Творчий полілог (В. Винниченко і західноєвропейська література початку XX ст.)

Інна Кошова

1907-1920 рр. — найцікавіший і найскандальніший період у творчості В. Винниченка. Його філософія, що тільки зароджувалася під час написання малих форм, розвивається й поглиблюється. Саме на цьому етапі митець розбудовує свою лабораторію психологічного аналізу. Він досліджує сферу позасвідомого, експериментує в царині моралі, під новим кутом зору розглядає питання кохання, шлюбу, родини, дітей, намагається розв’язувати проблему двійництва людської душі, торкається питань щастя, гармонії, стосунків між статями.

Інтерес до цих питань був невипадковим. Сучасна письменникові доба позначена нестабільністю життя, втомою, депресією, розгубленістю влади, послабленням моральних підвалин. “Суттєво для нашої епохи, — писав М. Бердяєв, — владне почування центральності проблеми статі і глибока потреба усвідомлення статевої стихії. Стать ніби виявляється, із таємної стає явною”. Сприяли цьому, з одного боку, “статевий бум”, який приходить у Російську імперію з Європи, з другого — реформаторські ідеї соціалізму.

“Питання статі” мало кого залишило байдужим. У російській літературі до цієї теми зверталися Л. Андрєєв, О. Купрін, Ф. Сологуб, М. Арцибашев, М. Кузмін, С. Сергєєв-Ценський, Л. Толстой.

Статевий бум вплинув і на творчість В. Винниченка, поставивши митця в один ряд із “занадто відвертими” письменниками російської літератури. З 1907 р. перебуваючи на еміграції, він мав можливість орієнтуватися на кращі твори С. Пшибишевського, Г. Ібсена, К. Гамсуна, Е. Золя, Гі де Мопассана. “Винниченко-письменник і далі розвивається, але розвивається вшир, — писав А. Річицький. — Обсягом і різноманітністю своєї тематики, діяпазоном проблем і масою людських типів Винниченко, безперечно, стає на рівні першої-ліпшої літератури європейської. Він не тільки характером своєї творчости прорубує “вікно в Европу”, але й особистим життям стає мешканцем Европи”. М. Вороний зазначав, що в характері творчості В. Винниченка важко побачити зв’язок із українськими письменниками попередніх часів, “швидче вже на ньому слідно вплив російських, навіть, може, французьких письменників, тільки не наших”.

В. Винниченко справді виявляв неабиякий інтерес до драм Г. Ібсена, які на початку XX ст. були надзвичайно популярними. Проблеми спадковості, гра інстинктів, позасвідоме обговорюються в творах обох авторів.

Молодий художник Освальд Алвінг (п’єса Г. Ібсена “Привиди", 1881р.), син багатого камергера й розбещеного пияка, став невинною жертвою гріха батьків, які взяли шлюб без любові, а потім усе життя змушені були створювати ілюзію щасливої порядної родини. Фру Алвінг постійно приховує гріхи свого чоловіка, але таємниця відкривається і приводить до неминучої катастрофи.

Драматичну ситуацію, пов’язану з викритою венеричною хворобою батька, переживає і Саня Гарбузенкова в романі В. Винниченка “Заповіт батьків”. Саня вважала свою родину порядною, але лікар Заболотько відкриває страшний факт. Неврастенія Ніки, дивна поведінка Івана Пилиповича та його містична любов до кота Тома, дивацтва Сані — все це наслідок перенесеної венеричної хвороби, яку Гарбузенков приховує все життя. Викрита правда вражає Саню, вона не хоче вірити і робить ще один нерозважливий вчинок — стає коханкою Шапкіна. Іван Пилипович не бажає лікуватися й визнавати свого злочину перед дітьми, які стали невинними жертвами його легковажності. Отже, “гріхи батьків падають на дітей”.

У “Привидах” Г. Ібсен порушує тему шлюбів. З одного боку — шлюби порядні, визнані суспільством, законні, а з другого — громадські, так зване “життя на віру”. Освальд намагається довести, що останні в більшості випадків кращі від побудованих на прихованих гріхах. “Я наштовхувався на аморальність, — каже він, — коли до нас приїздив хто-небудь з наших поважних земляків, зразкових чоловіків, батьків сімейства... Ось тоді-то ми могли наслухатися! Ці пани розповідали нам про такі місця і про такі речі, які нам і уві сні не снилися”.

Тема шлюбу цікавила й В. Винниченка. У романі “Божки” Ріна Задорожня вимагає докорінної перебудови традиційного сімейного ладу. В питанні побудови власного шлюбу вона не може погодитися з суспільною думкою, яка вважає за чесність "відібрати невинність у дівчини”, а потім “покрити гріх” і мати на все життя "повне щастя”. З жахом і огидою вона говорить: “...Чоловік на все життя вяже себе з людиною, яку не любить, з якою не хоче жить, вяже примусом, примусом дітей родить, примусом все життя живе”. Ріна вважає справу пошуку майбутнього чоловіка надзвичайно серйозною, адже “люди по десять, пятнадцять літ вчаться, тратять сили, щоб потім знайти службу, а чому не вчитись хоть два роки, щоб знайти чоловіка, з яким житимеш все життя?”. Але вона так і не змогла переконати Юрія Микульського, який пішов уже протореним шляхом, збільшивши кількість порядних шлюбів, кількість нечесних з собою людей, а в майбутньому - кількість нещасливих дітей, народжених у шлюбах без кохання.

Г. Ібсен показав подружнє життя як “замасковану прірву”. З одного боку — узвичаєний порядок, а з другого — шлюби між родичами, шлюби без кохання. Фру Алвінг була закохана в пастора Мандерса, але той відштовхнув її, бо був одружений. Вважаючи підкорення догмам моралі найбільшою перемогою над собою, людина робить найбільший злочин насамперед проти самої себе. Вона потрапляє в пастку привидів (інстинктів, спадковості, прихованих бажань, закостенілих догм моралі, “божків з одбитими носами”). “У мені сидить щось віджиле — схоже на привиди, яких я ніяк не можу позбутися, — каже фру Алвінг. - ...У нас озивається не тільки те, що перейшло до нас у спадок від батька- матері, але дають про себе знати і всякі старі віджилі поняття, вірування й тому подібне. Все це вже не живе в нас, але все-таки сидить ще так міцно, що його не позбутися”.

Тільки винесення привидів на світло може врятувати людину. Тому в драмі Г. Ібсена після дощу, який став символом викритих таємниць, з’являється сонце. Освальд просить у матері отрути, він просить сонця...

“Винниченко-художник тягся назустріч Г. Ібсену, оскільки знаходив у його драматургії “свої” знаки питання, “свої” болі і пристрасті...”. Норвезький письменник порушував теми шлюбу, кохання, спадковості, що робило його близьким Винниченкові. Психологічні конфлікти, розроблені ним у “сімейній площині”, викривальний пафос творів, бунт проти дисгармонії та панування лицемірної моралі були важливими й цікавими для Винниченка-митця, який прагнув “осучаснити” українську літературу. Повз творчість Г. Ібсена він не міг пройти байдуже, адже “Ібсен був одним із втілень культурної Європи”, законодавцем літературної моди на початку XX століття.

Пройшовши через усі випробування, душі героїв розкриваються назустріч коханню. У “Чесності з собою” Дара залишила свій “несправжній” шлюб і прийшла до Мирона, якого всім серцем любила. Мирон врешті здався перед натиском почуттів і поговорив із Дарою, такою “до болю коханою” і “безмежно рідною”. Надзвичайно гарним постає він у цей момент одкровення: “...Я почуваю, як в очах у мене, розумієш, в очах, от-тут... стоїть любов... Гарячі точі... Нічого подібного я ніколи не переживав... Ніяково навіть, соромно... Просто почуваю себе якимсь хлопчиком... Ніколи не думав... Хочеться раптом дурновато засміятись або крикнути звірячим, ревучим криком...”. У погляді героя зникла насмішка, не було лінивої, недбалої усмішки, Мирон не протягував останні склади слів, тепер він тихо, обережно сідав, брав за руку “побожно, з мукою любови", підносив її руку до уст, тихо пригортався. Якщо на початку роману очі в нього були “жваві, тверді, ясні”, схоплювали кожен рух, звук, розрізали, роздивлялися, то тепер деталі портрета абсолютно протилежні (дивився благаючи, неодриваючись, “неначе молячись”).

Отже, духовне єднання приносить набагато більше задоволення, ніж тимчасове єднання тіл. Воно робить людей єдиним, неподільним цілим надовго, назавжди. Пробудження коханням показав В. Винниченко і в романі “Рівновага”. Глибоке почуття до Тані до невпізнання змінює Хому, виводить його з “барлога” холодної замкнутості й теоретизувань. “Бачите, як я ось хвилююся, і голос мені тремтить, як у ґімназіста? ...І от дивлюся на ваші перелякані очі і в моїй барлозі... стільки ніжності, що як би хтось, хоч би я сам, зробив вам лихо, то я міг би забити його”.

Вадим Стельмашенко, герой дилогії “По-свій!” та “Божки”, також береться експериментувати з коханням, намагається скерувати нерозтрачену енергію любові то на негарну Наташу, то на хворобливі уяви про Саламандру, але не може піти від єдиного: свого нічим не перебореного уявлення про справжню красу, жіночу збуджуючу сексуальність, яка завжди буде важко й солодко хвилювати його. Навіть пройшовши “гартування” в тайзі, Стельмашенко не може знищити свою чуттєвість до колишньої коханки — Тепи. Розумом він ненавидить її, адже ця жінка підла, зла, саме її витівка стала причиною паралічу Вадимового батька. Тепа — це втілення гріха. Вона зваблива спокусниця, надзвичайно гарна і розкішна, вона — інстинкт, насолода, скуштувавши яку, опинишся в тенетах диявола. Але навіть їй у шаленому морі розпусти відкривається світло справжнього кохання. Тепа любить Вадима, хоча досить дивною мстивою любов’ю. “Я не вірю в те, що любов до одного може здержать фізичний потяг до другого. А виходить єсть щось, що не тільки здержує, а вбиває. ...Коли я прохожу повз ті отелі, де ми з тобою бували, у мене слабнуть ноги і я готова сісти на тротуарі й ридать”. Вадим почуває рідність до Тепи, адже ця жінка відома йому вся, і він їй відомий, і цього ніщо не може знищити. Але назад до Тепи він не повертається. Про яку ж любов мріє Стельмашенко? “...Ти хотів би кохати жінку гарну, розумну, сильну духом і тілом, ти тільки з такою хочеш родити дітей, се — твоя затаєна мрія. ...Тому ти не маєш “байстрят”, що з раюванням думаєш про той час, коли з радостю й побожностю родитимеш з вибранницею дітей”.

Олеся Микульська стала тим світлим і теплим острівцем чистоти, який вабить самотню душу Стельмашенка. Це жінка 25-30 років, вродлива, розумна, сильна, самодостатня, має передові погляди, зокрема стосовно шлюбу, моралі, дітей, любові.

Стельмашенко хоче ідеального варіанту — гармонії душі й тіла. Не інстинктивного, спопеляючого бажання, а вростання, неможливості існування окремо, бажання жити разом і родити дітей. Завважимо, що кожен Винниченків герой прагне саме таких стосунків, які були ідеальними і в розумінні самого автора. “Єдиний сенс, єдиний інтерес у житті — любов, — пише В. Винниченко в “Щоденнику”. — Любов є зв’язок із світом; вона поєднує з предметами, явищами і людьми. Але уміння, здатність любити є така сама трудна, як і всяка інша здатність”.

Філософія любові письменника дуже проста й природна, а тому, мабуть, така рідкісна, всіма вимріяна і недосяжна. Тільки одна щаслива комбінація випадає на сотні, тисячі нещасливих пар. “Кохання — це зойк крови, це бездумний непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов — це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що може задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може пройняти всю істоту до кінця. Кохання приходить зразу, в один мент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано. Любов приходить помалу, з стражданням, ...приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю”. Ось така філософія. На думку В. Винниченка, кохання — це цвіт, із якого виростає рідкісний плід — любов. Без цвіту не може бути плоду, але не всякий цвіт перетворюється на плід. “Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любови”. “Кохання любить тільки себе”.

Всепоглинаюча сила кохання, що не знає перепон і не підлягає контролю розуму, захоплює й героїв роману “Пан” норвезького письменника К. Гамсуна. У їхніх душах владарює могутній прекрасний і страшний Пан. Усі вони стають жертвами бога любові. Під впливом цього почуття Єва, дружина сільського коваля, перетворюється із покірної істоти на особистість, в ній прокидається самоповага та сміливість. Єва не просить у Глана вічної любові, вона сповнена ніжності й просто щаслива зі своїм коханим. Пробудження любов’ю відбувається й у душі героїні роману В. Винниченка “По-свій!” Наташі. До неї приходить самоповага, з’являється власна думка. Але кохані героїнь і К. Гамсуна, і В. Винниченка не відповідають їм взаємністю. Лейтенант Глан не любить Єву, Вадим Стельмашенко не любить Наташу. Любов, як язичницьке божество Пан, вимагає жертв. У романі К. Гамсуна першою такою жертвою стає Єва. Вона гине під уламками скелі, підірваної Гланом, який у такий спосіб вирішив улаштувати видовище на прощання з коханою Едвардою. У В. Винниченка розплатою за гру в кохання стали двоє — Наташа та її ненароджена дитина.

Надзвичайно сильне почуття до Едварди виснажує лейтенанта Глана, штовхає до нелогічних вчинків і врешті приводить до смерті в лісах Індії. Власною мукою, внутрішнім самокатуванням заплатив Вадим Стельмашенко за право гратися в любов і експериментувати з людськими душами. Едварда, сильна і незвичайна натура, теж стає жертвою любовної стихії, адже в пошуках любові-дива вона не змогла поцінувати справжню любов Глана, якого теж, до речі, любила. Едварда нагадує Винниченкових сильних героїнь, які перетворили свої стосунки з чоловіками на поєдинок однаково сильних гордих особистостей.

Зближує творчість В. Винниченка і К. Гамсуна й протиставлення природи як світу ідеального та суспільства як світу лицемірного. Лейтенант Глан, який лише на самоті, наодинці з лісом почуває себе справді вільним і щасливим, нагадує Винниченкового Вадима Стельмашенка, який тікає до лісу від нудного товариства революціонерів. Цивілізований світ не приймає Глана, він тут чужий, йому нудно й незатишно. Лейтенанта пригнічує сіра буденність і банальні розмови про зовсім нецікаві речі. Його “звіриний погляд” “читає” в душах людей, бачить приховані думки, манірність. Тільки в лісі Глан стає самим собою, тут не треба грати і вибачатися, тут ти — частка великого світу природи. “Мені треба жити у лісі. Мені тут добре, мій стіл сама земля, коли я їм, і не треба сідати і схоплюватися з стільця; я не перекидаю склянок. У лісі я можу робити все що хочу, можу лягти навзнак і заплющити очі, якщо захочу; і кажу я все що хочу. Адже часто хочеться сказати, сказати вголос, голосно, а в лісі слова йдуть просто з серця...”.

Ліс полонить і душу Вадима Стельмашенка. Там він говорить, пише вірші, мріє, слухає сосни і вітер, а не пустопорожні розмови про політику та виборчий закон. “Не розумію я сих людей. Як вони можуть сперечатись, коли ліс так загадково, так закликаюче шумить, гуде, співає? Говорять, говорять, сидять у задусі, в диму.

...Через що їх так хвилюють сі питання про ліквідаторство, легалізм і тому подібне, а в мене тут се не викликає нічого, крім бажання утікти в ліс? ...А ліс усе гуде, сніг пахне, сосни про щось хвилюючись, радяться, заважають думати”. І лейтенант Глан, і Стельмашенко тільки з лісом діляться своїм болем.

“Ми метушимось, бігаємо, робимо про чуже око якісь “великі”, “важні” діла, а тим часом в душі нашій панує розлад, що де-далі зростає і загрожує крізісом, роспадом: духовий механизм попсував ся, дрібні колещата все гірше і гірше виконують свої функциї і неминуча катастрофа повільним але сгезсепсіо збільшеним темпом наближається”. Ці слова М. Вороного, написані до характеристики одного з Винниченкових оповідань, вповні передають суть душевної драми Модеста Микульського, який теж мріє про волю і ліс. Він усе життя робив не те, що хотілося, а те, чого вимагали інші, зраджував себе, визнаючи вищість обов’язку. Родина, наукова праця — це “тільки щаблі, по яких треба стрибати все життя”. “Нудне, безбарвне, тяжке” оточення гнітило його. Тому з таким болем Модест прагнув покинути вигаданий, штучний світ міста, лицемірний, позбавлений будь-якої чуттєвості світ власного шлюбу і поринути у справжній, чистий світ природи; бути в гармонії зі снігом, лісом і полем, стати ближчим до людей і робити справді корисну для них справу. “З яким раюванням покинув би він всі ці “Рідні Справи”, город, Діну, Анатолія, Юрія! Як гарно би тепер запрягти Буланого в бігунки й виїхать в поле, в ліс. В лісі білі плями снігу, пахне мокрою корою, зів’ялим листом. Дерева стоять у покірній журбі, на всьому лежить печать тиші та спокою. Буланий похрапує, косить чорним оком і пускає клуби пари на зеленкуваті стовбури дерев. Часом від копит ляпне в лице шматок холодної жирної землі й морозець пробіжить по тілі”.

Усім серцем відчуває своє єднання з природою і лейтенант Глан. Він насолоджується й радіє від злиття з досконалим світом. “Люди, і звірі, і птахи, ви чуєте мене? Я благословляю одиноку ніч у лісі, у лісі! Благословляю темряву і шепіт Бога у листі, і любу, просту музику тиші у моїх вухах, і зелене листя, і жовте! ...Благословляю блаженний спокій земного царства, і місяць, і зорі...”. Як схожі ці слова з роздумами самого В. Винниченка, записаними в “Щоденнику”: “Я благословляю життя, я побожно цілую руки його, я стаю навколішки перед ним і через те приймаю все, що є в ньому”.

Тонке відчуття життя, властиве українському та норвезькому письменникам, передалося і їхнім героям. Вони надзвичайно проникливо задивляються в лісову гущавину, кожною клітинкою відчувають красу світу, побожно схиляються перед таємницею природи. Обох письменників хвилювала дисгармонія людських душ і лицемірство суспільства, яким вони протиставили простоту та довершеність природи. Тонкі психологічні картини людських почувань, тема любові, поетизація природи — все це зближує творчість В. Винниченка і К. Гамсуна, засвідчує творчий діалог між ними.

Таким чином, шукаючи “формулу щастя”, В. Винниченко свідомо вдавався до трансформації чужого літературного досвіду. Все це робилося з єдиною метою: “собою возвеличити українське”.

Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 2. – С. 43-48.

Біографія

Твори

Критика