Фольклор в епопеї Богдана Лепкого «Мазепа»
Тетяна Литвиненко
В умовах сьогодення, коли ми намагаємося збудувати суверенну незалежну Україну, як ніколи виникає потреба розібратися й усвідомити, хто ми є насправді, що ми за народ. Першим кроком у цьому є пізнання власного національного характеру, що зумовлює нашу історичну долю. Адже, як відомо, національний характер є саме тією особливістю, яка, історично формуючись за сприяння певних факторів у соціально-культурній сфері кожної нації, притаманна тільки цій нації і виявляється у кожного, хто до неї належить. Він визначається своєрідним способом життя, певним комплексом моральних і культурних цінностей, етикету і системи звичаїв кожного окремого етносу. Відповідно національний характер є своєрідним синтезом загальнолюдського і суто національного, міра яких визначається історичним розвитком самого народу. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, “національний характер не являє собою чогось абсолютно унікального і оригінального, але радше індивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам”. Виходячи з цього, мова може йти тільки про відносну оригінальність даного етносу і ступінь його спорідненості з іншими народами, його силу і чистоту, стабільність і вміння відкидати або асимілювати різні впливи. Інакше кажучи, слід говорити про національні відмінності, які передусім, за словами Г. Лозко, відбиваються у культурі й інтелекті нації.
В цьому аспекті великий інтерес викликають твори художньої літератури, у яких повною мірою відбито ментальність, психологію, дух народу. Такими перш за все є “Енеїда” І. Котляревського, “Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Бояриня” Лесі Українки, “Іду на вас” Ю. Опільського тощо. Всі вони, окрім національно-духовних особливостей, якими відрізняється кожний мистецький твір, містять у собі багатий етнографічний фактаж у зображенні предметів побуту, одягу, звичаїв, використанні фольклорного матеріалу — того, у чому міститься генетична пам’ять народу. Досить цікавим у цьому аспекті є “зенітний” твір Богдана Лепкого “Мазепа”.
Твори Лепкого, особливо історична проза, насичені фольклоризмами. Передусім це пенталогія “Мазепа”, у якій відбита не тільки державотворча ідеологія, а й значною мірою розкритий національний характер українського народу. Велику роль у цьому якраз і відіграло використання письменником прислів’їв, пісень, вертепних мініатюр, уявлень українців про походження та характеристичні особливості деяких народностей. Функції і особливості вживання кожного з них слід розглянути окремо.
Найбільш вживаним фольклорним елементом у пенталогії є прислів’я і приказки.
Вони гармонійно вплетені у мову всіх українських персонажів твору, особливо простонароддя. З цього приводу критик В. Державін зазначав, що “народні прислів’я рясніють у кожному розділі, подекуди вони самі складають цілі сторінки діалогу”. На його думку, таке “невдале” використання фольклору є значним недоліком твору. З його думкою можна погодитись щодо художності роману, але, з другого боку, наведений Лепким матеріал є досить корисним у плані пареміографії і цінним у розумінні характеру українського народу. Адже прислів’я - це афористично стислий вислів, базований на народному досвіді і розглянутий крізь призму загальноприйнятої істини. В них яскраво відбито “склад народної мови і думки народної” (О. Маркович), його духовні і моральні особливості, знаходиться, за Ю. Шевельовим, своєрідний ключ до народної психології і навіть філософії. Тож, рясно пересипавши свій роман українськими прислів’ями і приказками, Лепкий втілив принцип: за народ краще за всіх говорить сам народ. І в такому ракурсі негатив, вказаний Державіним, перетворюється на позитивну особливість твору.
В пенталогії зустрічаємо прислів’я різної тематики, що сприяє більшому розумінню українського народу. Зокрема, висловлене головним героєм твору гетьманом Мазепою “Треба вибирати так, щоб із дощу не попасти під ринву, щоб рятуючи щось, не втратити всього” не тільки характеризує його як дуже обережну людину, а передусім свідчить про притаманність цієї риси українцям взагалі. Аналогічно про відсутність насильства у характері і гетьмана, і всього народу свідчить прислів’я “Силуваним конем не доробишся”. Фаталізм українців виявляється в пареміях “Судженої і конем не об’їдеш” та “Що їй краси, як Бог долі не дав?” і, відповідно до авторської інтерпретації, абсолютно логічними стають взаємини гетьмана і Мотрі Кочубей, стосовно яких вжиті ці фрази. Такі характеристичні особливості українців, як волелюбність і широта душі, підкреслюються у вислові типологізованого героя, сотника Мручка, “гуляй душа без кунтуша, шукай пана без жупана”.
Якщо вищевказані і подібні до них прислів’я виконують подвійну функцію характеристики і національних рис (первинна по суті, другорядна у творі), і героїв, які їх висловлюють (вторинна, першочергова), то інші вжиті передусім для розкриття ментальності українців. Такими, наприклад, є моралізаторські паремії: “3 другого ся насміхаєш, а за себе забуваєш”, “Смішки з сусідової кішки, а як своя здохне, то плакатимеш”, “Коли ти не піп, то в ризи не вбирайся”, “Двом панам годі служити”, або «При сухих дровах і мокрі розгоряться», “Хто вміє огнище розкладати, тому й не погасне”, “Дячкові скрізь ладаном пахне”, “Лихо одинцем не ходить, а вкупі” тощо. У них, окрім певних етичних поглядів, відбито спостережливість, гумор і дотепність українського народу. Ці риси також підкреслюються певним контекстом, як правило, вільною розмовою простих козаків на якісь конкретні теми. Цікавими у плані розкриття української ментальності є вміщені Лепким у роман приповідки до вживання спиртного: “Хто пив пиво — тримався на диво, хто горілку - дивився у долівку, а хто мід - того тягло під спід, бо мід у ноги йде”, “Випиває і куняє, свого віку козацького доживає”. У них домінує специфічний український гумор, який посилюється у контексті картини застілля.
Ряд афористичних виразів відображають народне ставлення до козаків і характеризують їх. На козацькій безтурботності, хоробрості, особистій незалежності, навіть індивідуалізмові наголошується у пареміях типу “У козака море по коліна, а гріхи по шию”, “Козак і чорта не боїться”, “Поки Січі, поти й волі”, “Для доброго вояка нічого неможливого нема”. Життєдайність, оптимізм і здатність козацтва до відродження письменник ілюструє виразами, вкладеними в уста полковника Ломиковського: “Козацька мати не пропала”, “Прилинуть орли до нового гнізда”.
Як бачимо, використані Лепким у пенталогії прислів’я вжиті у певній авторській інтерпретації і в основному виконують функції додаткової характеристики героя або несуть, залежно від контексту, певне змістове навантаження. Але є й винятки, коли авторові не вдалося достатньо показати вторинну функцію паремії, як, наприклад, у епізоді розмови крадіїв у хатині “старої відьми”. Вжиті персонажами прислів’я: “Трапилось нам, як сліпій курці бобове зерно”, “Лизнули ми патоки і то не шилом, а варехою”, “Ціляли у ворону, а попали у корову”, окрім усвідомлення великої здобичі і неочікуваної удачі, не виконують практично ніякої додаткової функції, тобто відбулося ототожнення первинної і вторинної функцій. У таких випадках переобтяження фольклорними деталями до певної міри може розцінюватись як антихудожність.
Велику роль у розкритті національного характеру народу Лепкий надавав пісні, оскільки в ній “міститься і музичний елемент і признаки культури, давнішої і сучасної. В них радощі і смутки, такі притаманні українському народові”. Тож неодноразово у різних поезіях митець звертався саме до народної пісні, прикладом чого є поетичний цикл “На позиченій скрипці”. Зокрема, Лепкий наголошував, що “про минувшину рідного люду” він “набрався гадок” “з думок-співанок парубків і дівок в чистім полі, в жнива, серед труду”. Тому в своїй пенталогії він також досить багато місця відводить пісні, підкреслюючи певним чином співучість українського народу.
Найбільш пісенно насиченими є перша, друга і особливо остання частини роману, у яких відбито відносно мирний час і дещо знижена динаміка розвитку подій. Ці частини містять більше пейзажів, внутрішніх монологів, приватних розмов тощо. Тож логічно і психологічно зумовлене звучання в певних життєвих моментах роману “української пісенної душі”. Слід зазначити, що письменник не тільки цитує цілі пісенні рядки, а подекуди просто називає широковідомі пісні. Так, у частині “Мотря” двічі звернуто читацьку увагу на жартівливу «Ой під вишнею»: спочатку її співають козаки по дорозі до Кочубея, потім — бурсаки у вертепній мініатюрі. У першому випадку згадка автором пенталогії цієї пісні ніби попереджає про майбутні стосунки гетьмана і його молодої хрищениці. У другому вона вже виступає своєрідною оцінкою союзу Мазепи і Мотрі крізь призму народної етики. А те, що пісня звучить саме у гетьманських палатах, навіть створює деякий ефект іронії. Таким чином, подібний підхід автора до вживання у певному контексті навіть однієї назви пісні сприяє розкриттю народної моралі і національних рис.
Використання Лепким уривків з пісень має певне смислове і композиційне навантаження. Пісенний цикл пенталогії письменник відкриває співом козаків-гетьманців, що прямували під проводом Чуйкевича до Кочубеїв у Ковалівку. Сумні слова пісні “Ой, піду я, піду ...” про нещасливу долю закоханої пари, якій судилося стати подружжям у сирій могилі, ніби попереджають на рівні підсвідомості про скору буденність оспіваного у ній явища для цілої України. Цей ефект посилюється луною останніх рядків, що розкотилася полями, і припущенням одного з селян щодо війни. У подальшому розвитку сюжету козацький спів змінюється притишеним дівочим широковідомої української історичної пісні про Морозенка (епізод прибирання Мотрі Кочубей до зустрічі гетьмана). Цим Лепкий наголошує не тільки на загальній повазі українців до свого минулого, а підкреслює передусім роль і значення, яке мала в Україні жінка. Самі пісенні рядки:
Ой вивели Морозенка на Савур-могилу,
Подивися, Морозенку, та на свою Україну.
Вони його не стріляли ані не рубали,
Тільки з тіла козацького живцем серце виривали ...
слугують додатковим поясненням щодо справжнього візиту гетьмана до Кочубеїв і своєрідним натяком на жахливий стан самої України. До того ж, ця пісня є у творі духовною міжчасовою зв’язкою поколінь, провідницею у звитяжне минуле боротьби українського народу за правду і славу.
Життєрадісний український дух, широта душі і вміння веселитися якнайкраще розкриваються за допомогою аплікації танцювальних пісень у сцені гостини гетьмана і старшин у Кочубеїв. Суттєвим моментом у цьому епізоді є те, що ці пісні співалися Апостолом і сотником на тлі запальної “Метелиці” і дещо дисонували з танцем у виконанні молодих гетьманських сердюків. Та це зовсім не впливало на загальний веселий настрій. Цим письменник своєрідно підкреслює внутрішню роз’єднаність українців, що випливає з їхнього індивідуалізму, але особливо не позначається на спільному настрої.
Контрастом до загальної веселості, але гармонійним продовженням щодо загальнонаціонального духу, сприймається у творі спів дванадцяти бандуристів. В їхніх образах втілено письменником історичне минуле України, яке звертається до персонажів роману, проголошуючи долю Батьківщини словами історичних пісень і дум. Невольницький плач “Із города Козлова ...” нагадував героям твору їх справжнє становище відносно Москви і мимоволі викликав аналогію між турецькою галерою з пісні і всією Україною. Біль і горе невольника з пісні передалися всім слухачам, глибоко зворушивши їх. Очі людей ніби благали гетьмана визволити їх з нової московської неволі. В цьому аспекті Лепкий точно передав вплив і значення пісні для української душі. До того ж, наведені ним уривки з невольницького плачу, думи про смерть козака на Колимській долині та про смерть Богдана Хмельницького одночасно є стислим викладом історичного минулого України і закликом до активних дій, ліком національної атрофії — найтяжчої хвороби українців. Письменник майстерно показав, як вони будили в людях приспану національну гордість і зміцнювали історичну пам’ять народу.
Козацьким співом рядків “Мені з жінкою не возиться, А тютюн та люлька Козаку в дорозі знадобиться!” під час прощання Чуйкевича з Мотрею Кочубей наголошує на особливості козацької долі і натякає на близькість походу козацької армії, ніби попереджаючи про наступні події і в житті героїв і в житті цілої України. Саме ця пісня найкраще відбиває козацьку безтурботність і вміння жити одним днем. Зовсім протилежними за настроєм і суттю до попередньої пісні є так звані “сороміцькі” пісні. їх у творі виконують люди, позбавлені будь-якої національної гордості і честі, стурбовані лише власним шлунком — чорняки-“гультяї”, котрі йдуть поповнювати загони Кіндрата Булавіна. Такі ж пісні супроводжують і розбійницьку ватагу. Ними “гультяї” намагалися заглушити совісті через несправедливу поведінку з Чечелем. їх негативну характеристику ще більше підкреслює п’яна знущальна пісенька про героя-батуринця:
Поспішай, Чечелику,
Чекає Москаль,
Вже для тебе пристроєно
Осиковий паль.
Гу-у! ...
Тож у даному випадку ця фольклористична деталь сприяє посиленню негативної характеристики персонажів.
Жартівливі пісні “Коли б не та горлиця ...” та “Ой їхав, їхав, їхав ...” у поєднанні з сумною “Зажурилась Україна...” у частині “Полтава” ще посилюють відображену у творі сумну атмосферу і яскраво відбивають мінливість настроїв. “Прегарна пісня” “Із Київа із Єрусалима” у виконанні дивного діда-мандрівника, що проповідує у творі загальнолюдські цінності, залишає фатально-символічне враження. Згідно авторської інтерпретації, переосмислені світоглядні уявлення українців набувають символічного узагальнення: в пісенному образі душі, яка розлучається з тілом, вбачається майбутнє цілої України, що чекає на неї після битви під Полтавою.
Біль душі, змушеної залишити рідний край, передана у пісні “Гей на волики да на налигачі”, що наскрізним рефреном проходить через усю п’яту частину пенталогії. У цій сумній козацькій пісні відбито і тугу за рідною землею, і невлаштованість та кочівний характер емігрантського життя, і відчуття свого сирітського стану на чужині-мачусі. Усе це відчув на собі сам автор, можливо, тому названа українська пісня уподібнюється до незагоєної рани, що постійно ятрить. Її не може перебити ні життєва правда “Ой на татарських полях...” у виконанні старого запорожця, ні бойова козацька “Ой на горі та й женці жнуть ...”. Своєрідний перелом наступає під час зустрічі українських емігрантів з чумацькою валкою, що уособлює для них Батьківщину. Настрій цієї події повною мірою відбиває аплікація з жартівливих пісень. Після такої зміни навіть сумна “Гей тече вода річеньками...”, затягнута “чистим, як поранковий дзвін, голосом”, набуває дещо іншого характеру. “Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є”. Саме цим письменник акцентує на головній функціональній ролі пісні - нести у собі душу народу і бути тим корінням Батьківщини, яке не дає забути, чиї ж ми діти.
Особливе символічне значення у пенталогії має остання пісня, яку намагається заспівати старий гетьман Мазепа. Це вже згадувана “Ой на татарських полях ...”, але у цьому випадку вона дещо переосмислюється. Співаючи ту пісню, що раніше виконував старий запорожець, гетьман ніби переймається духом України і, перепускаючи його крізь себе, передає майбутнім поколінням в образі Ганни Обидовської. Отже, знову на першому плані головна функціональна роль пісні.
Таким чином, використання Лепким у творі пісні як змістового фактору в розкритті національного характеру народу повною мірою виправдало себе і надало твору неповторного національно-музичного забарвлення. До того ж, сам автор щодо цього досить влучно висловився у своєму вірші “До народної пісні”:
О пісне моя! Що найкращого є
В душі й мислі народу мойого,
В твоїх звуках, як в арфі безсмертній жиє,
Й дожида воскресіння нового.
Дожидає вона, щоб з людських грудей Вийшла воля, розкута, свобідна. - В бій на смерть і життя попровадиш людей — Не хто інший, лиш пісня їх рідна.
Національний характер народу певною мірою відбивають використані Лепким у романі традиційні різдвяні вертепні мініатюри, в яких діють постійні персонажі як Москаль, Запорожець, Циган, Лях, Дід, Баба тощо. Письменник також переосмислює ці фольклоризми у відповідності до сюжету роману і відбитих у ньому часів. Щодо національного характеру, то в цьому плані показовими є мініатюри нижчого ярусу. Саме вони відбивають уявлення українців про характеристичні особливості інших народів.
У першій і останній частинах пенталогії Лепкий більш детально вводить до твору народні уявлення щодо походження і характеру українців, росіян і поляків. У них відтворені народний гумор, дотепність, глибока народна спостережливість. У “побрехеньках” сотника Мручка (частина “Мотря”) про зубожілу волинську та червоноруську шляхту відбито гоноровість останньої, експлуататорський нахил і недалекість: “Збідніла шляхетська фамілія. Шістьох братів і сема сестра Гелена, а тільки один у них хлоп — до всього, їде раз молодший брат своєю тарадайкою і сам коня свого поганяє. “Ов! — питається його сусід, — а де ж вашої милості хлоп?” — “Нема, утік. Тільки один день у кожного з нас на тиждень робив, а в неділю Гелену до костьола возив і втікла, шельма ...”
Другим планом у цих оповідках іде натяк на Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, коли український народ вирішив нарешті порвати ярмо національної залежності. Крізь призму авторської інтерпретації цей план стає основним у контексті твору, де йде мова про війну й нарікання на нову, московську, залежність. Композиційно “побрехеньки” вміщені після епізоду суперечки самостійника Апостола і царського прибічника Іскри. Тож у даному випадку ці оповідки виконують функцію історичного зв’язку.
У частині “З-під Полтави до Бендер” Лепкий вводить у розмову козаків легенду про походження українців і росіян.
Як бачимо, використання Лепким у епопеї “Мазепа” фольклоризмів сприяло особливому національному забарвленню твору. Завдяки їм певні риси національного характеру українців набували правдивості, що у свою чергу доводило національну самобутність українців. Сам автор був переконаний у тому, що Україна є чимось особливим і своєрідним, вона — “окремий витвір Бога-творця, який дав українському народові особливу місію та окреме історичне призначення”. Тому він дуже обурювався на будь-яке наслідування чужого і по-справжньому цінував витвори народної мудрості і душі.
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1999. – № 4. – С. 114-119.
Твори
Критика
