Риси поетичної індивідуальності (Думки про поезію Івана Виргана)
Юрій Барабаш
Чи не найхарактернішою ознакою сьогоднішнього дня нашої поезії є її збагачення — в широкому розумінні цього слова. Це, передусім, збагачення життям, яке розкриває перед поезією нові горизонти, цілим потоком несе в неї нові теми й мотиви, насичує духом боротьби, втручання в дійсність, духом неспокою та шукань.
Поезія наша стає дедалі багатішою, — адже до лав її не тільки невпинно приходять молоді таланти, а й повертаються нині старі бійці, чиї імена у свій час були несправедливо викреслені з літератури. Перед нами розгорнулося чимало напівзабутих сторінок із історії української поезії, для нас знову зазвучали на повний голос сповнені революційного пафосу рядки Василя Чумака, Василя Блакитного і багатьох інших.
Є й іще одна сторона в цьому знаменному і животворному процесі збагачування нашої поезії — це вимогливе, але більш обережне, дбайливе, «хазяйське» ставлення до поета, до його творчої індивідуальності. В поетичному доробку того чи того автора ми з радістю немовби заново «відкриваємо» ті дорогоцінні зерна справжньої поезії, повз які колись проходили байдуже, а іноді, може, приймали й за насіння бур’яну.
Мабуть, дуже серйозною серед наших помилок останніх років була саме неувага до творчої індивідуальності, забуття того, що загальну літературну справу творять окремі митці.
Ось з таких позицій, з позицій визнання естетичної цінності кожної справжньої поетичної індивідуальності, і хочеться повести розмову про творчість одного з цікавих, самобутніх українських поетів — Івана Виргана.
Про І. Виргана протягом чвертьстолітньої праці в поезії писали чимало. І кожен з критиків, мабуть, не заперечував, що в його особі українська поезія має художника з яскравою, чітко вираженою індивідуальністю. Тимчасом, знайомлячись уважно з численними статтями і рецензіями, більшість з яких (особливо за останні 10 років) відзначались різко критичною спрямованістю, містили безліч серйозних закидів та обвинувачень, переконуєшся, що для певної частини цих виступів характерне здебільше саме нехтування творчою індивідуальністю поета, внутрішніми, специфічними рисами поетової вдачі. Визнання, що такі риси справді існують, залишалися таким чином пустими словами, на характер і напрямок конкретного художнього аналізу вони аж ніяк не впливали. Ось чому, нам здається, розгляд творчості Івана Виргана має бути дещо полемічним.
Один із критиків свого часу зазначав, що «образність — невід’ємна ознака поезії Івана Виргана», що «думка автора завжди одягнена в образи». Це зауваження, висунуте як похвала, не є, по суті, серйозним. Адже поза образністю взагалі годі говорити про поезію, і поетичний твір, в якому думки автора не «одягнені в образи», не є поетичним твором. Образність — невід’ємна ознака не тільки творчості Іваиа Виргана, а поезії як такої. І «відкриття» в творчості поета цієї ознаки навряд чи можна вважати досягненням...
Справа, очевидно, в тому, щоб визначити характерні риси Вирганової образності — ті риси, що притаманні саме йому, як поетові самобутньому, не схожому на інших, поетові з власним поглядом на дійсність, із своїм голосом. Як говорив О. Блок: «Поети цікаві не тим, чим вони один з одним схожі, а тим, чим вони відрізняються один від одного».
Вже першою своєю збіркою «Озброєна лірика», яка вийшла в 1934 році, молодий Вирган засвідчив, що в літературу входить поет з почерком, не схожим на почерк багатьох його товаришів по перу; друга книжка «Сад дружби» (1935 р.) закріпила це враження.
Власне, ні тематика поезій, ні їхня проблематика, ні навіть загальний оптимістичний тон творчості І. Виргана не виходили за межі характерного для тієї епохи. Лірика І. Виргана — це була лірика молодого покоління, народженого і вихованого революцією. Пафос перших п’ятирічок, рішучої боротьби з усім старим, відсталим, що залишилося у спадщину від дожовтневого світу і в господарстві і в свідомості людей,— ось що було джерелом натхнення поетичної молоді, яка вступала в літературу на початку 30-х років. Ясна річ, ці життєві процеси епохи знайшли відображення і в творчості І. Виргана.
Проте, як відомо, в літературі вирішальне значення має не тільки що, але й як. Ці дві сторони єдиного творчого процесу віддзеркалювання дійсності нерозривні. І саме те, я к у поезії І. Виргана відбивалися характерні явища часу, як виявлялися при цьому індивідуальні риси його поетичної та людської вдачі, може розкрити нам коріння його самобутності.
Характерний для раннього І. Виргана вірш «Перші гулі». Поет розповідає про перші кроки молодого колгоспу, про чудову весняну ніч після закінчення сівби. Прекрасно передано загальне трудове напруження, хоч власне картин праці в творі нема, — передано через окремі виразні деталі: ось на нічних гулях гармоніст Гриць бере гармошку і відчуває, що «пальці одвикли трошки — трактор вести — чуткіш»; ось він лягає спати на возі, дивиться, засинаючи, вгору, і здається йому «що не зорі — а ворушиться зерно в ріллі...» Дивлячись, як веселиться колгоспна молодь, поет зауважує: «Завтра ж, немов повстанці, знов штурмувать поля».
В розповіді про, здавалось би, звичайні сільські гулі поет показав те нове, незвичайне, що прийшло в село разом з колективізацією, відтворив запал молодості, пафос колективної праці. Щоправда, І. Виргана часом зраджує тут відчуття художнього такту, він подекуди надто прямолінійно підкреслює риси нового у свого молодого.
Прагнення в малому, звичайному, в конкретному факті показати великі зрушення на селі, насамперед в свідомості людей, видно і в поезії «Загулялась», В центрі уваги автора і нашої — переживання дівчини, що проспала початок жнив, спізнилася в бригаду, яка давно жне «пшеницю та метає сніп’ям по стерні».
Тими ж роками І. Вирган написав і свій «Ліричний наступ» — поезію, в якій з великою художньою переконливістю знайшли втілення думки рядової людини. Вірш цей може завдати чимало клопоту любителям поділяти лірику на громадську й особисту — любов поета до Вітчизни і до жінки, його думки про свій військовий обов’язок та її працю на полі, «намети дивізіону», де сплять зенітники, і «твої руки і кіс волокно», літаки, що видаються голубими пелюстками льону, — все тут органічно злилося в єдиному ліричному пориві, в єдиному відчутті щастя, любові, патріотизму, впевненості у своїх силах.
У своїх поезіях, зокрема в «Ліричному наступі», поет досягає такого повного й органічного злиття особистого з громадським, коли звичайні людські почуття раптом набирають високої патетичної сили. Патетика у І. Виргана — не система пишномовних фраз, прикрашених знаками оклику, це — світовідчування поета, внутрішня суть його поезій, невідривна від специфічного характеру їх образності.
Образність не є чимсь випадковим, що може бути в творчості поета, а може й не бути. Через художній образ поет пізнає і відтворює навколишню дійсність, — в цьому саме й полягає специфіка літератури та мистецтва. Поетичний образ не є ілюстрацією до певного логічного положення; художньо відтворюючи і розкриваючи внутрішню суть речей та явищ, він несе в самому собі глибоку мисль, узагальнення. Характер образності залежить насамперед від творчої індивідуальності митця, від того, як він сприймає явища дійсності, якої емоціональної, конкретно-художньої форми набирають ці життєві враження в його уяві. Кожен поет бачить і відтворює світ в образах, але в кожного образ має глибоко індивідуальні риси, виконує специфічні функції, і, зрештою, саме тут лежить межа між різними поетичними вдачами — та межа, відшукати і визначити яку буває часом так нелегко.
В поезіях І. Виргана вражає передусім надзвичайна чутливість автора до явищ дійсності, гранична загостреність сприйняття. Поет бачить навколишній світ в усьому його багатстві, складності й різноманітності. Йому не хочеться пропустити жодного звуку, запаху, фарби, жодного поруху життя на землі, хочеться все помітити своїм допитливим оком і перелити в дзвінке, вагоме поетичне слово. Ось чому Вирганозі образи, попри всю складність і часом незвичайність, завжди дуже конкретні, зримі, відчутні.
Вміння ліпити складний, багатобарвний образ допомагає поетові повніше відображувати явища дійсності, найпереконливіше втілювати свою думку, ідею твору.
Щоправда, прагнення якнайбільше побачити, почути, якнайповніше передати різноманітність навколишнього світу іноді приводить І. Виргана до багатослів’я, розтягненості, коли складається враження, що поет не може зупинити оту зливу образів і асоціацій, вчасно поставити крапку. Проте цей гріх, властивий не тільки раннім («Літайте, літаки», «Ніч тривоги», «Гості»), а й деяким повоєнним віршам поета («Сільські картини», «Червень», «Пізня осінь», «Степ» та ін.), не здається нам таким тяжким, як декому з критиків, що схильні обвинувачувати за нього І. Виргана в натуралізмі.
Нам здається, що навішування на І. Виргана такого ярлика було якраз наслідком недооцінки того, що поетичне мислення є мислення образне, що у справді художньому поетичному творі образ і думка завжди невіддільні. Характерний, наприклад, випадок з віршем «Бувальщина». Критик В. П’янов, вважаючи його зразком «повзучого емпіризму і натуралізму», запевняє, що в творі немає «пристрасного осуду їх (фашистів. — Ю. Б.) варварства і дикунства».
Чи так це?
Можливо, І. Вирган, справді, дещо розтягнув вірш, можливо, є у творі деталі, без яких поет міг обійтись, не знизивши, а навіть підвищивши силу його художнього впливу. Та, якби цією надмірною деталізацією вичерпувався зміст поезії, якби поет, докладно перерахувавши всі злочини ворогів, спокійно поставив крапку, ми охоче приєдналися б до В. П’янова. Проте вірш закінчується інакше, і ми дозволимо собі навести останню строфу повністю:
Я повернувся в полк. Товариші Перевіряли зброю. Командири Над картою у штабі посхилялись. У гаражах уже ревли мотори, А безбережною рікою неба,
Немов крижини голубі весною, Ішли й ішли на захід літаки...
Що це, як не образне втілення народного гніву, помсти, що чекає фашистських злочинців, того самого пристрасного осуду, якого не побачив у поезії критик? Так, саме образне втілення, що, очевидно, і не влаштувало В. П’янова.
І. Вирган і сильний тим, що в кращих своїх творах він досягає втілення певної ідеї шляхом художнього узагальнення, що образ у нього не є «живою» ілюстрацією до думки, а ця остання не просто ідейно запліднює образ, — поет мислить образами, ідея, думка постає в його уяві тільки в образній, художній формі. Характерний щодо цього вірш «Оповідання про діда Охріма». Старий Охрім доживає свої останні хвилини, перед очима проходить все його нелегке трудове життя. Але поет мав на увазі інше: смертю старого Охріма він немовби утверджує безсмертя народу-трудівника, вічне і невмируще оновлення та буяння життя. Заключні рядки поезії набувають символічного звучання: ось Охрім, що «лишає навіки завойований в Жовтні світ», «рвонувся з постелі», востаннє «до вікна приріс», глянув на рідне село —
Лід тріщить на річці Орелі.
Поправляє артіль узвіз...
І поникнув. Сини під руки,
Як пір’їну, батька взяли.
А на ранок сніги зійшли
І покрилися рястом луки...
Так, створюючи образ бурхливої, непереможної трудової весни, поет проводить» свою мисль про безсмертя і вічність народу.
Певна незвичайність, самобутність образної системи І. Виргана викликала багато нарікань з боку деяких критиків, закидів у зайвій ускладненості, штукарстві, грі словами тощо. Справедливість цих закидів здебільшого видається вельми сумнівною, вони-бо найчастіше базувалися на повному ігноруванні специфіки поетичного образу взагалі й тим більше — індивідуальних рис його, зокрема, в І. Виргана.
Той же В. П’янов свого часу, доброзичливо в цілому оцінюючи вірш «Ліричний наступ», зауважував, проте, що твір, мовляв, «багато втрачає від тенденції до естетства і «красивостей». Зразками «красивостей» автор статті вважає рядки «ніч тече прохолодою зір» і «завтра знов буде сонячна синь». Ми аж ніяк не збираємося оголошувати наведені рядки вершиною поетичної образності, однак не можемо не заперечити проти обвинувачення автора їх в естетстві. Передусім оця «сонячна синь» існує у вірші не сама по собі, вона — лише окремий штрих, одна з рисочок розгорнутого образу:
Завтра знов буде сонячна синь.
Обрій викине нам літаки
Голубі, як твій льон, пелюстки.
Будем мітко влучать в «конуси».
Завтра знов буде сонячна синь.
Що ж поганого побачив у цьому образі В. П’янов? Звичайно, можна було сказати те ж саме щось ніби так: «Завтра, літнього дня, згідно з розкладом занять, ми будемо вчитися стріляти по літаках». Але ж то не була б поезія! І звідки, справді, взявся в декого з нас оцей страх перед сміливим, несподіваним поетичним образом,, оце тяжіння до прозаїзмів у поезії, до сухої риторики і загальників.
Характерною властивістю поетичного зору І. Виргана є персоніфіковане сприйняття явищ дійсності, зокрема природи. В чудовій поезії «Сади», наприклад, вся система образів побудована на метафорах-персоніфікаціях: «тільки вітер сіяв і косив», «весна край порога сіє руту м’яту», «тихе надвечір’я слухає перегуки бригад», «і виводить сон тебе із дому, і веде на згір’я до ріки». Або згадаймо вірш «Степ», де І. Вирган помічає, як малесенькі дубочки у страшенній спеці «журно-журно листям шелестять», але:
«У високім небі ні хмаринкиї» —
Жайворонки їм відповіли.
«У глибокім грунті — ні краплинки!» —
Ховрахи їм смутку додали.
Ще смутніш, іще жалкіш, як досі,
Зашептались деревця в тривозі...
Таким постає перед поетом світ, на те він і поет, щоб бачити і помічати в ньому те, чого не помічає кожен з нас, — це не тільки право поезії, це невід’ємна якість її.
Інша річ, чи не залишаються такі прийоми суто формальними вправами, чи служать вони глибшому розкриттю ідеї твору. Нам здається, що служать, зокрема, в «Степу» низка персоніфікованих метафор створює узагальнений образ степу, що страждає від спеки і чекає на людину, яка напоїть його водою.
Правда, тяжіння до зайвої ускладненості образу часом заважає І. Виргану переконливо, реалістично відтворити явища дійсності. Так вийшло, наприклад, у поемі «Леся», де в розділі «Сон на війні» поет зробив спробу створити алегоричний образ Лесі Українки як «воячки чарівної»
На воронім баскім коні,
У білім легкім убранні
Ще й у волошковім вінці,
З мечем двосічним у руці,
яка «до ноги заклятих ворогів січе, ніхто від неї не втече». Спроба, як і слід було чекати, закінчилася творчою поразкою І. Виргана, образ великої української поетеси вийшов ходульним.
Проте показове тут і інше — ми маємо на увазі аналіз деякими критиками невдачі автора поеми. Побачивши в образі Лесі, змальованому І. Вирганом, риси подібності з напівлегендарною Жанною д’Арк, дехто обурився тим, що поет Лесю Українку— послідовну революційну демократку — «ототожнює з Жанною д’Арк — середньовічною героїнею, возведеною католицькою церквою в ранг святої» (!). Подібний «аналіз», ясна річ, не розкриває справжніх причин поразки І. Виргана в поемі «Леся», які, на нашу думку, криються в тому, що поет відступив від позицій реалізму (адже й алегорія теж має бути реалістичною!), порушив художню пропорцію між правдою і вигадкою, спробувавши запеклу боротьбу хворої фізично, але сильної духом, озброєної вогненним словом поетеси відтворити буквально у вигляді бою з ворогами. Вірогідність загубилась, казки, легенди не вийшло.
Цей приклад переконливо свідчить, що ми далеко не завжди ще, досліджуючи літературний твір, виходимо із законів художності, часто-густо підміняючи аналіз образної системи, як сфери виявлення думки і переконань художника, навішування» ярликів.
У багатьох поезіях І. Виргана — це стосується і пейзажних творів, і тих, де діють персонажі, — впадає у вічі ще одна дуже характерна особливість поетового образу — його опуклість, скульптурність. Звернімо увагу, як починається, скажімо, вірш «Мати»:
Тишина. В саду, як гиря, пада Лите яблуко — опукле, золоте.
І. Вирган любить показати об’ємність, вагу предметів, начебто підкреслити їхню матеріальність, тому в нього в саду «вже на вітах стало тісно гронам восковим», красолина «у собі відчула... нове життя — тугий опуклий плід», під час сівби «від тракторних гусениць налипні глею блискучими дугами шумно летять», елеватор «жовтогарячим обеліском літа підносивсь... із ріллі, а пізньої осені
Вода обважніла в ріках,
І риба пішла на дно,
І вже лежить по засіках
Важке золоте зерно.
Малюючи людину, І. Вирган так само прагне дати скульптурний портрет її. Тими ж засобами, тільки з елементами фантастики, гіперболізації, обумовленими жанром балади, малює поет і двох сестер, що чекають своїх коханих, у поезії «Сестри»:
У вечірньому промінні
Золоті, немов камінні,
Дві сестри стоять.
Характерно, що подібна монументальність у І. Виргана не призводить до парадності, помпезності, а органічно поєднується, особливо у вірші «Сестри», з простотою, з близькістю до джерел народно-пісенної творочості.
Скульптурна виразність деталі, монументальність деяких образів І. Виргана тісно зв’язані, нам здається, із властивостями його ліричного характеру, поетичного світосприймання — спокійною зосередженістю, вдумливістю, прагненням збагнути в кожному окремому явищі, факті, побаченому якнайближче, якнайопукліше, загальну закономірність, всю широту і різноманітність життєвих зв’язків.
І. Вирган — поет-філософ, у поезіях якого завжди б’ється жива, значима поетична мисль. Ось вірш «Птиця» — гімн людині-творцю, що підкоряє собі сили природи. Згадуючи, як віками люди заздрили птиці, мріяли «голубого, вічного простору зачерпнуть крилом» і «вчилися літати і безсило падали з надією в очах», поет говорить про те, що тепер «аеронавти завойовують... блакить», він ясно усвідомлює всемогутність людського розуму і волі.
Проте нахил І. Виргана до спокійної зосередженості, до ліричних роздумів виявляється не тільки, і навіть не стільки у поезіях суто філософського плану (як, скажімо, та ж «Птиця»), а й в інших творах, де увага автора зосереджена на, здавалось би, звичайних, буденних явищах життя. Таким, наприклад, вважаємо ми чудовий вірш «Осокорова пушинка». Маленький, незначний факт — «осокорова пушинка біла у мою кімнату залетіла» — викликає в поета високі думки про покликання людини, про щастя віддавати всі свої сили рідному народові. Аж ніяк не можна погодитися з В. Бояновичем, який в рецензії, вміщеній в книзі сьомій альманаха «Харків», твердив, що «в заключній строфі вірша І. Вирган... ослаблює ідейний пафос, зосереджуючи увагу на особистих, сентиментальних переживаннях». Ось ця «крамольна» строфа:
І дмухнув я, і пушинка біла У вікно відкрите полетіла...
Якось так зненацька стало гарно, Серце в грудях так мені зраділо,
Мов прожив я тую мить не марно, А зробив велике, добре діло.
Відшукати тут «приглушення громадського звучання вірша», «сентиментальність», вважати, що ця строфа «зайва», — значить абсолютно не зрозуміти задуму поета, перекреслити найголовніше в творі — мисль.
Ми часто ще схильні вбачати «ідейний пафос» і «громадське звучання» тільки там, де є пишномовні тиради і гучні гасла, а відсутність у віршах гострих сюжетних зіткнень — оголошувати байдужою описовістю, споглядальністю.
Тут немає змоги більш-менш докладно зупинятися на проблемі активного втручання поезії в життя, її участі в загальній боротьбі. Проте ясно, що не можна відмовляти художникові в праві по-своєму брати участь у боротьбі, оперуючи своїми засобами, якими він найкраще володіє. Знову йдеться про специфіку художнього відображення світу.
Тимчасом саме нехтуванням цими принципами грішить, на нашу думку, В. П’янов, холи, критикуючи вірш І. Виргана «Повінь», пише: «Споглядання у цьому вірші виявляється у тому, що його ліричний герой не бере активної участі у житті». Цікаво, як розуміє критик активну участь у житті ліричного героя? Тільки як його безпосередню участь у всіх подіях, що відбуваються? Та В. П’янову взагалі здається, що у творі, власне, «нічого й не відбувається». Мабуть, це й так, якщо до ліричної поезії підходити з тими ж мірками, що й, скажімо, до пригодницької повісті...
Справді, у «Повені» — і це характерно для більшості ліричних поезій не тільки І. Виргана — немає динамічного сюжету, зовнішнього розгортання дії. Але хіба самі ці ознаки поетичної індивідуальності, творчої манери вже дають підстави для обвинувачення автора у спогляданні й байдужості? Манера, в якій написано твір, може подобатися чи не подобатися, та не можна ж не визнати, що поет зумів переконливо передати світлий настрій пробудження життя, трудових сил, показати широкий наступ весни після того, як «одійшла воєнна люта хуга». Настрій цей створюється віршем в цілому, сукупністю всіх образних засобів і художніх деталей. І тоді стає зрозумілим глибокий метафоричний зміст і образу повені («Всю ніч шуміла повінь весняна — затоплювала плавні і левади, побиті танки, літаки й гармати...»), і тих окремих деталей, що викликали таке невдоволення критика («дядьки — шинелі опашки — пройшли»). Думаємо, отже, що вірш «Повінь» аж ніяк не лежить поза загальним напрямом нашої літератури того періоду, коли він був створений (1946 рік).
Це не означає, ясна річ, що він позбавлений недоліків. Якраз тут досить яскраво виявляється зворотний бік Вирганової манери — його часом надмірне захоплення другорядними деталями, що призводить іноді до порушення пропорцій у творі. Очевидно, мав рацію М. Шамота, коли писав («Дніпро», № 11, 1950), що безліч деталей, які поет наводить для конкретизації картини, насправді тільки захаращують її. Це стосується, зокрема, і опису роботи млина у «Повені», і того, як «з двійчатих... воріт півні крильми червоними махають», і окремих строф у вірші «Сівба» та в деяких інших. В цьому відношенні І. Вирганові слід, на нашу думку, більше дбати про поєднання спостережливості з чуттям художньої міри, з умінням відбирати тільки необхідне, відмовляючись від усього другорядного, зайвого.
Проте навряд чи можна погодитися з М. Шамотою там, де він від цієї вади І. Виргана прямо перекидає місток до іншої «істотної хиби» — «безлюдності» його поезій. «Ми запам’ятали, — пише критик, — чудові образи молодого колгоспного саду, картини нового села, ми ще виразно уявляємо калину біля річки, і шумливий шлях повз калину, і черепичні дахи над селом, ми ще чуємо гамір сільської вулиці, ще вдихаємо пахощі лугу і відчуваємо прохолоду роси, але вже не можемо згадати жодного людського обличчя, не відчуваємо на собі погляд в героїв поезій, ніхто з них, крім, садівниці, не залишився поруч нас». Нам здається, тут якесь явне непорозуміння, йдеться ж бо про ліричні твори. Тож чи правомірним буде вимагати, щоб вони геть-чисто були заселені «героями»? Адже присутність у ліриці живої людини визначається не ряснотою персонажів, що діють у віршах, а насамперед життєвою переконливістю думок, почуттів, переживань самого автора, тим, наскільки читач повірить в існування людини, що розкриває перед ним свою душу. Критикуючи І. Виргана за те, що непоодинокі його поезії «залишаються досі безлюдними», М. Шамота не враховує, що в кожному з цих віршів живе людина, на яку не можна не звертати уваги, — сам поет. Образ цього героя лірики І. Виргана і повинен цікавити критика, саме з точки зору життєвості, правдивості, типовості цього образу і слід оцінювати: ліричні поезії. Ось чому важко визнати слушною критику М. Шамотою вірша «Сівба», в якому він виявлення людських почуттів бачить лише в цій строфі:
Коли-не-коли з отої гуркотнечі
То виприсне погук, то сміх залуна,
А з хмари пилюки — то вигнуться плечі,
То очі заграють над колом стерна.
Тимчасом про роль людини у вірші свідчать, звичайно, не ці окремі деталі, а загальний тон, настрій твору, почуття автора, його ставлення до змальованої ним картини.
Яскраво виявляються характерні — сильні й слабі — сторони Вирганової поетичної індивідуальності в його поемах. Ми зупинимося трохи на «Матвіївні над Сулою» — вона здається нам найтиповішою з цього погляду, а до того ж і, безперечно, найсильнішою з усіх ліро-епічних творів поета.
Основне, що впадає в очі у цій поемі, — Вирган-лірик явно тіснить Виргана-епіка.
Щоправда, елементи епічного присутні в творі — є певна, хоч і не дуже чітка, сюжетна лінія, пов’язана з будівництвом міжколгоспної гідроелектростанції, навколо цієї події групується ряд персонажів поеми, автор розгортає події в часі — частина епізодів відбувається у майбутньому, тощо. І все-таки вони не знаходять справжнього розвитку. В поемі немає тієї пружини, що рухала б сюжет, стикала б полярні сили, створюючи гострі ситуації. Характери персонажів — інженера, бригадира Івана, дівчат Віри й Пріськи, директора музею Микити Савича, начальника будівництва та інших — накреслені досить умовно, у розповідній манері — в описах, розмовах, виступах, а у дії, власне, не розкриваються. Справді, взяти хоча б образ начальника будівництва Лук’яна Петровича — як він проходить у творі? Спочатку коротенький опис зовнішності, далі його розповідь про себе, нарешті — виступ на мітингу. Щождо інженера Степана Ільковича, то йому не судилося навіть виступити.
То що ж все-таки є у «Матвіївці над Сулою»? Чим вона приваблює до себе? Передусім образом головного героя поеми — ліричного героя, який цементує в художнє ціле всі частини твору. Присутність цього героя ми відчуваємо на кожному кроці, мало того, він — справжній стрижень поеми. І якщо не відзначаються повнотою характери більшості персонажів твору, то зате цей характер вимальовується яскраво і переконливо, в усій широті зв’язків із зображуваним, в усьому багатстві почуттів, думок, переживань. Ось ліричний герой приїздить у свій рідний край, в його уяві ще живе образ великого індустріального міста, але тут її владно заполоняють чудові картини сільської природи — «круг мене вже розкривався зовсім інший світ». Героя облягають спогади про славне минуле його батьківщини.
Це — немов лірична експозиція до величних картин народного будівництва гідроелектростаиції, заспів, що створює певний настрій, певний тон усього твору і в якому разом з тим розкриваються риси характеру ліричного героя поеми.
Перевага в «Матвіївці над Сулою» ліричних елементів над епічними очевидна. Та чи є підстави незаперечно оголошувати це хибою поеми, як то робили деякі критики? Нам здається, що немає. Відсутність стрімкого сюжету ще не є синонімом статичності, а ліричні відступи й філософські роздуми — ознакою пасивного споглядання, безконфліктності. Поет І. Вирган створив саме таку поему, відповідно до особливостей своєї художньої індивідуальності, по-своєму відобразив певні життєві процеси нашого часу. Критиці слід, мабуть, замість шпурляти твір на прокрустове ложе догматичних схем, грізно засуджуючи все, що виходить за їхні межі, уважно і вдумливо розібратися в недоліках і перевагах ліро-епічних спроб поета, дати об’єктивний художній їх аналіз.
Пригадується і такий зразок «критики». У вміщеній в кн. 2 за 1953 р. альманаха «Харків» статті під назвою «Створити повноцінні образи радянських робітників» знаходимо закиди авторові «Матвіївки над Сулою», що він не показав у поемі робітників, «які виготовляють складне електроустаткування для гідроелектростанції». Мовляв, «побудова греблі — це лише частина роботи: її можуть виконувати колгоспники. А монтаж і наладку турбін та генераторів без спеціалістів виконати неможливо».
З подібних позицій виступали нерідко й деякі інші критики. І. Вирган чув силу-силенну обвинувачень в архаїчності, замилуванні минувшиною, неуважності до робітничого класу, за свій нахил до зображення села, яке він любить і глибоко знає, за синівську любов до героїчного минулого рідного краю, до його чудової природи.
Риси творчої індивідуальності проявляються не тільки в доборі епітетів, не тільки в системі образів, а й у колі зображуваного, в тому, які саме ділянки життя найбільше приваблюють поета, знаходять у його творах найяскравіше відбиття. Охопити дійсність в цілому, в усьому багатстві й різноманітності явищ під силу лише всій літературі; не можна вимагати від одного художника, ба навіть від окремого твору зображення геть усіх сторін сучасного життя, вирішення всіх проблем. Інша річ, наскільки кожному поетові вдається в зображенні окремих явищ дійсності добитися художньої правди, піднятися до великих узагальнень, відтворити основні риси і провідні процеси сучасності, — ці питання критика може і повинна ставити.
Ярлик «архаїчності» був причеплений і до мови поезій І. Виргана. Дійшло до того, що в № 11 «Дніпра» за 1951 рік якийсь собі Петро Іванюк видрукував епіграму, заявляючи, що І. Вирган «...писати так уміє, що і сам не розуміє», бо його мова, бачте, «дряхлослівна ще й вихряста».
На жаль, ця зубоскальська вихватка щодо поета, вся багаторічна творчість якого пройнята глибокою любов’ю до рідної мови, не знайшла осуду нашої літературної громадськості.
Та найприкріше вражає те, що й наші досвідчені критики часто-густо аналізували Вирганову мову з таких же догматичних позицій поділу слів на «дозволені» й «недозволені», коли мовні пошуки поета, прагнення його наблизити свою мову до народних джерел оголошувалися тяжінням до архаїзмів і штукарством.
Про це добре написав торік у журналі «Дніпро» Максим Рильський, навівши приклад, коли критик В. П’янов у рецензії на одну із книжок Виргана обвинувачував поета у вживанні маловідомих слів і висловив думку, що ці слова вигадав сам Вирган. М. Рильський заявив, що «усі... слова, інкриміновані Вирганові, можна знайти, у наших класиків і в народній поезії», і брався довести це.
Дозволимо й собі навести тут кілька прикладів на підтвердження цієї тези.
В. П’янов у своєму аналізі мови І. Виргана виходив із щонайменш дивного положення про те, що «безмежна закоханість поета у слово приводить його іноді до небажаних наслідків». Одним із таких «небажаних наслідків» автор вважає те, що у «Заспіві до поеми» І. Вирган вжив слово «забузував», яке, мовляв, «читач... без словника не може зрозуміти», і «сплутав дерево з деревиною». Але ж слово «деревина» як синонім «дерева» споконвіку живе в народних казках («поїдь та й поїдь, діду, в ліс, вирубай мені деревину та зроби колисочку»), а дієслово «забузувати» (забити, заповнити, засипати) зустрічається не тільки в Є. Гребінки, а й сьогодні в мові народній. І справді, декому з читачів не завадило б заглянути у словники! Тоді, може, не заявляли б вони, що «до цього часу в українській мові слова «броститися» не було, його вигадав (!), Іван Вирган...» Якимсь крамольним, теж, очевидно, вигаданим, здається В. П’янову і слово «вийнявсь» («Із-за ферми вийнявсь місяць»). Та досить розгорнути «Інститутку» М. Вовчка, щоб переконатися, що це не так: «Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвоконь», — пише письменниця, яка, їй-право, непогано знала українську мову.
Подібних прикладів можна навести чимало. Досить сказати, що у списках слів, вживання яких І. Вирганом викликало осуд деяких критиків, є, скажімо, «озія», що її зустрічаємо у П. Мирного, «блуква», яку знайдемо у збірнику І. Манжури «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях», «моріг», про який народ співає: «У темному лузі моріг зелененький», і навіть «криця», що ввійшла, як відомо, в один із найкращих віршів Л. Українки.
Ні, розмахувати критичною голоблею, мабуть, все-таки легше, ніж глибоко опанувати мову народних пісень і казок, мову безсмертних творів класиків нашої літератури, які, зокрема, тому й стали класиками, що були органічно зв’язані з народною мовною стихією.
До вирішення найважливішого завдання, що стоїть перед літературою, перед кожним письменником, — створення повнокровного, яскравого образу героя нашого часу, Іван Вирган іде своїм шляхом. В поезії І. Виргана в самобутній, оригінальній, хоча часом і дещо суперечливій, формі знаходять втілення типові риси нашого сучасника — людини високих поривань, великої і щедрої душі, сповненої невмирущої любові до Батьківщини, героя, чия доля невіддільна від долі його народу.
Л-ра: Прапор. – 1957. – № 5. – С. 84-94.
Твори
Критика
