Григорій Косинка. Сон
Снилося...
Виткнулась на хвилю серед золотих каштанів моя дитяча любов, пронизана сонцем, і — така хороша, така мила згадка — заспівала весільно пісні:
Ой, будет ти, моя мати, тихо спати...
А краєчком, обніжками поля замайоріли слова:
— Дитино, де твої сни золоти, де коні огненні і слова залізні, карбовані?..
I далі сірим степом лише зарошений, заквітчаний сон...
...Попереду ішла полова корова із зіркою на лобі, у неї на правому розі два стручки гороху і трішечки землі коло лоба, як вихор у отряхуватого хлопця, за нею — сім корів з телятами і полова між ними як отаман...
А за ними стернею — п'ять маленьких дівчаток і два хлоці; дівчата несуть у руках широкі квітки з усатої пшениці, і по краях квіток сині дзвоники сплять; тільки хлоці несуть по торбині гороху, баском покрикують на скот і горнуть кийками пил на дорозі...
Дівчата співають, тихо, далі голосніше, а коли доганятимуть скот до села — дзвінко заспівають і затихнуть.
Тільки кучерява Оленка висмикнула із своеї квітки червону мачину і розтрусила її пелюстки по дорозі, примовляючи:
Хай буде на жнива-а, Хай буде на жнива-а-а...
Жнива-а-а! Моргнула оком торбина з горохом, засміялась, оступилась на стернину — ай-ай-я... і пилом припали мов пастухи...
Снилося:
Кучерява Оленка — моя любов дитяча.
У вечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною піймать на синій налигач місяць і напоіти з криниці моеї любові, а криниця моя тоді у яблуневому цвіту цвіла...
I не піймав!..
...Степом короговки замість корів, чорні коні на зеленому житі копита стал или, борозни орали і поорали ми заквітчаний сон...
I знову краечком, обтяжками поля замайорши слова:
— Дитино, тоді розвіялись громами в житах зелених твої сни золоти, полетьга коні огненні і залізні слова любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...
Кучерява Оленка з дикого поля до города приїхала: моя Оленка ходить невміло буйним містом — отак іде вулицею, зупиниться, на щоках зацвіте соромливий мак, вона засміеться і серйозно-серйозно прочитае на стовпі:
«Хиромантка. Узнаю судьбу по картам, линиям рук: настоящее, прошедшее, будущее».
Прикладе палець до губів, а оком кине аж за Дніпро, на синібори:
— Єт, долю вгадуе!
Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутне: и бита, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди закохане, знали такі таемниці, яких...
Місяця вже ніхто не ловив на сині налигач увечері, ні, просто він сам любовно заплутувався у телеграфний дріт і косим оком поглядав на білу кімнату Оленки:
— Хороший, та світи йом у дорогу... I зацвів тоді сум Оленки:
— ...«Уже немає Андрія, Оленко... У нас як заспівали звечора кров'ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву теню, а вона сотала душу села і чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвиницю, до хреста...
Вороне залізо лизало теню кулеметів і плювало нею у сліпе село, а чорна жужелиця нашими Зеленьками — на аршин...
— Курява дика, Оленко, була селами...»
Але місяць (він у городі, як селюк на балу) рішив посвяти коло вікна Оленки, бо він був у той вечір веселий...
I зразу, читачу, над кленом синьо-зеленими рейками зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер торкнув стременами — момент — вихром на гриві вітру — дощ...
А Дніпром (Оленка яскраво це пам'ятае) пароход плив: такий собі сіренький, притертий «Чехов» — коли сонячно — свистить у машині, а негода — дна в Дніпрі шукає:
— Мабуть, раки віпли?
Це перед сумом Оленки підвівся на палубі Пилип Бойко, моргнув до матроса: «Мабуть, раки війли?», і почав трусити в воду свою чорну, як рілля, онучу; вітер виправив ії, погладив обсмикані кінці і майнув до хмари...
— Все равно як знамя...— не втерпів Бойко; матрос гукнув за вітром «сім», засміявся на Бойкове «знамя», і «Чехов», заплаканий, під дощ заляпав тихенько колесами: «сім, сім, пол...».
За Бойком заворушилась одна свита, два піджачки і засмальцьований фрак; останній дригнув ногою з клумака свиту і, позіхаючи, промимрив:
— А воно харрашо... дощик і — хліба підуть...
Свита косо глянула на дощик, скривилась і тильки що хотіла одказать фракові нащот «хліба підуть», як...
Жовті щелепи Бойка дико випнулись на обличчі, мов чепіги; сірі блискучі очі впилися до столика і люто заплигали на губах, горлянці спекулянта.
— Прошу, Марк Мойсеїч, Бульоновське, заводське, розкішне сало...
Кумедний Бойко дико заверещав:
— Ми голодуемо, пухнемо... Брешеш, проклята душа! Це мое сало... Чуеш? О-о, дивись: попечена шкура — мое, мое!.. Я торш, коли ще не було голодухи...
I заплакав: просто одняв у здивованого спекулянта під ногами шкурку з-під сала, засміявся, а далі Почав
Свита глухо бовкнула в воду свое слово: «От що, брат, голод робить», оглянулась і замовкла.
Здивований спекулянт загорнув помалу, не постшаючи, сало, сірий хліб, витрусив лушпиння яєць у воду і сумно, з гдкою іронією, проказав до Марка Мойсейовича:
— Чудак народ... Пропал апетит...
Марко Мойсейович прижмурив з презирством на дядю-шок око, соковито плюнув і закурив сигару.
Закурив...
А на сірих, жовтих обличчях селян димом закурилась зелено-сіра лють:
— Попихкують... Бачиш?!
Смішок затанцював на мішках, на воді і на сірих чепігах Бойка:
— Хі-хі-хі! Попихкують...
I ще буйшше від споминів зацвів сум Оленки; місяць похмарнів, минув телеграфний стовп над вікном і любовно обмережив стрімчасті зубці костьолу.
А ніч на хрестах зорі розвішала, і коли-не-коли промайне там вечірня краса і грязь города, промайне і — потухне...
I сонна снувала у пам'яті свій сум:
«Уже немае, Оленко, Андрія...»
— Ех, тільки останши вечір дома, на селі сниться кумедний, заквітчаний сон...
— Останній раз із ним в саду гуляла... А тепер:
— Дід молиться прадідівською молитвою в саду, до зір, не повертае голови до попелища церкви, де співали кулемети, ні, перед ним — стара яблуня, одноліток діда, зогнулася, розп'яла на землі гілля, і кожна гілляка хитае ніжно в унісон дщово! молитви; ах, як це нехброше — довго-довго після дідової молитви гонить на призьбі рябий пес блохи, а на клені шелестить гусшь... Фе, гидота!..
— Олеся Андріяш дома? — Це крізь сон.
— Дома... — I щаслива сміялася спросоння: — Ич який... за яблуню ховаеться...
— Поднимайтесь, милая... Какой яблунька?..
...I поплила сорок п'ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум її налився як пашня, заполовів.
I коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стш! якраз над «парашою» розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею, — спалені очі орошують брудну лутку сльозами...
Сорок п'ята ніч кинула дротом телефону «маленьку неприємність» життя тюрми:
— Ви слухаете? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш... Чуєте, А н д р і я ш?
— Хм... Червона мачина... Жаль, жаль, але...
— Сорочку перервала і — на вратах... Слухаю. Неприемність, чорт!..
Оленка...
Степом короговки замість корів замайорита, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і поорали мій заквітчаний сон...і залізні слова Любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали...
Обсипався яблуневий цвіт: і стежки засипав, і доріжки.
I сумом великим сотається над Зеленьками весільна теня матері Оленки.
Ой будеш ти, моя мати, тихо спати...
1923
Твори
Критика
