Гармонійне і дисгармонійне в українській літературі початку ХХ ст. (Володимир Винниченко і сучасники)
Наталя Шумило
На межі XIX-XX століть українська культура, а література як її складова, гостро відчувала потребу естетичних переорієнтацій, до чого причинялися відроджувальні національні процеси, з одного боку, а з другого, — тісніші контакти з Європою.
Філософські ідеї Заходу, зокрема, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Дільтея, А. Бергсона, О. Шпенглера, проникаючи в Україну, лягали в контекст шукань вітчизняних учених — Г. Сковороди, Д. Кавунник-Велланського, М. Максимовича, С. Гогоцького, П. Юркевича, О. Потебні, О. Козлова, О. Гілярова, Г. Челпанова, М. Грота, В. Зеньковского, — і цим самим на зіткненні поширеної «філософії серця» та лише пізнаваної «філософії життя» переакцентовували опозиції «природа — культура — цивілізація», «пам’ять — сучасність», «література як катарис — література як гра», «гармонійне — дисгармонійне», «етика — естетика». А сталий для української психіки романтичний тип художнього мислення, збагачуючись реалістичним досвідом естетичних переживань, відроджувався хвилею неоромантизму з питомими для нього (як світового стильового напряму) антиноміями добра і зла, свободи і тиранії, краси і потворності та опозиціями універсального лірико-філософського типу — ідеал та антиідеал, індивід та соціум. А відповідно неоромантизм на своєму ранньому гуманітарному етапі розвитку зосереджувався на проблемі духовного відродження людини, її внутрішніх потенцій, вивільнення духу з тенет плоті, емансипації волевиявлення, але, на відміну від класичного романтизму, у зв’язку із зовнішніми факторами. Для української літератури одним з найголовніших таких факторів постав народ. А тому проблема усього XIX століття «герой і середовище» змінюється на актуальнішу: «особа і народ», що з часом постане перехідною до ще глобальнішої: «людина і світ». На рівні онтологічного неоромантизму основна увага митців зосереджувалася на єдності універсуму, світу у його двох сферах — космосу та соціуму.
Переростаючи ідею художнього прогресу, українське літературознавство ще посутньо прислухається до поступової стильової характеристики культурно-історичних епох, запропонованої Д. Чижевським. Хоча, незважаючи на власну «теорію культурних хвиль», сам вчений застерігав, що протиставлення класицизму та романтизму за принципом гармонійне — дисгармонійне тою чи іншою мірою характерне і для інших епох, тобто претендує на універсальну опозиційність, відтак притаманну і неоромантизмові. Через те немає нічого дивного в тому, що один знавець західноєвропейської літератури, а саме А. Карельський, розглядає романтизм як предтечу модернізму («поскреби «модерниста» — обнаружишь доброго старого романтика»), тоді як інший, Д. Наливайко, вважає, щj західноєвропейський модернізм виростає з натуралізму. «Ідеалу гармонійної краси, — писав Д. Чижевський, — простої відбудови твору, прозорості композиції, поміркованого вжитку стилістичних прикрас, стремління до обмеження цілості твору якоюсь зовнішньою рамкою (напр., встановлення сцени в обмежений простір), до «статичного» спокою ситуації, що є характеристичні для ренесансу та класицизму, протистоять в бароко та романтиці такі риси, як недооцінка гармонійності, а натомість стремління до внутрішніх «антитез», до протидіяння сил, як велика скомплікована будова, навмисна «темнота» цілого — загадковість, неясність, похмурість — є для цих стилів позитивні риси; твори переобтяжені мистецькими прикрасами, та автори їх навмисне висувають цю переобтяженість «перед очі» читача, глядача чи слухача; незавершеність, відсутність зовнішнього обмеження, «обмеженість перспективи» є знову протилежна до характеристичних рис ренесансу та клясицизму; нарешті бароко та романтика стремлять не до «статичності», а до «динамічності», до рухливого, неспокійного, змінливого...» В українській літературі В. Винниченко був саме тим феноменом, що виникає, якщо брати до уваги опозиційну пару «гармонійне — дисгармонійне», на зміщенні в бік останнього, а стосовно стильових тенденцій, то на ґрунті неоромантизму та натуралізму одночасно. Ось чому його творча особистість викликала таке подивування І. Франка («А звідки ти такий узявся?»), а Леся Українка на підставі ранньої прози молодого прозаїка означила основні параметри українського неоромантизму, акцентуючи на проблемі виокремлення особистості із загалу. Так само, як «філософія життя», одним з яскравих представників якої був Ф. Ніцше, переборювала раціоналізм європейського просвітництва, так В. Винниченко своєю творчістю долав ідею ідеальної природної людини, яка в українській літературі міцно закорінилася в традицію.
На початку століття, в період становлення нової моралі, В. Винниченко висунув тезу «чесності з собою», значення якої неоціненне з точки зору розвитку творчої індивідуальності та модернізації культури в цілому. Проте зрозумілою вона, природно, виявилася далеко не для всіх. Тяжіла якщо не примітивна модель виховної літератури з позитивним прикладом, то романтичної — із синдромом духовної окриленості. Щоб не бути голослівною, наведу промовистий факт, коли на вимогу манірних передплатників «Літературно-наукового вістника», слух яких немовби шокувала відверта брутальність, редакція журналу припинила друкувати роман В. Винниченка «Чесність з собою», внаслідок чого у повному варіанті цей твір побачив світ російською мовою. С. Єфремов, ідеолог народництва, на сторінках газети «Рада» виступив із статтею «Гнучка чесність», закликаючи самого Винниченка-письменника бути «чесним з собою» і мати мужність «чад власної душі назвати чадом».
На противагу М. Коцюбинському, якому найкраще з усіх письменників, на думку М. Євшана, вдалося «збороти хаос, побороти природу, виховати вищого гармонійного чоловіка», автору, що «шукає гармонії в людському житті» (С. Єфремов), зумів «етнографічний матеріал поставити на службу творення філософії пантеїзму» (А. Шамрай), поєднати два світи, — «матеріалістичний і містичний, реальний і казковий» (А. Крушельницький), поєднати народну мораль з європейською естетикою, непередбачуваний В. Винниченко непокоїв дедалі активніше. Загальний подив від ранньої прози його поступово розвіювався, а натомість назрівало (внаслідок спрощеного прочитання драматургії та романістики В. Винниченка) невдоволення немовби проповіддю тваринних інстинктів, статевої насолоди, насильства та анархізму. На сторінках «Української хати», крім статті П. Христюка про вплив Ф. Ніцше на В. Винниченка, постійно друкувалися рецензії на п’єси «дисгармонійного» письменника і, найчастіше, з критичними зауваженнями з приводу повторюваності сюжетів, «холостого ходу» розвитку творчої індивідуальності. Проте формальні претензії були, як правило, лише приводом. А насправді неприйняття викликали нігілізм та вітаїзм письменника, посилена увага до вивертання назовні темних сторін людської натури, її підсвідомості — можливо, не так через неприйняття соціалістичної платформи «Дзвону», де В. Винниченко був основним автором, як через масштабність впливу його таланту на інші творчі індивідуальності. А такий вплив простежується, хоч і не в обсязі, який уявлявся опонентам В. Винниченка. Разом з тим модерністичний журнал «Українська хата» в особі А. Товкачевського, провідного критика, розцінював тезу «чесність з собою» не як легко прочитуваний український варіант російської ідеї вседозволеності, а як виклик оміщаненій інтелігенції, що не витримала проби на «якість» при розв’язанні у моральному аспекті передусім актуальної проблеми «особа і народ», з точки зору «егоїзму» чи «альтруїзму», тобто на користь особи або народу, від чого залежало, який принцип — індивідуалізму чи колективізму — домінував у творчості. Оскільки ця культурологічна ситуація багато в чому визначала своєрідність і характер оновлювальних процесів художнього мислення в Україні, вона потребує докладнішого розгляду.
Та частина української інтелігенції, що виокремилася з оточення прагненням особистої свободи, виступала руйнівником всього, що стояло на заваді розвитку людської індивідуальності, намагалася жити за вимогами власного єства з метою найповнішої реалізації внутрішніх потенційних можливостей, сповідувала гедонізм, а, отже, схвалювала всі бажання, що вели людину до щастя. «Гармонія із самим собою» — ось їхнє найвище кредо. Натомість інтелігенти-народолюбці, переймаючись співчуттям до простолюду і сповідуючи альтруїзм, приносили свою особистість в жертву загалові і, як правило, втрачали власні ідеали, а відтак здатність до лідерства. їхні прагнення до гармонії з народом здебільшого перетворювалися на утопію, так само як гедоністична особистість у гармонії з собою за тодішніх умов суспільності ставала явищем трагічним. Не утримуючись у строгих межах ні «егоїзму», ні «альтруїзму», українська інтелігенція, з одного боку, маліла у запитах до життя, а з другого — фальшивила у любові до народу (заступала творчу роботу благодійництвом), і всі разом з однаковим успіхом скочувалися до міщанства, здобуваючись на гармонію з народом не в різноманітності, а, навпаки, у фатальній одноманітності. При тому крайні форми «егоїзму» та «альтруїзму» змикалися у своїй антидуховності — розпусті та аскетизмі. До інтелігенції з такою мораллю і було передусім звернене, на думку А. Товкачевського, автора праці «Утопія і дійсність» (1910), гасло В. Винниченка «чесності з собою». Але при всіх наближеннях до єдиноправильного потрактування провідних тенденцій творчості прозаїка-інтелектуаліста, сам автор змушений був написати брошуру «О морали господствующих и морали угнетенных. Открытое письмо моим читателям и критикам» (1911), у якій пояснити ідею «чесності з собою» як формотворчий і багатозначний принцип моральності, охоплений крайніми межами добра і зла, завдяки якому художник слова моделював типи і характери (а не «віддзеркалював чад власної душі», за словами С. Єфремова), постійно наражаючи їх, характери, на випробовування незмінною присутністю в людині розумових і чуттєвих начал, біологічного і соціального, природного і культурного. Якщо порівняти основні положення згаданої праці В. Винниченка з тезами Ф. Ніцше про відмінність моралі владних і підвладних верств («панівної» і «рабської» моралі), викладеними у його філософській студії «По той бік добра і зла», то яскраво окреслиться витворений українським письменником національний варіант ніцшеанства, як у Росії — російський.
З віддалі часу, а точніше, з межі остаточної реалізації письменницької особистості, ідею Винниченківської «чесності з собою», виведеної з його творів, зокрема, «Щаблів життя», «Чесності з собою», «Записок Кирпатого Мефістофеля», «Брехні», «Базару» та ін., можна потрактувати навіть ширше, ніж це зробив автор, надаючи їй статусу категорії витворювально-особистісної.
Якщо йти за сучасними вченими, які працюють у сфері зближення релігії і науки, і припустити, що субстанційного зла не існує, а існують лише структури (людина — найскладніша з усіх) різного рівня організації та відкритості до саморозвитку, то нижчі, менш впорядковані, до більш впорядкованих поставатимуть у стосунку як хаос до гармонії, як зло до добра, а при тому ще християнську сповідь розглядати як процес «розблокування» гріховної людини, то теза В. Винниченка «чесність з собою» постає першопоштовхом до душевного очищення індивіда, його морального вдосконалення, вольової готовності функціонування як відкритої психо-біоенергетичної системи, зверненої не лише до подібних собі мікросвітів, а й до макросвіту.
Людина для В. Винниченка — це не духовний рух «по колу», без мети, що веде до постійного повернення (за Ф. Ніцше), це не лише підсвідомість як рушійний чинник дії (бо підсвідомість буває і просвітлена, і темна), а й надсвідомість, тобто Бог. Без такого масштабного бачення діапазону зростання людини по висхідній, без врахування у винниченківській концепції особистості опозиційної пари понять «підсвідомість — надсвідомість», співмірність між якими забезпечується моральним мірилом «чесності з собою», важко було б пояснити наявність у творчості письменника ідеї «рівноваги» в значенні гармонії, а не застою, та діаметрально протилежної ідеї «дисгармонії». Цікаві з цього погляду міркування Мері, героїні роману В. Винниченка «Рівновага»: «Все — дурниці! І революції наші, і соціалізм, і моралі, і мужчини, любові, сухоти. Все це тільки незначні коливання життя... Бачили ви... як коливається гаряче повітря в степу? Ці тремтячі вічні хвилі? Ось так і життя. Вічно коливається, а одно з його коливань, це одне якесь наше століття... Прогрес, рух наперед. Куди наперед? Що буде більше фабрик, аеропланів, електрики? Чи ж в цьому поступ?.. Є поступ у того гарячого повітря? Уперед чи назад рухається воно? Нічого подібного. Рухається, от і все. То вгору, то вниз, то вліво, то вправо. А десь є пункт, від якого воно не може піти і до якого вічно поривається? То є до рівноваги... І більше... нема нічого! Нічого». А ще важче без винниченківської концепції особистості було б пояснити причину появи філософсько-політичної програми перетворення людського суспільства в гармонійну систему планомірного людського щастя, в єдину конкордистську Федеративну Республіку Землі. Адже, як вважає В. Винниченко, «з нашого погляду, погляду живої істоти, життя здається найбільшою цінністю у всесвіті», а метою і сенсом існування є щастя — «довга і постійна радість життя» («Конкордизм»). В цьому відчувається спільність вихідної гедоністичної позиції В. Винниченка із «філософією життя».
В повному обсязі ідеї і тенденції творчого доробку В. Винниченка могли мати своїх послідовників хіба що серед романістів-утопістів. І це окрема тема. А чи стало Винниченківське гасло «чесності з собою» детонуючим імпульсом для сучасного йому письменницького середовища (в доеміграційний період)? Стало. Але передусім полемічним імпульсом, бо зумовлювався він характером напрацьованого художнього досвіду української прози на початку XX століття.
Візьмім для «проби» найскандальнішу п’єсу В. Винниченка «Щаблі життя». Проголошена в ній вимога «чесності з собою» вивернула назовні цілий ряд прихованих ситуацій: сестра революціонера Мирона йде до будинку розпусти, щоб прогодувати стару матір, яка вже втратила розум, цим самим викликаючи у брата думку про безглуздість жертви і водночас доцільність материного життя; наречена Софія до вінчання не допускає інтимної близькості з коханим, а він тим часом набуває собі венеричної хвороби і все розпадається; сам Мирон не хоче творити сім’ї з Анною, бо любить тільки її тіло, а не душу, і на доказ ідейної близькості посилає її до будинку розпусти, сам-бо він виступає поборником прав проституток.
І. Нечуй-Левицький був шокований. Що Левицький, який чекав від літератури образів типу Шевченкового Гонти! Навіть для Г. Хоткевича, автора «Життєвих аналогій», до однієї з яких він узяв епіграфом слова Ф. Ніцше: «Сучасна людино! Як мені від тебе смердить», Винниченківських колізій було забагато. І все ж його бентежить не так «смродна атмосфера», як те, що Винниченко пнеться за великими літературами, а виходить фарс: «Ніби й своє воно — і сюжетець, і оброблення, і характерчики, навіть мова «своя особенна», але над усім тим великий «знак масонський» — теж!
Ось чому сам Г. Хоткевич від художнього експерименту тікає в історичну прозу. «Ми ще занадто зв’язані з народом, — переконаний він, — ще не утворили верстви, одірваної від народу, верстви, що уміла б жити своїм власним життям і тому все народне мусить бути у нас штучним, безсилим, плеканим в механістичному курнику, де гарячою водою виводять курчат». Хоткевичева абсолютизація історичної прози зумовлювалася бажанням зняти загострене на початку XX століття протистояння двох підходів до мистецтва — утилітарного та естетичного, з яким зв’язане, з одного боку, формування національної свідомості, а, з другого — літературний смак загалу.
Л. Яновська у відповідь на «Щаблі життя» пише п’єсу « Noli me tangere», в якій ставить природне понад культурним, «благоговінням перед життям» виправдовує існування останньої нікчемності, бо кожна людина освячена любов’ю матері. Критика «Української хати», зокрема М. Сріблянський, обурювалася зухвальством письменниці «грати у шахи з нерівним партнером». Прижиттєві видавці визначали місце творчості Л. Яновської десь поміж Б. Грінченком і В. Винниченком. А якщо і йшла в чомусь Л. Яновська за останнім, то хіба що у порушенні проблеми «соціальне і біологічне» («Мій роман»). А загалом українське пізнє літературне народництво, яке яскраво представляла письменниця, зближується з західноєвропейським модернізмом (в руслі якого працював і В. Винниченко) деромантизацією не лише народу, а й особи, на яку покладалась визначальна виховна функція. Оповідання Л. Яновської «Ідеальний» батько» в буквальному значенні похідне від Винниченківського «Кумедія з Костем». Але якщо у Винниченка епіцентр дієвості перенесений у психіку «безбатченка», то у Л. Яновської увага в основному зосереджена на соціальній характеристиці батька-пана, який чітко розмежовує своє ставлення до законної і незаконної дитини. А Н. Романович-Ткаченко, перекладачка творів В. Винниченка з російської мови на українську, обожнюючи свого кумира, у власному оповіданні «Будиночок над кручею» розіграла винниченківську художню ситуацію, але розв’язала її банально: революціонера засилають на Сибір, і він вагітну дружину передоручає своєму найкращому другові. Поза волею молодих людей спалахує кохання, але коли повертається із заслання батько дитини, товариш виїжджає із садиби, залишаючи листа, який закінчується фразою: «В кожнім разі: піди од зла і сотвори благо». А чи чесний був герой з собою? Чи хто-небудь став від цього щасливішим?
У ригористично-прямолінійній інтерпретації Винниченківське гасло «чесності з собою» дістало своє художнє втілення у творчості Д. Марковича, а точніше в його повісті «Весна». Революціонер на вигнанні навертає кохану дівчину у свою «віру». Маючи романтичну вдачу, вона готова зректися особистого щастя заради революційної боротьби, в той час як «наставник», стомлений бурхливим суспільним життям, навпаки, схильний пристати до «сімейного затишку». Та під впливом зовнішніх обставин наш революціонер, керуючись «чесністю з собою», виїжджає з містечка, залишає свою кохану, емоційно й розумово збурену, без перспектив саморозвитку та самореалізації. Тут гасло «чесності з собою» знов-таки прочитується у зворотній дії до Винниченківського.
Наведені окремі факти засвідчують, що Винниченкова теза чесності з собою» як дієва витворювально-особистісна категорія, по суті, захлинулася в традиційному для національної літератури альтруїзмі, що живився ідеальними уявленнями про позитивні начала людини, «послідовникам» письменника забракло індивідуалізму, або, як казали «хатяни», егоїзму, на якому б міг зрости і поширитися творчий експеримент. Цим і була викликана опозиційність до творчості В. Винниченка. До речі, у праві на експериментування В. Винниченко відмовляв лише генієві.
Але розмова про художню рецепцію Винниченкового гасла «чесності з собою» була б не повною, якби не згадати ще двоє імен — М. Чернявського і М. Могилянського, з якими до певної міри можна зв’язати поняття «школи» В. Винниченка. І справа навіть не в тому, що вони зрозуміли Винниченка багатозначніше, ніж згадані вже побратими по перу, а в тому, що зуміли поглибити психологізм своєї прози, залучаючи до розв’язання проблеми «чесності з собою» рівні людської підсвідомості. Це стосується особливо М. Могилянського. М. Чернявський простіший. Будучи глибоко релігійною людиною, він опозиційні поняття «надсвідоме — підсвідоме» художньо «оприлюднював» не в одному творі, а розподіляв поміж родами літератури. В поезії був романтиком, окриленим шляхом індивідуально-духовного сходження до Божественного начала, а в прозі натуралістом, розкриваючи вповні плотську людину, керовану низькими інстинктами. Але письменникові залежало не стільки на самодостатньому «самовияві» людини, хоч би які принципи вона сповідувала, хоч би й «чесність з собою», скільки на застереженні від «переступу» межі, за якою починає діяти «зуб за зуб», а зло стає нестримним у своїй ланцюговій реакції. З погляду вияву дикого стихійного людського начала повість «Варвари» найпоказовіша для М. Чернявського. Головний герой її, викладач гімназії Кунцевич, зваблює закоханих в нього дівчат і зрештою стає навіть причиною смерті однієї з них. Його філософія — право сильного, така знайома з творів В. Винниченка: «Варварство?.. — пояснює він своїй учениці-коханці. — А на мою думку, це єсть тільки безпосередність чуття... Але в кожного з нас сидить отой варвар, тільки його зв’язано по руках і ногах рожевими стрічками чемності, защепнуто на всі гаплички звичайності, і зверху обгорнуто всього в чорну хламіду моралі. Але в наш час варварство уже скидає з себе усі хламіди. І не тільки в половій сфері, а й у всіх других». У замкненому колі зла варварство стає ще махровіше, а зароджується воно, на думку М. Чернявського, там, де панує міщанство, безкультур’я, там, де відсутні духовні начала.
Та найпослідовніше вплив В. Винниченка виявився у творчості М. Могилянського, до останнього часу відомого лише як перекладача творів М. Коцюбинського російською мовою. Про близькість світовідчуття з Винниченковим сам М. Могилянський зізнавався у листі до М. Коцюбинського 1912 року: «Нема, — писав він, — дорогий Михайле Михайловичу, сонця, лірики та м’якого тону в моїх оповіданнях. Навпаки, в них досить жорсткого тону. Треба Вам сказати, що всі вони дуже коротенькі: дія в них перенесена вглиб душі, а температура піднята до більшого «каления», в якому вже й сонця не помітиш, бо воно не здається гарячим... «Наречену» обробив і додав до неї ще вже зовсім коротеньке оповідання «Недоля», та так укупі й одіслав в редакцію « Літ[ературно-]н[аукового] віс[тника]» 31-го XII 1911 р. «Наречену» саму боявся посилати, та й тепер за неї боюсь. З зовнішнього боку вона дуже легко може здатися «порнографічною». А мені буде дуже жаль, як вона не пройде. І жаль тому, що вона кільце в ланцюзі. Витягти його, і весь ланцюг порветься». Що ж це за ланцюг, який не хотів розривати М. Могилянський? На перший погляд, це перебіг життя у таких віхових обмеженнях, як народження і смерть, а точніше: любов і смерть. Перебіг поміж «точками» найвищого злету, мобілізації усіх духовних та фізичних сил людини. А глибше — то це значною мірою фрейдистське розв’язання М. Могилянським проблеми підсвідомого. Зробивши для себе відкриття про безмежні внутрішні можливості людини, він вжахнувся непізнаваності людської натури, непередбачуваності її дій та вчинків, почасти незорієнтованості її «безмежних можливостей» у добрі та злі. Тому вже у першій збірці, «Оповідання» (1916), проектуючи людину як біологічний феномен на соціальний ґрунт, М. Могилянський заглиблюється в пошуки «людського» в людині, тих моральних параметрів, завдяки яким їй вдавалося б залишитися на рівні своїх найвищих можливостей. У цих пошуках письменникові доводилося «переходити» і через випробовувальну Винниченківську ідею «чесності з собою» — садистичну жорстокість («Сльози»), фізичну зраду нареченому («Наречена»), темну невдячність на рівні «проблем статі» («Згуба»), через муки совісті («Млості», «Покута») або сягати в такі глибини людської психіки, зокрема, передбачення «закодованості» свого життя, з яких вже немає вороття («З темних джерел»).
У статті «Коцюбинский и Винниченко» М. Могилянський, розмежовуючи обох письменників за різною увагою до макро- і мікросвітів, простежив еволюцію «чесності з собою», центральної ідеї В. Винниченка — від руйнування темними силами людської натури до проповіді брехні в ім’я щастя людей. Важливо, що вже у п’єсі «Брехня» він уловив «зерно настрою», яке повинно було вивести талановитого художника з глухого кута проповіді прямолінійного індивідуалізму. І ось там, де В. Винниченко, розвиваючи цю тему, поставив крапку, М. Могилянський в романі «Всюду страсти роковые» (написаному російською мовою 1939 року з розрахунку надрукувати за межами України) пішов далі, створивши не тільки образ сексуально непогамованої жінки, а й порушив проблему «любов поза межами злочину», в сконцентрованому вигляді закладену ще в ранньому оповіданні «Стріл». Не без впливу В. Винниченка М. Могилянський підійшов і до думки про високий культурний рівень людини як гальмівний чинник вседозволеності її «безмежних можливостей», той рівень, на якому з’являється відчуття честі та гідності. Цей комплекс проблем підготував М. Могилянського до написання найзначнішого в його творчому доробку роману «Честь» (1928), в якому теза «чесності з собою» із розпружувальної перетворилася на максималістськи обмежувальну, що здатна призвести людину до самогубства.
Цікаво, що М. Коцюбинський, якого співвіднесено з гармонійним началом в українській прозі, на противагу дисгармонійному В. Винниченкові, сприйняв експериментаторську п’єсу «Щаблі життя», а Гр. Косинка у листі до В. Винниченка від 25 вересня 1927 року писав, що з усіх літературних напрямів перевагу надає «неореалістичному напрямку, простіше — сполученню двох літературних шкіл — Стефаника й Винниченка».
Л-ра: Київська старовина. – 1998. – № 5. – С. 124-131.
Твори
Критика
