Лесь Мартович​ крізь виміри часу

УДК 94(477)18: [821.161.2.09:929 Мартович]

І. В. Хоцянівська

У статті на широкому фактичному матеріалі проаналізовано життєвий та творчий шлях Леся Мартовича в літературно-мистецькому контексті його доби. Авторка простежує ґенезу й особливості світоглядної позиції письменника, визначає його національні й соціальні ідеали; розкриває проблемні рівні та жанрово-стильові модифікації його прозової спадщини, намагаючись створити літературний портрет автора гумористично-сатиричних творів, що стали художнім літописом життя західноукраїнських селян.

Ключові слова: сатира, гумор, талант, майстерність, оповідач, оповідання, гротеск, повість.

Khotsianivska I.V.

Les Martovych through Time

Les Martovych’s life and career are analyzed in the literary and artistic context of his era. The author traces the genesis and peculiarities of the writer’s ideological position, determines his national and social ideals, reveals problematic levels, genre and stylistic modifications of his narrative heritage, and makes an attempt to create a literary portrait of the author of humorous and satirical works which serve as artistic chronicle of the west-Ukrainian peasants’ life.

Keywords: satire, humor, talent, mastery, narrator, grotesque, narrative.

Хоцяновская И.В.

Лесь Мартович сквозь измерения времени

В статье на широком фактическом материале проанализирован жизненный и творческий путь Леся Мартовича в литературно-художественном контексте его эпохи. Автор прослеживает генезис и особенности мировоззренческой позиции писателя, определяет его национальные и социальные идеалы; раскрывает проблемные уровни и жанрово-стилевые модификации его прозаического наследия, пытаясь создать литературный портрет автора юмористически-сатирических произведений, ставших художественной летописью жизни западноукраинских крестьян.

Ключевые слова: сатира, юмор, талант, мастерство, рассказчик, рассказы, гротеск, повесть.

Український літературний процес зламу ХІХ–ХХ століть прикметний якісним оновленням художньої творчості. Це час появи молодої генерації митців рідкісного обдарування, які торували модерні шляхи в українській літературі. З-поміж них був і Лесь Мартович – «блискучий художник слова, пристрасний публіцист, талановитий редактор демократичних газет «Хлібороб» (1893), «Громадський голос» (1897–1998) [9, с. 5]. Творчість автора першої сатиричної повісті «Забобон» не втратила своєї актуальності і сьогодні. Вона є цінним матеріалом і для характеристики суспільно-політичного, культурного життя епохи, в яку жив і творив Л. Мартович. Серед останніх праць, присвячених життю та творчості письменника помітними є студії Р. Горака, М. Легкого, Г. Марчук, Р. Піхманця та ін.

Мета нашої статті – з’ясувати роль та значення творчості Л. Мартовича у процесі оновлення вітчизняного мистецтва слова кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Дитя своєї доби, він увібрав у себе всі її добрі і злі прикмети. Демократ, він дещо вузько розумів поняття суспільності, надто низько ставив вагу і роль інтелігенції, етично, а не соціологічно формулював її життєве завдання. Демократизм письменника ґрунтувався насамперед на широких правах людської одиниці, на автономній особистості, на свободі слова й думки, на беззастережному протистоянні апатії, лицемірству та брехні [15, с. 4].

Олекса (Лесь) Семенович Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) в родині сільського писаря Семена та дочки поміщицького службовця з буковинського села Шипинці Олени Десяковської.

Семен Мартович був, як згадує В. Стефаник, «чоловік наскрізь розумний і чесний». «Старий Мартович змалку служив наймитом по господарях, сам серед злиднів навчився читати й писати, і потім став писарем. В ті часи батько Мартовича був взором порядного, непідкупного громадянина, і його село Торговиця ніколи не голосувало на «панів». Маєток у них був невеликий, коло п’ятнадцяти моргів поля, сад і пасіка, і цей маєточок старий Мартович здобув своєю солідною працею без нічиєї кривди» [12, с. 22].

Бажаючи синові кращої долі, Семен Мартович віддає його в науку. Три роки Л. Мартович вчився в місцевій народній школі під опікою батьківського приятеля, свого першого вчителя Льва Козанкевича; 5 років – у сусідньому селі Топорівці. Влітку 1882 р. Л. Мартович склав іспит до польської чоловічої гімназії у Коломиї, а восени став гімназистом.

Дитинство, юність і молодість письменника припали на той історичний час, коли небувалий політичний гніт, репресії, зневага людської особистості, русифікація досягли свого апогею на підросійській Україні. Це був час дії Емського указу 1876 року, так званого третього антракту, коли літературне життя, за словами І. Франка, майже завмерло і культурно-політичний центр перенісся в Женеву (70-і – поч. 80-х рр.) під проводом М. Драгоманова, а пізніше (80 – 90і рр.) – в Галичину. Саме у цей час формувався Л. Мартович, встановлювалися його погляди на життя.

На формування особистості Л. Мартовича мала вплив не лише загальна атмосфера епохи, а й той мікроклімат, який панував у родині, найближчому його оточенні. Здорові моральні засади й естетичний смак Л. Мартович виніс з батьківського дому; від батька успадкував зовнішність (середній зріст, світле волосся, сірі, лагідні очі) й основну рису характеру – гумор, що в найскрутніших життєвих ситуаціях допомагав не втратити людську гідність.

«Коли його товариші поважно задумувалися, він – сміявся, коли вони плакали – він їдко глузував. Сміх і сатира це була його стихія» [2, с. 12].

Ще з дитинства, спостерігаючи нестримно-дикий розгул, насильство над особистістю сильних світу цього, зловісні картини щоденного безправного буття окупованого українського народу, він створив свою уяву про навколишній світ як про світ антилюдяний, дисгармонійний і несправедливий.

Атмосфера в Коломийській гімназії (1882–1890) була вкрай не сприятливою. Майбутній сатирик був свідком національного та ідеологічного гніту. І все ж, десять гімназійних років були найщасливішими в короткому житті Л. Мартовича і найактивніші в плані становлення його як громадсько-політичного діяча, роками дружби і спільної праці з Василем Стефаником і Левком Бачинським (пізніше відомими політичними діячами). Подружив їх на все життя таємний гурток гімназистів, створений 1886 року під керівництвом селянського сина з Тулови Івана Плешкана і сина вчителя з підгірського села Молодятин Теофіла Заборовського. Активна участь у діяльності гуртка відіграла позитивну роль у формуванні світогляду жадібних до корисної народові праці юнаків

Гуртківці збирали досить солідні бібліотеки, цікавилися творами Т. Шевченка, І. Франка, М. Шашкевича, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Ю. Федьковича, І. НечуяЛевицького, М. Гоголя, Д. Писарєва, Л. Толстого, Е. Золя, Лессінга, Дарвіна та інших письменників, філософів, учених. Лектура Л. Мартовича була надзвичайно багата. Василь Равлюк зберіг записну книжечку Л. Мартовича, подаровану йому автором. Він писав: «На першій сторінці старанним письмом написаний чотиривірш Шевченка «І день іде, і ніч іде...», на другій сторінці молитва поета «Царів, кривавих шинкарів», на третій «Світе тихий, краю милий», аж до слів «Панувала і я колись на широкім світі», далі йшло «Посланіє» та «Кавказ». В тім часі не було видань творів Шевченка в Галичині, тільки як рідкість, неповне празьке видання з 1867 р. Тому-то більш патріотичні поезії Шевченка кружляли у відписах між учнями, що виучували їх напам’ять. Опісля йшли «Тюремні сонети» Франка. Ще на дальших картках були виписані правописи в такому порядку: українські – драгоманівка та кулішівка; тут треба зазначити, що всі члени громади вживали першої з її дивоглядами, як Украjна, льуди і т.п., бо це було ознакою поступу. Потім ішов чеський правопис, а далі московський і сербський. На останніх картках нотатки був спис прочитаних книжок. Були там твори в українській, німецькій, польській та російській мовах. Між іншими там були всі видання Драгоманова у Женеві, Качали «Роlіtука Рolakow wzglednie Rusi», Бродовича «Widok przed mосу», Достоєвського «Вина і кара», а також «Крейцерова соната» в німецькій мові. Всіх книжок було записано 487» [11, с. 155–156].

Опис записної книжечки Л. Мартовича подає розмаїття важливих штрихів до вивчення духовної атмосфери, в якій формувався його талант. Гуртківці проводили культурно-освітню роботу серед селян; закладали читальні, здійснювали підготовку доповідей на політичну чи літературну теми, видавали свою літографовану газету «Збірка»; читали «заборонену» літературу; робили доповіді з питань культурно-просвітнього руху української мови, історії українського народу тощо.

Ф. Погребенник виявив окремі розрізнені аркуші із записів Л. Мартовича патріотичної тематики, зокрема, пісні про Нечая, про Морозенка, «Й у містечку у Тимбові», «Гей козаче, гей, ти, брате мій». «Таким чином, – робить висновок учений, – є підстави твердити, що Мартович з юнацьких літ збирав пісні, цікавився фольклором, виявляв жвавий інтерес до різних жанрів уснопоетичної словесності» [10, с. 21].

Народний гумор, його жанри стали основним, органічним, підґрунтям сатиричної поетики Л. Мартовича: в жанрі, сюжеті, композиції, образній системі, у викладових формах.

Вже у перших класах гімназії Л. Мартович дивував товаришів винятковим талантом розповідати смішні історії, що під осінь життя зафіксує В. Стефаник: Лесь Мартович – мій дитячий сміх і смак генія. Всі, хто чув ті дотепно видумані оповідання у виконанні автора, що вмів так природно-просто, достовірно-переконливо розповідати, зачаровувалися на все життя. Жоден спогад про сатирика не обходиться без згадки про його «усні оповідання» та дивовижну майстерність оповідача. Спогад 55-річного В. Стефаника про спільну подорож їх з Русова до ст. Залуччя – найкраща ілюстрація сказаного: «Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Розказував Процеві (погоничу), що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав вчитися та вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і заняття малого чортика через цілий день і ніч. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під’їхали до Пруту вже ночею, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося, і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович ревів з радості, і ми мусили хреститися. То вже всі наші товариші в Коломиї знали на свою радість, як ми переходили Прут» [13, с. 270].

Та не тільки за веселу вдачу і вміння розповідати любили Л. Мартовича товариші. Дивувала і захоплювала його дійова, неспокійна натура, націлена на добрі загальнонародні справи. Захоплення поезією Т. Шевченка, І. Франка, творами європейських письменників, зацікавлення фольклором, зближення з радикально настроєною інтелігенцією (М. Павликом, його сестрою Анною, «вчителем соціалізму» Северином Даниловичем), інтерес до модних у той час соціалістичних ідей (під впливом І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова) – все це пробудило у майбутнього письменника устремління до високих людських ідеалів – свободи, справедливості і мало вирішальну роль у формуванні Мартовича-громадянина.

Входячи щораз глибше у вир громадського і літературного життя, Л. Мартович зростав як письменник. Коло тем, які цікавили його, щораз ширшало, а разом з цим ширшав, поглиблювався і збагачувався світогляд письменника. Віддзеркалення його бачимо вже в першому оповіданні «Рудаль», написаному в шостому класі гімназії (1888).

Доля цього оповідання могла повторити десятки інших, розказаних однокласникам, не зафіксованих на папері. Та цілком випадково оповідання потрапило до гімназійного вчителя Грушкевича, який став першим розумно-доброзичливим критиком і «відкривачем письменницького таланту Мартовича. Він заохотив талановитого гімназиста і далі працювати, казав закінчувати всі оповідання, а він опісля порадить, куди вислати їх друкувати».

У 7-у класі гімназії він познайомився з І. Франком і став одним з найактивніших членів створеної ним і М. Павликом радикальної партії (1890); був співавтором програмових документів партії, невтомним пропагандистом її ідей: на вічах, агітаційних бесідах з селянами як довірена особа І. Франка – кандидата в депутати до Австрійського парламенту. Л. Мартович поділяв високі людські устремління та ідеали І. Франка, на яких, фактично, зростав як письменник і як журналіст, і як громадський діяч.

Дилему – праця на себе чи задля добра громади – Л. Мартович завжди вирішував на користь другої. Його коротке стражденне життя дає чимало фактів такого альтруїзму. Так, маючи феноменальну пам’ять і непересічні здібності до науки, Л. Мартович залишається повторно в п’ятому класі гімназії через громадсько-освітню роботу серед селян (засновує читальні, виголошує промови, агітує під час виборів до австрійського парламенту та галицького сейму за селянських кандидатів, змагається за знищення темноти і роз’єднаності селянства).

У сьомому класі через громадсько-просвітню і пропагандистську роботу він запускає навчання (92 пропуски, далеко не всі з поважних причин, за один семестр 1889/1890 навчального року). Як результат – незадовільні оцінки з латині, географії та історії.

Після конфлікту з учителем-поляком директор гімназії Емануель Вольф порадив йому перейти в іншу гімназію. На початку лютого 1891 року – Л. Мартович вже учень Дрогобицької гімназії.

Незважаючи на проблеми, пов’язані з вимушеним переходом у Дрогобич, жертвуючи ще одним роком свого життя, Л. Мартович моментально відреагував на проголошені 1891 року сеймові вибори і «прибіг до директора і заявив, що вибори йдуть і він мусить іти агітувати. Як не перемовляв його Борковський, як не переконував, – нічого не помогло. Цей крок, що дає гарне свідоцтво патріотизмові Мартовича, коштував йому ще один протрачений рік» [6, с. 23].

Найпереконливішим доказом альтруїзму Л. Мартовича, що потребував великої мужності і самопожертви, було зняття своєї кандидатури з виборів 8 червня 1911 року, про що повідомляв «Громадський голос»: «Тов. Лесь Мартович цофнув (відізвав) свою кандидатуру, щоби не розбивати українських голосів і не причинитися до вибору ворога народу» [5, с. 3].

Л. Мартович, як один з найактивніших учасників радикального руху від початку його зародження (1890) до своєї смерті (1916), всі сили до останку віддав для реалізації програми радикальної партії. Не на користь своєму особистому життю та письменницькій творчості він займався чорновою роботою для відродження України. Достатньо переглянути його «послужний список».

Після успішного закінчення гімназії (1892) Л. Мартович вступає до Чернівецького університету на юридичний факультет (найдешевший). Бере активну участь в організації української радикальної партії. У творчості Л. Мартовича відчувається його публіцистична жилка, як відгомін його вродженого публіцистичного хисту. Мартович-публіцист намагався в своїх статтях наблизитись до наукової правди. Його статті, дописи і замітки завжди злободенні, вони порушували різноманітні питання суспільного життя: економіку і політику, шкільні й культурні справи, проблеми села.

Подиву гідна видавнича діяльність Л. Мартовича, якому не вистачало засобів навіть на свій прожиток. 1893 р. письменник друкує низку статей у «Хліборобі», що стосуються проблем радикального руху.

У 1894 р. за дорученням партії проводить письменник агітаційну роботу серед селян Снятинщини. Матеріальна скрута змушує його піти працювати писарем в адвокатській канцелярії Шефера у Снятині.

1895 р. – переїзд до Коломиї, редагує «Хлібороб». 29 травня несподівано померла мати. Після одруження дочок та відвідування їх Семен Мартович не міг пособляти синові, який, заробляючи 20 гульденів на місяць, буквально задихався від злиднів, канцелярщини, буденної бездіяльності в глухих закутках краю. У вересні цього ж року він склав перший правничий іспит; робить безуспішні спроби дістати роботу у Львові; матеріальна скрута заганяє його на рік в австрійську армію добровольцем.

У кінці 1896 року працює в свого приятеля доктора С. Даниловича в Кутах, але заробляє так мало, що ледве вистачає на прожиття.

У 1897 р. за дорученням радикальної партії проводить передвиборну агітацію. Живе у Львові в одному помешканні з Іваном Макухом, зближується з молодими письменниками та вченими: М. Яцковим, В. Щуратом, В. Будзиновським, В. Гнатюком, М. Шухевичем, К. Бірецьким, І. Кунцевим, М. Заячківським та ін.

1900–1903 рр. – найактивніший період творчості: вийшли збірки оповідань «Нечитальник» (1900), «Хитрий Панько та інші оповідання» (1903); працює в адвокатській конторі Л. Озаркевича в м. Городок на Львівщині, входить у склад Крайового виборчого комітету по виборах у парламент.

У 1904–1911 рр. відчутним є загострення хвороби, наслідки якої змінили Л. Мартовича до невпізнання: лисий, змарнілий, беззубий. «Циганське життя, злидні, ненормальне харчування довели до того, що десь від 1907 року він почав нездужати на шлунок, – пише Ю. Гаморак. – Ця недуга (...) в половині 1911 р. загострилася так, що Мартович не міг уже виконувати професійних обов’язків. На запросини свого приятеля Івана Кунцева перейшов на постійний побут до с. Улицьке Зарубане коло Рави Руської на його хутір, і тут прожив решту свого життя.» [2, с. 25].

У 1911–1916 рр., перемагаючи напади хвороби, митець продовжує громадськопропагандистську і письменницьку діяльність. Переборюючи злидні і нестатки, Л. Мартович продовжує навчання в університеті (впродовж 17 років) і захищає докторат права (весна 1914), та скористатися ним уже не міг. За спогадами дружини Левка Бачинського, довга недуга лишила на письменникові свій страшний слід, він схуд, утратив свій колишній гумор, став мовчазний і тихий. «З давнього Мартовича, якого всі так дуже любили, не залишилося й тіні» [2, с. 41].

Найвідчутніше доля поглумилася над письменником у час Першої світової війни. Російські солдати зруйнували маєток Кунцева і знищили рукописи, результат його літературної праці. Та він не нарікає. «Мені тепер трохи легше живеться, – пише він восени 1915 року до Л. Бачинського, – бо заробляю стільки, що можу прохарчуватися...» [7, с. 8].

Варто наголосити, що творчість Л. Мартовича є багатою за змістом і розмаїтою тематично. Письменник у немалій мірі опирався на плодотворні традиції народної творчості, відчуваючи себе спадкоємцем «гоголівської сатири» і намагаючись збільшити «спадок» української сатири.

Л. Мартович порушив широке коло соціальних, національних і політичних проблем, що стали його суттю, змістом і метою всього життя: «нести в народні маси свідомість його економічних, політичних і національних інтересів і публіцистично пояснювати ті інтереси та боронити їх» [14, с. 52].

Збірка «Нечитальник» вийшла в ювілейний рік радикальної партії. Л. Мартович спостерігав небувалий рух в народних масах. Віча, які раніше відбувалися один-два рази на рік, тепер систематично відбувалися у різних повітах; збори за запросинами без контролю властей; нові гасла: загальне голосування, свобода друку, податкові та аграрні реформи, не тільки сприймалися селянством, а й з більшим чи меншим успіхом реалізувалися; масове пробудження самосвідомості й громадянської гідності у «не читальників», серед яких з’явилися прекрасні бесідники (оратори) – все це відбилося в художній спадщині Л. Мартовича, зокрема й у першій збірці, назва якої прижилася в народі й стала називною. То була найвища і заслужена оцінка читача свого до мозку і кісток письменника.

Коли розглядати окремі твори письменника, то помічаємо, що кожний (навіть епізодичний) образ-персонаж має свій портрет. Письменник володіє умінням наділяти кожного героя чимось індивідуальним, своїм. Часто це якась маленька, але досить промовиста деталь у міміці, манері триматися, говорити, завдяки якій Мартовичевих персонажів ані переплутаєш, ані забудеш. Вражає нас і різноманітність портретів (портрет-вдача, портрет-характер, портрет-роздум), і багатобарвна поетика змалювання його (доброзичливий сміх, гумор, іронія, сарказм, сатира, гротеск, карикатура, образна мова).

Л. Мартович малює переважно психологічний портрет, у якому через зовнішність розкривається внутрішній світ персонажа, його характер. Через індивідуальні риси певної людини письменник підмічає і виявляє спільні риси, властиві певній соціальній групі, створюючи, таким чином, характер-тип.

В оповіданні «Лумера» подано колоритний гротескний образ отця Кабановича, прізвище якого дає уяву про його зовнішність. Добір прізвищ, що розкривають внутрішню суть персонажа, властивий поетиці Л. Мартовича (пан Деришківський, суддя Кривдунський, Іван Рило, жебрак Книш та ін.)

Широко використовував Л. Мартович зооепітети, образи тваринного світу при відтворенні морального обличчя персонажа. І це не випадково. Завдання розвінчування психології представника гнобительської касти закономірно підводило Л. Мартовича до зоологічних уподібнень, як це спостерігаємо в образі отця Кабановича.

Глибоке співчуття викликають долі щирих, добрих, чесних людей, обідрарих цісарським урядом, позбавлених елементарних людських прав. Вони шукають виходу і знаходять його в службі. Одне ярмо змінюється іншим, а мужицькі лумера невідступно йдуть слідом за ними. Звідси трагічний фінал надій (тяжка хвороба) і філософський висновок героя про життя всього селянства, змушеного жити «лумерами»: «Перше лумеро – мужик оре; друге лумеро – (…) осьме лумеро – мужик несе…ба ні! Гидно: тут знов інакші лумера: перше лумеро – мужик несе, де кажуть; друге лумеро – мужик несе… третє… та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!» [8, с. 17].

У листі до М. Павлика, якому присвячено оповідання «Лумера», Л. Мартович признався про намір дописати ще два оповідання: «Я маю ще сказати, що, відай, допишу яко другу часть до сего, закладини читальні в тім селі наперекір попові й дідичеві… тут, звісно, ліпше би мож схарактеризувати Кабановича. Та й гадаю ще й третю часть доробити «Аниця на службі в професора». Але це («Лумера»), як побачите, само для себе може цілість становити» [10, с. 65– 66].

Намір цей Л. Мартович не здійснив, однак проблеми, порушені в «Лумерах», знайшли своє художнє втілення в інших його творах, зокрема, в оповіданнях «Іван Рило» (1895) та «Винайдений рукопис про руський край» (1897).

Гротескний прийом раптової метаморфози світоглядних і моральних принципів персонажа, використаного в оповіданні «Іван Рило», – один з найхарактерніших і для поетики зрілого Л. Мартовича. Зустріч з таким же фантастично переродженим Семеном, який на просте запитання: «Читаєте газети?» – «затрясся, як зів’ялий листок на вітрі», з Ахтемієм, який на пропозицію кума подумати про вибори, «мов з пістоля відрізав: «Наплювати мені на ваші вибори! Ви мені заплатите? Не хочу я вже з вами вести товариство, я собі таких знайшов, що мені за кожде слово гроші дають!» – це не лише окремі клітинки образу Івана Рила – багатоликого і всюдисущого, не тільки комізм ситуації, а й соціальність сатиричного сміху Л. Мартовича. Це сатиричний гротеск класичного зразка з характерними ознаками деформації, втілений у фантастичній метаморфозі психіки. Цими епізодами Л. Мартович пародіює достовірні факти несподіваних еволюцій деяких громадсько-культурних та партійних діячів, які часто міняли свої ідейні засади, особливо під час виборів.

Створюючи ігрову пародійну ситуацію, сатирик досягає комічного ефекту, викликаючи в читача емоційну співучасть в оцінці певного явища. Важливо зауважити, що ефект емоційного впливу подібної фантастичної ситуації на читача ґрунтується на реальних аналогах. Фантазуючи, Л. Мартович не вигадує основних сюжетних колізій макро і мікросвіту кожного епізоду, а лише пародіює їх життєві прототипи, як це спостерігаємо в оповіданні «Винайдений рукопис про руський край» (1897), у якому в образах фантастичних істот паннусів, поппусів і муссікусів, їх життя, побуту, праці і взаємин подано сатиричний розріз тодішнього суспільства, гола правда про рабське становище українського селянства: «Невже ж може бути, щоб людина людину, себто брат брата (бо всі ми браття), зважилася так оскорбляти і понижати. Щоб людина людині робила таку пакість. А з другого ж боку, чи може бути, щоб людина дала так над собою знущатися та й не скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити» [8, с. 44– 45].

Якщо слідувати за І. Франком і провести типологічний аналіз, скажімо, творів письменників одного покоління, однієї «школи» (наприклад: В. Стефаника «Скін», Марка Черемшини «Дід», Л. Мартовича «Мужицька смерть» (1898), то неодмінно на перше місце поставимо не техніку (всі три нею володіли бездоганно), не окрему організацію душі (також наявну в кожного з них), не нову манеру, чи нове бачення крізь призму чуття і серця героїв (і в цьому плані наявна майже повна адекватність), а спосіб художньої реалізації конфлікту, тобто індивідуальний стиль, що належить до трьох різних стильових систем: психологічної (В. Стефаник), поетичної (Марко Черемшина) і сатиричної (Л. Мартович) у межах одного реалістичного методу.

Трагізм героя Л. Мартовича не в тому, що настав його «судний день», а в тому, що він психологічно не готовий його прийняти. Оповідання «Мужицька смерть» складається з восьми розділів, чотири з яких присвячені основній темі – мужицькій смерті.

Кожний розділ – це окрема, завершена сценка, створена, мовби «мимохідь», експромтом, яка повістує про головного героя – Гриця Баната, його життя, його сімейні і соціальні проблеми. Розповідь веде автор, у мові якого зливається три голоси: оповідача, народу, героя. У співвіднесенні і взаємодії голосів і полягає своєрідність повістувальної манери Л. Мартовича: «Його називали Банатом, властиве ж ім’я було Гриць. Банатом прозивали його тому, бо він служив при війську на Угорщині в Банаті і не раз розповідав про той свій побут у Банаті. Був жонатий удруге з Калиною, тепер Грицихою, що мала в одній нозі «роматиз» і без палиць не могла ходити.

Мав звичку щонеділі впитися. Як упився, то забував зовсім, що жонатий: все мав себе за вдівця та й згадував першу небіжку.

Це тому, – так говорили сусіди, – що з першою добре жив, а з другою оженився тільки для того, що господареві ніяк без жінки» [8, с. 24].

Автор не розмірковує за героя на основі апріорно властивих йому знань: він знає все тому, що все чує і все бачить, і так невідривно і любовно стежить за своїм персонажем, що може відтворити внутрішній світ героя, який потрапив у безвихідну ситуацію.

Гриць з дружиною-калікою і трьома дітьми і до цього ледве перебивався. Тепер вже помірочок, що годував їхню родину, забирає за борг лихвар, який за десять літ збільшився удвоє. Гриць знає, що двісті левів боргу він ані заробить, ані дістане. Його діти приречені на жебрацтво і він безсилий щось вдіяти. Докори сумління нарікання дружини звалюють його в довгу лежу. Терпить несвітські муки – не так від смертельної хвороби, як від моральних екзекуцій.

Він бореться зі смертю, але не тому, що хоче жити. «Гриць хотів умерти, бо чувся вже зайвим на цім світі. Але хотів умерти так, як люди, не крадьки» [8, с. 40]. Та померти так, як люди, Гриць не міг. Засобів на прожиття родині не залишав, а втратив останнє, що мав. Перспектива видатків мучила його ще більше, ніж хвороба чи смерть.

Міркуючи над смертю Гриця, письменник не підозрював, що його кінець прийде так само страшно – на самоті та в злиднях. 11 січня 1916 року заплаканий солдат-полонений постукав у двері сільської господи Олекси Павловича Лемішка і сказав, що Мартович «на стукання в двері і вікна його кімнати не відзивається. Я з місцевим війтом Думичем Гнатом негайно удались у школу, зломили замок у дверях кімнати, де спав Лесь Мартович і застали Леся Мартовича в ліжку мертвим. Я зробив список майна з померлого, виявилось грошей 514 австрійських корон, постіль і покриття на ліжко, два комплекти убрань, один плащ, три пари білля, книжки та рукописи. Гроші тимчасово, як і список, забрав війт, а позосталі речі доручили під опіку солдатові. Як на інтелігента було то скромне майно» [4, с. 168–169].

Його поховав щирий приятель Іван Кунців у чужій труні (батько І. Кунцева приготував її для себе), з чужими людьми (кілька підросійських українців-полонених). Тіло його «перевезли з села Погариська в село Монастирок, що віддалене від Рави Руської на дев’ять кілометрів, і там на цвинтарі, в якихось тридцять метрів від церкви, похоронили. І було це в поганий зимовий день сніжної куряви. Могили тоді .чогось не замарковано, а лиш «наносили землі і додому пішли» [1, с. 3]. Три священики відспівували покійного в супроводі виття зимового вітру.

Через 20 років (1936) ледве розшукали могилу і встановили пам’ятну плиту з написом: «Лесь Мартович. Доктор прав, кандидат адвокатури. Письменник. Автор «Нечитальника»... «Хитрого Панька», «Мужицької смерті» та інших образків хлопської долі. Пам’ять славного хлопського сина не загине!». Аж через 33 роки (1949) поставлено пам’ятник.

Особисте життя Л. Мартовича не багате на цікаві сюжети, несподівані повороти, надзвичайні події. Воно навіть може видатися в чомусь надто монотонним. Та це лише в тому випадку, якщо взагалі можливий поділ на особисте і не особисте життя. Усі його свідомі роки віддані рідній літературі, сатиричному мистецтву, покладені на олтар просвіти «не читальників» з метою «зробити з мужиків народ» (В. Стефаник). Тому розмова про нього – це головним чином розмова про народного трибуна і письменника, що досконало володів мистецтвом сміху. Австро-цісарський режим, що намагався представити себе гарантом свободи і процвітання народу, в особі Л. Мартовича мав суворого літописця і безкомпромісного ворога. Своїм сміхом письменник розвінчував фальшиві претензії сильних світу цього, деспотизм яких придушував живе життя. Його сатира, фіксуючи історично конкретні закономірності свого часу, досягла висот загальнолюдських, створювала типи загальнозначущі, апелюючи до совісті і честі людей усіх часів.

Письменник-сатирик з такою енергією й очевидністю виставляв на ганьбу зло і вади людських пороків, що його твори і понині зберігають свій сатиричний заряд, морально звільняють людей від потворних звичок і пересудів. Справжня сатира позбавляє громадянських прав тих, хто попадає під дію її суду. Саме цю ознаку таланту Мартовича підмітив Франц Михайлів у рецензії на збірку оповідань «Стрибожий дарунок»: «…Навкруги, прозорі облоги, зрошені сльозами, политі кровавим потом, оповиті мужицьким криком, жалем та журбою. А тими облогами ходить-блукає понуривши голову долів чоловік, твердою долонею розтирає сльози, щоб їх знати не було… і сміється гірко. Сміється, бо й якже не сміятися. Ось там громада віддає все добро, яке може дістати за горілку, та ще вагається, чи взяти три чи шість відер («Стрибожий дарунок»); тут малі хлопці зносять побої і працюють цілий день, аби лиш дістати панської страви («Гарбата»); там молодий хлопець приходить до свого брата та своїми словами наводить нарочно до того, що сей його б’є до крові – а се все робиться лиш із-за сього, щоби відомститися на однім з тих, що його кривдили ціле життя – на громаді («Відьма»); там знову учитель Мицько ладить свою промову на прощання директора, хвалиться нею, щоби опісля змінивши лиш кілька слів, сказати її старості, що прибув на «сей прощальний вечір». Се Лесь Мартович…» [4, с. 124–125].

І сьогодні сатира Л. Мартовича пробуджує почуття відрази до лицемірства, підлості, боягузтва, ренегатства, як би вони не маскувались. Традиції Л. Мартовича мали і мають вплив на новітніх майстрів сатири. Достатньо порівняти перший новітній сатиричний роман-дилогію «Аристократ з Вапнярки» і «Претенденти на папаху» О. Чорногуза із сатиричними творами, зокрема, першою в українській літературі сатиричною повістю «Забобон» Л. Мартовича, щоб побачити, з якого кореня виріс могутній талант нашого сучасника.

Отже, дієвість спадщини Л. Мартовича – непересічна, хоч, не таємниця, що він на зламі наступних століть не став таким же «знайомим» і улюбленим, як його колеги по перу.

Джерела та література:

1. Божик С. Пам’яті Леся Мартовича / С. Божик // Сталінська перемога. – Рава Руська. – 1940. – №266. – 12 січня.
2. Гаморак Ю. Талант без середовища (Життя і творчість Леся Мартовича) / Ю. Гаморак // Мартович Л. Твори: В 3 т. / За ред. Ю. Гаморака. – Краків–Львів: Українське видавництво, 1943. – Т. 1. – С.ІІІ – LІІІ.
3. Гнідан О.Д. Лесь Мартович /О.Д. Гнідан // Історія української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ ст.: Підручник / За ред. П. Хропка. – Київ: Вища шк., 1991. – 511 с.
4. Горак р. Лесь Мартович. Роман-есе / р. Горак. – Київ: Молодь, 1990. – 176 с.
5. Громадський голос. – 1911. – 9 червня.
6. Лозинський М. Лесь Мартович / М. Лозинський // Діло. – 1916. – №26. – 28 січня. – С. 1–2.
7. Мартович Л. Лист до Левка Бачинського від осені 1915 року / Л. Мартович // Громадський голос. – 1916. – №5. – 10 квітня.
8. Мартович Л. Лумера / Л. Мартович // Твори. – Київ: Дніпро, 1976. – 427 с.
9. Марчук Г. Сатира Леся Мартовича в контексті сатиричних жанрів доби / Г. Марчук. – Київ: ІВЦ Держкомстату України, 1999. – 141 с.
10. Погребенник Ф. Лесь Мартович: Життя і творчість / Ф. Погребенник. – Київ: Дніпро, 1971. – 195 с.
11. Равлюк В. Лесь Мартович. Спогади. Рукопис / В. Равлюк // Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. – Ф. 69. – №23. – 12 арк.
12. Стефаник В. Перший твір Леся Мартовича (Спомин) / В. Стефаник // Повне зібрання творів: У 3 т. / В. Стефаник. – Т. 2: Автобіографічні твори, поезії в прозі, публіцистика, незакінчені твори і переклади. – Київ: Видавництво Академії наук Української РСР, 1952. – С. 22 – 28.
13. Стефаник В. Твори / В. Стефаник; упор., підгот. текстів та прим. В.М. Лесина, Ф.П. Погребенника. – Київ: Дніпро, 1964. – 285 с.
14. Франко І. Молода Україна / І. Франко. Ч. 1: Провідні ідеї й епізоди / Писання Івана Франка. – Львів: Накладом Укр.-рус. вид. спілки, 1910. – 150 с.
15. Хоцянівська І.В. Мистецтво сатири Леся Мартовича / І.В. Хоцянівська. – Київ: Знання, 1999. – 180 с.

Статтю подано до редколегії 31.01.2017 р.