27.09.2024
Олег Ольжич
eye 115

Олег Ольжич: маловідома поезія

Олег Ольжич: маловідома поезія

Піхотинець

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

* * *

Вечір. Я дивлюсь на сині скелі.
Злотне небо сперлося на скелі.
Ззаду плещуть вогнища веселі.
Вколо вогнищ друзі, теж веселі.

Гей, чужі нездолані долини!
В'ється дим і плине в бік долини.
Так назавтра й ми туди поплинем.
Як ріка нестримана, поплинем.

* * *

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми
В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.
Так всевидюче-спокійний мій сон непробудний.
Брови розкинулись вільно на рівнім чолі.

Довго-бо йшли ми крізь доли, і гори, і кручі;
Світ не радів нам, упертим, бундючним і злим, –
Лінії завжди ламались суворо й рішуче,
Барви навколо лягали камінням важким.

Шкуру й волосся нам теж переситила барва.
Риси суворі на видах врізьбили бої...
Легко і ясно лежати в поплутаних травах...
Трави і квіти візьмуть собі барви мої.

* * *

І дні і ночі – Та ж коли, коли? –
Весна. – Остання чи передостання? –
Хіба ж не всі прекрасні ми взяли
Дари дитинства і дари кохання?

Душа рікою вийшла з берегів.
– Верніть її в джерела воркотливі! –
І небо – синь, і синява – розлив.
І хвилі каламутні і мінливі.

Вдивляйся в неозору далечінь.
– А серце, серце – прапором тріпоче! –
Різкіший вітер чи гостріші очі?
О, шал непогамованих хотінь,
О, ласка – путь коротку і квапливу
Скінчити незміримістю пориву!..

Ясне мерехтіння кіна

Ясне мерехтіння кіна,
Прах, що зринає вгору.
Ти вічна й одна. Людина,
Дитя землі і простору.

Ні мертве каміння міста,
Ні мертва сила машини
Твоєї мрії не стисне,
Пориву твого не спинить.

Крізь мряку, що чола вкрила,
Крізь гори легкі паперу
Дух радісні пружить крила,
Випростує горді пера.

І, як у віках, вкритих пилом,
Стають до старого двобою
Твоє уродливе тіло,
Твоя незборена воля.

Мотори гудуть над землею,
Наосліп смертельні окови.
Та буде завжди твоєю
Безсмертна мить постанови.

Змагання пориву і стрілу
Не вмре у століттях далеких,
Щоб плакала Андромаха
І вже вирушав Гектор.

Межа

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і безсилости клітини.

А вправо ступиш – прірва і провал,
І знову сплеск, і в клекотінні виру –
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.

Яблуня на горі

Над кручею, за садом, на горі
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти коливає.

Тебе немає. На траві прибитій
Не буде видко сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти
Густу, глибоку і м'ягку блакить.

Корови

Вмирають корови голодною смертю,
Загнаті із волі в тюрму на мученнє.
Як дощ починає – вмирають по сотні,
І рев роздається в далекі місця,
І страх він наводить на чулі серця.

Вівці

Чудеснії вівці в загоні стоять.
Забиті, голодні – паркани їдять.
Голодною смертю здихають вони,
І трупи їх топчуть голодні брати.

* * *

За шмат гнилої ковбаси
Ти батька й матір продаси
І говориш Христу: «Єси,
О, поможи братів продати,
Продать сестер, о Божа Мати.
Дітей, дружину, все продати,
Щоб випнутись на гору й мати,
Що мають господа й магнати!»

* * *

Вже перший сніг, мов ковдрою товстою,
Усе укрив – і воду, і поля.
Під цим зимовим снігом, промочена понура,
Обшарпана, спить матінка-земля.

Лежить вона, немовби задубіла,
Та серце б'ється в неї ще.
Ні, ліжко се, а не могила:
Вона жде, поки перший струмінь протече.

І встане вже тоді вона – яка прекрасна,
В зеленій мантії, в квітчастому вінку!..

Біографія

Твори

Критика

Олег Ольжич
Вірші
Література
Українська література 20 ст
Українські письменники
Театр Кафки

Читати також

up