Героїчний епос Олега Ольжича
Юрій Ковалів
Міцно злютовані, переважно ямбічні строфи, що нагадують когорти римських легіонерів, підкреслена дисципліна художнього мовлення лаконічних, наче кутих з бронзи, ощадних у тропах віршів Олега Ольжича — автора трьох збірок («Рінь», 1935; «Вежі», 1940; «Підзамчя», 1946 — посмертно), перевага, здавалось би, холодного інтелекту над екстатичним піднесенням — усе це, за першим враженням, асоціюється із прикметними ознаками київської «неокласики», що, безперечно, справляла на нього вплив, чого він сам і не приховував. Власне, в такому напрямі міркував В. Державин, а слідом за ним і М. Неврлий, поціновуючи доробок поета, передовсім артистичне «Підзамчя».
Однак при глибшому прочитанні ліричної спадщини О. Ольжича щойно названі первні виявляються маловизначальними для неї, насиченої енергією такої вибухової сили, якої не годні витримати жодні «неокласичні» (чи класицистичні) нормативи, котрі, як доводить Ю. Шерех, зорієнтовуються на викінчену симетрично-врівноважену систему, на раціоналістично-об'єктивістське світосприймання, на пластичну довершеність і досконалість «безрушної» форми». Принаймні, у вірші «Рінь» (програмовому як для однойменної збірки, так і для всієї творчості поета) у глибинах локально згармонійованого сюжету, що немовби складається із щільно припасованих камінних мас, нуртують внутрішні непогамовні течії, ладні щомиті розчахнути її супокійну видимість, розірвати її потоком світотворчої пристрасті, явити «силу вод рвучку Та різкість вітру, що над ними віяв». Недарма критика міжвоєнного двадцятиліття вбачала в «Ріні» «не мертве каміння, але вислід борні в природі». Подібний вибуховий пуант спостерігається також у багатьох віршах «Підзамчя» («Голландський образ», «Диліжанс», «Пророк» та ін.).
Де пульсує лірична стихія, там годі шукати врівноважену довершеність раціональної логіки чи класицистичних еталонів, бодай у «неокласицистичному» варіанті. Особливо це помітно у збірці «Вежі», перейнятій гарячим диханням української сучасності, імпресіоністичними спалахами почуттів, позначеній неприхованою тенденційністю риторичних формул-гасел, де подеколи вириваються за межі поезії. Уже під впливом такої лірики М. Неврлий трактував О.Ольжича «революційним романтиком», тобто в площині, цілком протилежній до «неокласичної». Справді-бо, поетичні інтонації О. Ольжича подеколи (не тільки у «Вежах») охоплюються стрімкими повівами романтизму, нагло розмикають симетрично-врівноважений світ у новий, досі не освоєний простір, у безмежну далину («Ми подолаєм знов...») чи «синю далечінь» («Присвята»), яка щоразу конкретизується новою далиною, котру випадає завоювати («Готи», «Вечір. Я дивлюсь на скелі...», «Вчора лишились за нами...» та ін.) людям «з серцями мідяними», що мають «душі дзвінко-стрункі та тіла пружні». Попри відверту ідеалізацію героїки та архаїки («Наче з духа стріла, побіжить Бородатий дикун до човна» або: «І вогкий вітер дужими грудьми Співає на моїм мечеві») у його доробку вчувався свіжий для вітчизняної, переважно інтравертованої лірики «експансіонійський» (у позитивному значенні) пафос, виповнений вольовими імперативами, силою яких Т. Шевченко, І. Франко й особливо Леся Українка намагалися поборювати інерцію дезінтегрованої української душі.
Сумнівно, проте, О. Ольжича зараховувати до романтиків, якою була, скажімо, Олена Теліга. Він умів приборкувати потужну ліричну стихію в чітких берегах вольової думки, швидше «накладав» романтичні принципи на класицистичні еталони, анітрохи не турбуючись їхньою сталевою специфікою, навіть виклично нехтував «літературною «манерою» взагалі». Мабуть-таки, недоречно екстраполювати окремі, слушні для кожного конкретного випадку сегменти Ольжичевого стилю на його цілісний вигляд. Поет тяжів до органічного синтезу традиції та модернізму (хоч не визнавав авангардизму), прагнув поєднати інтелектуалізоване діонісійство представників «празької школи» (умовна назва) з вітаїстичним аполлонійством «неокласиків». А втім, чільне місце в мистецтві (та й у житті) відводив сильній, незалежній творчій особистості, здатній самотужки торувати свій шлях, котрий би не нагадував будь-чий. І насамперед заперечував ті «розслаблювальні» стилеві тенденції, які були йому добре відомі, передовсім символізм свого батька О. Олеся: на противагу його «співучій лірйці», як спостеріг У. Самчук, «хотів бути» іншим — «маломовним, простим, кам’яним». («Цитаделя духа»).
О. Ольжич уже тим, що не припускав ототожнення самоцінного «я» з відмінним «я», різниться від класицистичного типу, він не дозволяв собі розчинитися в «ми», але ніколи й не відмежовувався од нього, навпаки — прагнув запліднити егалітарну масу «аристократизмом духа», вивищити її до справжнього людського покликання, що, власне, було характеристичним для «празької школи», представників якої Д. Донцов небезпідставно назвав «трагічними оптимістами», народженими «апокаліптичною епохою», знаходив у їхніх поезіях «особливу філдософію життя». Яку саме, — над цим питанням замислювався й О. Ольжич (як і Є. Маланюк, О. Теліга чи Ю. Липа), переконаний, що «Україна в тогочасній Європі складала окрему психологічну область», що «відрубність» української поезії (зокрема «празької школи») «супроти московської» і навіть світової полягала у відсутності песимізму, зумовленій докорінним переглядом причин катастрофи визвольних змагань 1917-1921 років, ревізією демократичного «іміджу» українського народу. Цей трагічний для вітчизняної історії період О. Ольжич назвав «великою гранню і межевим каменем», звідки проростала «духова суверенність» та героїчний ідеал пробудженої нації. Митці, відірвані од рідної землі, зважилися піднестися «до висоти історіософічного охоплення та справжнього патосу у вислові основного двигуна — національно-державної ідеї», покликалися життям формувати новий тип українця з виразно націоцентричною свідомістю.
Відтак визрівала дуже важка проблема адекватного стилю еміграційної літератури — адже постала мить, коли, за словами О. Ольжича, «ідеалістично-волева духовність творитиме мистецтво великого пориву, наскрізь активне, спрагнене монументального, динамічне та експресивне». Тут же, аргументуючи свою концепцію, поет опирався на досвід класицизму, романтизму та експресіонізму як основу інтеграції стилю «героїчної доби, героїчного мистецтва». Мовилося передовсім про історіософічну лірику «пражан», що з’явилася не лише на підставі відродження етногенетичної пам’яті. О. Ольжич, як і Ю. Дараган, Є. Маланюк чи Ю. Клен, творив героїчний епос, якого часто бракувало українській музі, зосередженій переважно на оплакуванні невідшкодованих втрат, катастроф та сирітської долі. Однак автор «Ріні» переймався не тільки козацькими («Р.Б. 1668», «Зимовник» та ін.) і києворуськими («Данило», «Давнім трунком» та ін.) мотивами. Він заглиблювався у значно віддаленішу, знайому йому як археологу, минувшину, коли тільки-но зароджувався процес етнічної консолідації народностей. Власне, то був період «військової демократії», що правив за вирішальний чинник у розвитку героїчного епосу, котрий на противагу попередньому культурному першопредку, генетично пов’язаному з архаїчним етнологічним міфом, приніс ініціативу активної особистості, її емансипацію особистісного аспекту, незважаючи на ще домінантну понадперсональність. Така «героїчна духовість» викликала в О. Ольжича неабиякий інтерес передовсім тим, що в ній, власне в епічному світі, розкривалася субстанційна цінність людської індивідуальності та колективу як рівновеликих понять, не відомих ні класицизму, ні романтизму, означала «стремління до національного й особистого ідеалу, де почування одиниці й загалу лупаться в ім’я спільноти (заперечення колективізму, індивідуалізму, лібералізму та, в літературі, «мистецтва для мистецтва»). «Я», переходячи в «ми», не втрачало своєї сутності, що, зокрема, властиво українській ментальності (цикли «Камінь», «Бронза», «Залізо», опубліковані 1932 р. у редагованому Д. Донцовим часописі ЛНВ, поезії «Ріні», як, принаймні, вірш «Ми жали хліб...», присвячений Л. Мосендзу, та ін.). Цього вимагала естетика героїчного епосу.
Очевидно, в такому напрямку слід шукати стилеве ядро історіософічної лірики О. Ольжича (та й «празької школи»), що живилася енергією героїки чину як естетичної категорії, перейнятої пафосом вольових імперативів. Вогнища, напади, оборони, постійне чуття очікуваного бою, перебування на грані життя і смерті, дійсність, яку виповнюють «криваві ножі, блискучі списи», ситуації, коли зникають безвісти вчорашні переможці («Гали»), лицарське ставлення до оборонців («Вчора лишились за нами...»), — такою постає історія у збірці «Рінь», засвідчивши суворим стислим віршем прихід нового віку героїв», які ще здебільшого разом з ліричним героєм переживають ініціаційну стадію переходу з однієї якості (архаїчної) в нову — епічну. При цьому античні мотиви «Новобранець», «Пройшли пурпурні фінікійські дні...», «Ганібал в Італії» та ін.) не виокремлюються з-поміж здебільше «варварських» сюжетів.
Минувшина, як така, не вельми цікавила О. Ольжича — за фахом археолога («Моє заняття в музеї нагадує мені доєння єгипетської (з біблійних, худих) корови»), ні будь-кого з «празької школи». Пружна парабола епічного часу його історіософічної лірики зміщувала надусюдні історичні площини в сучасність «трагічних оптимістів», зазнаючи посутнього утеперішнення та змістовно збагаченої перспективи. Для О. Ольжича, котрий поділяв теорію циклічного розвитку (не так Шпенглерову, як Овідієву), досить важливими виявились культурно-історичні форми, що витворювали онтологічну цілісність світу як основу історичної націотворчості та духотворчості, означену трансцендентним характером на противагу лінійним національно-технократичним тенденціям. Абсолютизуючи духову традицію, поет відшукував ключ до осмислення морфології культури, розгорненої в «одвічний почварний колобіг»:
Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.
Золота на світанні, за дня — вітряно-срібляна,
Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах,
І застигле залізо вночі, у холодних туманах.
О. Ольжич зважився на виклик невмолимому Хроносу («Згризає час суворо-мовчазний Граніти легендарної епохи»), вважаючи своїми сучасниками епічних героїв минувшини на порозі «мужньої чистоти залізного віку», на який ступила генерація поета, аби «в грізні дні залізної розплати В шинелі вмерти від гранати», засвідчуючи незнищенність героїчного духу та ідеї Слави — національного архетипа героїчного призначення людини. Саме «Вежі» фіксували вже не передчуття, а прямий вислів цієї доби, інспірованої українською дійсністю. Героїчний епос віднаходився тепер не в минувшині, а творився безпосередньо на очах (драматична поема «Городок. 1932», написана під враженням страти В. Біласа та Д. Данилишина, чи цикл «Незнаному воякові»), визначав стиль творчості й життя «празької школи», деякі представники якої входили до складу Української націоналістичної молоді та Подєбрадської легії українських націоналістів, що була однією з баз заснування ОУН та згодом брала участь у боротьбі з німецькими окупантами в складі похідних груп. О. Ольжич входив до складу ПУН, керував Культурною референтурою, а в роки війни, після арешту А. Мельника, незадовго до героїчної смерті очолив цю організацію.
О. Ольжич, як і О. Теліга, усвідомлював свою місію в розбудові націотворчих чинників не як накинену ззовні повинність, а як внутрішнє переконання, тому поринав у політику, не олітературюючи її та і не сподіваючись од неї «ні щастя, ні долі», хоч визнавав над собою «велику владу» цієї «особи з породи Богів!»
Така вже доля українського письменства, змушеного віддавати свою енергію неструктурованим позалітературним сферам. Не минула вона й О. Ольжича, який визнавав, що саме поезія поставала для нього «справжньою пристрасною любов’ю». Тому він з пієтетом утаємниченого ставився до мистецтва, доводив, що воно не терпить насильного втручання, що його джерелом є не що інше, як «творча воля інтерпретувати й формувати світ [...] згідно зо своїм «Я», обстоював, як і Є.Маланюк думку, що соціальна заангажованість не повинна узалежнювати талант, котрий по-справжньому «служить» суспільству, лише вільно розвиваючись. О. Ольжич намагався подолати штучну опозицію «література — суспільство», про що мовиться, зокрема, у вірші «Робітня»; в його щільній метафоричній тканині семантична стрілка поволі переводить думку від «прямокутника матового шкла» (епіфора «дня») до внутрішнього, сутнього, глибоко потаємного, але автор вольовим рухом зупиняє «прозору радість творчого спокою» перед чуттям обов’язку, перед гарячою хвилею трагічного поклику, що затопила душу поета «лезами сурем». Найповніше ця, найболючіша для українського письменника проблема прозвучала у збірці «Підзамчя». Одинадцятьма віршами, що увійшли до її складу, О. Ольжич у щасливу мить творчого осяяння несподівано «вибухнув» упродовж кількох днів у січні 1941 року. («Цитаделя духу»). У сув’язі простих, невишуканих слів, які щільно заповнюють артистичні мініатюри, викрешується точна й свіжа думка, коли те ж саме явище сприймається водночас, як інше («Яблуня на горі», «Голландський образ», «Сонна Венус», «Диліжанс» та ін.), лишаючись при цьому самим собою, загострюється драматична ситуація — «відсутньої присутності»: «Іди, тебе немає», — хоч насправді — все не так, відбувається зміщення онтологічних площин та свідомості. Чи не тут найповніше втілилися роздуми О.Ольжича про призначення митця, покликаного займатися революційною діяльністю і водночас не втрачати художньої сутності, цілісності своєї натури, не вдатися до потворної офіроманії...
Тут проступають ознаки героїчного епосу людського духа, а героїзм, як спостеріг В. Державин, «в поезії Ольжича вільно обраний і вільний від усякого розрахунку...» («Цитаделя духа»).
«Доба жорстока, як вовчиця» випробовувала характер української лірики, зумовлювала, зокрема, високу міру лаконічної строгості Ольжичевих поезій, позначених карбом трагічного світовідчування та могутньої волі до життя, позбавлених велемовності. Відтак малий віршований формат, котрий за силою сюжетної сконцентрованості та ліричної напруги уподібнюється до новелістичного жанру, постав невипадково.
Навіть у більших за обсягом творах «Веж» віршований потік часто зв’язується в міцні смислові вузли, що набувають якості містких імперативних афоризмів («Державу не твориться в будуччині, Державу будується нині», або «Захочеш — і будеш! В людині, затям, лежить невідгадана сила», або: «Шкодуємо тільки, що вмерти Удруге не зможемо ми!» тощо).
У нерозслабленій ліриці О. Ольжича Олена Теліга вбачала риси нового українського покоління, сформованого за умов еміграції, перейнятого високою націотворчрю ідеєю, що має твердий спадкоємний грунт та намагання диференційованого осмислення минувшини, яку треба шанувати, та «не всю», рішуче в ід кидаючи «традиції духовного жебрацтва». Таких же переконань дотримувався й О. Ольжич. Обстоюючи потребу «загальної переоцінки спадщини», «піднесення вартісних і виелімінування шкідливих її складників», він був противником фільтрування вітчизняної літератури та культури. Йшлося передовсім про подолання комплексів питомого українського кордоцентризму з його сегментами щирого ліризму, надзвичайної чутливості, глибокої совісності, не кажучи про ознаки сумнозвісного «малоросіянізму», позначеного карбом «боязких форм», недостатньої раціонально-вольової активності, спрямованої на опанування довкіллям (екстравертизм). Тому українська душа, незважаючи на її шляхетну вдачу, духове багатство, незрідка виявлялася беззахисною перед зовнішніми безцеремонно-експансивними силами. Найвагоміше значення «празької школи» полягало в створенні психологічної бази для інтеграції національно зрілої особистості, яка спромоглася інтелектуалізувати безмежний кордоцентризм української ментальності, ввести його в тверді береги цілеспрямованого життєдіяння, що набувало форм героїчного епосу. «Філософія серця» поставала в новій якості, еволюціонувала до «філософії чину». О. Ольжич — один із центральних «двигунів» цього яскравого духу. Перейнятий тонкими історіософічними візіями і гострим чуттям сучасності, він витворював довкола себе потужне поле «аристократизму духа», суворого епічного стилю», хоч міг бути і ніжним, але жодного разу — сентиментальним («Акваріум», «Маленька кузька, кола по воді...», «Алябастер», «Пороша», «Краса, розмріяна краса» та ін.), тому, що був переконаний: «І навіть любов твоя буде тверда, Як бронза, рубін і емалі»...
Лірика Олега Ольжича — пристрасний документ героїчного епосу українства, творцем і героєм якого був сам поет — цілісна, вольова й легендарна особистість, що свідомо виходила на шлях небезпеки задля незнищенних національних ідеалів.
Л-ра: Слово і час. – 1994. – № 6. – С. 7-12.
Твори
Критика
