«Відвага і любов самопосвяти»: Життя і творчість Олега Ольжича
Микола Ільницький
Ім'я Олег Ольжич — щось більше, ніж літературний псевдонім. Це радше одна з іпостасей щедро обдарованої природою особистості, що найповніше проявила себе у трьох галузях: літературі, науці, політичній діяльності, і відповідно кожна з цих іпостасей має своє ім'я: Ольжич, Кандиба, Кардаш. Одне з них — Кандиба — родинне, батьківське (хоч, власне, батько ввійшов у літературу теж під прибраним іменем — Олександр Олесь), Ольжич — літературне, Кардаш — підпільне...
Наша розмова передусім про Олега Ольжича, про поета. Та річ у тім, що людська особистість, в яких би віддалених сферах діяльності вона себе не шукала і не виявляла, залишається єдиною, і кожна з цих сфер якоюсь мірою вбирає у себе й інші, поєднує їх.
Принаймні в поезії Олега Ольжича постійно присутній погляд історика, археолога, що прагне «просвітлити» товщу століть і тисячоліть, шукаючи духовних витоків усього людства і власного роду-племені.А що довелося йому жити в добу жорстоку, коли з одного боку тоталітаризм сталінського режиму все тісніше стискав зашморг на шиї України, виморюючи її народ голодом та гулагами, а з другого гітлерівський фашизм готував їй долю життєвого простору для німецької нації, то небезпека для того, хто ставав супроти цих страшних сил, була смертельна. Життям заплатив за свій вибір і Олег: він був замучений фашистами в таборі Заксенгаузен під кінець Другої світової війни. У тридцятисемирічному віці, в розквіті таланту. І з печаттю мовчання на устах на суді неправих...
Але в кожній із галузей, в яких працював Олег Кандиба-Ольжич, він зумів сказати своє слово, усюди зумів накласти печать своєї неповторної індивідуальності, у всьому залишити свій слід. А тепер нам треба віднаходити сліди його короткого героїчного життя, з гіркотою усвідомлюючи безневинну провину перед його світлою пам'яттю, бо багато тих слідів став засипати пісок часу, бо відійшла з життя більшість його сучасників і соратників. Вони свій громадянський і людський обов'язок сповнили, залишивши спогади про Ольжича, завдяки яким він постає перед нами не тільки як поет і політичний діяч, а й як людина. Та головне — поетичні збірки Ольжича, публікації його віршів і статей у журналах та збірниках, документи, знайдені в архівах вузів та наукових установ, листи, які люди зберегли навіть у вирі війни та важких умовах еміграційних блукань. Сліди стають дедалі виразніші...
Особливо багато цікавого матеріалу знайдемо в журналі «Український історик» (1985, ч. 1-4), який більшу частину цього номера присвятив життю, науковій та суспільно-політичній діяльності Олега Кандиби. На публікації цього журналу будемо постійно спиратися при висвітленні основних моментів життя і наукової та літературної діяльності О. Ольжича (Кандиби).
Почнемо зі скупих рядків автобіографії, писаної для деканату філософського факультету Карлового університету в Празі: «Я народився 8.VIІ.1907 в м. Житомирі на Україні. Середньошкільне навчання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на натуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі, де я 11.XI.1924 р. закінчив навчання. В зимовому і літньому семестрах 1924/25 я вступив як надзвичайний слухач на філософський факультет Карлового університету. Після складення додаткової матури з латини 29. VI. 1926 і зарахування надзвичайних студій як правильних, звичайних студій відвідував я як звичайний слухач лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва і був членом семінарів проф. д-рів: Стоцького, Нідерле, Високого, Матейчека і Фаустека. Я подав праці у проф. Стоцького: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 р.», «Галицька мальована кераміка», у Фаустека: «Погляди Грушевського на початки людської громади». Студії на філософічному факультеті я закінчив в літньому семестрі 1928/29 р.».
В охоплених автором хронологічних рамках умістилася ціла історична епоха, позначена крахом Російської самодержавної імперії і створенням більшовицької імперії, поразки визвольної боротьби українського народу за свою державні Незалежність; появи в сусідніх державах тисяч українських емігрантів і ламання тисяч людських доль...
Серед них і доля визначного українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) та його родини.
Олег народився того року, коли вийшла перша поетична збірка його батька «З журбою радість обнялась», яка здобула велику популярність, а авторові принесла широке визнання. Цей випадковий збіг дат є символічним, оскільки знаменує собою продовження поетичної традиції. Одначе сталися обидві події за обставин радше прозаїчних: О. Олесь на видання першої збірки змушений був позичити 300 карбованців, літературної праці знайти не вдалося, і він із жовтня 1909 р. протягом десяти років працював на київській міській скотобойні лікарем-ветеринаром. Батько працював у Києві, а Олег із матір'ю Вірою Антонівною жив недалеко від Києва в Пущі-Водиці.
Зі спогадів дружини Олега Ольжича Катерини (пізніше Лазор), дочки відомого українського літературознавця в еміграції Л. Білецького, дізнаємося, що, за розповідями батьків, Олег уже змалку виявив неабиякі здібності: у два роки почав читати, а в п'ять написав цілу п'єсу на три дії. У школі виявив хист до малювання та ліплення, що згодилося йому як археологові. Коли батько за дорученням уряду Української Народної Республіки виїхав у 1919 р. за кордон із дипломатичною місією, Олег з матір'ю залишилися у Пущі-Водиці. Олег ходив до школи, старанно вчився. Коли наставали скрутні часи і доводилося на речі вимінювати харчі, нераз у сніг і хуртовину ніс додому торбину з карто лею чи мукою. Власні дитячі враження про дянську дійсність, мабуть, теж були одним а чинників, що згодом привели його в табір націоналістів.
У 1923 р. виїжджають до батька: спершу в Берлін, а звідти до Чехо-Словаччини; деякий час жили у Празі, а потім на постійно оселилися у с. Горних Черношицах недалеко від чеської столиці, яке стало осередком політичного та культурного життя української еміграції. Серед мешканців цього села — такі визначні українські громадські та культурні діячі, як Спиридов Черкасенко, Микола Садовський, Микита Шаповал та багато інших.
Здобувши на матуральних курсах Українського громадського комітету середню освіту, Олег Кандиба записався на студії у Карлів університет (філософський факультет), в Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (літературно-історичний відділ) та в Український вільний університет (УВУ). Чому він вибрав аж три вищі школи, кожна з яких сама собою мала високий авторитет? До того ж до Карлового університету він записався надзвичайним, тобта вільним слухачем, тим часом як міг стати звичайним слухачем Української господарської академії у Подебродах біля Праги чи будь-якій чеській вищій школі технічного профілю, перший рік навчання був безкоштовний, оскільки гімназійну матуру він склав із відзнакою.
Однією з причин навчання Олега Кандиби в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова могло бути те, що в цьому навчальному закладі він міг скласти екзамен із латинської мови для вступу в УВУ та Карлів університет (цього екзамену не складали на матуральних курсах). Цей екзамен він успішно склав 1926 р., після чого став звичайним (повноцінним) студентом філософського факультету Карлового університету.
І все ж чи не найважливішою причиною навчання і в українських вищих школах було прагнення охопити якнайбільше ділянок українознавства, зокрема досліджувати давню історію українського та інших слов'янських народів. Особливо цікавила Олега археологія. А в Українському педагогічному інституті авторитетний учений у цій галузі професор Вадим Щербаківський, за свідченням сучасників, рекомендує молодого Кандибу професорам Карлового університету.
Хоча перелічених в автобіографії праць Ольжича відшукати не вдалося, уже самі їх назви засвідчують основний напрямок наукових зацікавлень студента, а саме те, що вони безпосередньо пов'язані з Україною. Виконані як семінарські роботи в чеських професорів, вони були результатом польових досліджень на території Галичини, здійснених з відомим українським археологом Ярославом Пастернаком. Одночасне навчання у Карловому університеті та УВУ і помагало молодому вченому поєднувати сучасну методику наукової роботи чеської школи з поглибленим вивченням історії України, історії українського мистецтва та археології, що їх викладали Дмитро Дорошенко, Дмитро Антонович та Вадим Щербаківський. Тим-то археологічні праці Олега Кандиби були безпосередньо пов'язані з його українознавчими зацікавленнями. Так, матеріали проведених ним розкопок у селах Козачизна, Ланівці, Голігради, Добряни, Золотому Більчу та інших місцевостях Галицького Поділля, за словами Я. Пастернака, «опрокидують колишні теорії В. Городцова та В. Щербаківського про короткоголовість трипільських племен і сперте на цьому помильне твердження про їхній прихід в Україну з Ірану через Малу Азію», стверджуючи ідею трипільської культури як доісторичної доби України.
18 жовтня Олега Кандибу було удостоєно ступеня доктора наук за наукову працю, присвячену неолітичній мальованій кераміці в Галичині, яка дістала високу оцінку провідних чеських фахівців у галузі археології. Перед молодим ученим відкрилося широке поле наукової діяльності. Він стає співробітником Народного музею у Празі, асистентом в археологічному семінарі УВУ, співпрацює з музеєм Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, який очолював Я. Пастернак. Молодий асистент кафедри археології УВУ (а докторський ступінь О. Кандиба одержав у 23 роки) дбав про те, щоб робота семінару велася на рівні тогочасної світової науки.
30-і роки були найпліднішим періодом у науковій, педагогічній та літературній діяльності Олега Ольжича-Кандиби. Він активно співпрацює з Українським вільним університетом та Гарвардським університетом, у складі експедиції якого, зокрема, провадить розкопки на Балканах. У 1936 р. учений відвідує Сполучені Штати Америки, де виступає з лекціями, стає ініціатором створення Українського наукового інституту Америки, який видав Збірник наукових праць (Прага, 1939). О. Ольжич-Кандиба бере участь у багатьох міжнародних конференціях, його праці друкуються у наукових збірниках українською, чеською, німецькою та англійською мовами.
У 30-ті роки приходить визнання до Ольжича-поета. Його перша збірка «Рінь», яка вийшла 1935 р. у Львові й позначена не тільки поетичною зрілістю, а й своєрідністю таланту, викликала багато відгуків у пресі. Виступав він із літературно-критичними статтями та рецензіями переважно на сторінках журналів «Самостійна думка» (деякий час був фактичним редактором цього журналу) та «Студентський вісник», зокрема, писав про творчість Василя Мисика, Дмитра Фальківського, Євгена Маланюка, Юрія Липи, читає реферати на теми: «Войовнича неокласика», «Голод і сучасна українська література», укладає антологію давньої української літератури до часів І. Котляревського «Золоте слово».
Але під кінець 30-х років у житті Олега Кандиби-Ольжича стався докорінний перелом. Літературна і наукова діяльність відходять на другий план, літературний псевдонім «Ольжич» заслонює підпільна кличка — «Кардаш». «Десь від середини 30-х років Ольжич переживав душевне роздвоєння, — згадувала пізніше його близька знайома Марина Антонович-Рудницька. — З одного боку, його манила «ясність дум», «стіл просторий і розкрита книга» та «прозора радість творчого спокою», а з другого — закликала і пронизувала «лезами невблаганна екстаза атентату»... І він вирішив, що в обличчі неминучого катаклізму, в якім виникнуть можливості для творення держави, треба покинути затишок кабінету, щоб іти «в рядях веселих тридцять років жданого походу», а як доведеться, то «в шинелі сірій вмерти від гранати».
Цей рішучий поворот у долі Олега Ольжича стався у 1937 році. Він став першим референтом створеної того року полковником Є. Коновальцем Культурної референтури Проводу українських націоналістів. Талановитий учений і літератор цілком присвятив себе політичній та виховній роботі в українському націоналістичному русі. Йому стали у пригоді широкі знання у галузі української історії, літератури, етнографії та фольклору й тісні зв'язки з українською науковою і творчою інтелігенцією еміграції, Західної України, Закарпаття та Буковини.
О. Ольжич вирішив насамперед сформулювати ідейно-теоретичні основи діяльності референтури, і зробив це в нарисі «В авангарді героїчної боротьби», яка була опублікована у збірнику «В авангарді» (Париж, 1938) та низці статей на сторінках періодики.
Одне з основних завдань націоналістичного руху, на його думку, полягає у тому, щоб подолати комплекс провінційності й утвердити ідею духовної суверенності в самосвідомості українців, яку приглушувала багатовікова недержавність української нації, її розшматованість сусідніми державними націями. У зв'язку з цим особлива роль відводилася вихованню на героїчних традиціях княжої та гетьманської доби історії України, вихованні на традиціях українського фольклору, який трактувався не в суто етнографічному аспекті, а як джерело й основа національної культури. Щодо характеру української культури, то, на думку О. Ольжича, її визначають «дві координати: національність і героїчність».
Утвердження пріорітету національності над «збанкротованою комуністичною духовістю» і «банкротством ліберальної духовости» випливало з трактування політичної ситуації, яка склалася в Європі міжвоєнного періоду. «Радянська Україна? — питав у статті «Два світовідчування».— Чи треба сумніватися, що силоміць накинута ідеологія і штучно витворені настрої у догідний час обернуться там у свою протилежність. Вона мусить піднести наші гасла силою самої діалектики національного дозрівання. Противенство українського духового життя і нашої поезії та життя і мистецтва європейського є безсумнівне. У нас ідеалізм і певність посідання найвищих правд, а поруч з цим матеріалізм Європи і мертве шукання за формою. Тут — войовничість, там — пацифістичні страхи і т. д. і т. д. Україна становить тепер в Європі окрему психологічну область. Тому треба поставити під знак запитання конечність нашої культурної орієнтації на сучасну Європу».
Думки Ольжича перегукуються з твердженням Д. Донцова, Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза та інших літераторів і публіцистів того часу. Зокрема, з думками Ю. Липи та Є. Маланюка, які, поділяючи, приміром, критику М. Хвильовим комплексу малоросійства і його гасло «геть від Москви!», оскільки вбачали в більшовицькій ідеології відродження великодержавного російського месіанства на комуністичних засадах, заперечували водночас його орієнтацію на психологічну Європу. На перше місце вони ставили ідею чину, а не шукання форми. Ольжич цитував Ю. Липу:
Вперед, Україно! В тебе тяжкі стопи,
Пожари хат димляться з-під них:
Ні Росії, ні Європ
Не зрозуміти синів твоїх.
Визнання психологічної «окремості» України не означало її піднесення над іншими народами. Воно означало визнання свободи кожного народу й кожної людини («Свобода народам, гідність людини!») на противагу «цивілізаційної» місії одного народу над іншими чи вищості раси. А звідси його орієнтація на власні сили в боротьбі за державність, а не на зовнішні фактори: «Нарід, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».
Сьогодні, коли докорінно змінилося обличчя світу і в ньому домінують загальнолюдські цінності, не обходячи стороною й Україну, що на засадах демократії і гуманізму утверджує свою державну незалежність, у підході до політичних та культурних течій минулих десятиліть треба виходити не з ідеологічної призми, а з принципу історизму. І йдеться не про те, щоб поділяти ті чи інші положення представників покоління 30-х рр. і його політичної орієнтації, а про те, щоб зрозуміти причини їх появи і мету, якій вони мали служити. Стиснуті з одного боку доктриною більшовизму, а з другого — фашизму, вони мусили протиставити їм ідеологію активної протидії, і такою стала національна ідея. Втім, головним для О. Ольжича була не розробка ідеологічної платформи, а жива, безпосередня культурно-виховна робота серед людей, особливо серед молоді. Він згуртував навколо себе значні літературно-мистецькі сили. Деякі з активістів культурної рефентури були членами ОУН (О. Теліга, І. Ірлявський, М. Чирський), інші до цієї організації формально не належали, але брали активну участь у культурній роботі (Улас Самчук, Оксана Лятуринська, Роберт Лісовський, Михайло Мухин та ін.). Секція митців, письменників та журналістів влаштовувала літературно-мистецькі реферати, культурно-наукове видавництво видало кілька книжок, у Празі був організований театр «Аполло-мілітанс», влаштовувалися вечори, присвячені визначним датам з національної історії та діячам української культури.
Як згадує М. Антонович-Рудницька, «Олег був головним організатором усяких урочистих святкувань, академій, літературних вечорів, вистав, інсценізацій тощо. Обов'язково відзначалося Листопадове свято, самостійність і соборність, Крути, Шевченкове свято, а також різні актуальні події. Олег звичайно планував програми з відповідним репертуаром, запрошував виконавців: дбав про вдержання належного настрою та рівня імпрези. Ніколи на урочистих нагодах не танцювали гопака, ані співали «Ой джигуне, джигуне...» чи подібних пісень».
Осінь 1941 — травень 1944 рр. — період роботи О. Ольжича в підпіллі. Він належав до мельниківського крила українського націоналістичного руху, в 1942—1943 рр. був першим заступником голови Проводу українських націоналістів (ПУН).
Після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз Ольжич разом із багатьма досвідченими підпільниками услід за німецькими військами пробирається на Україну. Дослідження його підпільної діяльності в роки війни — справа істориків. Як відзначає Я. Шумейда, «є джерельні матеріали для вивчення праці того «польового коменданта в уніформі археолога» під час гітлерівських намагань колонізувати Україну (...) За періодом розгалуженої суспільно-громадської праці, що охоплювала українізацію (на Закарпатті в кінці 30-х рр. — М. І.), прийшов період батога у формі партизанського руху на Волині і на Наддніпрянщині, а тоді від половини 1943 року до його ув'язнення — період замкнення перспектив для окупанта на українську дошку рятунку. Цей період продовжується до кінця війни в Європі. Всі періоди праці та боротьби були спрямовані проти колонізаційного плану А. Гітлера для України і на прогнання німецьких окупантів з України».
Підпільна робота потребувала виняткової обережності: на кожному кроці чатувала смертельна небезпека. На початку лютого 1942 р. гестапо арештувало в Києві поетесу Олену Телігу та поета Івана Ірлявського (Рошка), які разом з Ольжичем поїхали на Україну організовувати тут літературно-мистецьке життя (створення Спілки письменників, поява журналу «Літаври»). Вони не хотіли йти на співпрацю з окупантами і були розстріляні в Бабиному Яру разом із тисячами киян. Ольжич у ті дні був у Києві. Як згадував пізніше О. Жданович, його товариш по підпіллю, Олег важко переживав загибель товаришів по підпіллю. Він сказав тоді: «Карти кинені раз назавжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби».
У спогадах багатьох знайомих і соратників Ольжича змальовані епізоди, як гестапо буквально по слідах гналося за невловимим комендантом підпілля і як Олегові вдавалося щоразу уникнути небезпеки — шкода, що ці матеріали, як, зрештою, і літературна творчість Ольжича, досі в Україні майже не відомі.
І все ж 25 травня 1944 р. гестапо арештувало Олега Ольжича у Львові. Він був відправлений до Берліна, а звідти його перевезли до концтабору Заксенгаузен і помістили в «целленбаум» — барак особливої ізоляції, де було багато політв'язнів з різних країн, зокрема польський генерал Бор-Ровецький, люблінський єпископ Гораль, польський капітан, колишній ад'ютант Пілсудського Кунцевич, колишній міністр закордонних справ Франції Рібо, колишній міністр оборони Латвії Дамбітіс, ад'ютант Рудольфа Гесса Лютер, син сестри Молотова Гриша...
Там 10 червня 1944 р. і помер Олег Кандиба-Ольжич, не витримавши катувань. Про обставини його смерті написано багато, але майже всі автори спиралися на свідчення польського капітана Кунцевмча, який сидів у сусідній камері і встановив з Олегом зв'язок. Ось ця розповідь, записана згодом іншим в'язнем цього табору Томою Лапичаком, який на той час був переведений в інше місце: «Ольжича брали кожного дня на переслухання. Приводили тільки на ніч або на обід. Переслухання тяглось уже кілька днів від часу, коли його туди привезли. Останню ніч (з 9 на 10 червня 1944) його в келії зовсім не було. Щойно на другий день перед полуднем він почув на коридорі під його дверима і коло сусідньої келії, в якій жив Ольжич, якийсь рух. Цей рух нагадував йому, начеб вели якогось ослабленого, і він, постогнуючи, посувався вперед. З шепотів людей він не міг нічого зрозуміти. По хвилині на коридорі затихло; люди, від яких походили ці шелести, ввійшли до келії. Він почув клацання залізними ланцюгами. Це була келія, в якій сиділи спеціального роду в'язні, стало закуті, що він сам мав одного разу ствердити, глипнувши в цю келію, де побачив тяжкий ланцюг (...) Ланц був короткий і дозволяв в'язневі ступити кілька кроків, не допускаючи його ні до дверей, ні до стіни, ні до вікна. Він припускав, що і Ольжич мусив бути так само прикутий, бо часто чув він брязкіт кайданів. По хвилині можна було почути, що люди, які ввійшли в келію, вийшли і келію зачинили (...) Після обіду, десь коло години першої, він почув знову хід кількох людей, скрегіт засуви Ольжичевої келії і вхід людей до неї. За хвилину на коридорі постало коротке шамотання, що нагадувало, неначе б когось виносили. Він мав враження, що Ольжича з келії забрали на ношах. В першій хвилині був переконаний, що, може, захворів і віднесли його до лічниці. Вечором довідався від Пецке (одного з каліфакторів), що Ольжич не живе».
Ту ж версію зі слів того ж Кунцевича подає й інший в'язень Заксенгаузена В. Стахів, доповнюючи її новими штрихами. Так, 7 червня, до «целленбауму» прибули високі гестапівські чини: оберштурмбанфюрер Вольф, гауптштурмфюрер Шульце, прибалтійський німець Вірзінг, які відзначалися особливою жорстокістю. Від їх рук загинув Олег Ольжич: організм не витримав катувань. Наостанок кати пустили чутку, нібито в'язень повісився у камері. Однак в'язні, обізнані з камерами, в одній з яких сидів Олег, рішуче заперечують це: не такою була вдача Ольжича, щоб самому зводити рахунки з життям. Серед в'язнів ніхто версії гестапівців не повірив. В'язні різних національностей висловили співчуття українцям, а польський єпископ Гораль відправив по ньому панахиду.
Так закінчилося життя цієї одержимої людини, однаково беззавітно відданої науці, літературі, боротьбі, життя, трагічну розв'язку якого передчував сам і висловлював ие передчуття у розмовах з друзями і в поезіях.
Поезія Олега Ольжича нерозривно пов'язана і з його науковими зацікавленнями і з політичною боротьбою, яким би на перший погляд дивним не здавалося таке поєднання. Надто якщо зважити, що предметом наукових досліджень були передісторичні епохи, хоча б та ж трипільська культура, яка була нашою далекою прародичкою. Власне, поезію Олега Ольжича за зовнішніми — тематичними — ознаками теж можна поділити на «археологічну»,творчими імпульсами для якої йому служили наукові заняття, і пуліцистичну, надихану атмосферою підпільної роботи. До першого типу належать збірки «Рінь» (1935) та «Підзамча» (1946) з рафінованим віршем, де переважає мова символів, де образ, як пущена далеким пращуром точно націлена стріла, до другого— збірка «Вежі» (1940), в якій переважає прямий текст, натяк замінює плакат, роздум — Дію.
Та коли глибше вчитатися у твори, легко помітити той внутрішній нерв, ту серцевину, яка в'яже в єдине ціле різні тематичні розгалуження і стильові ознаки. Цим нервом, цією серцевиною є особистість автора, сповнена спраги мислі і дії, тієї активності, що пориває духовно всю істоту, а часто розриває її на частини, але це частини єдиного організму. І те, що автор чи його ліричний герой перевтілюється у персонажа якогось первісного племені і мова ведеться від імені цього персонажа (хоч такий принцип не у всіх віршах) стосовно поезії Ольжича має важливе значення. Це один із тих містків, що ведуть нас від художнього тексту у сферу психології творення. «Стимулом до майже всіх його віршів була якась конкретна подія, пригода, особисте переживання чи враження з чогось, як, напр., з мистецького твору, книжки, театральної вистави і т. д. Силою своєї поетичної уяви, фантазії та інвенції він переносив тему вірша у сфери археології, антропології, геології та в прерізні історичі періоди. Сприяли йому в тому його дуже широкі зацікавлення і знання у всіх тих наукових дисциплінах, але початкову інспірацію таки завжди можна прослідити». Авторка розповідає, зокрема, як поет на основі вражень з нічної прогулянки із Ржевиць до Черношиць описав грабіжницький напад одного з африканських племен на інше у вірші «Нічний напад». Стимулом для написання іншого вірша, дія якого відбувається у кам'яній добі, була поява у Празі нового студента, який полонив багато дівочих сердець, у тому числі й панночки, яка подобалася Олегові. У спогаді описано багато випадків, коли побачені стало поштовхом для написання вірша, зокрема появи «Акваріуму», присвяченого авторці цього спогаду. Наведемо цей твір за текстом збірки «Рінь:
На хмурих сходах зупинись на мить
Заглянути у казку баговинну.
Он промінь впав з-посеред верховіть
і засвітив його шматком бурштину.
На листя ти задивишся бліде,
На черепашку равлика прозору,
І в цю хвилину дівчина пройде
З школярським ранцем сходами нагору.
І ти вже знаєш: проминуть роки,
І ти ховатимеш, немов коштовність,
Води бурштин і одягу кратки,
Однаково прекрасну невимовність.
Дівчиною «з школярським ранцем» була Ляля Антонович, яка ходила з ним на прогулянку до Берліна, де вони відвідали й знаменитий берлінський акваріум.
Але ця дівчина перестає бути реальністю, із зовнішнього оточення вона переходить у створений уявою світ, де, немов у шматку бурштину, застигли і час і простір. Вірш «Акваріум» може служити ключем для з'ясування творчої манери автора, його способів художньої трансформації життєвого враження.
Чи це буде «шматок бурштину» в «Акваріумі», чи «сині скелі» («Вечір. Я дивлюсь на сині скелі...») чи «мова врочистих вітрин» у музеї («Поважна мова врочистих вітрин...»), чи щось інше, все є тією криницею, в яку герої казок проникають у підземне царство, де вже діють закони тільки того царства. Поет використовує спосіб, який у сучасній естетиці називають або принципом реле, коли лише деякий запас авторських вражень введений в образну тканину твору, але в цій новій художній матерії посилюється уже читацькими враженнями, як електричний струм у релейній лінії, або ж принципом переверненої лійки, де художній текст виступає мовби вузький отвір, крізь який знову ж таки сконцентрований в образі досвід поета трансформується у нові асоціації на основі вражень читача.
З одного боку, це цілком реальні сцени й ситуації, зразки своєрідної реконструкції сцен прадавніх епох та античного світу. Чи поет розповідає про те, як полохливі дівчата ховаються від воїнів, когорта яких прийшла в їхнє село («Новобранець»), чи як воїни пестять сп'янілих бранок («Готи»), чи воїни йдуть у передчутті нових земель і нових небезпек («Галли»), він уміє заглянути в настрої цих людей, показати їх побут, їх світовідчування. Ці стародавні люди вже були людьми і їх турботи та радощі подібні до наших, коли воїни в колі друзів оповідали сміховинок, і жартували, вдягаючись у козячі шкури під заздрісний галас малих братів. їхні тіла були розмальовані бойовими знаками, людина ще не створила богів, а оживляла реальну, не антропоморфізовану природу («Перекинувся в небі місяць. Духи вже третину його з'їли»).
Ці риси поетового стилю виявлені у вірші «Рінь», який відкриває однойменну збірку. Процитуємо його повністю:
Де шлях у жовті врізується стіни,
І урвище над закрутом тремтить,
Наш погляд неуважливий на мить
Затримує жорсткий прошарок ріни.
Вона суха і сіра. Але вії
Примкнеш перед камінням у піску —
І раптом чуєш силу вод рвучку
І різкість вітру, що над ними віяв.
Здається, не можна було б знайти більш звичного, буденного, аніж обшліфовані тисячоліттями прибережні камінці. Та водночас це наче уламок клинописної таблички, з якої так хочеться, але неможливо відчитати якийсь конкретний зміст, як неможливо зрозуміти скоромовку струмка. Через те зовні прозорі й прості образи поета виступають водночас як символи, які передбачають неоднозначність трактувань.
Рецензенти збірки «Рінь» вловлювали різні рівні поетичного світу Олега Ольжича. Так, С. Гординський, називаючи автора «Ріні» поетом «української Спарти», відзначав, що «його спосіб вислову — стиль — майже латинської зв'язкості», «фактично стиль, як кажуть німці, правильне виелімінування всього несуттєвого...». Одначе цими зовнішніми ознаками критик обмежував обсяг поезії Ольжича, вважаючи, що «якихось проблем поет собі свідомо ніколи не кладе — йому вистачає те, що Аполлінер, один з перших героїчних поетів нашої доби, назвав «оспівуванням усіх спроможностей себе самого», своєї духовності». Можливо, С. Гординський мав на увазі те, що у збірці не було віршів про конкретні події того часу або ж прямої публіцистики. Натомість Є. Маланюк, який теж відгукнувся на збірку Ольжча, відзначивши її скупість «на голос, на мелос, на ліричне тепло й мелодійну чуйність», застеріг від того, щоб брати ці якості як її справжню сутність»; він бачить «під твердим «княжим» панцирем Ольжичевого слова ліричний жар справжнього чуття», але найголовнішою рисою творчості поета вважає його уміння, кажучи словами «Слова о полку», «зв'язати оба поли времені».
Від характеристики Ольжича як поета суворої стриманості інтелекту (І. Коровицький) критика прийшла до осягнення суті його «аскетичної афористичності». Автор передмови до його віршів в антології «Координати» Б. Рубчак непоказні миті із щоденного життя у творчості поета трактує як заперечення цієї щоденності, як «небезпечні кроки людини над безоднею екзистенціального, одчайдушного, межового вчинку; який гостро протиставлений щоденності».
На перший погляд видається дивним говорити про прагнення до рішучої дії, вчинку, чину (як тоді переважно писали) на підставі віршів, в яких постає не рух, динаміка, а «заморожена мить», відчитування буйної зелені та душних злив у грудці антрациту чи золотавих днів у краплині бурштину («Геологія»). Та річ у тім, що в такій антиномії — сутність поетичного таланту Ольжича і всієї його натури. Між двома іпостасями цієї натури — спрагою інтелекту і спрагою дії — велася безнастанна боротьба, а місток між ними був хисткий і ненадійний: щось мусило взяти гору. Зрештою, поет сам розкрив перед читачем стан цього «роздвоєння» у вірші «Межа», який не ввійшов до жодної з поетичних збірок, які він сам готував:
По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами безмеж
Одкрите серце ненаситний простір.
Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і безсилості клітини.
А вправо ступиш — прірва і привал,
І знову сплеск. І в клекотінні виру —
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.
Ольжич ступив управо, і поезія його теж ступила управо: у клекотіння виру. Але підготовка до цього вибору була здійснена раніше. Це особливо помітно, коли розглядати творчість поета не тільки під кутом зору осюжетнення певних психологічних станів автора, а й розгортання наскрізних мотивів, які охоплюють його історіософію.
Камертоном для аналізу поезії Олега Ольжича V-цьому аспекті може служити вірш «Був же вік золотий...», епіграфом для якого взято рядок з Овідієвих «Метаморфоз»: «Третя доба — мідяна — за срібною хутко настала...».
Вірш цей дає підстави твердити про вплив на поета не тільки Овідія, а й німецького філософа Освальда Шпенглера, його теорії циклічності цивілізацій, розробленої у книжці «Присмерк Європи». Ольжич бере вихідний принцип німецького мислителя, а саме аналогію етапів розвитку історії (вік золота, срібла, міді й заліза) з колобігом пір року: весна, літо, осінь, зима, або етапів біологічного організму — народження, цвітіння, згасання, смерть. Таким чином, культурно-історичний цикл виводиться з природного циклу і підпорядковується його закономірностям, у чому вчені вбачають вияв кризової самосвідомості культури і витіснення на другий план духовного начала поза особистим. В О. Ольжича акценти дещо інші:
Є незмінна земля і усе на ній зміна невпинна.
Золоте — на світанні, за дня вітряного — срібляне.
Мідь розтоплена — озеро те ж в надвечірніх годинах
І застигле залізо — вночі, у холодних туманах.
Міцно куте з металів ще путо ніхто не роздер це.
Дня, і місяця, й року чотири пори, а на глобі —
В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце.
І для нього судився довічний почвірний колобіг.
(«Був же вік золотий...»)
Для О. Ольжича довершення «довічного... колобігу» було не кінцем культури, а початком її нового циклу, який почнеться, «коли небеса вкриє сталь воронена блискуча, сталь нової доби, що завершує коло одвічне...». Акцентування на «вороненій сталі» має підтекст, викликаний конкретними суспільними обставинами: для нього залізний вік асоціюється з красою подвигу, потребою героїчного вчинку для нового відродження... І ще одна характерна деталь: змінність циклів історичного колобігу мовби накладається на «людське неспокійне і жадібне серце», яке за різних обставин зберігає свою суверенність, якісь сталі й незмінні прикмети. Власне, риси цієї стабільності серця простежує поет на широкому плацдармі різних історичних епох, починаючи від початків людської цивілізації до сучасності. Точно знайденим штрихом поет уміє зв'язати оті відзначені Є. Маланюком «оба поли времені», перекинути місток між людиною доісторичного племені й сучасною людиною, зокрема розумінням обов'язку охоронця того племені й обов'язку сучасника перед своїм народом. Поет наче чує голос виставленого у вітрині історичного музею експонату: «Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сім'єю».
Я жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами.
Чий це голос: того ж експонату у вітрині музею чи ліричного героя, який хотів би заглянути у своє далеке минуле? Дарма дошукуватися бо, може, й сам автор не міг би дати чіткої й однозначної відповіді. Принаймні у збірці «Рінь» останні два цитовані рядки взято в лапки, а в журнальній публікації на сторінках «Вісника» (1933, т. 2) вони були без лапок. Подібний прийом уже в більш відкритій формі зустрічаємо у вірші «Негритянський божок» — історії про те, як європейські пришельці зірвали в селищі африканців їх могутнього, а тепер безпорадного бога, і повісили за гвіздок на стіні, — історії, що закінчується рядками:
О брате! Наших чарів і казок
Не виявити тут нам до могили.
У мене теж у черепі гвіздок,
Я також бог, великий і безсилий...
Коли читаєш такі вірші, створюється враження, що атрибутикою давніх епох, доісторичними, античними та середньовічними епохами поет об’єктивізує власні настрої і переживання, мовби перевіряючи їх дистанцією часу, досвідом людства. Недарма герой поезій Ольжича нагадував Ю. Кленові мандрівника, який подається у далекі нетрі історичного минулого, щоб принести коштовну перлину. «Недарма ж на нього з грубої книжки у твердих палітурках пливе «симфонія п'янка одвічного натхненного закону», недаремне ж такі метафори: «крізь сірий мармур часу проступає» і ця екзотика: «шкур гарячі плями», табор між чагарниками, серце плямисто-вогняне, як шкіра леопарда, що жене кров, мов стадо кіз (Пісня пісень?), далека Японія, Німеччина, де XVI століття і «Соняшна тривога» бароко уживаються поряд з «яснопанцириою» сучасністю...». А вживаються вони завдяки наскрізному мотиву відваги й самопожертви як добровільно накладеного на себе обов'язку. Згодом в українській поезії цей мотив найсильніше озветься у голосі Василя Стуса, який свою хресну дорогу сприйняв як призначення долі, котру він не проклинає, а благословить, щасливий тим, що саме йому випали найтяжчі випробування заради визволення батьківщини.
Та ж ідея призначення-самопожертви у збірках О. Ольжича «Рінь» та «Підзамча» (книжка видана в 1946 р., уже по смерті поета) виражена не так прямо, як у Стуса, а радше безособово, через зовні безсторонні, епічні картини й ситуації, але з виразним внутрішнім підтекстом кожної з них — від усвідомлення того захисника племені з «табору над чагарниками», що його долоні не ослабнуть при наближенні сорога, до впевненості сучасного борця загинути за ідею. Ціла шеренга історичних персонажів — від безіменних до зафіксованих народною пам'яттю та писаною історією (Сервій Туллій, Ганнібал, Данило Галицький) — стає підтвердженням універсального закону сутності життя і людини, яке поет сформулював так:
Крізь мряку, що чола вкрила,
Крізь гори легкі паперу
Дух радісні пружить крила,
Випростує горді пера.
І як у віках, вкритих пилом,
Стають до старого двобою
Твоє уродливе тіло,
Твоя незборена воля.
Мотори гудуть над землею,
Наосліп смертельні окови.
Та буде завжди твоєю
Безсмертна мить постанови.
Змагання пориву і стрілу
Не вмре у століттях далеких,
Щоб плакала Андромаха
І вже вирушав Гектор.
(«Ясне мерехтіння кіна»).
Збірка «Підзамча» доводить стильові прикмети поезії О. Ольжича, базовані на прозорій ясності образів і водночас непроясненій, загадковій символічності, до рафінованої витонченості. Щоправда, кам'яна суворість віршів «Ріні» (поет О. Стефанович у статті про поета виділив «камінність» як одну з домінант збірки) дещо зм’якшується і тепліє. Український літературознавець із Братислави М. Неврлий справедливо зауважує, що у віршах «Підзамча» «відчувається гармонія думки й почуття, урівноваженість настрою, замилування не тільки до класичних тем і художніх засобів, а й до класичного спокою». Вірші «Алебастер», «Шякунтала», «Голландський образ». «Яблуня на горі», «Порцеляна», «Диліжанс», «Муки св. Катерини», «Сонна венус», «Пороша».
Ці десять віршів, написані протягом двох днів (25 і 26 січня 1941 р.), відкривають нову якість поетичного таланту Ольжича: глибоку потребу рівноваги духу, внутрішнього спокою, замислення над вічними цінностями, які дарує нам кожна мить життя, таємниці мистецтва. Не обов'язково знати п'єсу індійського драматурга IV—V ст. н. е. Калі даси, щоб пройнялися спрагою осягнення незглибимості буденного у своїх проявах життя і кохання, епічний плин ріки століть, що зосереджується у «невисловлених митях»:
Все нижче сонце потойбіч дороги,
А тут, в тиші, ростуть платани скраю.
Смагляві і сухі дівочі ноги
Дрібні сліди у пилі залишають.
Гарбу двоякої,у тягнуть до оселі
Бики слухняні, і минають люди,
А у лісах пустельники веселі
Ще досі відають блаженства й чуда.
В твоїх очах вся мудрість незглибима.
Ходім, нехгій я спробую, закутий,
Своїми недовірами — очима її до дна пізнати і збагнути.
(«Шякунтала»)
На поетиці віршів збірки «Підзамча» помітний вплив пластичних мистецтв — малярства і скульптури — у темах, асоціаціях і навіть в якійсь бриластості ритміки.
Погляд на життя крізь призму мистецтва і перевірка мистецтва реальними людськими почуттями — усе це свідчить про драму особистості, яка такий колосальний духовний потенціал змушена була (хай добровільно, за внутрішнім вибором) підпорядкувати короткому слову наказу.
Виконанню «палючо-огненного наказу» присвячена збірка Ольжича «Вежі» (Прага, 1940), яка складається з двох поем — «Городок 1932» та «Незнаному воякові». За зовнішніми ознаками, як було вже відзначено, ці поеми контрастують із творами «Ріні» й «Підзамчі»: замість скупого малюнка, ощадної, але промовистої деталі — мова прямого гасла, заклику. Але твори другої збірки споріднює і віршами першої і третьої відчуття межової лінії, мужність на краю безодні. «Городок 1932» та «Незнаному воякові» — це мовби перенесення проблеми обов'язку, поклику з інтелектуальної сфери у сферу емоції, волі.
В «Городку 1932» такий підхід продиктований самою ситуацією. Сюжетною основою твору став напад бойової групи української військової організації (УВО) Організації українських націоналістів на пошту в м. Городку на Львівщині, щоб здобути для організації гроші. Акція була здійснена, але кількох членів групи — Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Юрка Березинського — схопила поліція за допомогою введених в оману селян. Суд засудив Біласа та Данилишина до страти, і вони були повішені, вирок смерті Березинському було замінено на довічне тюремне ув'язнення. Суд над юнаками мав значний резонанс серед українського населення, оскільки їх вчинок сприймався як помста за криваву пацифікацію (утихомирення) польського уряду над українським населенням на початку 30-х років. Про городоцьку операцію писав не тільки Ольжич. Вірші Біласу й Данилишину присвятила й Олена Теліга.
Втім, у поемі «Городок 1932» здійснена націоналістичними бойовиками акція була лише приводом, відправною точкою, зразком екзистенційної ситуації — грані між життям і смертю, в якій часто опинялися герої «Ріні», але то були змодельовані ситуації, а тут само життя дало яскравий приклад. І ще, мабуть, поведінка юнаків була не тільки мобілізуючим моментом, а й примірянням себе до подібної ситуації, яка може, мусить статися, що згодом справді сталося.
І ще одне — якщо вірші «Ріні» та «Підзамча» розраховані на публіку елітарну, обізнану з історією та мистецтвом, якій щось промовляють імена історичних діячів та літературних персонажів, то «Городок» адресується і читачеві, не втаємниченому в складних філософських матеріях. Тому тут —
Слова, що прості і суворі,
Як величність того Різдва,
Що нас у горінні, не в горі.
Порвало і порива.
Товаришу любий мій, брате,
Хіба упокорить нас це?
Хто вмів справедливо карати,
Той дивиться смерті в лице!
Для тих, що нікчемні і кволі.
Заквилять про зламаний віт, —
Неугнутість нашої волі
І нашої віри граніт!
Поема «Незнаному воякові» пов'язана з «Городком» і темою і прямотою політичної дидактики. Сюжет розгортається тут уже не навколо якоїсь однієї події, а відображає процес становлення підпільника-революціонера, гартування його характеру. М. Неврлий у цитованій уже статті про Ольжича вбачає у поемі явний натяк на традиційне культурницьке просвітянство, яке часто помпезно відзначало різні роковини, але ігнорувало голод і холод українського робітника й селянина. Згадаймо, що це просвітянство засуджував свого часу, очевидно, за іншого клімату й за інших умов, Микола Хвильовий. М. Хвильовий засуджував скоріше національне угодовство, шароварну малоросійщину, аніж «традиційне культурницьке просвітянство», яке немало зробило для пробудження національної самосвідомості українського народу. В О. Ольжича бачимо дещо інше. Тут вплив скоріше Д. Донцова, який заперечуючи традицію культурників і прихильників європейського демократизму, орієнтував молодь на силу й енергію. Цього впливу зазнав не лише Ольжич, а й уся «вісниківська квадрига» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга). Олена Теліга в статті «Сила через радість» в донцовському дусі протиставляла сувору психіку свого покоління розслабленій психіці дев’ятнадцятого століття, перенесеній у століття двадцяте. Вона протиставляє «анемічних комбінаторів-культурників» драгоманівців і «дрібненьких еротоманів» винниченківців суворому поколінню сучасників, яке не знає «вагання і квилінь» і найбільш яскравим представником яких в сучасній поезії вважає Олега Ольжича. «Постаті Ольжича, — пише вона, — не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри в свою мету. Завдяки їм завжди потраплять відірватися від «найхмільнішого келиха» до змагання, яке на них чекає. Яка ж мусила бути любов до батьківщини в тих, що уникали всіх радощів, боячись, що завдяки їм забудуть про свою мету. І чи не бачимо ми тепер сотки прикладів, коли сучасні герої кидають найдорожчі речі — любов, родину, творчість — навіть не з почуття обов'язку, а з почуття покликання, для формування свого світогляду, яке є такою ж складовою частиною життя, як і його насолоди».
Сам Ольжич — один із таких прикладів. Він сам теж був «ювілянтом культури». Ми вже наводили свідчення М. Антонович-Рудницької про те, що він був організатором багатьох ювілеїв та історичних дат. Чи не є це полеміка про шляхи боротьби (твір датований 1935 роком), можливо, й внутрішня боротьба в самому собі, коли «радість творчого спокою» була розтята «лезами сурем», підготовка до миті, коли «Архангельська срібноголоса труба» затремтить «крізь простори і душі», і готовність прийняти «смерть, як найвищий вінок»?!.
«Нащо слова? Ми діло несемо», сказав поет, і діло, чин стає головним змістом життя його героя:
Твоє поготів’я пекуче... Та раз —
Записка: нагальна розмова.
Товариш недовго говорить: наказ.
На шосту годину до Львова.
Робоче убрання. Лиця не голи.
Усе докладніше — на стрічі.
Ніхто бо не знає години, коли
І де його справа покличе.
Нагадаймо: це писалося у «мирному» 1935 році, зображена ситуація — моральна мобілізація поетового героя до такого наказу і до такої справи. І, певно, якби такої мобілізації не було, не було б і такого сильного, такого щирого й організованого повстанського руху в роки війни та у повоєнні роки.
Як би склалася творча доля Олега Ольжича, якби він не загинув у концтаборі? Скоріше всього могли бути два варіанти: або він залишився б у підпіллі УПА і загибель була б трохи відстрочена (як у Ю. Липи), або ж перебрався б на Захід і продовжив би наукову і творчу діяльність, як Є. Маланюк, Б. Кравців та інші митці, що стали емігрантами.
Аль про це марно гадати: усе сталося так, як сталося, як мало статися, як було передбачено самим поетом. Олег Ольжич сьогодні став майже легендою. Прийшов найвищий час, щоб його — легендарна — постать набрала реальних обрисів — як борця, як ученого, як поета і як людини. Коли реального змісту набрали ідеї, яким він присвятив своє життя.
Л-ра: Дзвін. – 1992. – № 11-12. – С. 127-135.
Твори
Критика
