«Як нація ми можемо жити лишень в своїй власній державі»

Оксана Кононенко

Творчість модерністів «Молодої Музи» займає особливе місце в розвитку національної культури. Галицькі інтелектуали, що об’єдналися в літературне угруповання «Молода Муза», — П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Яцків, В. Бирчак, О. Луцький, С. Чарнецький – прагнули ввести українську літературу в контекст світової, залучивши на рідний грунт нові західноєвропейські віяння, при цьому не втрачаючи питомих національних ознак. Намагаючись модернізувати українську літературу, вирвати її з пут закостенілості й провінційності, позбутися узвичаєних формул і стереотипів, «молодомузівці» були переконані, що тільки опора на національну традицію може принести справжній успіх.

Одним із яскравих репрезентантів «Молодої Музи» є Василь Пачовський. Сьогодні, даючи оцінку його різнобічній діяльності — поет, автор історичних розвідок, викладач, громадський діяч, - переконуємося, що це була людина великої ерудиції, широких наукових і культурних зацікавлень.

Народився В.Пачовський 12 січня 1878 р. в селі Жуличі на Львівщині у сім’ї священика. Навчався у Золочівській гімназії, але не закінчив її. Уже тоді проявився його вроджений гонор. Закінчив гімназію екстерном у Львові, заробляючи на прожиття приватними лекціями. Вступив на медичний факультет Львівського університету. Продовжував освіту у Відні, де з 1901 до 1909 р. студіював історію. Після закінчення університету повертається до Львова. Перша світова війна круто змінила усталений ритм життя поета. В. Пачовський працював у таборах військовополонених українців в Австрії та Німеччині, викладав на курсах українську мову та історію. З 1920 р. разом із В. Бирчаком в Ужгороді редагують часопис «Народ». Працюючи протягом десятиліття вчителем у Закарпатті, письменник пильно вивчав історію цього краю, написав кілька циклів поетичних творів, присвячених Срібній землі. Після вересня 1939 р. працював викладачем Львівського університету. Художній доробок В. Пачовського складають збірки поезій «Розсипані перли» (1901), «На стоці гір» (1907), «Ладі й Марені — терновий огонь мій» (1913), «Огні месті» (191-1921), «З блакитної книги» (1921-1927), «Розгублені звізди» (1927), «Дзвін слави князям» (1930-1933); драматичні твори: «Сон української ночі» (1903), «Сонце Руїни» (1909), «Сфінкс Європи» (1914), «Роман Великий» (1918), «Гетьман Мазепа» (1933), «Золоті ворота» (1937); твори для дітей: «Золота Гвіздка», «Малий Святослав Хоробрий». У 1984 році в Канаді рідні поета видали «Зібрані твори» В. Пачовського у двох томах. В Україні твори письменника вперше після довгого замовчування були видані 1989 р. в збірнику «Молода Муза: Антологія української поезії», куди також увійшли поезії Б. Лепкого, П. Карманського, О. Луцького та інших.

Творчість В. Пачовського припадає на період, коли почали відбуватися динамічні еволюційні зміни в естетичній свідомості української інтелігенції. Кінець XIX — початок XX ст. — період, коли переоцінюються мистецькі цінності, українських письменників вабить рефлексійно-філософська інтелектуалізована література Заходу, творчий індивідуалізм. Борючись проти провінціалізму в культурі, молода генерація протиставляла йому європейськість. Але вона усвідомлювала, що не повинна «черпати з Європи всього змісту і всіх символів, а добирати, що підходять до душі нашої нації, яка має культуру старшу і глибшу, як Західна Європа, і виробляти власний стиль».

Свою творчу діяльність В, Пачовський розпочав як поет-лірик. Першою з-під його пера вийшла збірка інтимних віршів «Розсипані перли», котру високо оцінив І. Франко, зазначаючи: «Пачовський — справжній талант, поезія пливе в нього натурально, не силувана, як найпростіший вислів його чуття». Його естетичні пошуки все глибше спрямовувалися на пізнання внутрішнього світу особистості, на витворення нового типу вищої людини.

Ліричний герой В. Пачовського виник як особистість, що відчуває й усвідомлює всю складність стосунків із людьми та навколишнім світом, що увібрала в себе цю складність, ніби зробивши її основним чинником свого внутрішнього життя. Поезія В. Пачовського — це монолог ліричного героя, який намагається якомога повніше висловити почуття, сформулювати враження від пережитого. Подекуди самоаналіз ліричного персонажа стає матеріалом для філософських узагальнень. Глибокоінтимні за характером вірші набувають символічного звучання. Болем, смертельною втомою сповнений вірш В. Пачовського «Мамо, я впав на стоці гір» із циклу «На гори», в якому увиразнюється мотив шукання власного щастя, переборення перешкод на шляху до нього. Людина — ліричний герой — трагічно самотня, борсається в сплетінні гострих проблем, породжених несправедливістю життя, що є однією з посутніх ознак світобудови. Він пробує шукати порятунок у коханні, мистецтві, природі, та, зрештою, все це виявляється даремним, спричиняє глибоке розчарування, зневіру в собі та житті:

Листя паде, дуб чи лоза —
Придавить туча і зломить!
Дні мої йдуть, рине сльоза —
Як же той шлях мене томить.

Внутрішній стан ліричного героя В. Пачовського завжди гармонує з природою. Її краса, її неповторне обличчя захоплюють його, викликають цілу зливу позитивних емоцій. Сонце, птахи, дерева входять у душу художника різнобарв’ям, граційними рухами й гармонійною музикою. У пейзажній ліриці В. Пачовський частіше оптиміст.Весна асоціюється в нього з любов’ю, радістю. За допомогою уособлень у вірші «Упоєння» поет оживлює природу, нав’язує їй людські бажання («Як пестру кирею, царівна гаптує, Проміняться верби брилянтами сліз»). Природу він зображує, використовуючи дотикові («сонце з-за хмари кидає огні»), слухові («шу-шу, який шум іде шептом під ліс»), зорові («веселка на хмарах») образи.

Однією з улюблених стихій поета було море. У циклі «Над морем» зачаровують морські пейзажі, в яких багато світла, золота, зір. Море В. Пачовського переважно «ясне», «злотоцвітом піниться», скупане в розсипаному небесними світилами промінні, дихає радістю, незвіданістю. У вірші «Ніч на морю» автор виявив велику майстерність мариніста. «Ясне небо сапфірове», «море смарагдове», «срібне коло», «хвиля проміниста». А над усім цим «місяць сипле зорі». Морський малюнок зачаровує багатою палітрою тонів. Море радує непорушним спокоєм, безмежністю й водночас вражає своєю байдужістю:

— Хто там? — кличе перевізчик, —
Хто веслує там, а хто? —
Море плеще: — Се небіжчик... —
І горить як золото.

У творчості В. Пачовського простежуються дві основні теми: тема кохання і тема трагедії українського народу в умовах бездержавності. Ці основні теми «зв’язані з майже постійним для поета релігійним» мотивом. Релігійний мотив у нього — це боротьба двох світів: світу поганських богів і нового християнського Бога, який був чужим для слов’янського народу; двох вірувань, які були однаково близькими поетові. Відчуваючи себе невід’ємною частиною одухотвореної природи, В. Пачовський одночасно співає осанну християнському Богові. Намагання знайти істину, гармонію людської особистості приводить поета до світу язичництва, коли предки мали за бога природу, поклонялися їй, складали їй молитви. В. Пачовського захоплюють стародавні вірування, в яких він знаходить філософську основу людського буття. Разом з тим у нього присутнє надзвичайне прагнення великого божественного осяяння й пізнання вищих істин, духовне опанування християнством. Поганство і християнство, які в поезії В. Пачовського на духовному зрізі взаємодоповнюють одне одного, на думку поета, мають спільну мету — допомогти людині пізнати вищі істини, збагатити її внутрішній світ, відшукати гармонію з природою, Всесвітом.

Орієнтація на загальнолюдське, заглиблення в таємні першооснови буття, недоступні логіці, пошуки нових форм та нової поетичної мови поєднувалися у творчості В. Пачовського з міфофольклорною стихією. Його поетичний доробок вирізнявся на тлі тогочасної доби культивуванням, переосмисленням тем, мотивів, образів національного фольклору. Як слушно зауважив М. Ільницький, «автор «Розсипаних перлів» витворив своєрідний і оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики й тогочасної європейської поезії з її тяжінням до неясного й таємничого, спрагою містичного зв’язку з космічністю світу».

У вірші «Сидить лебідь над водою» узагальнено елементи народного дійства на свято Івана Купала: плетіння та покладання на воду вінка дівчиною, котра хоче дізнатися про свою долю. Тут поет використовує традиційні для народної творчості порівняння:

А мій милий — лебідь білий,
А мій нелюб — ворон чорний,
А мій батько — соловій!

Настрій дівчини, її внутрішня тривога передаються засобом антитези паралельних образів: перший образ із сфери природи найчастіше символічний, щоб надати ширшої перспективи реальному образові: «Не лебідка їсти просить, А Ганнуся так голосить». Трагізм дівочої долі втілений у символічному образі вінка, що впав на дно річки.

Незважаючи на виголошене гасло: «То є штука, я не пхаю тут ідей», поет не може повністю відійти від соціальних проблем. В. Пачовський усвідомлював, що людина може реалізувати себе тільки у вільному суспільстві, в державі, де народ — це свідома нація зі своєю ментальністю, історією, культурою. Відгукуючись на події суспільного життя, він таврував зло й неправду, радів із перемоги добра і справедливості, пробудження громадянської та національної свідомості. Біль поета за гірку долю свого народу переходить у світову скорботу, в біль за увесь світ. Мислячи себе частиною свого народу, В. Пачовський усвідомлює необхідність докорінних змін у становищі поневоленої нації:

Я є ніхто, бо нічим є Бідна країна моя, —
Моє ім ’я — тільки іскра з пожару Її великого «я».

У характері В. Пачовського була тверда риса, «лицарська прикмета — говорити правду, при всіх гострих наслідках для нього особисто», що свого часу стало причиною виключення поета із Золочівської гімназії (виступив на могилі товариша з гнівною промовою проти несправедливості вчителів). Уже тоді він усвідомлював усю трагічність становища українців.

У вірші «До схід сонця» вістря пристрасного слова В. Пачовського спрямоване проти байдужості, небажання самого українського народу, «що спить, як те море у сні», збудувати свою державу. З жалем поет згадує своє безтурботне дитинство: «...село, білу церкву і стріху. Долину одну все засипану цвітом і хлопця, що бігав по ній серед сміху за мотилями...». Він усе б віддав за те, щоб знову відчути себе веселим, безтурботним, бо його зболена душа постійно «плаче без тями». Поет обурюється тим, що матір-Батьківщину, її славне минуле забувають юродиві діти:

Не встануть герої в знеславній країні,
Де плюли на кости їх рідні онуки!
Знов найдуть наживу чужі на руїні,
А сонце як рана буде променіти,
Над морем не меви заплачуть, а круки
Вам питимуть очі і кров із сердець —
І світ мого краю знов буде темніти...

В. Пачовський зробив відчайдушний виклик історичній несправедливості долі українства, довів необхідність подолання комплексу рабства, психології плебейства. «Все життя був Пачовський вояком, лицарем, що за правду, за справедливість, за лицарську честь, за українську справу йшов у бій. Без пощади, без хитрощів, без філософствування, чи той бій виграє, чи ні». Основним змістом творчості поета стає ідея державності України, утвердження українського народу як свідомої державотворчої нації. У вірші «З тяжких зітхань», що увійшов до збірки «Огні месті», він пророкує народження героя — «ангела мсти», «буревісника хуртовини», котрий стане переможцем у боротьбі за волю народу. Але героєві потрібна підтримка. Тому автор кидає клич українцям:

Вставайте, діти всіх побитих,
Скатованих, живцем заритих,
Вставайте мститися за кров,
За біль, за жаль, за гнів оков.

Почуття патріотизму — найголовніше почуття, що лежить в основі громадянської лірики В. Пачовського. Воно проявляється в постійному зв’язку ліричного «я» з долею рідної землі. Ліричний герой, що «заблудив в лісах серед дороги», «йшов на шпиль незбагнутих висот», радикально змінює свої погляди й переконання. Його не задовольняє країна «самовпоєння життя». Вірш «Я заблудив» виражає творче кредо поета, яким він керувався протягом усього життя:

Почув я стогін, стогін із низин —
Тоді я вздрів життю свойому мету:
Йти в рідний край у бій — на чин!

Особливе місце у творчості В. Пачовського належить творам, присвяченим темі війни. Протягом 1914 — 1919 років він, як і Б. Лепкий, П. Карманський, співпрацював із «Союзом Визволення України» — емігрантською організацією у Відні, яка боролася за незалежність України. Працюючи в таборах військовополонених українців у Вецлярі, В. Пачовський разом із однодумцями проводив роботу, спрямовану на пробудження національної свідомості українських солдатів. Його вірші «Був у мене рідний край», «Літом 1919» проникнуті духом протесту проти безглуздя війни, почуттям справжнього гуманізму.

Минуле, теперішнє і майбутнє рідного краю у В. Пачовського нерозривно зв’язані між собою. Він переконаний, що без минулого держави не може бути її майбуття. Тому поет звертається до предків, які стали втіленням сили, розуму й мужності в боротьбі за свою землю, які «свою долю віддали за честь і свободу». Поет, осмислюючи всю трагічність становища української нації в умовах бездержавності, вбачав можливість вирішення цієї проблеми у вихованні молодого покоління, яке повинно стати разом із батьками на захист своєї держави, розвинути національний дух. У 1918 році в Коломиї побачила світ гра-казка «Малий Святослав Хоробрий», створена, як зазначив сам В. Пачовський, «для виховання будучого цвіту народу». Звертаючись до язичницької міфології, автор витворює образ хороброго лицаря, котрий прагне захистити народ від несправедливості.

Основні дійові особи: Святослав — семилітній хлопець; Ольга — київська княгиня, його мати; Малуша — товаришка Святослава; поганські боги: світлі — Перун, Дажбог, Хорс, Лада, Слава, Велес, Стрибог, Веселка; темні — Див, Обида, Кощій, Негода, Коструб.

Починається казка протистоянням двох сил — ясних і темних богів. Перші закликають весну. Останні прагнуть вічної зими, темряви, холоду. Та незважаючи ні на що, приходить Весна з добрими новинами: «ясний царенко їде в гості». Досягнувши семирічного віку, він їде до лісу, щоб вполювати звіра і здобути цим собі ім’я. Молодий царенко поцілює золоторогого тура, здобувши ім’я Святослав. Відтепер із ним повсюди буде слава, ім’я його стане безсмертним. У В. Пачовського образ Святослава — символ свідомого героя-державотворця, який обрав шлях боротьби за утвердження самостійності свого народу. Незважаючи на твердість рішення Святослава, автор показує, як темні сили намагаються переманити його на свій бік, аби він звернув з обраного шляху. Темні боги мріють зробити із Святослава лицаря Дива:

Судьба віщує нам Гореслава,
Вся земля наша буде кровава,
Як появиться той Гореслав!

Тим часом Хорс, бог вогню, разом із помічниками кують щит, на якому буде вирізьблено знак, що «буде гербом всій Україні, яку збудує оцей юнак». В очікуванні Святослава до Хорса злітаються всі ясні боги, кожен з яких пропонує внести свій знак на щит (Стрибог — «зродиться воля нова», Перун — «зродиться буря на світ», Лада — «зродиться нове життя», Весна — «зродиться ясний розмах», Слава — «зродиться дужий народ», Зоря — «стремління зродиться в душах», Місяць — «зродиться новий Всесвіту дух», Сонце — «зродиться щастя цілій землі»). Щит, на якому «лев — наша сила, то є наш герб», — це та сила, в яку В. Пачовський прагнув згуртувати весь український народ, що має стати свідомою нацією. Герой-державотворець, маючи в руках цю велетенську силу, неодмінно переможе в нелегкій боротьбі за суверенність України.

Протягом усього твору автор звертає увагу читача на те, що на шляху до поставленої мети завжди є перешкоди, які постійно потрібно долати, показуючи свою непохитність, безкомпромісність та твердість характеру. Див, бог тьми, разом з іншими темними силами продовжують перешкоджати Святославові, бо бояться:

А як він з плазунів зробить гордих людей,
Зробить сильних мужів з тих плачливих дітей,
Тоді згинуть всі чвари і свари!

Настає мить, коли ясні боги урочисто вручають Святославові щит і меч, які повинні захищати справедливість. Святослав стає тим героєм-лицарем, що поклявся безнастанно й безстрашно стояти на сторожі державності української нації, оберігати її від зазіхань інших народів, примножувати її славу:

Клянусь на ім ’я батенька мого,
На мою неню і мій народ,
Що не спочину я до загину,
Поки не прогоню орд з України,
Поки не з ’єдиню всієї країни,
Поки не здобуду я Царгороду,
Для внуків сонця мого народу,
Клянусь на лева того святого
І на той меч!

Крім меча та щита, Святослав має отримати від богині Слави трубу, що зазвучить на весь світ, скликаючи народ до боротьби. Позичивши крил у орла, він вирішує летіти до Слави. Та ясні боги відмовляють його, бо навколо темно, холодно, а темні боги можуть влаштувати пастку. Проте Святослав стоїть на своєму. Богиня Слава дарує царенкові трубу, від якої «підуть голоса попід небеса... збігнуться хлопці з всього народу». Святослав закликає ставати до його лав, щоб іти на ворога. Труба у В. Пачовського, поряд із дзвонами, є символом пробудження української нації. Мати Святослава дорікає йому, що він покинув її. У відповідь звучить:

Ой мати моя, не твій буду я —
Дала мені ясну зброю Рідна земля!

В образі юного Святослава В. Пачовський втілив лицарську звитягу, хоробрість, рішучість, безкомпромісність, відданість рідному народові. Саме так, на думку автора, потрібно виховувати молоде покоління, котре змалку повинно усвідомлювати свою належність до української нації. Боротьба між темними і ясними силами закінчується перемогою світла: «Наші побили всі темні сили». Ці слова є кінцевим результатом боротьби українського народу за незалежність.

У збірці «З блакитної книги» національно-патріотичний мотив зливається з загальнолюдським мотивом громадянської свідомості — свідомості кожного індивідууму й цілого народу. В. Пачовський прагне відшукати відповідь на питання, що боліло всіх його сучасників: «Чому ж ми досі не маємо держави?» В імпресіоністичних прозових есеях «Тайна мого народу» та «Прокляття злочину Європи», побудованих на риторичних запитаннях, звертаннях та окликах, на градаціях в межах одного речення, кожне нове питання автора все сильніше наголошує причини, через які українці не мають своєї держави. У есеї «Тайна мого народу» покарбовано великі гріхи нашого народу: «наш дух скарлів і стали ми рабами на своїй землі», «малу річ беремо за велику, а велику робимо малою», «не вирвали ми зеленої гадюки зависті зі серця», «не вложили великої волі до створення держави». Пошуки історичної справедливості для свого народу приводять поета до Бога. В. Пачовський припускає думку, що «одсунув Бог од світу злочину нашу державу», для того щоб українці «як вибраний народ не були причасними у великім злочині світу, що має згинути за стоптання законів правди і людського серця». Не знаючи, котра відповідь правильна, автор звертається до нації: «Нехай же нас, всіх українців, держить разом ся велика загадка: «Що суджено нам сповнити?»

Глибокий психологізм, виразна індивідуалізація переживань ліричного героя складають художньо-естетичну цінність поезії В. Пачовського. Поет вміло поєднав у своїй ліриці особистісні мотиви з національно-патріотичними.

Л-ра: УЛШ. – 2002. – № 3. – С. 34-38.

Біографія

Твори

Критика