконливо показує, як споконвіку успадковані біднотою старі погляди, звичаї поступово змінюються, як селяни починають розуміти силу громади. Ошуканий австрійською владою, герой оповідання «Ось поси моє» Семен Заколесник закликає односельчан, таких же злидарів, як і сам, до згуртованості: «Пани мають своє право, а ми повинні тримати своє... Ми не маєм казати один одному: ось поси моє, а маєм усі взятися за руки красно та й сказати: ось поси наше!».
У ряді новел («Іван Рило», «Смертельна справа», «Війт», «Хитрий Панько», «Квіт на п’ятку» та інших) Лесь Мартович викриває лицемірність буржуазної демократії, австрійської «свинської» конституції, як її образно назвав І. Франко. У них змальовано типову обстановку виборів на західноукраїнських землях, засуджено фальш проголошуваних буржуазних свобод.
У фейлетоні «Іван Рило» (1895) письменник виписує гротескний образ ненависного трудящим пансько-попівського підлабузника й пристосуванця. Це зрадник інтересів бідноти, перевертень, що володіє химерною здатністю перетворюватися на всяку тварюку: свиню, собаку, зайця, а також вселятись в інших людей, щоб зробити їх подібними до себе. Вірний пес попа Кабановича і пана Деришкірського Рило в усьому їх слухається і особливо «лютує» під час виборів, голосуючи за тих, на кого вкажуть пани і попи. Автор дошкульно висміяв такого хамелеона, носія покірливості і рабського плазування перед експлуататорами, засудив як типове для тодішньої Галичини соціальне явище.
У найкращому творі Леся Мартовича про вибори — сатиричній новелі «Хитрий Панько», — яка викривальним змістом нагадує «Свинську конституцію» І. Франка, — йдеться про те, що біднота навіть дуже обмеженими правами, проголошеними цісарською конституцією, не могла скористатись через сваволю, махінації та залякування, які жандарми пускали в хід під час виборів. І той з виборців, хто хотів проголосувати за народного кандидата, ризикував життям, терпів кару. Через це бідняки боялися стати виборцями. Але герой твору, селянський представник дід Панько, не злякався. Прагнучи чесно віддати голос за мужицького кандидата, він, однак, натрапляє на перешкоди жандармів, які погрожують його побити. Щоб захистити себе від удару по голові «кольбою», Панько позичає у сусіда шапку:
— Та ви не бійтеся, Йване, нічого. То адіть, я голосую на посла, а там б’ють.
- Знов б’ють, — перебив Іван, — а казали, що цих виборів не будуть бити.
- Ой, не будуть! — відповів Панько. — Мені вже осьде шістдесятий і другий рік минув, а ще мене ніхто так у писок не втяв, як сьогодні якась латка. Бог би його тяжко скарав!
У творах про вибори виразно виявляється оригінальність сатирико-гумористичного стилю Мартовича. Образи позитивних героїв його творів, як правило, змальовуються в гумористичному плані. Читач глибоко співчуває, наприклад, героєві оповідання «Смертельна справа» — виборцеві Петру Підошві. Сцена, у якій він, проголосувавши за селянського кандидата, вимагає від виборчої комісії посвідки, що голосував саме за народного заступника, змальована з тонким гумором. А подібних сцен можна навести чимало. Образи ж панів, чиновників, жандармів змальовуються сатирично.
Сповнені глибокого оптимізму, щирої симпатії до трудящих, твори Леся Мартовича про вибори є дошкульною сатирою на весь суспільно-політичний лад австро-угорської монархії.
Послідовний атеїст, Лесь Мартович у багатьох творах таврував також уніатських попів і католицьку церкву, які віками одурманювали народ, допомагали урядові й панам обдирати трудящих. У сатиричній казці «Стрибожий дарунок» він показав, що вигаданий людьми бог є спільником експлуататорів. Але найбільш дошкульною сатирою на галицьке попівство є повість «Забобон» (1911), у якій мистецький хист Мартовича засяяв особливо яскравими гранями. Тут переконливо вирішуються пекучі проблеми життя на західноукраїнських землях, яких автор постійно торкався і в оповіданнях. В образі одного з центральних персонажів — поповичеві Славкові — втілено риси реакційної інтелігенції, яка перебуває на грані морального і фізичного виродження. Цілими годинами Славко сидів на безногому ослоні і довбав землю патиком — то виривав ямку, то загортав її — і цьому не було кінця. «А для чого? Для того, що при цій роботі не так ходить про її вислід, як про сам спосіб її виконування». Від свого улюбленого заняття Славко відривався тільки до їжі і сну. Сатирик показує, що саме оточення перетворило Славка на паразита і трутня. Цим він подібний до Обломова, але ще огидніший.
Здавалося, що сон і повна бездіяльність поступляться місцем перед корисною роботою, коли Славко записався студентом юридичного факультету. Але де там! Він не хотів вчитися, не склав жодного іспиту, а батьків дурив підробленими свідоцтвами. Часто дивувався з того, «відки другі можуть найти час на науку». А коли й брався до читання, то «не читав, а нюхав ті книжки й ті записки, позіхав над ними, томився й мучився», і, знесилений втомою, залишав їх. Нехтуючи будь-якою корисною роботою, попович мріяв то про великий грошовий лотерейний виграш, то прагнув вигідно одружитися, то починав марити про господарство, яке приносило б йому «незміренні прибутки».
У повісті змальовано ціле скопище попів і шляхтичів — лютих ворогів трудящих, ненажер і нероб, жадібних, диких і обмежених отців-дармоїдів: старого Матчука, Вишневича і Підлизайка, «політика»-держиморди Тріщина, безшабашного базіки Радовича, бездумного ліберала Василича, алкоголіка Краньцовського, аферистки Броні Смажак, на прикладі яких змальовано моральну ницість поміщицьких родин, засуджується буржуазна культура. Свій ідеал борця за перебудову суспільства, за прийдешній новий світ, у якому б «запанував порядний чоловік, той, що працює», письменник втілює в образах позитивних героїв — Петра Оском’юка, Сенька Грицишина, Івана Неважука, які змальовані засобами теплого, поблажливого гумору. Ці люди готові віддати всі свої сили боротьбі проти соціального зла — «невільництва».
«Мертві душі» галицької провінції — дрібні урядовці, судді, писарі, касири, що грабували трудящих і прислужувались експлуататорам, є об’єктом сатири у ряді новел Мартовича. Глибоко врізуються в пам’ять негативні персонажі новели «Булка» Мілько і його дружина, носії типових рис тих галицьких чиновників, які глибоко ненавидять простих людей і будь-що прагнуть від них відмежуватися. Вістря сатиричного пера письменника впиналося у містечкових інтелігентів, яких засмоктало затхле середовище («Перша сварка», «Кадриль»), п’янив дух крикливих мод («Жирафа і Ладо»), спокушала можливість пограбувати свого «ближнього» («Зле діло»).
Художньою образністю і стрункістю композиції твори про інтелігенцію досконаліші, ніж оповідання селянської тематики. Однак перед останніми вони поступаються тонкою спостережливістю автора, глибоким знанням людей села, яке він постійно вивчав і, як прекрасний психолог, добре знав. Не випадково сучасники називали Мартовича «доктором хлопістики». Можна лише шкодувати, що письменник внаслідок важких життєвих обставин встиг віддати літературі лише частину таланту. Свої твори він не раз писав за наполяганням друзів, які спочатку їх слухали як імпровізації блискучого оповідача. Викладені на папір, вони ставали високохудожніми сатирами і були високо оцінені прогресивною критикою. Іван Франко в особі Леся Мартовича побачив одного з талановитих сатириків. «Мартович є передусім прегарним обсерватором селянського життя, — підкреслював письменник у статті «Українська література», — причому його новели відзначаються незвичайним гумором. Іронію долі, що панує над людиною, її свідомі й несвідомі вчинки він уміє передати в цілком іншому освітленні, ніж це є в дійсності, так, як це не міг передати ніхто в нашій літературі... Його манера наскрізь оригінальна, легка й далека від будь-якого шаблону».
Лесь Мартович уміло користувався різними відтінками й засобами комічного. Добродушний, співчутливий сміх, нерідко гірка усмішка при зображенні героїв з середовища трудящих змінювалася на гостре глузування, а то й переходила в нещадний сарказм на людських п’явок. Сатирик умів сміятися, за його власним висловом, «мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється, та й губи стягаються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнати, що то сміх». Героїв своїх творів письменник наділяв такими мовними ознаками, які виразно характеризували персонаж, вказували на його соціальне становище, походження тощо. Так, мова дійових осіб оповідання «Мужицька смерть» не тільки відображає їхню психологію, а й характеризує їх як представників певних соціальних груп: трудящого селянства, інтелігенції, попів, чиновників, урядовців тощо. Читач не сплутає, скажімо, мови бідняка Гриця Баната з мовою куркуля Сафата чи урядовця Василя.
Мові героя сатирик часто надає характерні «індивідуальні» слівця, які вносять комічний елемент, особливо при їх кількаразовому повторенні. Так, в оповіданні «Нечитальник» головний персонаж до речі й не до речі повторює слово «вважаєте», а піп Альойзій з твору «Квіт на п’ятку» — слово «тото».
Важливим прийомом у створенні сатирико-гумористичного ефекту є алогізм. Характеристика персонажа в уяві читача складається не на основі логічних висновків з поведінки, а якраз всупереч їм, як це властиво творам «За межу» і «Грішниця».
Автор нерідко звертається і до так званої наївної аргументації, коли герой доводить своє твердження наївними аргументами, які й викликають сміх. Пастух Коваленко (оповідання «Війт») пояснює непокірним телятам, що вони повинні слухатись його, бо він певний час був сільським війтом. У новелі «За межу» автор створює комічну ситуацію, розповідаючи про наївну віру селян у можливість існування між їхніми наділами двох меж. Такий прийом властивий і оповіданням «Мужицька смерть» та «Ось поси моє».
Письменник часто добирає і своєрідні прізвища-маски, в яких міститься певна негативна оцінка того ж персонажа: Дериїнкірський, Кабанович, Рило, Кривдунський тощо.
Джерелом комічного ефекту є також гумористично забарвлені порівняння, зокрема гіперболічні. Таким є, скажімо, опис «страшного грубого і сильного голосу війта», від якого «двері дрижали, а вікна дзеленькотіли, неначе від бурі». Гротескні сцени, епізоди, портрети («Лумера», «Іван Рило») служать засобом зниженої оцінки персонажа, підкреслення його духовної пустоти, нікчемності.
В основу своїх творів Лесь Мартович здебільшого кладе зовні непримітний побутовий факт, якусь життєву дрібницю і розповідає про неї так, що тут же постають значно ширші узагальнення. У цьому його можна порівняти з А.П. Чеховим. Наприклад, у новелі «За топливо» (яка перегукується з чехівським «Зловмисником») змальовано, здавалося б, непримітний випадок, який в умовах тодішнього західноукраїнського села був звичайним явищем. Вночі селянин бере з панського лісу пруття, аби мати на чому зварити їсти. Відданий за це під суд, він ніяк не може збагнути своєї провини і вважає, що взяте ним топливо належить йому, а не панові. На пораду ж оскаржити рішення суду селянин переконливо вигукує «Ая!», даючи цим зрозуміти, що в експлуататорському суспільстві закон стоїть завжди на боці багатіїв і захищатиме лише їхні інтереси.
Зворушливим ліризмом і теплотою переливається образок «Гарбата». У ньому зливаються гумористичні сценки з ліричною розповіддю про те, як п’ятеро голодних дітей видирають один в одного чашку з чаєм, що її дістають у кухаря за добру роботу. Виявляючи тонке знання психології дитини, письменник точно передає дитячу наївність і безпосередність, освітлює почуття й думки маленьких героїв теплим гумором. Прагнення захистити дітей від голодної смерті керує також вчинками героя оповідання «Зле діло». Він змушений судитися з своїм сусідом, щоб відібрати в того «незаконно» придбану землю. Авторською любов’ю зігрітий і образ тринадцятирічного Микитки, героя новели «Відміна».
Як і новели Василя Стефаника («Кленові листки», «Новина»), Марка Черемшини («Чічка», «Святий Николай у гарті»), більшість творів Леся Мартовича сповнена глибоким трагізмом, бо трагічним було життя бідноти, про яке він писав. Тому, ясна річ, досить часто ситуації і сцени, що викликають сміх, криють у собі багато болісного. Розповідь про вівцю і податок («Мужицька смерть»), про те, як дід Панько віддавав голос за «мужицького» кандидата («Хитрий Панько») тощо, пройняті справжнім трагізмом. Сміх Мартовича, справді, був «сміхом крізь сльози». '
Однак сатирик вірив у щастя свого народу. З щирим співчуттям і любов’ю він передав його оптимізм, прагнення до знань, пристрасне шукання шляхів до світлого майбутнього.
Талант Леся Мартовича захоплював і вражав його сучасників. «Я так люблю перо Ваше», — зізнавався М. Коцюбинський. А В. Стефаник згадував: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник».
Сатиричні твори Леся Мартовича забороняла та нівечила цензура. Оповідання й новели сатирика часто виходили з численними пропусками і помітками «конфісковано». Зокрема зіпсовані були цензурою новели «Війт», «Смертельна справа».
Цікавими для розуміння поглядів письменника на мову й літературу є статті «Що діється й говориться по наших читальнях...», «Реформа подружнього закону», «Причинки до статті «Кілька язикових уваг» та ін.
В останні роки життя сатирик виношував немало задумів. В архіві Мартовича зберігаються уривки, начерки, окремі фрагменти повістей, оповідань, критичних статей.
Багатьом літературним планам Мартовича не пощастило здійснитися. Знеможений важкою хворобою, письменник помер 11 січня; 1916 року у страшних злиднях. Поховали його в селі Монастирок, що біля Рави Руської (Львівська область), полонені російські солдати, з якими він приятелював.
Усе своє життя Лесь Мартович боровся за визволення трудящих з-під ярма соціального та національного гноблення. Мрії письменника про визволення народу здійснилися лише в радянський час, а його літературна спадщина увійшла до золотого фонду вітчизняної культури. І сьогодні твори письменника зберігають своє пізнавальне і виховне значення. Написані кров’ю серця, сповнені глибокої любові до простого народу і ненависті до гнобителів, вони викликають ненависть і огиду до жорстокої капіталістичної дійсності, де ще і зараз панує той «ідіотизм» життя, проти якого письменник боровся зброєю сатири.
Л-ра: УМЛШ. – 1971. - № 2. – С. 33-39.
Твори
Критика
