Мечем сатири, гумором любові
Білецький Ф.
(До 120-річчя з дня народження Леся Мартовича)
Життя і самобутня творчість цього талановитого українського письменника органічно пов'язані з чарівним куточком української землі у межиріччі Черемоша і Прута. На півдні його облямовують м'які, шовковисті обриси Карпатських гір, на півночі перетяті видолинками врожаїсті ниви ледь-ледь помітно переходять у неозорі подільські степи. За майже три десятиліття до початку XX ст. в селянських родинах цього чудового краю — Покуття — народилися майбутні письменники В. Стефаник, Л. Мартович і Марко Черемшина, котрим судилося залишити помітний слід у дорадянській українській літературі, сказати в ній нове і вагоме художнє слово.
Про найпопулярнішого з них — Василя Стефаника — Максим Горький сказав: «...Як коротко, сильно і страшно пише ця людина» (Василь Стефаник у критиці та спогадах. — К., 1970. — С. 134). Ніби спростовуючи цю думку, сам Стефаник вважав свій талант меншим у порівнянні з високим талантом свого земляка і побратима по перу Леся Мартовича: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник» (Василь Стефаник. Повн. зібр. творів: У 3 т. — Т. 2. — К., 1943, — С. 18).
Селянський демократ за переконаннями, митець яскраво вираженого оригінального таланту, Лесь Семенович Мартович прийшов у літературу тоді, коли його батьківщина була найпригнобленішою колонією Австро-Угорської імперії, де сваволя цісарських намісників, польських магнатів, урядових комісарів не знала меж. Синові незаможного селянина (народився письменник 12 лютого 1871 р. у с. Торговиця Городенківського району Івано-Франківської області) вдалося закінчити гімназію, вступити до університету й водночас піти на практику в «адвокатську контору», де він щодня зустрічався зі своїми нещасними земляками. Ще в гімназії (спочатку в Коломиї, а після виключення — в Дрогобичі) Майбутній письменник бере участь у роботі антиурядових учнівських гуртків, знайомиться із соціалістичною літературою, з творами Маркса й Енгельса, стає пропагандистом їхніх ідей.
Соціальними силами, що визначили й висунули його як селянського письменника, була галицька біднота, яка в роки формування світогляду Мартовича посилено пролетаризувалася. Він стає членом радикальної, прогресивної для свого часу селянської партії, яка чимало зробила для пробудження соціальної свідомості селян. Бере участь у суспільно-політичному русі країни, виступає політичним агітатором за українських послів, оборонців інтересів народу в австро-угорському парламенті; виголошує промови, організовує селянські страйки, віча, читальні; виступає зі статтями на суспільно-політичні й літературні теми.
Ідейними й естетичними джерелами світогляду Леся Мартовича були революційні й демократичні традиції в передовій українській суспільній думці та літературі, міцно закладені українськими й російськими класиками. Ще в учнівські роки майбутній письменник із захопленням читає Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Толстого, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Г. Успенського, А. Цехова. Пізніше його увагу привертають твори М. Гоголя та І. Гончарова, зарубіжних класиків — Бальзака, Лессінга, Гейне та ін.
Друг письменника В. Стефаник розповідає про ту радість, яку давав йому Лесь «геніально-злосливими оповіданнями» під час спільного навчання в гімназії.
У начерках до незавершеного твору, які зберігаються в рукописному відділі (він починається словами: «Мужик не знає деінже бити...»), Лесь Мартович прагне обгрунтувати значення викривального сміху в експлуататорському суспільстві, підкреслюючи, що трудовий народ завжди сміявся зі своїх ідейних ворогів, не «зраджував сміхом свою віру»; не випадково у важкі часи татарського іга на Русі заборонялося сміятися, «бо це говорило про силу мужика».
Органічно пов'язана з ідеями прогресивної літератури, творчість Мартовича для свого часу була явищем наскрізь революційним. Послідовна й нищівна критика сатириком прогнилого монархічного ладу Австро-Угорщини, реакційної інтелігенції, антинародної системи виборів до австро-угорського парламенту великою мірою обумовлювалася впливом революційної боротьби в країнах Західної Європи і в Росії. Відомо, що в умовах третього етапу визвольного руху в країні перед українською літературою поставали значно ширші, ніж це було раніше, завдання. У цей час, як ніколи, великої ваги набуло основне питання естетики — питання про відношення літератури до життя. У таких обставинах Лесь Мартович, як і І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський та інші прогресивні митці, відстоював принципи служіння мистецтва народові в його революційній боротьбі за повалення старого, капіталістичного ладу, й утворення нового світу, заснованого на гуманістичних, загальнолюдських ідеалах. Не випадково письменник називає себе «соціалістом», а слова «пролетар», «соціаліст» у його творах зустрічаються часто («Мужицька смерть», «За межу», «Забобон», «Політична справа», начерки незавершених творів).
Письменник піддав різкій критиці австрійську «свинську» конституцію («Війт», «Хитрий Панько», «Смертельна справа»), паразитичне життя галицького попівства («Лумера», «Квіт на п'ятку», «Забобон»), дошкульно висміював бюрократів-службовців («За межу», «Зле діло»), тупість і захланність чиновництва («Булка», «Прощальний вечір»), гонитву міщан за мінливими модами («Перша сварка», «Жирафа і Ладо»). Особливе значення має, зокрема, те, що, йдучи за правдою життя, сатирик, показав розшарування на селі, розкрив причини пролетаризації найбіднішої частини селян («Лумера», «Мужицька смерть»). У творах «Винайдений рукопис...», «Ось поси моє», «Село Підойми» він стає на захист загальногуманістичних людських ідеалів, висловлює революційні думки про необхідність трудовому народу самому об'єднати сили для активної боротьби за свої права. За глибоке знання життя селянства Л. Мартовича у колі письменників жартома називали Доктором хлопістики. У цьому вислові вагоме зерно істини: увесь свій великий талант письменник віддав тій частині суспільства, яка в колишній Галичині носила тавро «хлоп».
Більше двох десятиліть Мартович працював у селянських і містечкових адвокатських канцеляріях, де перехрещувалися життєві шляхи людей різних соціальних прошарків, класів і різної долі, різних політичних та морально-етичних переконань, де відбувалися численні драми селянських родин, які гинули в неймовірних злиднях у пазурах експлуататорів. Будучи вірним життєвій правді, Мартович водночас зумів показати не тільки сильні, а й слабкі сторони селянства: його затурканість, неорганізованість, покірливість, егоїзм. Проте, гостро висміюючи ці риси у творах «Стрибожий дарунок», «Пророцтво грішника», «Політична справа», Мартович не був песимістом. Він вірив у краще майбутнє, з любов'ю змальовував нових людей на селі, які, ризикуючй життям, відстоювали інтереси громади. Він створив галерею позитивних героїв, людей високого морально-етичного обов'язку: діда Панька («Хитрий Панько»), неписьменного селянина Петра («Зле Діло»), правдолюба Івана («Політична справа»), бентежно неспокійного Семена («Ось поси моє»), розкривши в них типові риси простих трудівників із народного середовища.
У питанні про визначення ролі й призначення літератури і мистецтва Л. Мартович цілком орієнтувався на погляди передових митців, виразників народних ідеалів, зокрема на Т. Шевченка та і. Франка. Так, в унісон великому Каменяреві, що гостро осуджував прихильників «штуки для штуки», нищівно викривав «погоню за модою» західноєвропейських модерністів, Лесь Мартович гнівно висміював декадентську писанину з «оригінальними», «новими» сюжетами: «Теля з двома головами, — зазначав він, — оригінальніше від теляти з однією головою, але воно не розумніше. Дерево, яке росло б корінням до неба, було б страшенно оригінальне, але в тім-то й справа, що таке воно б не росло. Все росте від землі, по якій ми ходимо, сюжети також. Модерні сюжети нагадують мені деякі австрійські параграфи: вони тому так покручені, щоб людям туман пускати...».
Вже в одному з ранніх своїх творів — фейлетоні «Іван Рило» (1895) письменник узяв за епіграф слова, які стали девізом усієї його творчості: «Не для слави, але для людей». Письменник вводив у тканину своїх творів ліричні і публіцистичні елементи, наснажував прогресивні думки та ідеї виразними агітаційними монологами і репліками, зверненими передусім до читачів. Це особливо яскраво виявилося у його оповіданнях «Лумера», «Мужицька смерть», «Народна ноша», у повісті «Забобон» (1909), що стала вершиною сатирично-гумористичного таланту митця.
Один з найсильніших викривальних творів в українській літературі початку XX ст., ця повість реалістично відтворює моральне й фізичне виродження реакційно-буржуазної інтелігенції. Виведені тут сатиричні типи — попович Славко, клерикали Тріщин, старий Матчук, Радович, шляхтичі Краньцовські й ін. — то ціле стовпище «мертвих душ» галицької провінції. Воно сприймається як узагальнення всього найогиднішого, що породжується паразитичним існуванням. Прочитавши цей твір ще в рукописі, відомий учений В. Гнатюк (до речі, його зусиллям «Забобон» уперше й побачив світ) не без здивування запитував автора: «Де ви таку чудову колекцію їх (соціальних типів.— Ф. Б.) поназбирували?» З майже гоголівською силою сатирик вирвав із самого дна галицької провінції безліч цікавих типів. Не випадково М. Павлик уже після прочитання перших творів Мартовича побачив у його особі свого українського, «нового Гоголя».
Чимала заслуга письменника й у боротьбі за дальший розвиток єдиної української літературної мови, за очищення її від зайвих полонізмів, германізмів, діалектизмів. У листі до В. Гнатюка (1911) письменник так визначав своє ставлення до мови: «Я старався писати літературною мовою. Відступав від неї лиш для характеристики місця, осіб і ситуацій».
Леся Мартовича прикро вражала обмеженість словника періодичних видань. Він, зокрема, гостро критикував «страшний жаргон» галицької періодики й художніх творів, закликав письменників збагачувати поетичний словник за рахунок народнорозмовних джерел, підкреслюючи, що «почуте духа народної мови є доконечне при творенню нових слів».
Сатирик рішуче виступав проти намагань реакційних «москвофілів» витворити для галицьких видань якусь особливу мову, близьку до мови «древніх князів і бояр», і гостро висміяв такі намагання в драмі «Політична справа» (образ п'янички-дяка з села Тупі Голови). Осуджуючи ту «літературу», «яка калічить дух рідної мови», Лесь Мартович закликав орієнтуватися на мову Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, І. Франка, Панаса Мирного та інших класиків української літератури, вчитися в них умінню творчо користуватися джерелами загальнонародної мови.
У незакінченому нарисі, що починається рядком «Слова сі спроваджу передовсім...» (зберігається в Мартовичевому архіві № 69 (16), сатирик говорить про несприятливість обставин для розвитку літературної мови на західноукраїнських землях; він пропонує своїм сучасникам-землякам орієнтуватися на мову письменників, які живуть у Східній Україні. Письменник іронізує з деяких галицьких літераторів, так званих «москвофілів», які беруться за перо, навіть не вміючи добре розмовляти українською мовою.
Багата на народні сюжети, дотепи, афоризми, прислів'я й приказки мова Мартовичевих творів — результат глибокого, вдумливого черпання із скарбниці усної народної творчості. Цілком на фольклорному матеріалі письменник будує оповідання «Винайдений рукопис...», «Стрибожий дарунок», «Жирафа і Ладо», «Пророцтво грішника». Письменник неабиякого сатиричного хисту, Мартович лише невелику частину свого таланту встиг віддати літературі. Він часто писав за наполяганням друзів, що слухали його твори спочатку як імпровізації блискучого актора. «В роках 1897-1907 був у Львові гурток молодих людей, який щоднини сходився в каварні... — читаємо в спогадах про Леся Мартовича, що належать перу одного з колишніх директорів Видавничої Спілки письменника-новеліста В. Будзиновського. — При склянці пива, при чарці чорної кави сходив час на товариській гутірці. Теми розмов були різні: політичні, літературні і цілком пусті. Душею цього товариства був постійно веселий, дотепний і балакучий Лесь Мартович. Завсіди розказував щось живо, пластично й цікаво. Деколи й співав народні пісні, яких ніхто з нас не чув.. Тема тих пісень була така весела, як теми його оповідань».
Анекдоти й усні гумористичні оповідання Мартович створював сам. У живому слові вони виходили в нього жвавіші, веселіші, ніж на папері. За словами глибокого знавця творчості Мартовича професора М. Рудницького, письменник ніколи не оповідав ті самі події однаково, а кожного разу збагачував їх чимось новим. «Коли мені пропонують записати розказаний мною сюжет, я повинен, як тільки можу, боротися з обробкою, щоб не зіпсувати живої мови. Мої кращі критики — селяни — завжди сміються, коли я проголошую промову, але часто не розуміють, у чому ж саме гумор написаного оповідання. Це свідчить про те, що письменник я нікчемний», — з властивою йому скромністю говорив Мартович.
Протягом усього життя разом із своїми побратимами по перу, разом із представниками української і російської передової думки й літератури Лесь Мартович боровся за прогресивне, загальнолюдське глибокоідейне мистецтво. Він завжди залишався вірним життєвій правді й відстоював принципи передової матеріалістичної естетики. Своїм виступом у прогресивному російському журналі «Жизнь», де було надруковано одне з кращих його оповідань «Мужицька смерть», збірниками новел, виданих рідною мовою і в численних перекладах, зокрема російською мовою («Войт» и другие рассказы», М., «Польза», 1910), Лесь Мартович зміцнював зв'язки між прогресивною українською і російською літературами, виступав гідним продовжувачем кращих традицій Т. Шевченка та М. Гоголя і вірним соратником І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського.
Лесь Мартович був не тільки видатним викривачем, гострий меч сатири якого безжально вражав різних людських п'явок: чиновників, урядовців, церковників, різних лжепатріотів-інтелігентів, а й тонким гумористом, розмаїті грані його гумору виявляють такі художні шедеври, як оповідання «Відміна», «Грішниця», «Війт», «Хитрий Панько», «Гербата», «За межу», селянські герої його кращого твору — повісті «Забобон». Створені письменником за допомогою гумору і дотепу позитивні образи представників селянського світу — хитрого Панька, війта Коваленка, Гриця Баната, Павла Гаєвого, Петра Соком'юка й інших зайняли чільне місце в галереї образів нашої національної гумористичної класики.
Розмаїтими є також прийоми використання Л. Мартовичем народного гумору і багатогранними — функції гумористичного зображення, у якому переважають трагічні і драматичні ноти.
Мартович мав рідкісний хист підмічати і показувати смішне. Він умів сміятися, за його власною характеристикою, мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється, та й губи стягаються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнати, що то сміх. І в своїх творах письменник користувався різними засобами смішного і комічного, починаючи від перекручення слів «кандибат» замість «кандидат», «громадський волос» замість «громадський голос» (згадаймо славнозвісне «двустительно» в устах толстовського селянина — замість «действительно»), до комічних порівнянь, карикатурних перебільшень — таким є портрети клерикалів: Кабановича в оповіданні «Лумера», Тріщина в його повісті «Забобон» і ін., до характерних прізвищ — Деришкірський, Кабанович, Кривдунський, Рило, до засобів гіперболізації і навіть гротеску та карикатури (памфлет «Винайдений рукопис про руський край»).
Характерно, що разячи сатиричним мечем австрійську «свинську» конституцію і представників правлячих кіл та реакційної інтелігенції, Лесь Мартович про своїх героїв-бідняків-селян завжди писав з любов'ю і ніжністю, у тоні м'якого незлобивого гумору. За словами одного з дослідників Мартовичевої спадщини Василя Лесина (ст. «Видатний сатирик»), письменник знаходив свого позитивного героя — чесного, скромного, гарячого патріота серед простого трудящого люду, якому віддавав до кінця життя свої щирі симпатії і неспокійне серце.
Лесь Мартович, як і видатні його сучасники— І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Стефаник — зробив значний вплив на утвердження реалістичного мистецтва. Він ставив перед літературою завдання відтворювати правду життя, яка завжди народжується з любові й співчуття до народу і зневаги й ненависті до всього огидного і потворного. У цьому — джерело великої сили його творів. Саме за це їх виоко оцінив І. Франко, який привітав свого учня й товариша по перу за виражання загальнолюдських ідеалів, за послідовну критику суспільного ладу, за вміння реалістично відтворити життя людини праці, передати дотепність і нев'янучий гумор українського селянина.
Лесь Мартович створив чимало типових образів, які й нині не втратили свого великого пізнавального й естетичного значення. Творчістю видатного класика захоплювалися Я. Галан, Остап Вишня, Ю. Мельничук, С. Воскрекасенко, В. Безорудько та інші радянські гумористи і сатирики.
Блискучий обсерваційний хист, гостра сатирична спрямованість творів, глибоке знання психології селянина — ці визначальні риси таланту автора «Забобону» гідно оцінювали всі представники прогресивної літератури, знавці його творчості; за це високо цінуємо письменника й ми. Цінуємо за те, що Лесь Мартович, вихований на кращих зразках реалістичного мистецтва, керувався інтересами народу і як талановитий художник зміг глибоко виразити прагнення західноукраїнських трудящих до об'єднання з Україною, боровся за їхнє звільнення від соціального й національного гніту. Слова одного з героїв повісті «Забобон»: «Боремося за те, щоб в тім новім світі запанував порядний чоловік: той, що працює, а не злодій і розбійник» — дають добре уявлення про ідеал Мартовича.
Віддавши свій непересічний талант боротьбі за визволення трудящих з лабет соціального і духовного гніту, за ствердження високих гуманістичних ідеалів, за добробут і щастя простої приниженої і зганьбленої людини, Лесь Мартович менше за все думав про себе, про особисту долю, про влаштування особистого життя. Його постійні поневіряння, що часто-густо спричинялися матеріальною скрутою, потребою здобути нелегкою працею горьований шматок хліба не дали йому змоги своєчасно оформити свою освіту: він закінчив університет уже на схилі свого дуже короткого віку — лише в 1909 р., а докторський диплом юриста, право мати власну адвокатську контору письменник здобув лише в 1914 р., коли його організм був підточений важкою хронічною хворобою і працювати він уже не міг. Помер Л. Мартович 11 січня 1916 року в обезлюдненому першою світовою війною галицькому селі Погариську (останні місяці свого життя він був наглядачем над військовополоненими солдатами російської армії). Похований він на цвинтарі сусіднього села Монастирка Нестерівського району Львівської області (поряд з ним нині розмістився будиночок-музей Леся Мартовича), а на могилі письменника встановлено пам'ятник. Побудовано музей Мартовича і в рідному селі письменника Торговиці, що на Івано-Франківщині, біля музею земляками споруджено його погруддя.
Художні твори письменника продовжують жити, хвилювати. Вони залишаються для нас не тільки своєрідним документом епохи, а й оригінальним естетичним надбанням, до творчого використання якого й понині продовжують звертатися сучасні радянські сатирики і гумористи.
Л-ра: УМЛШ. – 1991. - № 2. – С. 90-94.
Твори
Критика
