Новели Григорія Косинки
П.Р. Ігнатенко
Письменник залишив після себе понад тридцять новел та оповідань, які, відігравши важливу роль у розвитку української прози 20-х років, не втратили свого пізнавального та художньо-естетичного значення й понині. Він історично достовірно змалював життя українського села в перші пожовтневі роки, показав, як під впливом революційної дійсності в душі селянина відбуваються глибокі зміни, формується класова свідомість, з’являються нові риси характеру.
Г. Косинка — талановитий прозаїк. «Друге народження» письменника відбулося в 1962 році, коли видавництво «Радянський письменник» випустило в світ його вибрані твори — «Новели», які впорядкував М. Стельмах, а вступне слово написав М. Рильський. У 1967 році «Дніпро» в серії «Бібліотека української радянської прози» перевидало цю книгу під назвою «Серце». Тоді ж почали з’являтися й окремі дослідження творчості письменника, статті: М. Шумила — «Григорій Косинка». («Літературна Україна», 1963, 1 березня), «Перед образом матері» («Літературна Україна», 1971, 11 червня), В. Фащенка — «Новела Григорія Косинки». В кн.: «Із студій про новелу» (К., «Радянський письменник», 1971).
Нові публікації як творчого доробку письменника, так і критичної та мемуарної літератури про нього, особливо до 70-річчя з дня народження (зокрема, збірник спогадів «Про Григорія Косинку»; К., «Радянський письменник», 1969), дають змогу глибше зрозуміти постать новеліста, формування його світогляду і простежити зростання художньої майстерності.
Г. Косинка (Григорій Михайлович Стрілець) народився 17 листопада 1899 року з с. Щербанівці Обухівського району на Київщині, його батько — робітник цукрового заводу — ще в молоді роки, тікаючи від злиднів, «одвідав із сім’єю Амур та Байкал», але, не знайшовши там щастя, змушений був повернутися на Україну. По закінченні сезонних робіт він разом з односельчанами вирушав на заробітки в Таврію. Мати теж з ранку до вечора наймитувала. Тому Григорій, як тільки підріс, допомагав їй, доглядав менших братів і сестер, а також наймитував у навколишніх поміщицьких економіях.
А пізніше пішов стежкою батька — робітником на цукроварню. Надзвичайно важкі умови праці підлітків на цукровому заводі Г. Косинка показав у нарисі «Лист із села». Взимку, коли закінчувалися сільськогосподарські роботи, Григорій відвідував у сусідньому селі церковно-парафіяльну школу; закінчив два класи. Значний вплив на нього мав дід Роман (батько українського письменника К. Анищенка), який навчив хлопця грамоти, виховав інтерес до історії рідного краю, а також мати — Наталія Романівна, котра прилучила його до чарівного світу української народної пісні.
1914 року п’ятнадцятилітній хлопець подався на заробітки до Києва. Деякий час працював чистильником взуття, потім кур’єром у різних канцеляріях. Тоді ж і продовжував освіту, відвідуючи так звані «гімназіальні курси». Згодом екстерном він склав іспити за шість класів гімназії. Дуже багато читав українських і російських класиків, особливо Т. Шевченка і М. Гоголя. Тоді ж пробує й своє перо. Проте до систематичної літературної діяльності береться дещо пізніше, після революції, друкуючи в київських газетах нариси про життя села, фейлетони, а також рецензії. 1919 року в одній з газет з'являється його перший художній твір — етюд «На буряки», в якому в нарисовій формі майстерно відтворив враження від свого недавнього тяжкого дитинства.
У 1921 році молодий письменник вступає до Київського інституту народної освіти на історико-філологічний факультет. Водночас співробітничає в газеті «Вісті Київського губревкому», в журналі «Нова громада» та в інших виданнях, працює відповідальним секретарем сценарного відділу Українфільму, в сценарному відділі Київської кінофабрики, диктором Республіканського радіомовлення тощо.
1923 у Г. Косинка змушений був залишити навчання «через матеріальні нестатки» (невдовзі перед цим помер батько, мати зосталася з п’ятьма дітьми, і на плечі Григорія лягли всі турботи про родину). Як свідчать дослідники, Г. Косинка на той час ознайомився з кращими творами рідної та світової літератури. Великий вплив на нього справила творчість українських новелістів М. Коцюбинського, В. Стефаника, С. Васильченка, яких він вважав своїми вчителями.
У В. Стефаника (з ним Г. Косинка мав листування) молодий новеліст учився добирати теми з селянського життя, чіткій художній виразності персонажів, писати «коротко, сильно і страшно». Так, за силою зображення трагічної долі героїв та емоційним впливом на читача косинчині новели «В хаті Штурми», «Темна ніч» та деякі інші близькі до стефаникових творів «Кленові листки», «Злодій» тощо. Але коли герої Стефаникових новел гинули в своєму горі й нужді, не зносячи важких умов життя, то косинчині вмирають в активній боротьбі за землю, волю, краще майбутнє.
Пильно придивившись до новел Г. Косинки, помітимо і складну гаму переживань героїв, чарівність та прозорість мови М. Коцюбинського, й елегійний ліризм С. Васильченка, й сюжетно-композиційну структуру оповідань М. Черемшини. Засвоївши секрети мистецької техніки видатних українських новелістів, Г. Косинка і сам дійшов високої майстерності.
Початок літературної діяльності письменника припадає на перші пореволюційні роки. То був час історичної боротьби за перебудову старого світу, коли «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювались думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змінювалися люди»
У ті бурхливі часи провідним жанром літератури була поезія, яка інтенсивно розвивалася, випереджуючи інші жанри (досить сказати, що перші радянські романи з’явилися в Україні лише в 1925-26 рр.). Прозу репрезентували в основному письменники, які розпочинали свою літературну діяльність ще задовго до революції, — В. Стефаник, С. Васильченко, М. Черемшина, О. Кобилянська, Г. Хоткевич, Дніпрова Чайка та ін. Щоправда, в газетах та журналах друкуються також поодинокі прозові твори поетів В. Блакитного, В. Чумака, А. Заливчого, Г. Коцюби та деяких інших. Тим-то Г. Косинку, який; видав у 1922 році першу в українській радянській літературі збірку оповідань «На золотих богів», є всі підстави вважати одним із зачинателів української радянської прози.
У новелах цієї книги, як зазначає літературознавець А. Шамрай, вперше в українській літературі Г. Косинка «подав прозові малюнки розгойданої революційної стихії». В них учувається подих героїчної епохи, коли в смертельному двобої схопилася «червона селянська, воля» з озброєною «армією золотих богів...» Г. Косинка «дав непоганих кілька шкіців з часів горожанської війни. Прекрасна мова, стислий, гартований стиль...» — цими словами привітав появу «На золотих богів» перший пролетарський критик В. Коряк. А російський літературно-художній тижневик «Красная нива», редактором якого був А. Луначарський, писав: «Косинка характерний як побутописець революції на селі... добрий малювальник з натури, любить сільську природу і вміє її зображувати». На актуальність та головне достоїнство збірки — багатство й новизну словесно-стильових засобів, уміле використання усної народної творчості, проникливий ліризм — вказував М. Рильський: «Ніби свіжим вітром віє на тебе, коли читаєш ці дзвінкі, соковиті, молоді, бадьорі слова».
Перша книга і схвальні відгуки критики й читачів про неї впевнили молодого Г. Косинку в своїх творчих силах. З-під його пера виходить низка новел, які користуються широкою популярністю в читачів. Про це, зокрема, може засвідчити хоча б той факт, що кращі з цих новел майже щороку перевидавалися великим на той час тиражем. Наприклад, такі твори, як «Мати», «Політика», лише за період з 1925 по 1930 р. виходили в збірниках і окремими виданнями більш як десять разів. Окремі з новел були вміщені в шкільних хрестоматіях і читанках. У 1928 р. ДВУ видало, а наступного року перевидало вибрані твори письменника. 1930 року вибрані твори Г. Косинки з’явилися і в перекладі російською мовою. Деякі з них були перекладені на чеську та німецьку мови.
На початку 20-х років у Києві згуртувалася літературно-мистецька група «Гроно», до якої ввійшли, крім Г. Косинки та її організатора В. Поліщука, також М. Терещенко, Д. Загул, П. Филипович, М. Любченко та ін. «Гронівці» виступали за тісний зв’язок літератури з життям, за мистецтво, доступне «для якнайширшого загалу, для пролетарських мас». А свою творчість вважали «засобом для передачі почувань», «знаряддям у сфері зносин людських душ». Виходячи з цих засад, вони зосереджували всю увагу на «напруженій динаміці», на «сильному, могутньому рухові, швидкості, незвичайній красі», як на основному в психологізації явищ, у «переживаннях стихій народних, що зараз буяють в усій силі». Не самі обставини тогочасного життя, а насамперед породжені ними переживання лежать в основі творів першої збірки оповідань Г. Косинки.
Група «Гроно» влаштовувала літературні вечірки в робітничих клубах і студентських гуртожитках, на яких молоді митці читали свої твори. Особливо великою популярністю в слухачів користувався Г. Косинка. А читав він свої новели напам’ять, як вірші.
Коли «Гроно» розпалося, Г. Косинка певний час формально не належав до жодної літературної організації, але своєю творчістю був близький до «Плугу» (1922 р.), який об’єднував селянські письменницькі сили. Пізніше (1924-25 рр.) він, а також Є. Плужник, В. Підмогильний та інші утворили в Києві невелику літературну групу «Ланка», яка згодом (1927 р.) перетворилася в МАРС (майстерня революційного слова). «Питома вага» цих організацій досить скромна, коли порівняти з «Плугом», «Гартом», ВУСППом та іншими тогочасними організаціями пролетарсько-селянських письменників. Існування їх насамперед засвідчує бурхливість процесу становлення української радянської літератури в 20-х роках.
Наявність різноманітних організацій, угруповань і течій було однією з причин гострих літературних дискусій, журнальних полемік, диспутів, особливо з питань традицій і новаторства в літературі та мистецтві, форми й змісту художнього твору, оскільки кожна організація утверджувала свій пріоритет у літературі, видавала свої ідеї як основні засади нової революційної культури.
Г. Косинка, як свідчить М. Рильський (з ним Косинку зв’язувала щира дружба), не брав участі в таких дискусіях, бо вважав, що талант письменника визначають не розмови, а його твори; талановитими ж творами він вважав ті, які викликають активне сприймання читача, збуджують думку і впливають на почуття, глибоко западають у душу, а отже, і спонукають до дії. Але його твори часто попадали між жорна міжгрупової полеміки. І хоч хвиля літературної боротьби виносила Г. Косинку на самісінький гребінь (а не раз кидала й круто вниз), він завжди був скромною людиною, вважав себе «рядовим підмайстром» української літератури.
Літературна спадщина Г. Косинки з кількісного погляду невелика. Крім новел і оповідань, він друкував у газетах та журналах рецензії на книги, обробив для дітей дошкільного віку народну казку «Зимівля звірів». Деякі його твори, зокрема «Перевесла», «Жаль», «Софіївські підвали», загубилися. Письменник займався також перекладацькою діяльністю (вперше переклав українською мовою «Мертві душі» М. Гоголя, перекладав оповідання А. Чехова).
Критика 20-х років часто докоряла Г. Косинці за вузькість тематики, за постійний інтерес до однієї, селянської, теми. Але це не говорить про якусь «обмеженість» новеліста. Така «тематична спеціалізація» має свою основу. Письменник вийшов з села, сам з дитячих літ спізнав «наймитську долю гірку», добре знав тогочасне село з його класовою боротьбою, побут, звичаї, мову його представників.
У невеликому за розміром оповіданні «В хаті Штурми» письменникові вдалося яскраво показати трагічну долю бідняцької родини. Сум, журба, безпросвітні злидні панують у хаті одного з представників «сільської голоти» Штурми. Ще тяжче майбутнє чекає на Штурму і його «напівголу дітвору», коли йому «на цукроварні одбило пальці. Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанувала тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми...».
Та найбільше творів Г. Косинки присвячено подіям громадянської війни. Боротьба селян проти денікінеької армії змальована в новелі «На золотих богів», у дещо пізнішому — «Мати» — показано бої більшовицьких загонів з білополяками, в іншому — розправу селян-повстанців над жорстоким денікінським офіцером («Сорочка»), ще в іншому — намагання контрреволюції встановити свою владу в Києві («Троєкутний бій») тощо.
Характерною з цього погляду є новела «На золотих богів», яка у свій час посідала почесне місце на сторінках шкільних читанок. Тут у героїко-романтичному плані показано боротьбу селян проти денікінської армії. Хоч оповідання й трагічне за своїм змістом, однак у ньому відчутні й ноти оптимізму, що йде від ліричного підтексту, від майстерно поданої картини бою, від піднесеного романтичного змалювання героїв, які борються проти ворога.
Під впливом революційної дійсності усвідомив свою роль у будівництві кращого суспільного ладу на селі колишній вічний наймит Петро Цюпка з новели «Сходка». Ні, каже Цюпка, далі так не повинно бути, щоб сини Киселів були студентами, а бідняки — їхніми молотниками. А тому він, як і інші селяни, підтримує більшовицьку програму, яка виражає їхні інтереси, програму революційного перетворення села: «Наша стежка — червона... За революцію!»
У ранніх творах Г. Косинка намагався змалювати образи інтелігенції, сільських активістів, показати їхню роль в господарському та культурному перетворенні села. В новелі «Перед світом» йдеться про революційну діяльність учителя Юрчика та розправу над ним білогвардійців. У пізнішому — «Товариш Гавриш» — теж виведено образ невтомного сільського вчителя, комуніста, який займається освітньою діяльністю серед селян, мобілізує їх на будівництво крамниці, організовує кооператив і засновує на колишніх панських землях сільськогосподарську артіль. Хоч товариш Гавриш, як щиро називає його селянин Кіндрат Осика, загинув, та пам’ять про нього живе серед селян, бо він «струснув злидні». Гинуть від рук бандитів та куркулів і комуністи Вайденко («Темна ніч»), Киянчук («Постріл), Швачка («Політика») та ін. Але вони героїчно приймають смерть, твердо переконані в перемозі, у справедливості тієї справи, за яку віддають своє життя.
Г. Косинка звертається також до теми жебрацтва («Під брамою собору»), висміює «чудо» з оновленням ікони («Зелена ряса»), одруження з корисливими цілями («За земельку»). В окремих новелах спостерігається надмірний потяг автора до красивостей, нагромадження ускладнених образів, що утруднює сприймання змісту («Мент», «Заквітчаний сон» тощо).
Новела «Мати» (1925) засвідчила дальше творче зростання Г. Косинки на шляху реалістичного зображення дійсності. Це один з найкращих творів малого жанру про громадянську війну. Тут письменник порушив проблему «мирної» людини в переломний момент історії, наголосив на неможливості ухилитись від боротьби в епоху жорстоких класових битв.
У головного героя вмирає мати. Щоб її врятувати, син Андрій намагається перейти лінію фронту і привезти в село лікаря. Але йому не вдається здійснити свій намір: білополяки змушують його доставляти підводою боєприпаси на передові позиції. Гнаний горем, він спочатку мало цікавиться смертельним двобоєм «босих більшовицьких частин» і польської армії: «Плювати мені, що б’ється в гарячці армія, — у мене дома так само б’ється мати!». Особисте горе Андрій розуміє як найбільшу трагедію. Але обставини складаються так, що він, виконуючи накази польського офіцера, стороння людина на фронті, стає учасником боїв. Власна трагедія, драматичні ситуації, в яких герой опинився через «панську волю», пробуджують «гнів і лють» до білополяків — винуватців його драми, і він, зрештою, вступає у бій з ними. І це сприймається як психологічна закономірність.
Образи Андрія, його матері й батька постають перед читачами на фоні їхнього глибокого горя. Скупими, але промовистими деталями подає Г. Косинка на початку новели картини селянського побуту, поведінку героїв, риси їхніх характерів.
Як зазначали критики 20-х років, Г. Косинці, як нікому іншому з тогочасних молодих новелістів, вдавалося майстерно виліплювати людські характери. Герої Г. Косинки — це виразно окреслені типи, це нові характери, що формувалися в умовах класової боротьби періоду непу. З одного боку — бідняки, незаможники, в яких під впливом обставин радянської дійсності визріває нова свідомість, а з другого — куркулі, які намагаються всіма засобами стримати народження нового суспільного ладу.
Позитивні герої Г. Косинки ніби визначають певні етапи на шляху становлення характеру людини нового радянського села. Значне місце серед них посідають жіночі образи. Продовжуючи традиції письменників-класиків, Г. Косинка намалював узагальнений соціально-психологічний портрет жінки-трудівниці. Він ніби перекинув місток від дореволюційної Маланки до Марти та Мелашки, свідомість яких змінюється разом з тими соціальними змінами, що відбуваються в українському селі в добу революційного перетворення. Але якщо Маланка жила лише мріями і сподіваннями на кращу долю, то герої Г. Косинки доходять висновку про необхідність самим боротися за своє щасливе майбутнє.
Ось Марта Вовк з новели «За ворітьми». Це узагальнений тип представниці українського села перших років Радянської влади. Вона, як і Маланка, тиха, скромна, чесна, працьовита. Навіть портретні деталі нагадують героїню М. Коцюбинського: «згоріла, як та суха трава, на чужих роботах». Але вона діє вже за інших часів.
Трудове селянство одержало землю, волю, право самим розпоряджатися своєю долею. Та бідна вдова ще перебуває в залежності від куркулів: щоб виорати клаптик землі, її діти повинні літо «спотикатися» за куркульською худобою. Г. Косинка правдиво показав, як прозріває прибита вічним горем, селянка, як у неї пробуджуються перші симптоми нової свідомості, як обставини нового життя викликають зміни в її психології. Ні, «не діждуть більше вони», багатії, щоб Марта «шанувала заможних людей», щоб її діти «поневірялися за чужою скотиною». І вона твердо вирішує віддати сина до школи, хоч і знає, що сутужно їй буде. І, мабуть, уперше в житті «прийшла до неї за ворота» світла радість, радість від того, що цього дня одкрився перед нею новий світ, якого досі не бачила, не розуміла.
Подібна до Марти і героїня новели «Змовини» Мелашка Козлен- кова. Вік прожила «у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їла», а тут найбагатший з усіх багачів на селі Петро Рудик, у якого бідна вдова не раз наймитувала, хоче породичатися з нею. Вона починає розуміти, яка то сила змушує глитая на такий крок. Силя ця — колектив, перед яким тремтять куркулі, до якого прагнуть незаможники села, в ногу з якими і йде Мелашка. В колективі бачить вона своє майбутнє. Вона гордо (й несподівано для багатія) відмовляє йому стати на весільні змовини, не хоче одружувати сина з куркульською дочкою.
Сюжет новели «Політика» нескладний. Мусій Швачка, організатор незаможних селян, на умовляння дружини Мар’яни згодився одвідати тестя — багатого куркуля, до якого «весь рід з’їхався колядувати». За вечерею «шуряки мудрі з тестем» «заспівали» Мусієві свою куркульську політику. Вони не можуть змиритися, що їхній зять організовує та згуртовує бідняцькі маси в колектив, а їхні «землі комнезамам роздає». Кожен з них висловив свої особисті «образи», а коли переконалися, що не зможуть привернути на свій бік непідкупного комуніста, жорстоко розправилися з ним.
Мусій Шзачка — один з найкращих позитивних образів української літератури першої половини 20-х років. Це людина сильної волі, непохитний борець за торжество політики більшовицької партії на селі, непідкупний, рішучий і категоричний у своїх судженнях, до кінця переконаний у перемозі справи, за яку віддає життя.
Ось «заможний чоловік» — Петро Гордійчин, якого «зарізала революція». Минули часи, коли до нього приходили такі, як Марта Вовк, та просили: «Прийміть, дядьку, за шматок хліба робитиму». Його непокоять нові порядки, які «не дають йому більше жить» («За ворітьми»).
Ще більш яскравий тип куркуля змальовано в новелі «Змовини». Петра Рудика особливо непокоїть те, що голота організовується в колективи: «Оті печериці-хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують!.. Вони розметають нас, як ризи ті... Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..». Глитай відчуває, що більше йому, «вельможному», багатому Рудикові, не «хазяйнувати», але він нізащо не буде «своїм салом колеса комуні підмазувати». Єдиний порятунок від розкуркулення він вбачає в одруженні своєї дочки з сином бідної вдови. Але коли Мелашка — ця «старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала», Рудик знищує та приховує своє добро, аби воно не дісталося «ненависній голоті».
Новела «Серце» тематично випадає з творів Г. Косинки про революційне село. В ній ідеться про випадок, який стався на радянсько-польському кордоні. Пастушка Минка переходить річку Збруч. Вона, власне, пішла завертати неслухняну хазяйську свиню, що опинилася на тому березі річки. Та в цей час з’явилася польська пані, люто накинулася на беззахисну дівчинку. Щоб не видати своєї схованки, прикордонник Трохименко не може подати пастушці допомогу. Але серце його не зносить смерті дівчинки, і він пострілом з гвинтівки вбиває безжалісну пані. «Хай буде кара, хай суд військовий... Серце у мене таке», —доповідає він начальникові застави.
Твір «Гармонія» — це вже невелика повість, яка підсумовує творчий доробок Г. Косинки як новеліста, засвідчує, що письменник тяжів до ширших полотен, до глибшого узагальнення й осмислення життя.
У творі, що тематично продовжує оповідання про українське село періоду громадянської війни, бачимо глибоку драматизацію факту, майстерне ліплення персонажів, образну лаконічність фрази. Тут показано процес зростання свідомості сина бідної вдови Василя Гандзюка. «Не з добра» пішов Василь уночі на поле Смолярчукове — тяжке життя змусило його вкрасти копу проса. Власне, він узяв — своє, бо «хіба гріх у такого вкрасти? Йому ж з горла пре...». Перед тим, як потрапити до жорстокого штабс-капітана Мічугіна на тортури, в тюрмі полонені червоноармійці «вчинили суд» Василеві, вказавши на його помилки, на те, яким шляхом треба боротися з такими, як Смолярчуки. «Для буржуїв ми — злодії! Але ми забираємо в них те, що вони пограбували в нас, зрозумів? Так, ми грабуємо пограбоване! Але його помилка, товариші, в тому, що він сам хотів узяти копу, коли треба разом і для всіх забрати», — говорив чорнявий полонений. Наприкінці твору коло особистих інтересів Гандзюка розірване. Вирвавшись з тюрми, він вливається в ряди Червоної Армії, щоб боротися за соціальну справедливість.
Літературні критики визначають високу художню майстерність Г. Косинки.
Творчість Г. Косинки — яскрава ілюстрація того, як література 20-х років «йшла від плакатного, схематичного зображення революції та її глибинних процесів у народній гущі до проникнення в сферу психології людей». Справді, ранні твори письменника мали переважно ескізний характер. У них ще не знайдемо глибокого синтезу соціальних явищ і подій. В основі значної частини їх лежить окремий епізод чи враження персонажа. Твори, написані після 1923-24 рр. («Голова Ході», «Товариш Гавриш», «Постріл», «В житах», «Анкета» і особливо «Мати», «За ворітьми», «Циркуль», «Політика», «Серце», «Змовини», «Гармонія» тощо), вже позначені пильною увагою автора до особистості героя, його соціально-психологічного портрета. Ці твори відрізняються від ранніх стрункішою композицією, чіткішою послідовністю викладу, глибшим проникненням у внутрішній світ героїв, які діють у зв’язку з важливими суспільно-політичними подіями та явищами. Щоб переконатись у цьому, варто порівняти широку панорамну картину бою в новелі «Мати» і ескізний малюнок бою в етюді «На золотих богів».
На особливості ранніх творів Г. Косинки ще в 1924 р. вказував М. Рильський, зазначивши, зокрема, що художня манера письменника «стрімка, похаплива, бадьора і до певної міри фотографічно-імпресіоністична». Для окремих з них характерний лірико-імпресіоністичний стиль, або, як називає його В. Фащенко, «штрихова стилістика». Така манера письма й визначила побудову ранніх творів. Композиція їх «фрагментарна, асоціативна. Сюжетний рух має пульсуючий, стрибкоподібний характер, що відповідає блискавичній зміні настроїв оповідача або персонажа». В окремих творах важко визначити зав'язку, розвиток дії, навіть кульмінацію — ті необхідні компоненти традиційного оповідання, які характерні для пізніших новел. Деякі з цих компонентів, власне, і відсутні, їх функції часто виконує глибокий підтекст, що дає можливість читачеві з’єднати хаотично розпорошені епізоди й ситуації, які автор змальовує кількома мазками, та самому домислити дію. Тому велике смислове навантаження в косинчиній новелі несуть економна фраза, короткі, уривчаті, емоційно забарвлені діалоги.
Пензлем визначного майстра малює Г. Косинка картини природи, які передають пахощі й барви широких українських степів, квітучих садів. Читаючи, наприклад, фразу: «мати скубе мичку, раз по раз попльовує в пучки і, овіяна згадкою про молодість, співає», досить зримо відчуваємо цю картину. Виразності тут Г. Косинка досягає за допомогою простих слів. Але ж сторінки його новел рясніють порівняннями, метафорами, неповторними образами. Ось лише кілька із цих засобів:
Порівняння: «Опанас у кофті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом і голова в хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі»; «...і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору»; «Польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода»; «Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки»; «Туга й журба, мов та сажка на пшениці, лягла на материне серце»; «Піч, як фортеця, зайнята козаками-дітьми» тощо.
Метафори: «Марта в’яже свої думки, мов осіннє сонце бабине літо по стерні, і пускає одну за другою в степ, як ластівку»; «Він (отець Василь) шаткує з кошиком в руках додому» та ін.
Прислів’я і приказки: «Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне», «Оце ж саме та голеча, що світяться плечі», «Чому б не Маруся, якби шанувалася»; дієслова, утворені від іменників: «жаль підсокирюється», «колінчитися»; подвійні слова: «гукає-сміється ворожа артилерія», «криваво-червоні стежки полум’я», «ворог стіною-муром налягає», «вулицею криком-зиком весільний поїзд ішов», «не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату» тощо.
Л-ра: УМЛШ. – 1973. – № 4. – С. 13-21.
Твори
Критика
