Проблема відступництва в поезії Василя Пачовського
Кононенко О.
Співець жіночої краси, високих почуттів, "ясногордий дух” (М. Євшан), В. Пачовський після соціальних катаклізмів - Перша світова війна, відродження й крах української державності - спрямовує творчість у національне русло, "проголошує нове , промовляє до цілого народу... будить самосвідомість національну". "Чому ж ми досі не маємо держави?.." Це питання хвилювало поета найбільше. У пошуках відповіді на нього Пачовський звертається до мотиву жіночого відступництва, що став "відгалуженням від центральної теми всієї його творчості - трагедії бездержавності української нації". Актуальна для української літератури тема "роксоланства" сягає своїм корінням у народнопоетичну творчість того періоду національної історії, коли українські землі страждали від нападів ординців, які грабували, спалювали все на шляху, брали в полон - "ясир" - чоловіків, жінок, дітей, ординські напади і бусурманська неволя тяжко вражали і гірким болем відбивались у серцях народу. Весь жах народу під час татарської руїни, жаль за втраченою волею, туга у неволі за рідним краєм утілилися у фольклорі, а згодом – і в творчості українського письменства.
Трохи трансформований і символічно переосмислений мотив відступництва став одним із провідних у поезії В. Пачовського. У час складних і трагічних випробувань українського народу він апелює до жінки, яка для нього - кохана, дружина, мати, берегиня, а відтак - осердя суспільства, втілення віри в незалежність української держави, в її могутність та міць. Відводячи жінці важливу роль у здобутті Україною "золотого вінця", поет боляче сприймає її запроданство (хай навіть і вимушене). З гіркотою звертається В. Пачовський до українок:
...Як Богуславка виреклася мами,
Змінюючи мову, віру і любов!
Багато українських дівчат та жінок, попавши у бусурманську неволю, змирилися зі своїм становищем, почали забувати національні корені, зрікалися батьківщини - України. Але були й ті, хто всіляко намагався повернутися на рідну землю, не забували свого національного імені - українці, хто пам'ятав, що без цього імені ніколи не буде народності, які пов'язаних з іменем прав, свободи, культури. У вірші "Надоїла чужина..." В.Пачовський змальовує образ дівчини, що, "як квітка під спеку”, прагне повернутися до рідного краю, просить козака:
Ой козаче, соболю, візьми мене з собою На Вкраїну далеку.
На що козак відповідає їй словами, в яких закладене поетове розуміння призначення української жінки:
Будемо разом палати зоряні будувати Серед рідного моря,
Будем разом терпіти, будем разом радіти Серед щастя і горя!
В. Пачовський не розумів і не сприймав бездіяльності українського жіноцтва, як і народу загалом, його байдужості до своєї долі. Поет бачить жінку, задіяну в державницьких перетвореннях. Вона, на його думку, повинна позбутися своєї рабської суті, визнати свої гріхи, щоб надалі уникати фатальних помилок, стати з чоловіком пліч-о-пліч, щоб вибороти державність України, відбудувати Золоті ворота незалежності, створити "космос народів без ясира".
Майже в усій поезії В. Пачовського жінка асоціюється з Україною. Осуд лунає у його зверненні до жінки-України, яка "за ласку між панами" “проміняла із головки золотий вінець", яка не замислюється над тим, "що за слід полишить в орбіті":
Ти продала без каяття Зміям душу для вигід...
Пасивність - одна з причин бездержавності України. Негативне ставлення до народу, "мученого всіма муками світа", що "спить, як те море у сні", гіркі докори на його адресу знаходять свій вияв у творчості поета через цілий ланцюг художніх перевтілень.
Звернення В. Пачовського до образу Марусі Богуславки, жінки простого роду, попівни, яка повністю натуралізувалася на чужині, не є випадковим. Припускаємо, що поет навмисне замовчує факт про звільнення Марусею земляків, чим вона якоюсь мірою реабілітувала себе перед Україною за своє яничарство, бо для нього зрада завжди залишається зрадою - найганебнішим вчинком, найбільшим гріхом перед рідною землею, народом. Ще Тарас Шевченко у поемі "Великий льох" стверджував, що навіть несвідомий гріх перед Батьківщиною є злочином.
Поезія В. Пачовського творила у слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Найперше вона наголошувала на тих рисах нашого менталітету, які повинні бути притаманні кожному українцеві, зокрема жінці-патріотці. У міфічному образі Каліпсо, яка згідно з грецькою міфологією, прийнявши образ земної жінки, врятувала Одіссея від неминучої смерті, залишила його на своєму острові, щоб дати йому безсмертя і вічну молодість, поет бачить українську жінку, яка спроможна створити суверенність України, врятувати її від бездержавності, допомогти українцям повірити у свої сили, встановити історичну справедливість. В. Пачовський "щораз більше відпалювався від еротичної лірики, яка дала йому славу”, змінював погляд на жінку як на виключно об'єкт обожнювання, захоплення. Переосмислення поетом образу Беатріче відбувається від зачарування нею, коли в очікуванні зустрічі за ним усюди линула "бачена душею тінь її услід", до глибокого розчарування й зневаги, прокляття за гріх перед Україною.
Україна - це український народ з його ментальністю, традиціями, з його славою і неславою. В поезії В. Пачовського, у його внутрішньому світі спостерігаємо двобій ненависті і любові до України:
Кров твоя безплодна в верховітті За великий гріх,
Що з ненависті до свого пана Все пригнешся до якогось хана Під чужий батіг!
Поет безмежно любив рідну землю, його гнівні рядки були породжені цією любов'ю. Вже в іншому вірші він просить вибачення у неї за гіркі слова, висловлені на її адресу:
Ой прости прокляття, кинуте у вічі
Тобі перед світом за великий гріх...
Причину бездержавності України В. Пачовський вбачав у поширенні бездержавності духу, у перевазі в українському національному характері руйнівного начала над творчим. Байдужість, покірність були й залишаються його негативними рисами. Свого часу ще Т. Шевченко гнівно картав український народ за його пасивність:
А онуки? їм байдуже,
Панам жито сіють.
Цей мотив суголосний з мотивами поезії Є. Маланюка, для якого ідея української державності, як і В. Пачовського, стала стрижневою, була джерелом творчості. Державність у нього із політичної категорії переходить у світоглядну. В Маланюкових рядках звучить гіркий докір Україні за неспроможність до рішучих дій:
Мізерія чужих історій Та сльози п'яних кобзарів,
Всією тучністю просторів Повія ханів і царів.
Запроданство жінки, яка "за чеське скло … проміняла із головки золотий вінець", із прикрас "плаче кров'ю жалість України", її духовна спустоше ведуть до неминучого й трагічного кінця:
В чужині сконаєш згаслою звіздою,
Земля твої кості викине з всіх трун!
На риторично поставлене запитання: "Що принесли на тронах Україні в рідний світ?" - поет дає однозначну, правдиву відповідь: "Яничарський плід!". Національний В. Пачовський з гіркотою усвідомлює трагедію української жінки, яка навіть не робить спроби повстати проти "духу людоїдів", зробити перші кроки до незалежності Української держави. Автор розчарований у жінці, якою він, не так давно, захоплювався, обожнював, підносив до ідеалу, бо виявилося, що то була лише яскрава зовнішність, за якою ховалася порожнеча, байдужість до всього. "Ясна», "сонна мрієчка" насправді були оманою:
...Я тебе під небо славив,
Так високо тебе ставив,
А ти є плазун!
Про незнищенну ідею волі України В. Пачовський говорить переважно мовою глобальних символів ("море", "небо", "рай", "сонце"). Незалежність українського народу, його рівновеликість серед інших народів світу поета залишається "мрійним фантомом". Та, незважа на складні соціальні перипетії, поета не полишає віра в те, що "орошена в крові", "понурена в гніві" Україна не схилиться в рабській покорі, а:
...Розквітне, як країна,
Загоїть рани всіх кайдан,
Всім нам утворить один лан
Соборна Україна!
У майбутньому він відводить гідне місце Україні в світі, бачить її вільною, самостійною державою, в якій "…на весь світ Папоротин цвіт", народ якої, "як велет…".
Осуджуючи відступництво жінки, її пасивні В. Пачовський усвідомлює, що вона повинна знайти і пізнати саму себе, стати борцем за свою Долю і долю свого народу. Поет переконаний, що неминучим є той день, коли Україна все ж віднайде свій "золотий вінець", у рядках його прозвучить впевненість у майбутньому нашої держави:
Зродиться месник з кривавих туг,
Встане народ мій, вічний наш дух!
У цих перетвореннях В. Пачовський велику надію покладав на українське жіноцтво.
Л-ра: Дивослово. – 2000. – № 11. – С. 11-13.
Твори
Критика
