Біографія Василя Пачовського
Народився Василь Миколайович Пачовський 12 січня 1878 р. в с. Жуличах на Львівщині в сім'ї священика. Навчався у Золочівській гімназії, але не закінчив її. Уже тоді проявився його вроджений — «боярський» — гонор. Гімназію закінчив екстерном у Львові, заробляючи на прожиття приватними лекціями. Вступив на медичний факультет Львівського університету, а продовжував освіту у Віденському університеті, який закінчив 1909 р. Повернувшись до Львова, одружився з Неонілою Горницькою і обійняв посаду учителя української академічної гімназії у Львові. В. Пачовський брав участь у створенні й діяльності літературного угруповання «Молода муза». Одна за одною виходять його книжки «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій…» (1913), драматичні твори «Сон української ночі» (1902), «Сонце Руїни» (1909).
Перша світова війна круто змінила усталений ритм життя, розметала по всіх усюдах самих молодомузівців. В. Пачовський працював у таборах військовополонених українців в Австрії та Німеччині, викладав на курсах українську мову та історію. У 1919 р. якийсь час перебував у Кам'янці-Подільському, захоплений ідеями С. Петлюри, М. Шаповала, В. Темницького, але розійшовся з ними в питанні про шляхи побудови й характер української державності. З 1920 р. В. Пачовський в Ужгороді разом із В. Бирчаком редагує часопис «Народ». Перебуваючи протягом десятиліття на посаді вчителя гімназії в м. Ужгороді, а потім у Берегові, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка».
Після вересня 1939 р. працює викладачем Львівського університету. 5квітня 1942 р. В. Пачовський помер. Похований на Личаківському кладовищі.
Дружина залишилася з дітьми, а за рік по смерті чоловіка виїхала за кордон. Заходами родини Пачовських було видано в Нью-Йорку 1984 р. з передмовою О. Тарнавського двотомник, до якого ввійшла майже вся його лірична поезія, багато творів з архіву письменника з'явилося друком уперше.
Василь Пачовський випустив першу збірку «Розсипані перли», коли йому було двадцять три роки. Вона стала подією у літературному житті того часу. І. Франко високо оцінив її і присвятив їй розділ у своїй статті «Наша поезія у 1901 році».
Збірки «На стоці гір» (1907) та «Ладі й Марені — терновий огонь мій...» (1913) поглиблюють мотиви першої. Тут немає уже тієї удаваної безжурності, альбомних присвят, натомість міцніє філософське начало, мистецька тематика вічної боротьби світлого й темного, космічний мотив. У книжці «На стоці гір» поет звільняється від прямолінійного фольклоризму «Розсипаних перлів». Образність стає складнішою, музична оркестровка вірша вишуканішою, символіка творів значно ближче стоїть до модерністичної школи. Ця збірка не дочекалася такого глибокого й компетентного аналітика, як попередня в особі І. Франка. Вона ніби з’явилася передчасно, ставши предтечею — завдяки своїй витонченій ритмомелодиці — тичининського музичного симфонізму.
Новим у третій збірці є мотиви слов'янського язичництва, які чи не вперше в українській поезії осмислені на філософському рівні. Один із таких мотивів — еротика, за яку автора ганили. Критикам, надто ревнителям моралі, не було коли перейматися авторською символікою, винесеною у назву книжки: «Ладі й Марені — терновий огонь мій...». Лада — богиня шлюбу й родючості, Марена — богиня смерті. У такому контексті еротизм сприймається як філософський мотив, що спирається на єдність людини й природи, мотив, який згодом, через кілька десятиліть, набуде утвердження в українській поезії, зокрема у творчості Олекси Стефановича та Богдана-Ігоря Антонича.
Лірика В. Пачовського згодом була визнана найближчою українською попередницею кларнетизму автора «Золотого гомону». Чи є підстави для такої аналогії? Безперечно. Вони передусім у вишуканих ритмічних повторах, які або посилюють, або заперечують розвиток ліричного сюжету. Так, читаючи рядки
Засміялася до мене
Просто в очі так миленько,
Чорні очі загорілись,
Як два вуглі у серденько!..
Але ж ми не знаємося... —
виринають із пам'яті подібні поетичні образи із «Сонячних кларнетів» та «Замість сонетів і октав». У обох поетів віднаходимо навіть образні збіги: знамените «Мов золото — поколото, Горить — тремтить ріка, як музика» («Гаї шумлять...») чи не мало своїм попередником: «Ціле море, як мережка Злота, розливається» («Над морем світла») та «Море плеще: се небіжчик — і горить як золото!» («Ніч на морю»). Але найважливішим є принцип творчо самостійної побудови образів, у якому використані фольклорні елементи. Сам цей художній принцип розвинув П. Тичина. Обох поетів споріднює також пристрасна й водночас філософська зосередженість на драматизмі української бездержавності.
Ця тема центральна у творчості В. Пачовського і розвивається паралельними шляхами: як ліричний мотив у поезіях і як послідовна концепція у драматичних творах.
У подальших збірках «Огні месті» (вірші 1923-1927 рр.), «Розгублені звізди» (1927), «Дзвін слави князям» (1930-1933), що так і не були видані, образ України стає провідним, причому викристалізовуються різні його аспекти — від героїчного до трагічного. Якщо в ліриці Пачовського тема трагедії бездержавності української нації розвивалася поступово, то у драматичних творах вона посіла провідне місце, починаючи вже з п'єси «Сон української ночі» (1903), в якій народна фантастика вигадливо переплітається з історичними натяками та алюзіями без будь-якої хронологічної послідовності, але за логікою розвитку авторської ідеї.
Ідейне спрямування, започатковане «Сном української ночі», розвивається у подальших п'єсах, серед яких найважливішими є драма «Сонце руїни» (1908-1909 рр.) та «містичний епос» «Золоті Ворота...» (Лишилася незавершеною.) У першій з них висвітлюється період Руїни (1663-1687 рр.). Драма була сповнена тривожними видіннями, вона наче віщувала наближення вселенської катастрофи. Це передчуття ще більше посилюється у п'єсі «Сфінкс Європи», написання якої збігається з початком першої світової війни. Потім були ще п'єси «Роман Великий» (1918) та «Гетьман Мазепа» (1933).
Ідеї, які письменник утверджував як у поезії, так і в драматичних творах, знайшли свій найповніший вияв у його драматичній поемі, яку він назвав «містичним епосом», — «Золоті Ворота». Над цим твором В. Пачовський працював протягом двох останніх десятиліть свого життя. За задумом автора, поема мала складатися з трьох частин: «Пекло України», «Чистилище України» та «Небо України». Ці назви свідчать, що В. Пачовський узяв за зразок «Божественну комедію» Данте. Автор завершив перші дві частини, третя збереглася тільки в нотатках.
Історичне тло «Золотих Воріт» — події в Україні 1917 — 1922 рр., в яких мовби повторилася шістсотрічна наша трагічна історія. Тим-то образи кількох персонажів зазнають кілька перевтілень. Марко Проклятий — центральний персонаж поеми, а філософське ядро твору — у дворушності його натури: одна іпостась Марка Проклятого — з обличчям Митуси, співця татарських руїнників, друга — з обличчям Святослава Хороброго, що уособлює державотворче начало. Міфологічний пласт драматичної поеми В. Пачовського химерно переплетений з історичним: тут діють такі постаті, як Роксолана, Мазепа, Шевченко, Гоголь, Драгоманов, Махно, Юрій Коцюбинський, Хвильовий, Шептицький та ін.
За життя письменника його монументальний твір не знаходив розуміння й схвалення української критики. Чи не єдиною людиною, яка оцінила грандіозність задуму Пачовського, був український філософ Вячеслав Липинський.
Серед інших поетичних творів Василя Пачовського варто відзначити його поему «Князь Лаборець» та казку «Золота Гвіздка». Кожного, хто читатиме «Князя Лаборця», вразить передусім насичена духовна атмосфера: описи народних обрядів, вірування, отже, той дух язичництва, яким було пройнято світосприймання наших далеких предків.
В. Пачовський — автор праць «Українці як нація» (1907), «Історія Підкарпатської Русі» (1921), йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою «Повісті временних літ».
Як стверджують сучасники та й сам автор в автобіографічних нотатках, ядром своєї літературної діяльності він вважав свої національно-патріотичні твори, виходячи з непохитного переконання, що для поневоленого народу храм держави заміняє мистецтво. Критики ж, починаючи від І. Франка, силу його таланту вбачали в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибокої музичності, грунтованій на фольклорній традиції.
Твори
Критика
