«Ти є живовзором для мене, де в формі явилась краса...»
Евеліна Балла
Творчість Василя Пачовського, безперечно, знакове явище в історії української літератури XX століття. Хоча спадщина поета в радянський період залишалася на маргінесі літературного процесу, останнє десятиліття, заповнивши чимало прогалин на карті українського письменства, вписало і його ім’я в реєстр найвидатніших представників раннього українського модернізму.
Щоправда, на сьогодні так і залишається відкритим питання про можливість активної рецепції читачем спадщини В. Пачовського, адже повного видання творів письменника поки що немає. Для того, щоб воно могло з’явитися, потрібна копітка і, напевно, довготривала праця. Причиною цього є те, що велика частина доробку поета так і залишилася невиданою. В основному, це драматичні твори, які, однак, фігурують у споминах і біографічних нотатках родини Пачовського, що проживає у США. Тут зберігається і значна частина рукописної спадщини письменника.
Дослідженням життєвого і творчого шляху митця досить активно займався його син Роман, який у 50-60-х роках опублікував у діаспорних виданнях кілька статей про творчість поета та його автобіографію «Хуртовина мого життя». Це цінні матеріали, які розкривають невідомі до того часу деталі перебування письменника на Закарпатті, пізніше у Перемишлі та містять вагому інформацію про сприйняття творчого доробку автора сучасною йому критикою.
Важливим для розуміння письменницького кредо В. Пачовського є його публіцистичні статті з проблем психології творчості, культурології, політології, філософії та мистецтвознавства.
Звичайно ж, немає достовірнішого джерела про життєву і творчу долю письменника, ніж його автобіографія. В. Пачовський належав до тих митців, які постійно намагалися встановити контакт із своїми читачами, що найбільшою мірою реалізувалося у розкритті власних інтенцій як стосовно певних життєвих колізій, так і процесу творчості. У нього є кілька статей автобіографічного плану, серед яких вагоме значення для розуміння його психології як людини і митця мають три: «Моя сповідь», «Автобіографія» та «Хуртовина мого життя». Перша написана в Перемишлі 1934 року, опублікована тоді ж у журналі «Дзвони» та передрукована у двотомнику Зібраних творів В. Пачовського. Друга написана під час перебування на Закарпатті в Берегові 1925 року, фрагменти її також опубліковані у другому томі найповнішого видання спадщини поета. Точна дата написання третього автобіографічного твору не відома. Однак майже повністю «Хуртовина мого життя» була надрукована в журналі «Київ» (Філадельфія) за 1952 рік.
Завдяки прихильності сина Василя Пачовського Бориса, який сьогодні проживає у США, мені вдалося ознайомитися з повним машинописним текстом «Автобіографії» та «Хуртовини мого життя». В останній, зокрема, привертає увагу цілий розділ, який з невідомих причин не був включений до друку. Він називається «Моя любов». Тут автор відверто говорить про моменти особистого життя, пов’язані з інтимними переживаннями. Можливо, ця частина автобіографії не була опублікована, бо у ній міститься занадто відверта інформація про приватне життя письменника. Але для дослідника лірики поета її зміст має важливе значення.
Із свідчень Степана Яреми, поетового небожа, довідуємось про деякі риси вдачі В. Пачовського і можемо собі уявити його зовнішність: «Астенічної будови тіла, любив елегантно одягатися, носив звичайно темне вбрання, чорну левину чуприну. Високе чоло прикривав за молодості циліндр, а потім чорний капелюх. Чорний із розмахом зав’язаний бант замість краватки та квітка в бутоньєрці вирізняли його як учасника мистецької богеми. Завжди джентльменський до жінок і чутливий до жіночої краси, завжди закоханий у котрусь із них».
Відомо, що і в поезії В. Пачовський — «співець кохання», «жрець любові» (А. Крушельницький). Ця тема присутня в усіх збірках митця і поряд із національно-патріотичною займає домінантне місце. Однак інтимна лірика поета амбівалентна за своєю суттю, автор творить різні жіночі типи і характери. Діапазон суб’єктивно-чуттєвих переживань його ліричного героя дуже широкий і коливається від «обожнення» до зневаги і навіть ненависті. За спостереженням М. Євшана, «Пачовський — поет любові, новочасний її трубадур, який має в собі щось з типу бурлаки, Пачовський — свавільний метелик, непоправний, злісний філют, а то й цинік...».
Складність психології В. Пачовського як митця призвела і до категоричних висновків та звинувачення автора у місогінізмі. С. Павличко, зокрема, зауважила, що «у ... ненависті до жінок виявилася своєрідна імпотенція самої любовної теми, її формальних виявів». Безперечно, у поета знаходимо цілий ряд досить-таки «скандальних» творів типу «Жіночого храму» та «Українській дівчині» із збірки «На стоці гір». Але саме почуття кохання, захоплення, просто прихильного ставлення до жінки поет сприймав дещо інакше: «У кожного мужчини жінка грає свою роль на основі того, який зміст він надає її душі. Для письменника жінка є понукою до творчості, до розгадання тайни буття». Далі Пачовський розкриває таємницю своєї душі, що водночас дає змогу пояснити «непостійність» його ліричного героя та простежити, як трансформуються у творчій практиці реальні події життя письменника: «Хоч до кожного твору, численних моїх творів мав я в житті все іншу взірницю різної вдачі і краси, проте в мойому житті три жінки відіграли рішаючу роль».
Зіставлення автобіографічних свідчень автора та їх художньої інтерпретації приводить до цікавих висновків. Отож, було три жінки в житті автора, яких він справді кохав. Образи цих жінок В. Пачовського знаходимо і в його поезії.
Дебютна збірка поета «Розсипані перли» відкривається однойменним віршем, що має присвяту «В альбом Дзюні X». Тут ідеться про перше і незабутнє кохання В. Пачовського. «Перша моя любов, — згадує поет у спогадах «Моя любов», — ославлена Дзюня, звісна в житті, як Ольга X., оставила в моїй душі «ясний і високий жіночий ідеал» завдяки самопошані у наших взаєминах. Тому я любив її дев’ять літ святим почуттям першого захвату і донині я лелію в душі глибоке почування прив’язання для неї за всі хвилі щастя і розчарування молодечих літ.
А прецінь ми розійшлись, бо що має жити в поезії, мусить згинути в житті...»
Трагічне кохання ліричного героя до цієї дівчини — домінуючий мотив збірки, яку сам В. Пачовський у листі до А. Крушельницького назвав драмою, пояснюючи, що «тільки любов до Дзюні є правдивою, усе інше — любощі», що всі веселі сцени — це тло, на якому автор «Розсипаних перлів» шукає «забуття, нової надії і нової любові, що дала б йому те щастя, яке потерле»? Численні забави, бали, танці, зустрічі і розлуки з різними дівчатами відвертають увагу читача від головного душевного переживання ліричного героя, хоч автор час від часу і нагадує про нього, називаючи ім’я Дзюні. Насиченість поезій збірки фольклорними ремінісценціями в деякій мірі також завуальовує їх глибоке суб’єктивне начало.
Названа поезія концентрує основний зміст цілої збірки. Символічна семантика ключового образу розсипаних перлів, що є наскрізним у всій ліриці В. Пачовського, розгортається за принципом художньої послідовності: ліричний герой «нанизав ожерелля з чистих перлів серед сліз» і приніс його коханій Ольдзюні, яка «розірвала» дорогий подарунок і «жбурнула до землі». Фольклорні засоби поетики (народнопісенні образи, тавтології) допомагають авторові майстерно відтворити трагізм ліричної ситуації:
Де розсипались ті перли,
Незабудьки поросли,
Незабудьки посходили,
Синім цвітом зацвіли
Та всі стежки, всі доріжки
Коло Дзюні поросли.
За етіологічною легендою, незабудки — це сльози дівчини, що впали на землю під час прощання з коханим. В. Пачовський збагачує символічний підтекст фольклорного образу квітки, розкриваючи чутливу натуру ліричного героя: в незабудки перетворюються розсипані сльози- перли суб’єкта лірики — закоханого юнака, а не об’єкта — дівчини.
Нерозділене кохання у вірші «Розсипані перли» стає причиною не лише «вічного жалю» ліричного героя, а й надихає його на творчість, народжує в душі пісню. Як зауважує Л. Голомб, «тема кохання розширюється тут до теми слова, пісні як вияву скарбів людської душі. В цьому сенсі створений В. Пачовським високопоетичний образ розсипаних перлів співзвучний з художніми інтерпретаціями теми слова в «Зів’ялому листі» І. Франка, в циклі «Сльози-перли» Лесі Українки, у пізнішій збірці П. Карманського «Ой люлі, смутку» (1906).
Але перше кохання, яке хоч і тривало досить довго і залишилось незабутнім, все-таки до одруження письменника не привело. «Роль нашої розлучниці відіграла несвідомо Стефанія Є., яка сіяла в моїй душі радість проти докорів нареченої. Та зависні люди роз'єднували нас під час кожної зустрічі, а навіть одна пенсіонована актриса кинула їй ввічі клевету, що вона вішається мені на шиї. Акторка, міряючи нашу любов грішними способами свого життя, загородила їй вступ до товариства. Це стало причиною їі хвороби, яка скосила молоду квітку, повну чару й краси душі косою смерті. Я зложив їй на гробі вінець, а душа їі станула між мною і Дзюнею мов чорна тінь. Через неї ми мусіли розійтися, а, може, в тім була її роль, аби я стрінув янгола, що мав вести мене через пекло» — зізнається далі В. Пачовський у автобіографії «Хуртовина мого життя».
У творчому доробку автора знаходимо лише одну поезію, безпосередньо присвячену Стефанії Є. Вперше вона була надрукована у збірці «На стоці гір» під назвою «Видіння», а пізніше ввійшла до книги «Ладі й Марені терновий огонь мій». Складний психологічний стан ліричного героя автор вдало передає через художній прийом сну.
Глибинну сутність з одного боку природного, а з іншого — часто міфологізованого явища сну В. Пачовський інтерпретує тут як наближення вічності, адже поезія так і починається «Зближається вічність розсяєвом зір...». Зорово-образне сприймання цього твору в збірці «Ладі й Марені терновий огонь мій» підсилюється відповідною ілюстрацією — картиною В. Котарбінського «Візія в горах», а звуковий діапазон поезії, настроєво наближеної до колискової, розширюється за рахунок алітераційних та ітеративних фігур. Калейдоскопічність у зображенні картин, їх розпливчастість, уривчастість фрази, деяка алогічність викладу, фантасмагоричність, велика емоційна напруга, примножена дублюванням експресивно забарвлених та вигукових слів, наближає літературну імітацію сну Пачовським до дійсного оніричного процесу як психічного явища. Пейзажні елементи, серед яких центральне місце займають берези — у деяких народів емблеми з’єднання земного і духовного рівнів світобудови, — тут умовні і мають символічний підтекст. Разом з тим В. Пачовський через образ беріз вдало відтворив переживання ліричного героя у зв’язку зі смертю коханої людини. А сам сон у тексті поезії має складну, біструктурну композицію, бо це не просто сновидіння, а видіння у сні, яке ліричний герой, ще не виходячи з оніричного стану, намагається осмислити. Причому це видіння має чітко окреслені рамки, оформлені синтаксичною антитезою: «Схиляється вічність ... Відсунулась вічність розсяєвом зір...» Отже, спогади зринають, травмують душу, навіюють похмурі думки — і все це художня інтерпретація дійсних життєвих фактів.
Третьою жінкою, з якою доля пов’язала Пачовського найбільше, була Неоніла Горницька: «Тим янголом, який заступив мені першу любов, була третя жінка, яка стала моєю дружиною... Я благословлю цю годину, коли вона вступила на мій поріг. Вона як ідеальна мати (подарувала В. Пачовському трьох синів — Святополка, Романа та Бориса і дочку Звениславу. — Е.Б.) не тільки надихнула мої діти високими ідеалами, але й вона є янголом, що веде мене через пекло мого скитання...»
В. Пачовський одружився з Неонілою, дочкою священика та громадського діяча Євгена Горницького, у липні 1909 року. їй він присвятив чимало поетичних шедеврів, серед яких вагоме місце займає цикл «Онілля», що увійшов до збірки «Ладі й Марені терновий огонь мій». У цьому циклі чітко вимальовується образ жінки як ідеал краси і святості, прототипом якого і стала дружина В. Пачовського. У спогадах С. Яреми натрапляємо на такий цікавий епізод-опис характеру і долі цієї жінки: «Виходячи заміж, молода Неоніла була переповнена щастям. Вона снувала рожеві мрії про майбутнє, які життя жорстоко відкоригувало. На дружину поета воно поклало всі функції, зв’язані з технічною, як він називав, сторінкою життя: клопотання про посади, гроші, квартиру, їжу й виховання дітей. Цю важку виснажливу працю для збереження домашнього вогнища вона виконувала з подиву гідним спокоєм і покорою». Сам поет у «Автобіографії» із вдячністю писав про неї: «... знайшов у ній найкращу дружину (підкреслення В. Пачовського. — Е.Б.), яка мене зрозуміла і піднесла в моіх очах ідеал жінки до найвищих висот завдяки своій душевній чистоті і містичній гармонії з моєю душею».
Автобіографічну основу має поезія-лист «Дружині 4 липня, 1919» із збірки «Огні мести», в якій знову ж таки через використання прийому сну автор долає відстань, що роз’єднує ліричного героя з дружиною, зближує уявне і реальне. Спроба розумового осмислення ситуації, що склалася, звучить радше як самозаспокоєння та намагання втішити дружину, проте не дає бажаних результатів. Тому почуттєвий елемент, воля серця стає емоційним ядром поетичного мотиву, сповненого тужливим настроєм. Подібний настрій характерний і для інших тематично споріднених поезій — «Шлються чорні вісті з кинутого краю», «Ох нині я дістав від тебе, рідна...», «Стежечки квітами білими встелені», «Був у мене край коханий», в яких на повну силу розкривається справжнє духовне обличчя ліричного автогероя В. Пачовського — чоловіка і батька. Тут зникає межа між суб’єктом лірики і автором, вони становлять єдине ціле, тому саме на основі цих творів можна говорити про істинне ставлення поета до жінки, таке суперечливе в ранній ліриці. Для ліричного героя сім’я — це його «ціле щастя, ...коханий рай», у ставленні до дружини, яку називає «коханою», «вірним другом», виявляється глибина його почуттів:
Ти вірний друг, стаєш переді мною.
Від тебе линуть хвилі, пережиті
В годинах щастя й горя, перелиті
В пісні найкращі співжиття з тобою!
Любовну тему, наскрізну у творчості поета, продовжує збірка «Розгублені звізди». Пізнє кохання як спогад весни в осінню пору потужною хвилею ніжних почуттів переповнює душу ліричного героя, «сни кохання, що завмерли, Знов виблискують, мов перли. Серед шуму темних хвиль». Проте суб’єкт лірики «Розгублених звізд» уже не юнак, для якого кохання — це почуття природне, але минуще, мінливе, а зрілий чоловік, у котрого «волос посивів в сім’ї». Для нього любов — це насамперед духовна потреба, джерело поетичного натхнення, необхідна передумова творчого процесу. Звертаючись до об’єкту захоплення в поезії «Не думай, красуне, в любові», ліричний герой твердить:
Ти є живовзором для мене,
Де в формі явилась краса...
Саме про автора «Розгублених звізд» можна говорити як про митця переважно інтровертного типу: пізнє кохання допомагає ліричному героєві заглянути у своє внутрішнє єство, простежити процес перетворення любовного почуття у рушій мистецької творчості.
У поезії «Не жалуйся, моя дружино вірна» своє захоплення юною красунею ліричний герой пояснює як психологічний чинник поетичної творчості, суть якого полягає насамперед у спогляданні краси та естетичному задоволенні:
Та не дивуйсь, що я, аби творити,
То мушу перше красу полюбити,
Як любить цвіт росу;
Я не люблю її нечистою любов’ю,
З її принад я образ творю кров'ю.
Як цвіт, що п’є росу!
Напевно, найкращим коментарем до поезії «Не жалуйся, моя дружино вірна» та емоційної тональності збірки є сповнені любові і ніжності слова В. Пачовського про дружину Неонілу: «Вона, як жінка, готова до найбільшої самопожертви, навіть коштом своєї любові, аби я міг все творити й бути щасливим. Вона знає, що для кожного твору я потребую емоції душі, тому не була зависною, коли я найшов собі любов в якійсь дівчині, як взірниці до майбутнього твору. Вона, як жінка поета, свідома того, що поет мусить любов пережити, аби міг новий твір написати. Та й до того вона душею відчуває мене, що я пишу, ще й інколи бачить це у сні, що я творю. Вона — містична душа, яка розкрила мені незримий світ. Тому я благословлю цю хвилину, відколи вона вступила в поріг мого дому, який замінила в храм, тільки біля неї я міг написати розмірне велике число творів, душею пережитих, без ніякої зависти з й боку — серед такого неприхильного до мене середовища, яке творять українці для кожної творчої одиниці...» («Хуртовина мого життя»).
Отже, як бачимо, застосування біографічного методу при дослідженні лірики В. Пачовського, як і інших митців, дає змогу адекватно зрозуміти смисловий підтекст його віршів, зазирнути у найпотаємніші глибини авторової душі та психології і простежити секрети його поетичної творчості.
Л-ра: Дзвін. – 2003. – № 2. – С. 131-135.
Твори
Критика
