«Авангардист» Майк Йогансен і літературна традиція
Ярина Цимбал
Автор жартівливої «Автобіографії Майка Йогансена» Іван Сенченко в третій книзі «Літературного ярмарку» назвав його «поетом, сценаристом, романістом, лінгвістом, новелістом, автором граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов усіх народів світу». Історики літератури згадували про нього переважно як про поета. У контексті досліджень експериментальної прози 1920-1930-х років стала популярною його «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести в Слобожанську Швейцарію». «Майк Йогансен, найграйливіший і найменш досліджений письменник своєї епохи», лишив широке поле для інтерпретацій. Літературознавці охоче й сміливо записують його то до формалістів, то до конструктивістів, то до авангардистів, то до футуристів.
Твердження про те, що «Подорож ученого доктора Леонардо...» витримано цілком в традиціях авангарду, коли безапеляційно заперечується традиція, а епатажність — афішується», видається надто категоричним. Справді, в українській післяреволюційній прозі повість М. Йогансена стоїть окремо і починає ряд так званої «химерної прози». Це фантасмагорія з елементами абсурду, де реальність співіснує з фантастикою, діють підкреслено-умовні персонажі і навіть пейзаж є героєм. Саме пейзаж створює той трансцендентний світ, де відбуваються дива. Ще на початку твору автор описує місце дії: «Дуже широкий був степ, скрізь був степ назвиш, навзбіч і навперед. Степ був як шайба надоколо них, круглий і безконечний. Степ це те, чого немає. Немає ні гір, ні гаїв, ні озір. Є одна шалапутна шайба, над якою тремтить містична (курсив мій — Я. Ц.) блискуча юга». Далі цю функцію «чудотворця» перебирає «ворожка-ніч», яка «творила дивніші від найдивніших чудеса». Власне, й тут М. Йогансен не був першовідкривачем. Безглуздо було б заперечувати його оригінальність, але традиція фантасмагорії в українській літературі починається ще від повістей М. Гоголя та оповідань О. Стороженка, і М. Йогансен став талановитим продовжувачем традицій попередників.
Своєрідна архітектоніка повісті: вона складається із Прологу, трьох частин, Епілогу й авторського Післяслова. Три частини повісті й Епілог друкувалися в журналі «Літературний ярмарок» як «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію», а Пролог був надрукований окремо в іншому номері цього ж журналу під назвою «Неймовірні авантури Дона Хозе Перейри в Херсонськім степу». Пролог із наступним текстом пов’язується останньою фразою: «І Дон Хозе Перейра став вигадувати текст кореспонденції до італійської газети «Воче-Дель-Пополо». Я гадаю, що він при цьому споменув прізвище доктора Леонардо» — і вже в кінці третього розділу на сцені знову з’являється Дон Хозе Перейра (він же Данько Перерва). Автор грається з читачем і навіть знущається з нього, навмисно не виправдовуючи його чекання. Протягом ста сімдесяти сторінок читач стежить за головними героями — доктором Леонардо та прекрасною Альчестою, сподіваючись, що Апьчеста нарешті стане не майбутньою, а теперішньою коханкою доктора, що і є, власне, метою подорожі. Однак щоразу в момент найвищого напруження автор обриває розповідь, щоб на наступній сторінці дати їй абсолютно несподівану і навмисно комічну розв’язку. Врешті-решт в Післяслові «Зі скрухою в серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасний читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи». Сюжет твору насичений типовими для детективу прийомами, тут є постріли, крадіжки, погоні. Але кожна пригода закінчується комічно, й увага читача дедалі більше зосереджується на сюжетних анекдотах чи просто грі словами.
Саме мовна й літературна гра є одним із основних засобів створення комічного ефекту в «Подорожі ученого доктора Леонардо...».
Це й мовні каламбури (подібність імен героїв Дон Хозе Перейра — Данько Перерва): і трагічно-пародійна історія любові діда до собаки, яка продовжує ряд пародій на жартівливий народний вірш «У попа була собака...», що ліг в основу виданої у Харкові у 1925 році збірки «Парнас дыбом»; й іронічні зауваги автора про сучасних йому критиків чи мовознавців («Граматисти... висунули проблему про виїдене яйце, а також про те, чи писати треба «клуб», а чи краще писати «клюб», беручи до уваги, що англійці, вигадавши це слово, зовсім неправильно й безсовісно вимовляють його «клаб», покладали ріжницю межи людьми й тваринами в тім, що люди можуть балакати, а тварини цього дару не мають. Але осли, папуги, павіяни, сороки й вонючки, складаючи більшість самої великої корпорації граматистів, написали стільки статтів та книжок і сказали стільки орацій та промов на тему про виїдене яйце, що стало зовсім ясно, що тварини мають дар слова, усного й друкованого»).
Таких моментів епатажу, гри, провокації в «Подорожі ученого доктора Леонардо...» для деяких літературознавців було досить, щоб проігнорувати в повісті традиційні ходи й елементи. Російський письменник М. Чуковський у своїх спогадах про 1920-ті роки описував настрої, які панували тоді у творчому середовищі: «Художня інтелігенція тих часів схильна була розглядати дивацтво як особливо цінну естетичну категорію. Дивацтвом тією чи іншою мірою позначені твори багатьох діячів мистецтва того часу... Віктор Шкловський у 1920 році проголосив теорію «очуднення», суть якої полягала в тому, що мистецький твір для того, щоб сприйматися художньо, має бути дивним. Все не дивне здавалося банальним, міщанським, обивательським». Епатажність — неодмінний атрибут дивацтва, це те, що виходить за межі традиційних уявлень. Весь авангард 1920-1930-х років можна пояснити бажанням здивувати, епатувати публіку. Проте це не означало, що митці відмовилися від досвіду попередників: для того, щоб здивувати, досить було по-новому глянути на добре або й не дуже добре забуте старе.
Тому не варто так безапеляційно заперечувати традицію у М. Йогансена. «Подорож ученого доктора Леонардо...» — це типова стерніанська сентиментальна подорож, де час рухається дуже повільно, перериваючись довгими монологами героїв, авторськими відступами чи навіть спеціальними ремарками для «товаришок машиністок». Кілька розділів повісті — це є, власне, монологи доктора Леонардо з періодично повторюваним патетичним рефреном «О Альчесто!», причому теми його рецитацій різноманітні: від розповідей про чарівну природу і незвичайну географію Слобожанщини до розлогих зауваг щодо непорушних законів фабули.
З іншого боку, це нагадує і подорож Дон Кіхота: доктор Леонардо домагається Альчести, як Дон Кіхот прагнув прихильності Дульсінеї Тобоської, а на шляху до мети вони мусили перебороти безліч перешкод. Щоправда, відстань у три століття між цими героями позначилась на їхній меті: Дон Кіхот мріяв оволодіти «серцем дами», а доктор Леонардо — «дамою серця». Крім того, прекрасна Альчеста не чекає, а супроводжує доктора Леонардо у його пригодах, але це не є приводом для нелицарського поводження.
Безперечний вплив на повість М. Йогансена мала творчість М. Гоголя, особливо його «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Вій». Але якщо у М. Гоголя світ ділиться на потойбічний і поцейбічний і вони протистоять один одному, то М. Йогансен знімає це протиставлення. Фантастичне у його повісті вплітається в дійсність, не порушуючи її законів і правил. Це своєрідний тип «магічної реальності», де чудо є елементом повсякденного життя і має якесь призначення. Кожне таке диво у М. Йогансена функціональне: Дон Хозе Перейра встрелив зайця в несезон і має бути покараний, але куркулі не можуть убити іспанця, і Дон Хозе перетворюється на секретаря степового райвиконкому Данька Перерву; слюсар Шарабан викручує з неба місяць і зорі, бо йому треба везти дітей на станцію, а ніч з її чудесами затягнулася і ранок ніяк не наступає.
Окремі сюжетні ходи повісті прямо перегукуються із творчістю М. Гоголя. Так, шлях через степ приводить Данька Перерву до самотнього хутора, звідки не можна втекти, подібно як Хому Брута із «Вія». Чи вже згадана пригода з останньої частини повісті, коли слюсар Шарабан знімає з неба місяць і зорі, що нагадує «Ніч перед Різдвом». «Слюсар Шарабан.., надушивши, що мав сили, щоб не поколупати місяця, став поволі повертати одкрутку.., викрутив місяця і поклав коло себе на пісок... На тім не заспокоївся слюсар Шарабан і взявся вигвинчувати зорі, він понавикручував їх цілу гору, а на небі все ще залишалося їх сила».
«Подорож ученого доктора Леонардо...» позначена також впливом української народної чарівної казки. Зокрема, за схемою казки описані деякі фантастичні події: «Дон Хозе Перейра глибоко зітхнув і розплющив очі. Йому боліла голова, з рани на потилиці ще точилася злегка кров, але свіжо було і холодно, і він підвівся... «Здоров, рудий друже Родольфо! — сказав Дон Хозе. — Чи не задовго ми спали тут з тобою на сирій землі?»
Не можна оминути увагою і нібито другорядних персонажів повісті — селянина Черепаху, доброго древонасадця, апокрифічну бабу, долю яких автор висвітлює в епілозі, на відміну від долі головних героїв — доктора Леонардо, Альчести та Дона Хозе Перейри, що їх, .виявляється, автор вигадав. Селянин Черепаха разом з його вірним конем Володькою, добрий древонасадець, котрий свою першу жінку «...вигонив з хати взимку, її й двох дітей, щоб не об’їли його», баба — образи, вихоплені з самої гущі життя, національні стереотипи характеру. Черепаха слабовольний, ледачкуватий і простакуватий, любить випити, а тоді поговорити із своїм вірним конем. Древонасадець — працьовитий і скупий господар, із тих, хто попав під визначення куркуля. А легендарна баба щоразу з’являється в різних іпостасях: то як проста селянка, для якої всяка річка — Дінець, то як хитра перекупка, то як перша дружина доброго древонасадця, але завжди цей нереальний персонаж наділений абсолютно реальними конкретними ознаками: «На мить здалося, ніби в повітрі запахло печеним буряком і конопляною олією, а на тихій воді озера, мов горошок на бабиній спідниці, лежало кругле латаття». Щоразу баба з’являється нізвідки, наче вона виткалася з повітря, що нагадує появу на Патріарших прудах Фагота-Коровьєва в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита».
Мовна тканина повісті збагачена зворотами, приказками із народної творчості: «не жаль йому доріженьки, що куриться курно», «це було не за царя Томка, коли була земля тонка» тощо.
Ці короткі зауваги дозволяють говорити про творче обгрунтування традиційних елементів у «Подорожі ученого доктора Леонардо...». М. Йогансен не заперечує традицію, але оригінально використовує і трансформує її. Ревізія традиційного як художній прийом характерна для постмодернізму. Умберто Еко, порівнюючи авангард і постмодерн, писав: «Постмодернізм — це відповідь модернізму: якщо вже минуле неможливо знищити, оскільки знищення веде до німоти, його треба переосмислити: іронічно і без наївності». Повість М. Йогансена не претендує на визначення постмодерністського твору, у якому за словесною грою ще приховано кілька смислових рівнів.
Але «Подорож ученого доктора Леонардо...» — величезний крок уперед, крок від традиційної до модерної прози. Це спроба за допомогою гри створити нового читача, готового сприйняти цю гру. Це реакція на закам’янілість класицизму, коли творчо проінтерпретована традиція стає основою нового національного й мистецького світогляду.
Л-ра: Урок української. – 2002. – № 5-6. – С. 22-23.
Твори
Критика
