30-06-2016 Григорій Косинка 2046

Григорій Косинка: зблизька і на відстані (Дещо з його біографії та літературного побуту 20-х років)

Раїса Мовчан

Григорій Косинка був одним із небагатьох у 20-ті роки XX ст., хто з перших своїх кроків не піддався значному впливові Миколи Хвильового, який він мав у тодішньому літературно-мистецькому житті. Хоча, поза сумнівом, у нього були свої літературні авторитети, про що сам зізнавався, - О. Кобилянська, В. Стефаник, В. Винниченко, С. Васильченко, а також норвезький прозаїк К. Гамсун. Це не завадило Косинці мати визнане всіма власне місце в літературному процесі 20-30-х років. Попри невелико завойовував авторитет поряд з освіченішими письменниками, його популярність зростала серед читачів, особливо серед молоді, він упевнено засвоював і завойовував нові шляхи української літератури.

До того ж Г. Косинка був досить публічною людиною. Часто він брав участь у різноманітних зустрічах, особливо в ВУАН (Всеукраїнська академія наук), сам озвучував власні твори по радіо. Зауважмо, що свою прозу під час виступів читали напам’ять лише М. Хвильовий (у Харкові) та Г. Косинка (у Києві). Ось як пише про один із виступів Г. Косинки очевидець того дійства Г. Костюк:

Він не мав у руці ні книжки, ні рукопису, ні будь-якої записки. Коли публіка втихла, він заговорив. Заговорив так, як говорять у себе в хаті селяни, в родинних чи святкових різдвяних обставинах. То не було звичне читання з книжки-рукопису. То була жива розповідь напам’ять... З таким природним перевтіленням у характеру, в психологічні нюанси героїв. Ні, то була містерія художнього читання! Публіка сиділа, як загіпнотизована.

Звичайно, цей унікальний дар молодого автора сприяв ще більшій популярності його творів, що вабили тодішнього масового читача актуальністю проблем, життєподібністю описуваних ситуацій, яскравими характерами селян.

У 1914 р. п’ятнадцятилітній Григорій Стрілець з’явився в Києві. З цього часу все його творче життя було пов’язане саме з цим містом. Він його по-справжньому полюбив. Тоді багато хто з митців прагнув переїхати до пролетарського Харкова, що з 1921 р. став столицею, бо саме там завирувало культурно-мистецьке життя і, як вони вважали, по-справжньому розвивалося нове пролетарське мистецтво. Найбільші літературні організації («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ та ін.) утворювалися саме там, а вже потому відкривали свої філії в інших містах. У Харкові виходили провідні журнали «Шляхи мистецтва», «Червоний шлях», «Плужанин» («Плуг»), «Гарт», «Всесвіт», «Нова генерація», «Літературний ярмарок», «Універсальний журнал» та ін. Вже з 1921-1922 рр. тут запрацювали на повну потужність різноманітні видавництва. За спостереженням Ю. Меженка, на цьому тлі Київ «справляв враження повної порожнечі». На Косинку ж те велике місто навіювало сум і меланхолію, про що зізнавався в листах («не вподобав я Харків», який «задерикувато якось тримає голову»), коли доводилося там бувати. Київ же став для нього справжньою колискою плідної творчості, життєствердної енергії на цілих двадцять років. Хоча більшовицька влада розцінювала це місто як непманське, буржуазне, розплідник націоналістичних настроїв, бо тут, бачте, ще існували залишки занепадницького минулого, тобто ознаки його тисячолітньої історії - старий Поділ з Кожум’яками та Гончарівкою, Братським монастирем у центрі; церква Всіх Святих і кладовище з похованнями видатних українських діячів від часів Київської Русі на горі Щекавиці; фрески та іконостаси Софійського собору, на територію якого ще можна було потрапити через барокову браму Заборовського; Золоті ворота, Золотоверхий Михайлівський монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, каплиця Івана Мазепи на Микільській, Собор святого Миколая, церква Успіння Пресвятої Богородиці (відбудована в 1828-1842 рр. Десятинна церква) та багато інших. Час тут мовби застиг, присутність такої кількості української старовини, особливо барокової, з’єднала сучасність із далеким минулим. Більшість цих архітектурних пам’яток були зруйновані у 20-30-ті роки, в основному в 1935-му, вже після страти Г. Косинки...

Хоча в пореволюційний час Київ і опинився в стані економічного занепаду («голоду і холоду»), однак до наступу тотальних репресій тут збереглася атмосфера освіченості й науки, філософічної поміркованості, а також і розкріпаченого духу, творчості - не дивно, що це місто виплекало групу «київських неокласиків», як і футуристів (панфутуристів) на чолі з Михайлом Семенком. Тут навчалися і працювали «духовні аристократи», високоосвічені професори М. Зеров, Ю. Клен, П. Филипович, А. Ніковський, С. Єфремов, А. Кримський, М. Грушевський. Усе це разом навертало будь-яку творчу людину в урівноважений ритм, сприяло самозаглибленню, реалізації свого індивідуального природного єства. Прикметно, що створити в Києві філію харківського «Плугу» з першого разу не вдалося, у квітні 1922 р. до неї лише формально зараховували Г. Косинку, Т. Осьмачку і Я. Савченка, тобто письменників, що писали про тодішнє село. Ще показовіший факт: Г. Косинка зігнорував цю організацію й пізніше. Так, у журналі «Плужанин» він ніколи не друкувався (хіба що в «Селянці України» вийшли «За ворітьми» і «Мати»). Коли в 1924 р. київська філія «Плугу» була таки утворена і її очолив С. Щупак, Г. Косинка вже належав до попутницької «Ланки»...

До Києва він приїхав із мрією про навчання. Однак хлопцю з бідної селянської родини спочатку довелося заробляти собі на прожиття - він чистив черевики перехожим на вулиці. Невдовзі пощастило більше - влаштувався кур’єром-реєстратором у земській управі. Одночасно відвідував «вечірні гімназіальні курси», після успішного закінчення яких одержав право вступу до вищої школи. Проте революційні події та національно-визвольні змагання унеможливили швидке втілення юначої мрії в життя. Лише в 1920 р. Г. Стрілець-Косинка потрапив до Київського інституту народної освіти. Одним із його викладачів був тоді професор М. Зеров. Г. Костюк у своїх мемуарах «Зустрічі і прощання» згадує про такий курйозний випадок:

Було то якраз після виходу в світ збірки новел «Заквітчаний сон», про яку говорили і в студентських аудиторіях. Г. Косинка прийшов складати іспит із теорії літератури. На запитання М. Зерова про особливості новели як жанру правильно відповісти не зміг. Професор оцінки принципово не поставив, за студентом так і залишився екзаменаційний борг, бо невдовзі він навчання залишив...

Химерний пореволюційний час, матеріальна скрута, побутова невлаштованість - усе це в багатьох відбирало можливість здобути системну освіту, однак аж ніяк не зменшувало спрагу до знань, навпаки - багато хто з того покоління тягнувся до книжок, займався самоосвітою з фанатичною наполегливістю. Близький товариш Григорія Михайловича Тодось Осьмачка згадує про те, як настирливо він займався самоосвітою, зачитувався творами Екклезіаста, Бодлера, Байрона, Гайне, Гете...

У 20-30-ті роки Г. Косинці довелося працювати у редакціях газети «Вісті Київського губернського революційного комітету», журналів «Нова громада», «Всесвіт», видавництвах «Маса», ДВУ, на радіо, відповідальним секретарем ВУФКу (Всеукраїнського фото-кіноуправління), редактором Київської кінофабрики, директором Харківського та Київського радіокомітетів. Він цікавився народною творчістю - збирав фольклор. Розумівся на музиці, театральному та образотворчому мистецтві. Як згадує дружина Тамара Мороз-Стрілець, у 1922 р. був запрошений до організаційної групи журналу «Мистецька трибуна», до якої входили ще М. Вериківський, Л. Курбас, Г. Нарбут, О. Дейч, Д. Загул та ін. На початку 30-х років, як і багато його колег, задля заробітку зайнявея перекладацтвом. За свідченням дружини, Г. Косинка здійснив переклад українською «Мертвих душ» М. Гоголя, які вийшли в Харкові, вже по смерті автора, в 1934 р., звичайно, без його імені.

Прикметно, що Г. Косинка дебютував у київській газеті «Боротьба», яка була органом Української партії соціалістів-революціонерів (есерів). Після її розколу, з серпня 1919 р. вона стала називатися Українською комуністичною партією (боротьбистів). До неї належали відомі політичні діячі, письменники Г. Михайличенко, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, М. Яловий, А. Любченко та ін. Формально він не був членом цієї партії, але, очевидно, поділяв її політичну платформу, яка поєднувала соціалістичну ідею з національною. У її програмі, зокрема, зазначалося, що вона є революційно-визвольною партією трудових мас і партією відродження української нації. Симпатизували боротьбистам і письменники П. Тичина, М. Івченко, К. Поліщук, Д. Загул, М. Яловий, М. Сріблянський та ін. - на сторінках газети періодично з’являлися їхні твори. З початку 1919 р. газета виходила під керівництвом Г. Михайличенка, В. Еллана-Блакитного і Б. Камкова (члена ЦК партії). З ким із них Г. Косинка підтримував ділові контакти упродовж року, поки що не встановлено.

Загалом же «Боротьбі» він пропонував нариси та фейлетони («Малюнки життя», «3 робітничого життя» та ін.), підписуючи їх псевдонімом Косинка - за назвою польових квітів червоних косинців, які дуже любила його мама. 4 травня 1919 р. Там було надруковано і художній твір - автобіографічний етюд «На буряки». Його можна розцінювати лише як першу спробу засвоєння нового жанру, бо лише з кінця 1920 р. Г. Косинка буде активно публікувати свої новели та оповідання в газетах «Більшовик», «Вісті Київського губернського революційного комітету», журналах «Шляхи мистецтва», «Нова громада» та ін.

Помітною подією 1923 р., що мала один із найгучніших резонансів, була з’ява новел «Повстанці», «Проблема хліба», «Іван Босий» В. Підмогильного, «Анархісти» Г. Косинки, поезій Т. Осьмачки в кількох числах журналу української еміграції «Нова Україна» (№№ 1-6), що виходив під егідою В. Винниченка і М. Шаповала в Празі та Берліні. Гнівна відповідь із батьківщини не забарилася - у травневому часописі «Червоний шлях» М. Хвильовий, заховавшись за псевдонімом Король Стефан, зробив загальний огляд цих публікацій, визнаючи безсумнівну талановитість їхніх авторів, але й інкримінуючи їм хибність ідейних переконань. В. Підмогильний, Г. Косинка і Т. Осьмачка змушені були в цьому ж числі журналу пояснювати ситуацію, умотивовуючи друкування своїх творів за кордоном «надмірною підозрою, цькуванням і систематичною відмовою» публікувати їх в Україні, а також неправомірними закидами партійної критики. До конкретних «диктаторів літератури» у цьому колективному листі було зараховано, зокрема, В. Коряка і, як не дивно, В. Поліщука - недавнього члена літгрупи «Гроно» (до якої належав і Г. Косинка), зачинателя і сміливого втілювача авангардних стильових тенденцій, земляка й товариша В. Підмогильного, який надрукував його твір у «Вирі революції».

Хай би що там було, а постає, по-перше, закономірне питання - як твори українських письменників у 1923 р. потрапили за кордон? В. Мельник у 1989 р. дослідив, що Г. Косинка через посередництво М. Ірчана листувався з В. Винниченком, котрий і влаштував ті злощасні публікації. По-друге, сам факт з’яви творів у «буржуазній», «націоналістичній» «Новій Україні», звичайно ж, у майбутньому не сприяв Підмогильному, Косинці та Осьмачці. Хоча вже цього ж таки 1923 р. київське видавництво «Спілка» надрукувало другу збірку Г. Косинки «Заквітчаний сон», присвячену видатній артистці Марії Заньковецькій.

Сам же Г. Косинка за кордоном ніколи не був. Мав лише шанс у 1928 р. При Наркомосі була створена спеціальна комісія, яка мала розглядати питання поїздок українських письменників за кордон. Перевагу надавали тим, хто там ще ніколи не був, брали до уваги також художню якість їхніх творів. Восени 1928 р. до Німеччини і Франції мали відрядити М. Терещенка, І. Ле, В. Підмогильного і Г. Косинку, про що повідомлялося в «Літературній газеті». Косинка туди так і не потрапив, бо в нього перед самою поїздкою вкрали документи. За словами Т. Мороз-Стрілець, це була поширена в той час тактика не пускати за кордон, ніби й не відмовляючи. За кордоном тоді побували В. Підмогильний і А. Любченко, але була то поїздка до Праги.

Інша комісія - Військова колегія Верховного суду СРСР - у грудні 1934 р. ухвалила вирок, за яким 28 чоловік були розстріляні як контрреволюціонери і терористи-білогвардійці. Серед них відомі письменники Іван і Тарас Крушельницькі (сини А. Крушельницького), Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій. Звичайно, у ті страшні репресійні роки іноді якийсь випадок рятував або ж навпаки - губив людину. Однак стосовно Г. Косинки напрошується думка: певно, все в його житті, зокрема й громадянська позиція, складалося саме так, що його знищили одним із перших. Взагалі він був досить сміливою, безкомпромісною людиною, на чому наголошували його сучасники, зокрема і Г. Костюк, він ніколи не втрачав бадьорості духу, не боявся під час публічних виступів говорити правду. Так, Ю. Лавріненко пише, що останній його виступ був у Будинку літератури в Харкові після доповіді І. Кулика, до речі, російською мовою:

Косинка зацитував відомі слова «Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое» (з М. Некрасова), - сказав, що в даних умовах справжня творчість неможлива. Зала завмерла від страху: кінець промови комуністи вкрили погрозами, а гальорка аплодувала. Григорій Косинка в колі сучасників, або Історико-літературознавчі етюди. Найпершим, під чий вплив потрапив молодий Г. Стрілець, був рідний дядько Калістрат Анищенко (1885-1929). Він мав непросту біографію, що, напевно ж, захоплювала романтичного юнака. По-перше, був відрахований з Казанського юнкерського училища за «політичну неблагонадійність», зокрема за участь у соціалістичному бунті, покарання відбував у штрафному батальйоні, звідки втік, переховувався від переслідування поліції на Кавказі, у Тбілісі. Там познайомився з А. Деретелі, пізніше з ним листувався. По-друге, був учасником Першої світової війни. Крім цього, дядько був ще й письменником, друкувався. Потрапивши в пореволюційний час до Києва, К. Анищенко вступив до Інституту зовнішніх зносин, вивчав кілька іноземних мов. Переїхавши до Москви, продовжував займатися українською літературою, став членом організації СІМ (Село і Місто), що об’єднала українських письменників, які жили в Росії. Він видав кілька збірок оповідань і повістей, чимало з яких мали антимілітаристське спрямування. В останні роки дядько жив у Харкові. Починаючи з 1917 р., племінник активно з ним листувався. Перша збірка його оповідань з’явилася в 1918 р. - на той час Г. Косинка як письменник лише спинався на ноги, отож їхнє спілкування можна розцінювати як діалог між учителем і учнем.

Нещодавно в журналі «Вітчизна» опубліковано кілька листів К. Аншценка до Г. Косинки. 3 них можна зробити висновок про те, як ретельно дядько стежив за творчими кроками Григорія, як делікатно і компетентно скеровував його на шлях ефективного пошуку. Ці листи розкривають цікаві факти, деталі, що суттєво доповнюють творчу біографію Г. Косинки. Наприклад про те, що починав він із поезії. У березні 1917 р. К. Анищенко, очевидно, відчувши перспективність таланту племінника, радив йому облишити ці свої «упражнения в поэзии», а також «увлечения событиями» (малося на увазі участь у політичних подіях) і зайнятися ділом, тобто писати прозу. Він також застерігав від занадто вільних польотів фантазії («Держись-но грішної земельки! І - реалізуй свої «фантазії». Бо коли їх маєш, та не даєш ладу, то хтось може подумать, що їх і зовсім немає...»).

Прикметним фактом є й те, що в 1928 р. Г. Косинка ознайомився з «Історією Русів», глибше зацікавився історією України. Дядько схвалив це, але закликав до критичного погляду на все, «хоч би нам підносили його найбільші авторитети». Як згадують сучасники, Григорій завжди був самостійним у власних поглядах, оцінках. Стосовно ж літературної критики, що нападала на митця, - радив на неї не звертати уваги зовсім, називаючи її «морально-розумовим мотлохом»:

Мусиш іти власного стежкою, керуючись власним, нутряним компасом та пильно вдивляючись у життя. Цим досягнеш того, що ти не ходитимеш на мотузку...

Саме К. Анищенко постійно навертав Г. Косинку на більші жанри - повість, роман чи драму, вважаючи малу прозу перехідним етапом. До речі, п’єсу-сатиру «Червоні жучки» Григорій уже пробував таки писати в 1922 р., про що довідуємося з його листа до М. Івченка, навіть відіслав її до редакції «Шляхів мистецтва». У 1929 р. Г. Косинка, вже відомий і популярний письменник, напише статтю про творчість К. Анищенка.

Думаю, що на становлення і самоствердження Г. Косинки як митця в тогочасному мистецькому контексті все ж найбільше вплинуло його членство в елітних київських угрупованнях 20-х років «Гроно», «Аспис», «Ланка»-МАРС. Воно дало йому можливість постійно перебувати в атмосфері модерністичного розуміння іманентної природи і завдань літератури як мистецтва слова, української літератури як складової й рівноправної частини європейського культурологічного простору, як справді естетично нової сходинки художнього освоєння і відтворення пореволюційної дійсності, як специфічного інструментарію пізнання й вираження природи людської душі.

Особливо пощастило, коли він у 1920 р. приєднався до щойно створеної з ініціативи поета В. Поліщука літературно-мистецької групи «Гроно», до якої ще ввійшли письменники М. Терещенко, Д. Загул, Гео Шкурупій, П. Филипович, а також художники А. Петрицький, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Кирнарський та ін. Це об’єднання талановитих митців через свою неоднорідність проіснувало всього один рік, однак на подальшу творчу долю кожного, безперечно, наклало специфічний відбиток. У його програмному маніфесті наголошувалося на типовій для всіх тодішніх угруповань меті - знайти новий шлях у мистецтві, «який би відповідав духовній структурі нашої доби великих соціальних рушень». Однак найголовніше, що «гронівці» вважали мистецтво специфічним інструментом духовної комунікації, а не ідеологічним чинником і носієм. У їхній програмі, зокрема, підкреслювалося: мистецтво «повинно бути засобом для передачі почувань від людини до людини, бути мостом між їх душами... поза межами місця і часу», а якщо це так, то «мистецтво повинно бути зрозуміле для якнайширшого загалу».

Стосовно ж популярних у київському мистецькому середовищі стильових тенденцій, то «гронівці», не надаючи переваг жодній течії, вибрали «гармонійний синтез» окремих тенденцій імпресіонізму і футуризму. У першому вони вбачали можливість передачі «психологічно-суб'єктивного» в мистецтві, у другому - «об’єктивно-колективного», тобто такого поєднання художніх засобів і прийомів, які відповідали б «гармонійному сполученню» індивідуума з колективом. До речі, ця проблема актуалізувалася на початку 20-х років (згадаймо статтю «Творчість індивідуума і колектив» Ю. Меженка, надруковану 1918 р. в журналі «Музагет»), а з середини 20-х вона постала вже на повен зріст. Група встигла видати збірник «Гроно», який відповідав цим пошуковим програмним настановам. У ньому поряд із віршами В. Поліщука, М. Терещенка, Д. Загула, П. Филиповича, прозою Гео Шкурупія, М. Любченка було вміщено імпресіоністичні новели Г. Косинки «Мент», «За земельку», «Під брамою собору». У всіх цих творах акцентувалося на психологічних, почуттєвих гранях людського співжиття, а не пореволюційних політичних чи соціальних проблемах.

Усе ж група була дуже неоднорідною, кожен із митців шукав власний шлях самовираження, тому вона проіснувала недовго, до 1921 р. В. Поліщук спробував на практиці продовжити розпочате - підготував і видав у Катеринославі (тепер м. Дніпропетровськ) збірник «Вир революції», до якого новели Косинки вже не ввійшли.

Однак потреба не стільки об’єднання, як гуртування елітних творчих сил і зусиль у «непманському» Києві не зникала. Вже 1921 р. тут утворилася організація «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів») на чолі з М. Семенком. До неї з «гронівців» увійшли Гео Шкурупій і М. Терещенко. З кінця 1923 р. на мистецькому горизонті з’явилося угруповання «Аспис» («Асоціація письменників»), що об’єднало письменників різних літературних поколінь (Л. Старицьку-Черняхівську, Н. Романович-Ткаченко, М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича, Д. Загула, В. Підмогильного, Г. Косинку, Б. Антоненка-Давидовича та ін.). Проте дуже скоро з нього виокремилися «неокласики» і в 1924 р. - угруповання «Ланка» (Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Марія Галич), естетичною метою якого було поєднати класичну традицію з новими, модерними тенденціями. У 1926 р. «Ланка» переформувалася у групу МАРС (Майстерня революційного слова), куди ще приєдналися Д. Фальківський, Б. Тенета, І. Багряний, В. Ярошенко та ін. Власне, за мистецькими цілями, модерністичною природою естетичної свідомості група МАРС була подібна до харківської ВАПЛІТЕ, вона й самоліквідувалася того ж 1928 р.

Майже всі члени «Ланки»-МАРС мешкали в центральній, історичній частині Києва. Скажімо, родина Є. Плужника - на вул. Прорізній, В. Підмошльного - на вул. Володимирській, а Г. Косинки - у трикімнатній квартирі батьків дружини у флігелі Софійського собору, де зараз можна побачити меморіальну табличку. У його помешканні вони часто й збиралися - обговорити останні мистецькі події, прочитати нові твори, а то й просто поспілкуватися. Вони відкрито не протистояли більшовизмові, але й не стали його апологетами - позиція їхня була попутницькою, витриманою в дусі «неокласиків». Тодішня харківська преса зафіксувала конкретні свідчення їхньої спорідненості: «Улаштовувалися спільні виступи у ВУАН і на цих виступах Косинчина «Зелена Ряса» читалася разом з «квітоньками й зіроньками Филиповича». Так писав Б. Коваленко, завершуючи тезу вбивчим резюме: «Ці виступи публіці не подобались, бо хотілося «ідеологічного підходу». Звісно, на таких вечірках були й «літературні антиподи». Так, інша, київська преса повідомляла, що асоціація «Ланка» за зиму 1924 р. провела три вечірки (в Академії наук, в Інституті народної освіти і в Губпартшколі), які зібрали велику аудиторію і мали «безперечні симпатії публіки».

Члени «Ланки» - МАРС пріоритетною вважали високу якість, культуру художнього письма, можливість вільного вияву індивідуального таланту. Звісно, подібні тези їхньої платформи не відповідали постулатам більшовицької ідеології, тому і їхня творчість цостійно була під прицілом офіційної, тобто партійної, критики, виділялася як «специфічно інтелігентська», аполітична література, ворожа радісно-оптимістичному сприйманню життя, актуальним завданням пролетаріату, основній меті революції.

Так, уже перша книжка оповідань Г. Косинки - «На золотих богів» (1922) за «шовіністичну ідеологію», «бандитські теми» мала від неї негативну оцінку. Його звинувачували в песимістичній настроєвості, у невмінні побачити в пореволюційній дійсності «зародки нового комуністичного світу» тощо.

Тодішня ж неофіційна критика сприймала творчість Г. Косинки в цілому позитивно. Зокрема, вже в 1927 р. М. Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова». На той час і М. Зеров досить високо оцінював творчість новеліста. В оглядових статтях він писав:

Оповідання Косинки являють із себе одне з найпомітніших літературних явищ в обсягу прози. В них багато тонкої і влучної спостережливості, велика доза художньої безпосередності і прямоти. Мова у Косинки сильна, імпресіоністична.

Риси імпресіоністичного стилю помічали й інші тодішні літературознавці. Але цей художній напрям у 20-х роках не користувався прихильністю науковців і критиків, у кращому разі розцінювався як перехідний, тимчасовий етап. Скажімо, досить поважний метр тодішнього літературознавства Ф. Якубовський називав Г. Косинку «останнім епігоном імпресіоністичної манери», підкреслюючи, що він епігон досить сильний, бо «розвиває далі те, що було в Стефаника, Васильченка, почасти Коцюбинського, й розвиває вже тоді, коли нова соціальна тематика просто йде проти цієї манери в українській літературі». Ця думка навряд чи є такою вже слушною, бо епігон навряд чи може розвивати традицію далі. Висновок же про те, що творчість Г. Косинки - це не лише «деформація народницької концепції», а її завершення, нині видається вартим уваги. Г. Косинка підхопив естафету в Стефаника й поставив великий модерністичний знак оклику біля образу українського селянина. Інша річ, що той знак був затертий до невпізнання в репресійні роки.

До речі, відомо, що між Г. Косинкою і В. Стефаником були досить теплі стосунки, які вони підтримували листовно. Т. Мороз-Стрілець згадувала, що в той день, коли приходив лист від «найвпливовішого на молоду генерацію сучасних письменників» майстра, Григорій «ходив іменинником, прагнув якнайшвидше поділитися радістю з товаришами». Зустріч їхня так і не відбулася. У 1928 р. В. Стефаник мав приїхати в Україну, навіть була створена спеціальна комісія. Однак польська влада його в Україну не пустила. Шкода, звичайно, хоча навряд чи якісь особливі зміни відбулися б. Як засвідчує історія, більшовизм усе витлумачував на свою користь. Згадаймо, як ідеологічно витрактовувалася творчість В. Стефаника в радянські часи. Тоді про специфічні риси його індивідуальної манери говорилося лише принагідно. Але повернімося до заявленої паралелі «Стефаник - Косинка».

Обидва писали про «вічного» українського селянина, що не заперечувало їхній модернізм, який полягав насамперед у «способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти» (І. Франко). Як В. Стефаник відійшов далеко від етнографічного побутовізму, так і Г. Косинка від «художньої імітації української пореволюційної дійсності». За стилем вони, безперечно, різні: Стефаник - це зразок експресивної виражальносгі, вибух-крик, розпач-випробування людини в екстремальній ситуації. Косинка - це наголос на імпресіоністичній настроєвості, описовій споглядальності. Однак обидва, відповідно до свого матеріалу, є своєрідними поетами «найглибших глибів душі», зовнішній змістовий пласт для обох - лише естетичний матеріал, на якому вирізьблюються чуттєві, настроєві «взори», порушуються загальнолюдські вічні проблеми і мотиви.

Характерно, що ці проблеми зумовлені певними реаліями. У В. Стефаника це майже містичний зв’язок людини, українського селянина зі своєю праматір’ю землею, з якою він залишається сам на сам. Його людина - завжди детермінована своєю фатальною самотністю, індивідуальним вибором, який відбувається в контексті межової грані буття і відповідно до напруженого внутрішнього стану.

Так само аполітичний і позаідеологічний Г. Косинка. Сучасна йому критика, що орієнтувалася на класові оцінки, недарма дорікала письменникові за ідеологічну невизначеність, як писав М. Зеров, брак «ідейного стержня, на який би він міг нанизати свої спостереження». У нього події революційної та пореволюційної української дійсності - лише зовнішнє тло, поверхневий змістовий пласт та умовно виписана ситуація, на якій письменник-модерніст вибудовує візії-апробації таких психологічних чи філософських понять як добро і зло, мттєве і вічне, життя і смерть, любов і ненависть тощо.

На відміну від наскрізного трагічного Стефаникового песимізму, що завжди межував із внутрішнім бунтом людської душі й у кожному випадку проявлявся відповідно до його потужності, світогляд Г. Косинки є вітаїстично-трагедійний. Він репрезентує покоління «трагічних оптимістів» - українських модерністів 20-х років. Його людина уособлює українського селянина, розгубленого на роздоріжжі пореволюційного вибору, заблудлого в хаосі нового світу, що наступає, власне детермінованого цими зовнішніми обставинами. Вона пов’язується з цими обставинами також майже містичним зв’язком. Очевидно, на світогляді Г. Косинки, як і Тичини, Хвильового, позначилися антропософські тенденції. Однак його герой керується вселюдськими, вічними, вартостями, що стають для нього своєрідним чинником власного вибору: радість життя («В житах»), милосердя чи зло («Серце»), синівські почуття, прагнення порушеної гармонії («Мати») тощо.

У новелах «На золотих богів», «Політика», «В житах», «Мати», «Серце», «Змовини» та ін. найрельєфніше виділяються вселюдські мотиви, проблеми, що свідчать про вихід митця у сферу модерністичної умовності й узагальнення. У них також спостерігається поєднання найголовніших тенденцій прози малих жанрів, прикметних для свого часу. Зокрема, рух від узагальненого образу робітничо-селянської маси («В хаті Штурми», «Сходка», «На золотих богів») до індивідуалізованих героїв («Анархісти», «Циркуль», «Змовини», «Серце», «Фавст», «Гармонія»); від ліричного самовираження («Заквітчаний сон») до сюжетної нарації тощо. Український селянин у Косинки постає в різних іпостасях. Кожен його персонаж обдгоює свою правду («політику»), живе у своєму морально-етичному вимірі. Однак автора цікавить насамперед людина як така в новому для неї світі: складна, часом неприваблива, духовно обмежена, розгублена і слабка. Скрізь Косинка - тонкий психолог, «людський матеріал» для нього є естетичним матеріалом. Світ його героя - несправедливо-жорстокий (як у новелах «Серце» чи «Політика»), але водночас прекрасний і неповторний щомиті, яку прозаїк фіксує й естетизує («Місячний сміх», «В житах», «Заквітчаний сон») крізь призму бачення героя, за яким ховається сам автор. Кожна новела - певний настрій і певний тон, і ритм, і перевага того чи того кольору, але й окрема проблема стану, вибору.

Л-ра: Дивослово. – 2005. – № 10. – С. 18-24.

Біографія

Твори

Критика