«Творись, мій труд!» (До портрета М. Вінграновського)
Ю.І. Ковалів
Без перебільшення можна сказати, що творчість М. Вінграновського, як і Д. Павличка, Ліни Костенко, І. Драча, Б. Олійника, багато чим визначає духовний мікроклімат сучасної української лірики, її естетичні орієнтири; це підкреслюється чи не в кожній оглядовій статті про нинішній стан поезії. Неослабний інтерес до віршованого слова М. Вінграновського засвідчується статтями і рецензіями, хоча, думається, небуденний доробок митця міг би вже стати і темою грунтовної наукової розвідки...
Чутливий нерв репрезентативної критики частіше вловлює художні особливості того чи того чергового видання письменника, спорадично проникаючи в незвичайний образний світ автора та фіксуючи окремі моменти його творчого руху, на перший погляд, досить суперечливого, але не позбавленого природної логіки. Відтак спостережено «різкий» поворот М. Вінграновського від кінематографічно панорамного живописання до зображення локальної конкретики, що супроводжувалась певним послабленням масштабності його поетичного мислення. Справді, за збіркою «На срібнім березі» (1978) нелегко впізнати творця «Атомних прелюдів» (1962), що дало підстави деяким критикам протиставити «космізм» раннього етапу його творчої еволюції пізнішій начебто камерності, — отже, «розітнути» цілісну постать на дві діаметрально протилежні. Має безперечну рацію М. Ільницький, спростовуючи подібні припущення, в яких знехтувано діалектику творчого процесу.
Сам М. Вінграновський, поет тонкого смаку та справжньої вимогливості до слова, поет глибокого усвідомлення обов’язку перед народом, не відмовляється від попередніх здобутків на терені лірики, хоч і ставиться до них досить критично. Це засвідчує й щойно видана книжка вибраних творів поета з її сконцентрованою художньо-філософською концепцією, єдністю «космічних» і «земних» мотивів, демократизмом поетичного мовлення і темпераменту автора, його моральними імперативами, світоглядною та естетичною визначеністю. Тож доцільніше не протиставляти різні етапи творчої еволюції митця, а зіставити їх у контексті літературних пошуків останніх десятиліть — під кутом зору нерозривного діалектичного зв’язку.
Особливий інтерес у данім разі викликають 60-ті роки, характерні яскравим спалахом поезії, розширенням меж ідейно-естетичного осмислення нею дійсності. Власне тоді, немов у зародку, накреслювалися стильові струмені, які поступово увиразнювалися, розкриваючи свої якості в наступні часи. Поціновуючи лірику тих літ як період «голосних закликань неорганічної форми декларативності», чи не виявляємо ми таким чином своєї критичної упередженості? Як-не-як, а в творчості раннього М. Вінграновського відбито духовну атмосферу суспільства в один із важливих моментів його історії; аналогічні процеси художнього мислення відбувались як у відомих майстрів поетичного слова, так і в молодих його побратимів по перу, поява яких на літературному обрії супроводжувалася пристрасними дискусіями.
Однією з прикметних рис тогочасної лірики були планетарні мотиви, що відображали визначальну спрямованість епохи, зумовлювалися зрушеннями в житті народу, стимулювали розквіт людських можливостей. Почав формуватися новий тип особистості, місткий ліричний портрет якої створив тоді Е. Межелайтіс у широковідомій поемі «Людина». «Я хочу бачити нашу людину в мистецтві, — сказав А. Малишко, — вищою Прометея і величнішою Антеєвих подвигів, бо вона тримає землю на плечах, а головою сягає неба». Сама дійсність спонукала письменників до осягнення незвичних, але істотних вимірів сучасника, до неминучого розширення географічних та історичних обріїв його свідомості. Це воднораз було й естетичним «відкриттям світу», що супроводжувалося інтенсивним переоснащенням поезії, яка незрідка зверталася для вираження життєтворної енергії до гіперболи, опановуючи і художню традицію перших пожовтневих літ.
Тож не дивно, що таким переважно прийомом користувався ранній М. Вінграновський. Згадаймо принаймні: «Вже хмари омивають мої плечі, вже з головою в небі я стою» або: «Я встав з колін і небо взяв за зорі». Однак при всьому космічному пафосі ця повнозвучна лірика не відривалася од земної основи. У романтичному пориві до глибин всесвітнього безмежжя, в бажанні оволодіти простором і часом поет ніколи не забував рідного краю, без якого той всесвіт для людини стає абстракцією. Трохи пізніше у вірші «Не маю зла до жодного народу», обстоюючи свою позицію, обов’язок жити долею Батьківщини, поет писав: «Я точно знаю, Звідкіль в мені це почуття: Воно від космосу... Воно від космосу, бо стало Усе видніше в серці й голові, Все збільшилось, згострішало від миті, Як випростали небо кораблі...». Масштаби світосприймання сприяли усвідомленню Вітчизни в панорамному історичному та просторовому контексті, допомагали глибше відчути її невичерпну духовність. Чи не тому одним із центральних образів М. Вінграновського став образ Дніпра («Дніпророждений світ мій на землі»; «Дніпро тече про нас»), правлячи за еталон виміру людських цінностей. «Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом», — читаємо в одному з інтимних віршів.
Крупномасштабне живописання, як спостеріг ще М. Рильський, моральний максималізм, деякі особливості стилю М. Вінграновського справді формувалися під благотворним впливом О. Довженка. Поет серцем сприйняв проникливі міркування свого вчителя щодо недалекого вже майбутнього: «Тоді в повному освітленні виникне величезної ваги питання — що таке життя і смерть, або, вірніше, що таке буття? Чи не постукає тоді в кожну свідомість вселенська гармонійна нескінченна єдність?». Справді, мислення людини ядерного віку зазнає різких змін. Уже «Атомні прелюди» виповнювалися напругою громадянського сумління, переймалися успіхами цивілізації і воднораз були стривожені деякими її наслідками, наголошуючи на потребі негайного розумного морально-етичного контролю над ними, особливо коли йшлося про термоядерний потенціал. Відтак логічно постали зловісні видіння всесвітньої катастрофи — як застереження, як гірке завбачення божевільних маній на кшталт нинішньої антилюдяної теорії «зоряних війн»:
Мені привиділось затемнення Землі,
Водневих бомб чорнолетючі зграї,
І людство, скорчене у попелястій млі,
І хмари, як папір, горять на небокраї («Прелюд»).
Переконливий вплив такої лірики, що керувалася принципами народної етики, вже тоді ставила людську свідомість перед новими завданнями. Вона спростовувала міркування, ніби «поезії про космос, написані поетами 50 і більше років тому, глибші і проникливіші, аніж писані по свіжих слідах». Проблема активізації громадянського сумління з такою безкомпромісністю не поставала ні перед романтиками XIX ст., ні перед У. Уїтменом, ні перед ліриками революції, які теж (кожен по-своєму) зверталися до теми космосу. У вірші «Плач Ярославни», написаному трохи пізніше і присвяченому І. Драчеві (у творах цих поетів траплялися окремі збіги крупномасштабних алегорій), наголошується на відповідальності митця за життя, за майбутнє людства:
Все зірвано, Іваночку! Нема
Ні горя, ані щастя, ані ери.
Сама воднево-ядерна пітьма.
Куди ж пристанеш ти, вертаючи з Венери?!
М. Вінграновському, постійно пройнятому земними клопотами і болями, був чужий і абстрактний космізм. Осмислюючи життєву проблематику в гостродраматичних зрізах, він у своєму слові на рівні морального максималізму наполягає на вірі в правоту трудового народу, на сторожі якого ставиться «атом і добро»:
Я встигну долюбить! Доклясти встигну я!
І встигну я до тих часів дожити,
Коли в польоті вічному Земля
Навчиться вже собою володіти.
О. Гончар, висловлюючи думку багатьох письменників, тодішній приплив нових творчих сил у літературу розцінював як «факт вже сам цо собі знаменитий». Ровесники М. Вінграновського мали що сказати. Вони усвідомлювали мету і покликання своєї творчості, за словами В. Симоненка, «в океані рідного народу відкривать духовні острови». Вони не відмежовували себе від творчого досвіду класики, від художньої практики старших майстрів пера, засвоюючи їхні поетичні уроки. Відтак тогочасне новаторство, при неминучих перевитратах слід розглядати як діалектичне продовження митцями різних поколінь руху минулого — в сучасному. Варто зазначити, що сам М. Вінграновський не раз підкреслював побудову своєї лірики на довженківських принципах («Учителю, уже ми вдвох з тобою... Немолодість твоя і молодість моя...»). Ідеться, звичайно, не про інтонаційно-текстуальні й стильові збіги, а про ідейно-естетичні та морально-етичні критерії.
За словами В. Моренця, це моральний максималізм, що вимагає «найвищих мірок Любові, Свободи, Патріотизму, Людинолюбства і постійного співвіднесення цих мірок з самим собою». І все ж було б неправомірним вбачати тут повну залежність наступника від попередника, не помічати відмінностей манери художнього мислення, що зумовлює стильову неповторність кожного. У творах М. Вінграновського відсутнє Довженкове відчуття масштабної гармонії світу, помітна певна розбіжність між ідеалом та можливостями його негайної реалізації, що зумовило свого часу небезболісний відхід поета від художньо-філософських масштабів осмислення всесвіту до спроби осягнути гармонію життя в мікросвіті людської душі.
Коло генетичних витоків лірики М. Вінграновського не таке вже й широке, зате добірне. Це, нам здається, крім доробку О. Довженка, передусім творчість Т. Шевченка і П. Тичини, О. Пушкіна і М. Лєрмонтова, Н. Бараташвілі і Г. Табідзе. Уроки класики та народної етики, потужний вплив дійсності формували ліричний характер поезії М. Вінграновського, сприяючи збереженню її стильового ядра, на яке не вплинули захоплення побутовим дрібнотем’ям чи поверховим фактописанням. Воднораз поет уміє бути й нещадним сатириком і тонким психологом — знавцем дитячої душі, постійно даруючи малюкам віршовані твори та оповідання, і філігранним майстром інтимних рядків... Спрямованість його творчих інтересів та пошуків поширюється і на кінематографію та прозу, хоч і тут він зберігає поетичність письма. В оповіданнях та повістях Вінграновського м’який ліризм органічно поєднується зі строгою правдою («Сіроманець», «В глибині дощів», «Скриня», «Літньої ночі», «Гусенятко» та ін.), включаючи останні цьогорічні журнальні публікації — «Пересядка», «Кінь на вечірній зорі» (четверті номери «Вітчизни» і «Києва»). Звернення поета до прозових жанрів не випадкове, це спостерігається зараз і в багатьох інших ліриків: Є. Євтушенка, С. Пушика...
Така зміна творчих пошуків М. Вінграновського має свою логіку, початки якої простежуються в другій половині 60-х років і частково відбиті в його книзі «Сто поезій» (К., 1967). Власне, саме тут накреслилася лінія «оземлення» космосу, тяжіння до земної конкретики, до реальних сюжетів, Цей процес дедалі увиразнювався в наступних збірках М. Вінграновського («Поезії» — К., 1972; «На срібнім березі» — К., 1978; «Губами теплими і оком золотим» — К., 1984). Треба сказати, що поет не відмовлявся від жодного, близького своєму сприйняттю образотворчого засобу, скажімо, гіперболи, що перетворювалася з принципу художнього мислення в один з ефективних «інструментів» змістової виразності, як-от у вірші «Сільська поема»:
Бо там, за Ятранню,— Веселі Боковеньки!
Роса і мед, і світлі снігурі,
Зоря летить як молодий Шевченко,
І золоте обличчя у зорі.
До речі, М. Вінграновський на рідкість сміливо вживає давно відомі в українській поезії тропи, але так активізує контекстуальні переносні можливості слів, що вони, як правило, набувають свіжого, індивідуального значення (так, у наведеній строфі розсунуто семантичні межі образу «зоря»). В цьому теж своєрідність творчого діалога М. Вінграновського з українською поетичною класикою, що з одного боку сприяє розкриттю невичерпного потенціалу рідної мови, а з другого — зумовлює повний демократизм його лірики. Наскільки по-народному природно звучать у цих віршах діалектизми («пересядка», «лове») та неологізми, утворені подекуди за допомогою пестливих суфіксів, де помітне стягнення різних лексичних значень в одне. Наскільки визначена змістовна точність того чи того мовного новотвору («дика груша в сні дичить» або: «Твій сірий вовк в воді намок І спати завовчився») чи навіть несподіване використання принципу керування та узгодження слів. Тонке відчуття мови в її першоджерелах виявляється орієнтиром творчих пошуків поета в його художньо-філософському осмисленні життя, накладає свій карб на його індивідуальний стиль із постійним показником естетичної міри.
Риси своєрідності М. Вінграновського не мають нічого спільного з ускладненою асоціативністю, хоча траплялися й непорозуміння в сприйманні окремих сміливих образів деякими читачами, та й критиками. Проте, як свого часу довів А. Малишко, а пізніше — Є. Адельгейм, лірика поета за образним ладом та формальними ознаками виявлялася швидше традиційною (принаймні порівняно з доробком І. Драча) і частіше спиралася не на метафору, а на епітет. Однак це — прямий шлях до метафори, якої ніколи не цурався М. Вінграновський, і не тільки а таких поодиноких образних мазках («сонця кров солом’яно-руда»), а й у поезіях, що сприймаються як суцільна метафора. Так, у вірші «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» читаємо: «Затисла груша в жовтих кулачках Смачного сонця лагідні жовточки». Трапляються в поета метафори, що мають іншу формотворчу основу, тобто метафори з відсутністю зв’язку із художнім означенням: «В гнізді сорочім сніг сидить» або: «Колесо котить себе, Голос у колеса довгий». Поет повсякчас урізноманітнює тропи, дотримуючись чуття естетичної міри. Так, у його віршах знаходимо епітети психологічного характеру («знервований мак», «примружені жоржини») і соковиті, близькі народному сприйняттю метонімії («Натомлені села вечеряти сіли Під грушами, вишнями і небесами»), і звукові метафори аль тераційного походження («Мерщій під гору, горенько-грозаі») і т. д. Тож не дивно, що секрети творчої лабораторії М. Вінграновського привертають увагу інших поетів, як це помітно, принаймні, із статті В. Базилевського «Логіка поезії» (Київ, 1986, № 4).
Ліриці М. Вінграновського притаманні й активізація займенників, які посилюють експресивні інтонації, і персоніфікація означень кольорів, що неначе розмиває або драматизує, увиразнює зображення («Лежить дорога у черлене»; «Цієї ночі сніг упав — На чорне впало біле») тощо. Особливий інтерес викликає прийом самовідсторонення (об’єктивації), перенесення себе на довколишній світ. «Споглядання» цієї таємничої одухотвореної тотожності зумовлює сюжет вірша «Десь є там яр у глибині полів», концепція якого в генетичній основі своїй пантеїстична. В цьому аспекті прочитується чимало поезій М. Вінграновського, зокрема філософська мікропоема «Лиманський Гайявата», де йдеться про моральне здоров’я народу, повнокровність буття. Ототожнення себе з довколишнім світом набуває у поета якісних модифікацій, як-от у вірші «Щуче», де реалізовано спробу «вивести» людину за межі її роду, відчути іншу істоту, як саму себе, причому в досить драматичних обставинах. Це призводить до різкого зміщення просторових та часових площин, що кожного разу загострюють морально-етичні акценти або в плані локальної трагедії, до якої нікому нема діла («Щуче»), або вічного оновлення життя («То дощ, то сніг, то знову дощ»), або ж складності людських стосунків («Повернення до Львова») і т. п. Так увиразнюються, укрупнюються істотні для життєдіяльності героя і невіддільного від нього автора сторони дійсності, що виправдане логікою ліричного сюжету.
Ліричний характер поезії М. Вінграновського — цілісний і неповторний. Аналізуючи його, постійно знаходиш нові риси, відкриваєш нові грані такої близької тобі і воднораз невідомої людської душі в найтонших, конкретних, навіть побутових її проявах, в її моральних імперативах та художньо-філософських глибинах. Ця самобутня, вибудувана на критеріях народної етики, лірика — справжня як жагою пізнання, так і природністю свого ставлення до динаміки нестримної та неоднозначної дійсності.
У вірші, присвяченому В. Симоненку — поету, що глибоко замислився, «Що дійсно даємо ми для щастя народу Дніпра», поет писав: «Що я кажу з непокритою головою і серцем Жодного слова брехні жодного граму підступства підлості хитрощів чи недовір’я наклепів В нас не було і не буде Так я кажу Чи ні Так я кажу Чи ні Я кажу правду...».
Цілісний ліричний характер М. Вінграновського збагатився новими рисами. Навіть в елегіях, де за жанровою традицією, здавалось би, мали панувати мотиви особистих переживань, натрапляємо на художньо-філософські міркування про призначення й сутність людського життя в його драматичному зрізі, на розбіжність між мрією та дійсністю, між людськими можливостями та шляхами їх реалізації:
Іде і все із поля наших днів,
Скінчилися обжинки навіжені.
Я накосив лиш нервів добрий сніп
Та вимолотив радощів півжмені.
Поетичний доробок М. Вінграновського — невеликий за обсягом, але місткий за змістом.
Щойно випущені в світ видавництвом «Дніпро» вибрані твори М. Вінграновського, лауреата Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка, — не тільки попередній підсумок його дотеперішнього мистецького шляху, його плідних пошуків, а й запорука дальшого творчого розвитку, свідчення ще не розкритих можливостей таланту письменника. І хіба ж в цій поезії масштабного громадянського звучання «усе було умовно, відсторонено й помпезно», як зазначалося в тодішній критиці? Живлячись першоджерелами довколишнього світу, ліричний герой М. Вінграновського вбирає життєвий досвід сучасності (точніше, одну із близьких собі її граней), усвідомлює-власну причетність до її наболілої проблематики, до її напруженої динаміки: «Я, мов приймач, В мені всі звуки світу». Звернімо увагу на те, що вже перша поетична публікація М. Вінграновського, вміщена в одному з квітневих номерів «Літературної газети» за 1961 рік, викликала жвавий інтерес читачів.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1986. – № 11. – С. 15-21.
Твори
Критика
