Біографія Івана Виргана
Іван Оникійович Вирган (Вергун) народився 1 червня 1908 року в с. Матвіївці (тепер Кліщинці Чорнобаївського району на Черкащині) у сім'ї хліборобів.
Після закінчення Кременчуцького педтехнікуму вчителював, служив у Червоній Армії. 1940 року закінчив філологічний факультет Харківського університету.
Прийнятий до Спілки письменників 1936 р.
Восени 1940 року був посланий Спілкою письменників України до Чернівців уповноваженим для роботи з місцевими літераторами. У листопаді того ж року заарештований органами НКВС УРСР за наклепницьким доносом, в якому звинувачувався в злісній антирадянській пропаганді.
Вирганові інкримінували організацію злочинної банди в Чернівцях, але він, незважаючи на застосування до нього тортур і залякувань, винним себе не визнав.
21 березня 1941 року Чернівецький обласний суд засудив поета на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Печорським таборах, у районі Воркути.
17 липня 1944 року справу переглянуто і за постановою Ярославського обласного суду І. Виргана було достроково звільнено. Він повернувся до сім'ї, а з жовтня 1944 служив у діючій армії.
Після демобілізації в січні 1946 — на літературній роботі.
За природністю голосу, тихою, розважливою мудрістю, зворушливою душевною відкритістю й щирістю, органічною наближеністю до джерел народної пісні, які притаманні кращим його поезіям, — проникливий лірик, поет, гени творчості якого в глибинних народних традиціях.
Серце, серце! Ти не можеш зрадить,
Помилитись у своїх піснях... —
писав поет в одному із своїх ранніх віршів (збірка «Сад дружби», 1935), писав щиро, сподіваючись, що його муза таки не зрадить, не дозволить покривити душею, стати творцем агітно-плакатних віршів. Проте сталося інакше, і тому його творчий доробок складається з двох контрастних планів. На першому з них І. Вирган — справді самобутній, тонкий і вдумливий майстер психологічно-сповідальних монологів, гранично точних, емоційно насичених пейзажних замальовок, який вміло користується всіма багатствами й можливостями поетичного арсеналу українського класичного вірша. На другому плані він — співець «нового світу», автор описово-ідилічних картин щасливого життя, трудових доблестей, заможних артілей, МТС, ГЕС та інших ознак нового суспільства. І тут уже говорити про художню цінність не доводиться...
Вірші він почав друкувати на сторінках часописів ще в 20-х роках. «Озброєна лірика» — перша поетична збірка І. Виргана, якою він дебютував 1934 p., уповні засвідчує його відданість засадам нового творчого методу (цикли: «Ритми робіт» та «Оборонні мотиви»). У більшості поезій «Озброєної лірики» (написаної в роки жахливого за своїми масштабами голодомору) співається хвала звитяжній праці та заможному новому життю.
І разом з тим деякі поезії збірки вказували на ліричний хист молодого поета («Пісня», «Поворот з таборів», «Ліричний наступ» та інші, що тяжіли до жанру народної балади, психологічно викристалізованої новели).
Власне, починаючи з другої збірки «Сад дружби», 1935 p., мова поета стає прозорішою, фраза — плавною й співучою, деталь — виразнішою.
У наступних передвоєнних збірках («Джигіти», 1937 та «Щастя-доля», 1938) І. Вирган прагне виявляти особистісний підхід до кожної теми, навіть інтимну лірику переплітати з долею народу, історією («Перед війною», 1940). Пройшовши війну солдатом із зброєю й пером, І. Вирган полишив пронизливі й мужні поезії. Це вірші «Над Россю», «Жахна бувальщина», «Ще дим од вибухів», «Темно й тихо в землянці», «У таборі смерті», які ввійшли до повоєнної, чи не найкращої його збірки «Поворот сонця на літо» (1947). Однією з перлин української лірики періоду війни є поезія «Темно й тихо в землянці». Повоєнна поема «Матвіївка над Сулою» написана білим віршем, як і стрімка, діалогічна розповідь про буряківниць «Орільські дівчата» (обидві увійшли до збірки «Матвіївка над Сулою», 1949 р.) — данина пафосу мирної праці, звитязі простих трудівників. Це своєрідний «репортаж» доби з усіма її неодмінними атрибутами, з мріями про щасливе майбутнє.
Зосередженість на деталях, уміння творити емоційну картину через низку штрихів і спостережень зумовлені його здібністю «живописати» словом.
Значне місце в творчості Виргана посідає інтимна лірика. Такі поезії, як «Ще дерева не розквітали», «Чого раптом знітилась», звучать як народні пісні.
Збірки «Квітучі береги» (1950), «Країна щастя» (1951), «Поезії» (1954), «Вибране» (1956) та інші в основі своїй є віршами минулих років, над якими автор сумлінно працював впродовж усього життя, доопрацьовував, редагував, удосконалював.
Поетичне начало домінує й у Виргановій прозі. Одним подихом у 1947 р. написав він півтора десятка оповідань. Більшість із них — про життя простих людей на окупованій землі, про труднощі й випробування, які випали на їхню долю («Даринка з братиком», «Краса», «Мороз» та ін.). Кількома штрихами вміє автор відтворити внутрішній стан своїх героїв, багатогранність характерів. Мова його розповідей лаконічна й виразна, сповнена сердечністю й теплотою.
Іван Вирган помер 12 січня 1975 року.
Твори
Критика
