Поняття соціальної норми та відхилення у творчій спадщині Володимира Винниченка

Соціальна норма та відхилення у творчій спадщині В. Винниченка

Талпа М.В.

Творчість Володимира Винниченка, що довгий час залишалася невідомою широкому загалу, а надто - молодим поколінням, повертається до нас. Останні півтора десятка років Україна намагається повернути борг пам'яті та визнання своєму великому синові. Його земне життя було сповнене парадоксами світової слави і одночасного нерозуміння, безумовного визнання і нещадної лайки на його адресу. Навряд чи ми маємо право сказати, що зрозуміли його сьогодні. Багатогранність буття цієї людини ускладнює опанування його творчого набутку. Маляр, письменник, політичний діяч - ці іпостасі складної душі непересічної особистості не вкладаються у звичайні словесні штампи, як не вкладалися у вузькі рамки загальнозручного його думки та вчинки. І, якщо літературна цінність творчості Винниченка вже ні в кого не викликає сумнівів чи заперечень, то соціальні аспекти його спадщини досі залишаються малодослідженими.

Спробуємо хоча б натякнути на факт наявності цього прошарку у доробку митця. "Ненауковий", далекий від академічної мови стиль нашої розмови - стиль есе - не є випадковим. Не будемо зазіхати на статус абсолютної істини для небагатьох думок, що спричинені дотиком до складної, неодномірної й мінливої у своєму розвитку особистості Винниченка. По-перше, розуміння - акт індивідуальний, а отже - не може як такий претендувати на загальну підтримку. По-друге, наше есе (не наважуся назвати цю роботу дослідженням) не може претендувати на завершеність і повноту не лише через складність проблеми розрізнення поглядів митця з точкою зору його персонажів.

На жаль, робота, що мала б зайняти чи не чільне місце серед соціально-спрямованих праць Винниченка-дослідника, його "Конкордизм", залишається недоступною українським читачам та науковцям, перебуваючи чи то у Франції, чи то в Америці. Саме у "Конкордизмі" Винниченко, за власним визнанням, докладно пояснює свою етичну концепцію. Вивчення цього твору було б цікавим не лише для філологів, але привернуло б увагу також філософів і соціологів. Звичайно, ми далекі від спроб оголосити Володимира Винниченка соціологом - це було б проявом неповаги до людини, що не потребує штучних регалій та відзнак, вже маючи незаперечне право на місце в історії. Це було б лицемірством, що його так не терпів Винниченко. Але так вже склалася історія української науки, що важливою її частиною стали погляди людей творчих, подекуди далеких від студентських аудиторій та навчальних кафедр.

Не викликають заперечень у наукової громадськості дослідження філософських і соціологічних поглядів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. Історія ж української соціології взагалі переживає стадію становлення. Поступово вакуум у цій науковій галузі заповнюється дослідженням праць відомих та знову відкритих для наукового загалу персоналій.

Дозволимо собі зазначити, що без визначення місця Володимира Винниченка у цій когорті картина не може вважатися завершеною. Не можна погодитись з І. Лисяком-Рудницьким, який писав: "Я не вважаю, що писання Винниченка мають самостійну науково-теоретичну вартість...". Сам же критик відзначає ті риси творчості митця, що надають їм право на зацікавленість науковців-суспільствознавців: багатство фактичної інформації, спостережливість автора тощо. Додамо дещо до сказаного.

По-перше, сьогодні соціологічна наука переживає ренесансне захоплення якісними методиками дослідження, які серед основних джерел інформації використовують публіцистичні та художні твори, ба навіть щоденники.

По-друге, творчість Винниченка унікальна для ретроспективних соціологічних оглядів соціального буття українського суспільства початку XX століття. Письменник створив чи не найповнішу енциклопедію тогочасних соціальних типів. Вони можуть не викликати симпатії (і таки не викликали, через що автор неодноразово звинувачувався у схильності до цинізму, хворобливій цікавості до темного боку людської природи), вони можуть справити шокуюче враження на прихильників суворої моралі (і ця мета досягалась повною мірою), але їм не можна відмовити у правдивості, у щирості - і авторській правдивості зображення персонажів, що пізнаються, і правдивості як моральній максимі, що набуває статусу кредо їх життя. Якщо ж відбувається порушення цієї моральної максими, кара за цей гріх є невідворотною.

Надзвичайно влучною нам видається аналогія, що її проводить Данило Гусар Струк між творчістю великого Шекспіра та творчістю Володимира Винниченка. У сцені з першого акту "Гамлета" старий Полоній повчає сина, Лаерта, закінчуючи монолог словами:

А головне: будь вірний сам собі,
І вже за цим іде, як ніч за днем,
Що й з усіма не будеш ти нещирий.
Прощай. Хай ці слова в тобі дозріють.

Слова Шекспіра з часом перетворилися на афоризм, що містить велику моральну мудрість. Якою ж іронічною може бути доля митця! Адже винниченкова вимога "чесності з собою", що чи не найбільш дратувала його критиків і стала одним з головних аргументів для закидів проповіді аморальності, крайнього індивідуалізму та цинізму, є фактично парафразом думки Шекспіра. Звичайно, ця аналогія не є спробою "приставити стільчик" на п’єдесталі Шекспіра для нашого співвітчизника. Йдеться про можливість співзвучності творчих мотивів там, де, на перший погляд, немає нічого спільного, про те незбагненне, що змушує суспільство одну й ту ж думку, почуту з різних вуст, ганити чи піднести до рівня одкровення.

Що ж до звинувачень в індивідуалізмі... Так, Винниченко - індивідуаліст у тому розумінні, що для нього індивід, людина передує суспільству у самотворенні і творенні власного закону життя. Для митця саме окрема людина є джерелом соціальних норм, точніше її "інстинкти". "Головними рушійними силами людей, як і всіх інших тварин на землі, були сили, які ми звемо тепер інстинктами. Цілий ряд причин... спричинився до викривлення інстинктів у людини. А це викривлення призвело до викривлення всього суспільного буття людей, до поділу їх на кляси та держави, до визиску та панування людини над людиною, кляси над клясою, нації над нацією. А цей поділ з свого боку діє вже на інстинкти і ще дужче їх викривляє... І таким чином сучасне людське суспільство... складається з членів хворих з викривленими інстинктами (переважно з перебільшеним, гіпертрофованим інстинктом особистого, клясового та національного егоїзму)".

Ці міркування митця зовсім не виглядають апологією індивідуалізму. Більш того, індивідуалізм для нього - синонім обмеженості, нерозвиненості, певний моральний гандж, ураження, а говорячи мовою соціології - девіація. "Раніше я лишень відчував, що не можу робити лише те, що мені одному приємне й зручне. Не тому, що я хотів дотримуватись приписів моралі, ні, навіть цілковито відкидаючи їх, я не міг слідувати лише своїм індивідуальним бажанням... Люди хворі, недолугі, з вирадженими інстинктами ще можуть хотіти бути індивідуалістами, але людині з більш-менш нормальними інстинктами, що живе в людському суспільстві, ... не можливо бути індивідуалістом".

Індивід, особистість як вихідний пункт соціального буття - це принцип, що його вперто тримається Винниченко. Він завжди зацікавлений конкретною людиною, а не безликими масами. Чи не це стало однією з причин "викреслення" його творчості і соціальної діяльності з історії літератури та історії української держави? Можливо, бо ж ця теза мало співзвучна твердженню: "Особистість... є сукупність суспільних відносин" з марксових "Тез про Фейєрбаха". Але ж сам Винниченко називає себе прихильником марксизму. Чи немає тут суперечності?

Звернемось по аргументи до самого письменника, що підкреслював: "Огида до догматизму є основою фільозофії марксізму. Вічна зміна форм свідомості, відповідно мінливому буйно-живому, вічно творчому буттю!.. Тільки звичка думати й почувати догмами... змушує деяких марксістів робити з марксізму якусь сектантську теорію. ...І від цього то і виникає та вузькість, тупа фанатичність (не фанатичність - геройство, а дріб'язкова, догматична), яка викликає часто у самих марксистів гнів, нудьгу та одчай. Марксізм же сам у собі се найбільший простір, найбільша воля в усіх сферах життя, найбільша терпимість, яка коли небудь існувала в якомусь ученню".

Ось те, що найбільш привертає Винниченка до марксизму - антидогматизм, вічний порив до саморозвитку і наближення до свободи, що можливі лише для сильної, вільної від умовностей особистості. А звідси стає зрозумілою зацікавленість митця ідеями Фрідріха Ніцше. Ця зацікавленість була така велика, що письменник переклав працю "Так говорив Заратустра" - в його архіві збереглися три товсті зошити з перекладом. При тому це - чи не єдиний випадок, коли Винниченко випробовує себе у перекладацькій діяльності. Втім, не публікація перекладу була його метою. Очевидно, цю роботу Винниченко проробив "для внутрішнього споживання", тобто задля власної втіхи, з необхідності спілкування і можливості трактування ідей Ніцше. Дослідники творчості Винниченка зазначають: "Очевидно, Винниченкові виявився близьким пафос заперечення філістерської моралі і переоцінки цінностей, що його він знайшов у німецького філософа, а також ідея духовного аристократизму...". Хіба не феноменально, що світоглядні засади Винниченка створили своєрідний "місток", а говорячи академічною мовою, віднайшли крос-культурний зв'язок між марксизмом та ніцшеанством. Парадокс поєднання двох надзвичайно далеких з точки зору офіційної науки філософських систем. Ще один з парадоксів, що все життя супроводжували його.

Одне з чільних місць посідає в ієрархії цінностей письменника цінність сім’ї. Для Винниченка суспільство виростає з сім'ї, тому так важливо вивільнити її від деформованих інстинктів, змінити її форму і саме буття. Відвертість письменника у питаннях статевого спілкування призвела до закріплення за ним іміджу еротомана, порівнянь з Мопасаном та іншими письменниками, що звертались до інтимного боку людського життя у своїй творчості. На нашу думку, Винниченко глибший, аналітичніший і щиріший. По-перше, в його творчості статеві стосунки не є побутовими картинками, нарисами з натури. Він далекий від сексуальних акцентуацій і зневажає їх як специфічну ознаку і прояв пануючої моралі, що йому глибоко антипатична. Проблеми стосунків чоловіка і жінки у Винниченка завжди підносяться до рівня загальнолюдського і набувають значення етичних проблем. Це не постільні сцени задля лоскотання нервів та збудження ерогенних зон читача, що ними так сповнений нині книжковий ринок. Персонажі Винниченка і в сфері стосунків статей перебувають у стані складних моральних дилем, пошуків, подекуди - трагічних помилок. Але серйозне, вдумливе ставлення автора до проблем статі як іманентно пов'язаних з продовженням роду людського не залишає й натяку на цинізм, у якому його так легко звинувачували. Поважне ставлення до жінки як до рівні, схиляння перед правом жінки бути матір’ю - ці ідеї притаманні творчості Володимира Винниченка і є відображенням його власного світогляду.

Погляди Винниченка на статеву норму - це погляди вільної, певної себе і гордої своїм людським єством (і то без винятку всім, а не лише "душею") людини. Можливо, ця відсутність "викривлення інстинктів" і зачіпала його найсуворіших критиків. Письменник далекий від епатажу публіки подробицями свого інтимного життя через свою творчість. Навпаки, він виголошує: "Дуже велику роль грає... та інтимність, якою супроводжується в людей цей великий факт їхнього життя, - зародження нової людини". Але панівна мораль так спотворює людське уявлення, про самого себе навіть, що людина приречена зневажати себе за власну "гріховність", перебувати у стані паніки перед гріхом статі. Заклик Винниченка - не заклик до статевої розпусти, не вимога вседозволеності. Його мета - свобода, неупередженість і гідність, що вивільнять людину не лише від експлуатації, а й від гноблення духовного. "Піднявши обличчя", людина дійсно зможе бути чесною з собою, поважати себе і почуватися творцем власної долі, певною себе, здатною на кохання і гідною кохання.

Винниченко у спогадах сучасників постає непримиренним, гострим, амбітним, аморальним, цинічним. Але він також вимогливий до себе, щирий, пристрасний, емоційний, здатний на велику віру й служіння ідеї, що стала наріжним каменем його життя й творчості. Цю ідею можна не поділяти, але не визнати чистоти й чеснот, що їх вимагав від себе і від своїх однодумців Володимир Винниченко, - не можна. Один з дослідників творчості письменника, Данило Гусар Струк, зазначає: "жагуче - це улюблене у Винниченка слово". Дійсно, творчість Винниченка - це ствердження нерозривності звільнення економічного, політичного і статевого, це вимога правди, її допитливий пошук, що не завжди закінчується однозначною відповіддю.

Л-ра: Вісник Київського університету. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 48. – Київ, 2003. – С. 63-66.

Біографія

Твори

Критика