Особливості художніх текстів Григорія Косинки
Оксана Якимів
Художнім світобаченням Григорій Косинка суттєво відрізняється від митців свого покоління. Він сприймає довколишню дійсність такою, якою вона є: без прикрас і надмірних ілюзій щодо омріяного майбутнього. Письменник бачить світ недосконалим, часто несправедливим, жорстоким, але водночас неповторним і прекрасним кожної миті.
Новелістика Григорія Косинки має автобіографічне підґрунтя. За походженням від плуга і серпа, він усе-таки був вродженим інтелігентом, тяжів до філософії у всіх своїх творах. Через те багато літературознавців називали його «селянським Сократом».
Григорія Косинку високо цінував Василь Стефаник, «вважав своїм продовжувачем у жанрі новели і лагідно називав «сином з Дівич-гори». Оскільки в радянські часи Косинка довго замовчувався (вульгаризаторська критика 20-30-х років звинувачувала письменника у невизначеності класових симпатій, закидала йому аполітичність, називала апологетом куркульства, поетизатором отаманщини й бандитизму), то цензура зі спогадів Василя Стефаника вилучила все, що стосувалося Косинки, покалічивши при цьому твори самого Стефаника.
Косинку можна справедливо назвати одним з найяскравіших і найсамобутніших митців лірико-імпресіоністичної прози початку XX ст., хоча у його творчості органічно переплелися імпресіоністичні, реалістичні, експресіоністичні стильові тенденції.
Слід сказати, що в ранніх новелах Григорій Косинка дотримувався тих канонів імпресіонізму, які утвердилися у світовій літературі, а пізніше вніс нові риси у свій стиль.
При першому прочитанні новели «За земельку» може здатися, що це не закінчений твір, а шматок недописаного художнього полотна - так багато тут недомовленого, такі різні висновки можна зробити після трьох крапок останнього речення новели. Проте «За земельку» - твір повністю завершений і не потребує ані шліфування, ані дописування. Структура його мозаїчна - вона складається з кількох діалогів. Автор - холодний спостерігач, який фіксує побачене, акцентуючи увагу на, здавалось би, другорядному, яке, проте, розкриває читачеві суть подій, людські почуття найвищого напруження.
Як і Стефаникова «Новина», новела Косинки «За земельку» розпочинається несподіваною розв’язкою: «Сміялися - танцювали, а молода плакала: вийшла заміж - та після вінця...» . Сільська мораль була досить строгою до дівочої цноти, тому перше речення не просто інтригує, а й викликає передчуття якогось нещастя.
Цинічні освідчення молодого в «коханні» з натяком, що він не просто любить, а любить за щось, увиразнюється цвіріньканням горобців, які ніби перепитують «за що?» Ці пташки асоціюються з плітками в селі (порівняймо з народними афоризмами «це вже й горобці знають», «і горобцям відомо»).
Сам молодий утримується від відповіді, але її дає його п'яний батько. Виявляється, молодий любить свою наречену «за земельку» - одружується з багатою дівчиною.
Тисячі разів апробована в літературі версія, яку умовно можна назвати «історією гріха», в цьому творі зумисно двозначна. Текст новели не дає змоги зрозуміти, чи убогий музикант навмисно звів багацьку дочку, чи бере він дівчину, яка согрішила з іншим хлопцем.
Ніяких добрих почуттів молодий до нареченої не має. Фраза: «Не кисни, інвалід! - сказав ласкавий молодий, по-гадючому здавивши очима», - переконливо засвідчує, що до нещасної грішниці він ставиться з презирством, ненавистю, а вчинками його керує користолюбство.
Косинка спеціально протиставляє молодого і молоду, підкреслюючи, що «вона плаче-заливається», а його, а не їх, як годилося б за звичаєм, обсівають вівсом і цукерками.
Письменник психологічно ускладнює ситуацію, натякаючи на ще одну трагедію: у творі з’являється любовний трикутник. Виявляється, Галька, старша дружка Палазі, закохана в молодого. Григорій Косинка не подає сцену ревнощів, образ, жалю, не змальовує ніяких дій, але зі слів молодого стає зрозуміло, що Палазі в заміжжі недовгий вік. «Не журися, - каже Гальці, старшій дружці, гнучкий клен, - бо Палазя вмерла, зотліла...»
Відомо, що люди особливо стежать за, тим, що відбувається на весіллі, адже переконані, що під час весільних церемоній багато прикмет передрікають, як житимуть далі молоді. Природа віщує зле: «...над ставом вода парувала; сизо-жовтий туман жита криє, а болотяні віхи воду дмуть - лихо буде...» Григорій Косинка двічі повторює фразу «лихо буде». Вдруге її вигупує бубон, скрипка підтверджує: «долі не буде». За допомогою цієї художньої деталі автор глибше розкриває драматизм ситуації. Взагалі в імпресіоністичній прозі дуже важливу й суттєву роль відіграють деталі (символічні, лейтмотивні, асоціативні та ін.) як фіксація безпосередньої реакції на щось чи моментального враження від чогось. Вони не лише допомагають глибше відтворити складний внутрішній світ героя, а й «супроводжують і обрамлюють психологічні процеси».
Самовтішними і самообнадійливими в новелі «За земельку» стають слова матері молодої, яка, щоб приборкати власну тривогу, каже гостям, що гарна буде ніч, «бо хмари через місяць котяться - на погоду».
Ця новела дає нам змогу збагнути психологію селянського плебсу і розвінчує радянські ідеї, що біднота завжди була чесною і порядною.
Для передачі апології руху, мінливості, швидкоплинності подій Григорій Косинка шукає нових засобів формотворення. Поряд з технікою ніби вихоплених з самого життя окремих мазків, які одразу впадають в око уважному спостерігачеві, зустрічаємо «цілком новаторський хронотопний різновид, коли час сюжетної дії стиснений до кількох хвилин, а простір - майже до розмірів театральної сцени».
Новела «На золотих богів» складна для розуміння учнів. Аналізуючи її, слід пам’ятати, що в імпресіоністичному творі визначальним є настрій, емоційний тон, викликаний побаченим у довколишній дійсності, а не сюжет. Тому і в ранній, цілком імпресіоністичній, новелі «На золотих богів» автор фіксує настроєві, чуттєві, смислові враження від чогось, не компонуючи їх, акцентує увагу на окремих художніх деталях, створюючи ілюзію невідібраності, невпорядкованості матеріалу. Складові частини новели рвані, зумисне не викінчені, і читач бачить лише те, що зафіксував сторонній глядач (письменник) у конкретний момент дії.
Назва твору символічна. «Золотими богами» називали офіцерів російської армії. У творі якраз показано, як селянська голота боронить відібрану в пана землю, яку, на їхню думку, денікінці хочуть повернути панам знову.
Опис зображуваної в новелі події ведеться ніби через світосприймання не безпосередньо учасника дії, а її спостерігача. Єдиний неопосередковано поданий момент - смерть кулеметника Сеньки. Косинці вдалося дуже точно і вдало передати останню думку вмираючого: «Ой хто ж оце так здорово вціляє?..»
Божевільна мати Сеньки - образ в українській літературі не новий. Її примарні видіння уявнрго весілля, обірвані шматки думок раз у раз перериваються уривками з українських народних пісень, які в новелі навіюють настрій непоправного горя: заради чого загублено молоде життя?..
Важливу роль у творчості тих письменників, які зазнали якоюсь мірою впливу імпресіонізму, відіграє семантика кольору, пейзаж, який знаходиться у нерозривному зв’язку з душевним станом героїв, впливає на людські емоції. І якраз завдяки пейзажу ота фрагментарність, мінливість, анатомізування дійсності, притаманні імпресіоністам, виявляються виразніше.
У Григорія Косинки немає такого одухотворення, пантеїстичного захоплення природою, як, наприклад, у Михайла Коцюбинського. І якщо в імпресіоністичній прозі світ постає пропущеним через індивідуальне сприймання героїв чи спостерігачів, то в тій дійсності, в якій жили, боролися, відстоюючи власну істину і переконання Косинчині герої, вже має місце зневіра в гармонії й досконалості природного світу, в його божественній красі. Тому спектр кольорів у новелах Григорія Косинки зводиться до трьох основних: червоного, сірого, чорного. (Чи не найжиттєлюбнішим Косинчиним твором є новела «В житах», радісна, яскрава тональність якої твориться передовсім завдяки вишуканості й багатству кольорової палітри).
У новелі «На золотих богів» колір відіграє дуже важливу роль. Напруженість драматичної ситуації передає кольорова гама болю, яка яскраво відтворює трагічну картину кривавої різанини: «криваво-червоні стежки полум’я», «червоною крівцею вмитий», «якчорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі...»
Через усю новелу болючим рефреном повторюється чорний колір: «чорна короговка», «сіра курява... упала чорним шаром на людські обличчя», «чорна руїна», «чорна, обсмалена соха», «чорні, повалені хати», -«[Сенька] почорнів, як головешка», і червоний - «червона селянська воля», «в очах гартується залізо з кров’ю», «окропили білу гречку з медами кров'ю», «червона кров Сеньки». Радості, тріумфу від перемоги нема, лише велике горе, трагедія, яка забрала життя багатьох, крах селянських ілюзій, нездійсненність їхніх мрій і сподівань.
Особливо важливу роль у творі відіграє метафоричний образ сонця. Уособлення високого духу, основа життя на землі, вічне й недосяжне світило, передаючи різний настрій і виконуючи різну роль, кілька разів зустрічається в тексті. Письменник ніби намагається оцінити події з висоти вічних духовних цінностей: «Озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивіться...»
Якщо у ранніх новелах Григорій Косинка фіксував і зображував лише зовнішні прояви внутрішнього життя своїх героїв (наприклад, вираз очей, жест, рух), то в пізніших спостерігаємо спроби психологічного аналізу, намагання показати мотиви поведінки персонажів, їхні переживання, складний психологічний світ людини. Тому закономірним є і збільшений кількості персонажів, і вдосконалення цілісності сюжету.
Імпресіоністи, відмовившись від будь-якої типізації, цікавилися душевними зламами, кризами, навіть афектами, тому своїх персонажів зображували у мить граничної психічної напруги, розпачу, у момент, коли вони намагаються знайти вихід із замкненого кола, з безнадійної ситуації.
У новелі «Змовини» багач Петро Рудик, злякавшись розкуркулення, вирішує одружити свою дочку, розумну, красиву Наталку, з сином убогої вдови Мелашки.
З психологічної точки зору письменникові вдалося глибоко передати душевний стан Рудика. Цей селянин на цілу голову вищий від свого середовища. Його дратує примітивна дружина, яка весь час підстерігає, чи не заклюнулось гріхом між її чоловіком та невісткою - вдовою Христею, справедливо гнітить те, що голодранці привселюдно насміхаються з нього, мовляв, скоро настане кінець їм, багатіям. Але ж Рудик чесно працював, і його багатство — з крові та поту, з працьовитої вдачі доброго господаря. То чи має право хтось забирати в нього все нажите довгими роками?..
Винахідливий і розумний Рудик розуміє, що мусить порвати стосунки з тими багачами, з якими мріяв через дочку породичатися, - бо розкуркулять і вивезуть до Сибіру. Тепер треба хапати найгіршого злидня, ділитися з ним майном, щоб і дочці щось перепало, і людям із заздрощів очі не вилазили.
Навіть у трагічній ситуації Рудик (Косинка передає це такою художньою деталлю: добрий хазяїн, який любив і беріг своїх коней, Петро, повертаючись з ярмарку, з розпачем бив їх щосили, чим викликав велике здивування села) змальований як людина цільної натури, виважена, поміркована, що не піддається паніці, а керується здоровим глуздом і чуттям гарного господаря. Його вибір падає на вдовенка Михайла не тільки тому, що парубок бідний, а й тому, що роботящий і порядний. Рудик також і добрий батько, він не йде проти волі дочки, а радиться з нею у своєму виборі.
Новела недаремно називається «Змовини». Це звучить як іронія: зі змовин нічого доброго не вийшло. Убога Мелашка відчула образу до себе, бо недалека жінка Рудика надто вихвалялася своїм багатством і кількома словами дорікнула вдові, що «ви вік прожили у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їли, а ми ж вам у комору все своє добро звозимо!»
Мелашці краще, мабуть, було стерпіти це, бо здогадувалась, що Михайло і Наталка потай кохають одне одного. Але революція замакітрила бідній жінці голову - їй здалося, що тепер настав час бідних, і вона навіть хизується своїми злиднями. Практично, Мелашка тікає з хати Рудиків, боячись, що її поб’ють за погорду до господарів. Та й чи здатна була ця жінка зрозуміти Рудика і його біду?
Трагедією, сумом і безнадією віє від останніх рядків новели: Рудик опинився у безвихідному становищі і змушує дочку з невісткою везти трохи майна до якогось знайомого діда на хутір, щоб переховати. Рудикові здається, що революція тимчасова, але читачі розуміють, що час господарів уже минув.
Як бачимо, кожен з героїв виступає носієм своєї правди і автор не судить їх, не ділить на «ваших» і «наших», бо «наші очі, наші вуха, наш нюх і наш смак створені по-різному, тому існує стільки істин, скільки людей на світі...»
У новелі «Політика» герої різко поділені на два табори, які ворогують між собою в ім’я утвердження кожним своїх переконань. У цій виснажливій боротьбі, що точиться не на життя, а на смерть, нема ні правих ні винних. Винна хіба що жорстока і трагічна дійсність, яка породила ненависть, ворожість, недовіру і зло, зробила з людей непримиренних ворогів. Автор не стає на бік тих чи тих, не намагається виправдати дії і вчинки своїх героїв, не виказує свого ставлення до персонажа залежно від його ідеологічної позиції, бо будь-які суб’єктивні емоції не дозволили б Косинці так глибоко і правдиво зобразити людину і сувору правду життя. Але можна сказати, що якщо все-таки співчуття автора й виражене якось, то воно завжди на боці жертви, незалежно від її політичних уподобань. Кожен з героїв твору «Політика» живе у своєму мікросвіті, вибудуваному на ілюзорних ідеях і власній непомильності. Кожен епізод новели навіює передчуття неминучої трагедії.
Народившись у злиднях, Мусій Швачка, головний персонаж твору, не може позбутися хлопського світогляду, філософії плебея. Навіть одруження з Мар’яною, багацькою донькою, не спонукає Мусія до думки, що замість гризні з жінчиними батьками, годилося б хоч бути їм вдячним за дружину і врятування його сім’ї, коли він «як той Ірод-цар, людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повіявся комуну спасать...» Прізвисько Мусія («Політика») якнайкраще атестує його: справа не лише в тому, що він це слово вживає де треба й де не треба, а й у тому, що Мусій фанатично перейнявся радянською політикою, став головою комнезаму і вже не зупиняється ні перед чим: розкуркулив батька Мар’яни, «ворогів нажив півсела». Відчувши запал боротьби і усвідомлюючи свою силу в селі, яку дає йому влада, збуджений відчуттям небезпеки, Мусій дуже надіється на те, що він неодмінно переможе, бо йому «за стрільбу сам цар Микола медалю видав».
З боку Мар’яниного роду відчувається не лише образа, а й жаль, що дочка довірила свою долю злидареві. Ось чому сестри співчувають їй на базарі, а строгий батько змушує відробити за те, що годував у голодні роки її, покинуту чоловіком напризволяще.
Стосунки між Мар’яною і батьками потроху налагоджуються і вперше за багато років вона з чоловіком збирається на Різдво до родини. Григорій Косинка підкреслює, що керує Мар'яною не лише бажання відвідати рідних, а й похизуватися своїм чоловіком, декого налякати, бо Мусій - при владі! І на якусь мить Мар’яна почувається щасливою, її наповнюють гордощі за чоловіка. Однак, незважаючи на все це, жінку не залишає «невідомий їй острах».
Григорій Косинка протиставляє спокій і тишу чудової різдвяної ночі, яка навіює щасливі мрії і, здавалося б, вносить умиротворення і злагоду в душу, поведінці озлоблених і зляканих людей, які забули, що повинні жити в гармонійному світі за природними законами добра і справедливості.
Мусій Швачка - людина зловтішна, злопам’ятна, безтактна. Він здатний насміятися над будь-ким. Лиха прикмета - замерзлий на шляху кіт - мала б зупинити Мусія, але він, наперед відчуваючи задоволення від глуму, вирішує подарувати його одному з жінчиних родичів за племінного бугая, забраного в нього до колгоспу. По дорозі кіт здох, і це унеможливило перший привід до сварки. Цей епізод у композиції новели посилює наростання внутрішнього драматизму і ще раз нагадує про можливе трагічне закінчення різдвяного свята.
До батьківської хати Мар’яна заходить зі сльозами і неспокоєм, а Мусій - з прагненням залякувати й командувати, відстоювати свою «правильну» політику. Звичайно, що, пам’ятаючи образи, відрізані десятини, розкуркулення, родина зустріла Мусія непривітно, навіть вороже: ці люди теж мають людську гідність і не збираються терпіти плебеєві-вискочці.
Отак слово за слово починається словесна дуель за столом. І це вже не просто побутова сварка, а зіткнення ідеалів, ідеологій, де кожна зі сторін має свої життєві принципи. На словесному полі бою не було чути ні материнських прохань, ні несміливих намагань примирити непримиренне.
Смерть Мусія Швачки - не лише трагедія для Мар’яни. Буде вислана в Сибір вся її родина. Григорій Косинка дуже вдало використовує натуралістичні деталі: слуховий образ («божевільний крик... Мар’яни... заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання...») доповнюється зоровим («Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабаницький стримів йому межи плечима»). Обидві деталі підкреслюють жорстокість і озлобленість, не гідних людини. Вбивця намагається не лише знайти виправдання для себе, а й дивовижно просте як для такого страшного вчинку пояснення для сусідів: «п’яна, сумєстна драка», де ніхто не може проконтролювати свої дії і передбачити фінальну розв’язку.
Небажання поступитись один одному, впевненість у власній правоті, невміння володіти собою змушує цих людей забути про родинні зв’язки, християнські ідеали, таїнство і величність Святвечора. Лицемірне, фальшиве ставлення один до одного, зневагу до одвічних духовних святинь Григорій Косинка передає сценкою: «жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа-дитя малеє - славили, і хата гула радощами за теє дитя».
Отже, світоглядна спільність Косинки з іншими імпресіоністами полягає і в тому, що він реальну дійсність відтворював такою, як вона була, без будь-якого моделювання, романтизації, ідеалізації якогось іншого, вимріяного світу.
Л-ра: Дивослово. – 1999. – № 11. – С. 34-37.
Твори
Критика
