«Мої високі птиці...» (Поетичний світ Бориса Олійника)
Лада Федоровська
Признатися, такого роду несподіванок я не чекала. Ясна річ, поезія, коли вона справжня, щоразу здатна вразити по-новому, поет, навіть здавна знаний, може раптом відкритися у недоступній до часу глибині — тим-то й вічні великі твори мистецтва, що вони передбачають невичерпність їх осягання, «багатоступінчатість» відчування. Але зараз ідеться про «відкриття» іншого плану. З величезним подивом, вкотре перечитавши усе, видане на сьогодні Борисом Олійником, я переконалася, що в нього немає жодного (в найбуквальнішому розумінні — жодного!) пейзажного вірша. Притому мовиться не про замальовки з натури, одновимірні самоцільні картинки, в принципі неможливі для цього не звиклого до забавок пера, немає взагалі творів, що їх можна було б беззастережно віднести до суто пейзажної лірики (яка загалом має цілком визнане право на існування). Природа, її краса і таємниче буття, не споглядально відтворені, можуть стати візуальним відбиттям людської душі, її настроєвим образом. І образ цей, освячений любов’ю до рідної землі, відчутно, хоч і по-різному, постає з відповідних поезій, скажімо, Фета і Єсеніна, Тичини і Малишка...
Світ ліричного героя Б. Олійника такий вербово-тополиний, чорноземно-щедрий, такий зримо-чуттєвий у своїх природних реаліях, що мимоволі складається враження певної тематичної рясноти. І от — несподівана очевидність: жодного не те щоб «чистого», а й медитаційно-настроєвого опису! Адже, хоч яких припуститися «натяжок», не втиснеш і у найвільніші жанрові рамки пейзажної лірики хоч би такий «пташиний» сюжет:
із нільських берегів,
де сплять віки в гробниці,
З тропічних вільглих пущ, де тамариск цвіте,—
Куди ви летите, мої високі птиці,
На сизу паморозь,
куди ж ви летите?
Тут первородний рай, тут сласний дух кориці,
Тут мідноликий Ра
устами обпіка,—
А там, над озерцем,
простеньке небо з ситцю
Неговіркий спориш, полин та осока.
Чи знає ваш ватаг
всю каторгу дороги,
Чи зна, що поміж вас, братове, не один
Впаде на півшляху до отчого порога І вигасне в очах
небес ультрамарин?
Мовчить старий ватаг,
задивлений у себе.
Утома вікова спада з його плеча...
Та раптом — змах крила!
І на сувої неба Повільно проступа
таємний знак ключа.
О, скільки поколінь
шукало тайну знака:
Оракули й жреці. Великі і малі.
Але пливли ключі за сивим зодіаком,
Сховавши таїну при лівому крилі.
Не раз планету бив
мороз глобальних зміщень,
І вмерла не одна у космосі звізда,—
Але пливли ключі,
і новертали віщо Крізь втому і віки
на тайний клич гнізда.
Дві стихії живлять твір: нестримна, вседолаюча любов до Батьківщини, до даного долею отчого краю і жага життя, яке має вершитися за своїм правічним законом, усупереч хай і глобально-космічним «зміщенням». Але вірш бентежить не лише силою цього подвійного пориву. Глибинне його наповнення, внутрішня філософія, попри традиційність сюжетного приводу й — відповідно до цієї традиційності — мовби й невибагливий контур думки, виявляють якісну відмінність, посутній відхід од узвичаєної «класичної» традиції (особливо помітним це стає у співвіднесеності твору із загальним контекстом творчості Б. Олійника).
Адже пейзажна лірика, скажімо, Тютчева у своєму філософському підгрунті спирається на положення про «тотожність» людини із усім сущим у природі, органічну злитість із якою поет повсякчас гостро відчуває. Тому головним емоційно-психологічним імпульсом поезій стає прагнення людської душі і свідомості до освоєння безконечності зовнішнього світу — «от земли до крайних звезд». За цим рвійним потягом — не лише потреба реалізації і докладання життєвої сили, а й гордий намір внести розумне людяне начало в холодний «хаос» природи. Відчуття злитості із навколишнім, розчиненості у ньому, проте, нерідко поєднується із усвідомленням того, що неодухотворена природа байдужа до життя людини. «И пусть у гробового входа Младая будет жизнь играть, И равнодушная природа Красою вечною сиять», — «пустые небеса» — це у Пушкіна. Тютчев же, проголосивши, здавалося б, категоричне: «Не то, что мните вы, природа: Не слепок, не бездушний лик...», — в інших творах, зокрема у «Безумии», заперечує наведену точку зору, схиляється до визнання, що життя у свідомих формах — випадковий штрих на «бездушному ликові». І все ж мотив людиноуподібнення природи у поетів минулого століття художньо найпереконливіший. «...Ущерб, изнеможенье — и на всем Та кроткая улыбка увяданья, Что в существе разумном мы зовем Божественной стыдливостью страданья» — це тютчевське сприйняття осіннього вечора внутрішньо співзвучне, зокрема, пушкінському порівнянню печальної пори осені, що приречено хилиться перед зимою, із прощальною красою смертельно хворої дівчини — «Она жива еще сегодня, завтра нет». Шевченко, Некрасов, протиставивши багатству земної краси обікраденість злиденної людської долі, загострювали соціальний аспект, у різному художньому вираженні властивий і їхнім попередникам.
Це органічне переплетіння традицій стало для поетів нової доби водночас і творчою «точкою відліку», і путівною зіркою — до свого, зумовленого часом світоусвідомлення. Адже, за П. Тичиною, кожна боротьба подібна до свого віку, бо бере початок із соціальної «речовини» буття. Цілковиту рацію має Л. Новиченко, коли припускає, що є, певно, «якась закономірність у тому, що ряд найвизначніших поетів нашого століття, які пристрасно утверджували ідею революційного оновлення світу, принесли з собою в мистецтво дивовижне багатство конкретно-чуттєвого, кольористого і музичного сприйняття життя. Такими були П. Неруда і Г. Лорка, Н. Хікмет і В. Незвал, такими ми знаємо С. Єсеніна, Е. Багрицького, Г. Леонідзе... Таким був і П. Тичина. Щодо залюбленості у навколишній природний світ, у його барви, форми, світлові рефлекси і, щонайперше, в його музику, ритми, переливи тонів, щодо вміння залучити у співучасниці найглибших інтелектуальних переживань усю красу й розкіш рідної природи він навряд чи має рівних серед сучасників — українських поетів».
Всесвіт для П. Тичини — гармонійна єдність, що живе за єдиним ритмом, озвученість якого однаково вбирає і «метеликів дуети», і гомін незнаних космічних світів, що «біжать... музичною рікою». І в центрі всього, одухотворюючи космічний колобіг, велика людська душа, свідомість як кінцеве торжество вселенського добра: «Я дух, дух вічності, матерії... Я часу дух, дух міри і простору... розміщаю системи, вкладаю думи молоді, даю їм теми», тобто освітлюю розумом. Проте послідовне усвідомлення людини як вищого добротворно-розумного начала (а саме ця послідовність відрізняє тичинівське розуміння зв’язку «людина і світ» од, скажімо, тютчевського, в поезії якого не раз лунає думка, що свідомість — категорія, чужа природі й навіть загрозлива для її гармонії) не відокремлює, так би мовити, мислячу матерію од усього сущого. Аж ніяк не зверхність, а воістину синівська залежність відбита хоч би у такому ось звертанні: «Візьми мене, природо, і до своїх причисль». У цій дитинності, свіжості сприйняття навколишнього, що незбагненно поєднується із справжньою філософічністю, тонко й опосередковано озвалася молодість нового соціального світу.
Пейзажна лірика Б. Олійника переплавила в собі шукання й надбання попередників. Тому й позначена вона філософською якістю. Скажімо, дитинно-ясне світовідчування, коли душа перебуває у злагоді з усім земним і вселенським, утривалене не там, де розроблюється тема природи, а у творах, присвячених тим поетам, яким це відчування було притаманне. Вживаючись в іншу індивідуальність, сприймаючи світ її очима, Б. Олійник досягає психологічно-художньої об’єктивності. Так, у вірші «Чарівник», яким вшановано пам’ять М. Рильського, відтворено особливий лад душі, її порозуміння з усім, що є життя. Всесвітня гармонія проймає свідомість поета, однаково близького і земному, і космічному й у вірші «У вінок Павла Тичини». Бачимо тут водночас і злитість із природою («довкруг нього бджола гармонійно зурмить», «на середньому пальці метелик сидить»), і розчиненість у ній — «він тепер уже — скрізь», як, власне, був «скрізь» і за життя, яким ішов «тепло», тому-то «після нього живе — зостається живим», а відтак продовжує та увічнює в собі й самого поета. Відгомін фольклорної традиції вчувається у більш ранньому вірші «Пам’яті Павла Тичини», де невід’ємність від буття природи передана через оті віщі знаки, що їх слали художнику і трави, і води, і птахи, мовби передчуваючи біду — спільну для них і для людей...
І все ж достеменно, що кожна боротьба схожа на свій вік, що в кожного часу своє больове осердя. Світовідчування, відбите у згаданих вище творах, не є власне олійниківським, воно свідомо виведене від, так би мовити, першоджерельного.
Як зазначалося, певна суперечливість світогляду у Тютчева полягала у подвійності його потрактування ролі розуму — останній, про що вже мовилося, підноситься і як могутня, вселенськи організуюча сила, і як властивість, відчужена від природної досконалої стихії. Так виявляється в нього острах перед цивілізацією. В цій подвійності й певне провидництво, і відгомін філософських шукань того часу — співзвучні міркування подибуємо, наприклад, у Герцена, який вважав, що розум з огляду на весь процес земної еволюції перебуває у стані зародковому, що природі він був не потрібний, а тому протягом тисячоліть вона пречудово обходилася без нього. Творче становлення Б. Олійника припало на роки, коли людство загалом усвідомило, що розум, коли він розвивається як голий інтелект, як самодостатній механізм прагматичного пізнання, а не як висока свідомість, перетворюється на силу, ворожу природі. Мабуть, цим значною мірою і пояснюється особливий характер взаємозв’язку поета із навколишнім світом.
Злитість із природою у Б. Олійника справді «єдинокровна», але не через «розчиненість» у ній, як це було в його попередників, а навпаки, сказати б, через «вбирання» її у себе. Раніше поети ніби промовляли — я такий, як і ти, отож, природо, візьми мене в сини і «до своїх причисль». У ліриці Б. Олійника акценти інакші: вона така ж, як я, і в цьому усвідомленні не тільки синівське, а й, так би мовити, батьківське, захисне, начало... Одвіку людина була смертна, а природа вічна, отож у цій своїй величній вічності й сприймалася як байдужа до скороминущих і суєтних людських турбот. Нині ж, воістину, «о мамо Природо, пильнуйсь», ти така ж, як людина, беззахисна, ти — принаймні в земному твоєму бутті — смертна. Звідси, певно, оте відчуття «вбирання» у себе навколишнього — той, хай і підсвідомий, порив не тільки втішитися розчиненням в інших формах життя, а, взявши в душу, прихистити таким чином живе. З цим, думається, пов’язана й та дещо парадоксальна обставина, що в Б. Олійника немає суто пейзажних віршів, тоді як тема ця без перебільшення всепроникна. Адже природа, увібрана в душу, присутня скрізь, де виявляє себе особистість ліричного героя. Поет ніде відкрито не говорить про цей союз (та Б. Олійник взагалі не схильний до остаточних звірянь — «не квапся знімать з таїни оповиток», щирість його не виключає й певної потаємності, чим і заворожує), але новизна духовно-філософського змісту цієї частини його поезій пов’язана саме з отим характерним «зміщенням» в усталених уявленнях, зі зміною акцентів у взаєминах людини і природи. Споконвіку перша була в стані підлеглому, була залежна, і тільки новітні часи посутньо порушили цей першопорядок.
Згадаймо, що гетевський Фауст як максимум проголошував ідею стати з природою «лицем в лице», тобто гранично зблизитися з нею, прирівнятися. Нині синівський пієтет, «тотожність», яку поети минулого сторіччя розуміли як спільну підвладність єдиному вселенському законові «вищому розуму» світобудови, обернулася досі небувалою рівністю — уподібненням у смертності. Отож суто синівське схиляння перед мудрістю природи, молодий, водночас уклінний і зухвалий замір збагнути її і навіть у чомусь перевершити, переходить уже в батьківську за змістом стривоженість, відповідальність драматично подорослішалого людства. Цей суворий підтекст і є тим філософським підгрунтям, що так ваговито наснажує перебіг думки хоч би у наведеному на початку вірші «Із нільських берегів...»
Важливо, що мужність громадянсько-філософських осягань не позбавляє вірші Б. Олійника лагідного ліричного звучання. Поезія його незмінно живе істиною, якою б невтішною вона не здавалася, але глибина осмислення вже сама по собі заперечує безвихідь. Непохитна віра в торжество доброї й обережної мудрості і нинішнього людського «старшинства» над природою є джерелом життєствердного пафосу цієї лірики. Іноді тема вирішується в найлагіднішій тональності, що, проте, не позбавляє вірші значущості. От, приміром, два осінні мотиви Тютчева і Олійника: «Есть в осени первоначальной...» і «Долоня». Уславлена класична мініатюра сповнена осяйного і лагідного спочинку, безхмарного й ніби не залежного від людини вмиротворення поля, неба, повітря. В «Долоні» теж панує веселий впевнений спокій, але небезсторонній. Вересень Б. Олійника, хоч і весело, а мусить клопотатися про свою кінцеву незнищенність, ховатися «у яблуко, в терен і укріп», хутчій втікати од холодів «у ямби» чи «у верлібр» (куди ж іще, як не в прихисток теплої людської душі):
А як піде з висвистом завірюха клята,
Попросись у прихисток під долоню ратая,
Де між ліній світяться дати і віки,
Де дванадцять місяців сплять, як малюки...
Тут, як бачимо, виявляється соціальний аспект залежності природи від людини. Хто ж краще оборонить життя, аніж людина праці, яка щодня творить його своїм трудом? Хто б не була вона за фахом — поет, хлібороб чи інший представник найсвятішого братства трударів. До концептуально-світоглядного узагальнення веде й таке характерне для Б. Олійника поєднання конкретно-зримого, сьогоденного і першопочаткового, вічного. Нащо вже реальна — мовби аж тепла — натруджена долоня ратая, але в лініях її просвічують віки, минулі й прийдешні. Образ цей має потвердження й розвиток в інших творах, зокрема, у вірші «Очі»: «(Ех, коли б мене хтось покликав Змалювати сонце натомлене, Я б накреслив долоню лікаря, Розгорнувши пальці, як промені...)».
Відмічений рух акцентів у філософії людини і природи зумовлює й переосмислення, так би мовити, вихідної образної послідовності, зміну звичної першозалежності об’єктивного і суб’єктивного хоч би в структурі художнього порівняння. Звісно, коли, скажімо, дівчина порівнюється з квітучим деревом, то об’єкт порівняння може на рівних помінятися місцями із суб’єктивно-мистецьким його визначенням (весняна вишня може постати в образі розквітлої юнки). І все ж, коли читаємо в Б. Олійника «А сад — немов Ганнуся на порі», ця гранична, точно пойменована персоніфікація не може не вразити несподіванкою. Як на мене, природа в нього взагалі частіше прирівнюється до людини, ніж навпаки. «Вишні тремтять, мов дівчата, Коли парубки кладуть їм смагу на уста», «Плугом надрізані нерви оголених стебел Болем збілілим кричать», зерно народжується «в муках пологів із материнського болю», бо «мій ситий чорнозем плодючий, наче жінка» — прикладів такого образного зіставлення можна навести чимало. І в цьому є своя закономірність.
Адже взаємини з усім сущим за принципом «вбирання» його таки передбачають визнання за людиною певної «чільності», на яку ніколи раніш вона не замірювалась. Навіть наш сучасник, великий Ейнштейн, писав, що «...над нами стоїть із своєю мармуровою усмішкою невблаганна природа». Але новітній розвиток світу з небувалою стрімкістю змінює непорушні, здавалося б, уявлення. Ясна річ, що згадана вище «чільність» не ставить людину над природою взагалі, не є наслідком, так би мовити, кардинальної зміни в структурі обопільної одвічної залежності (хоч би тому, що буття природи, на відміну од людського, все-таки не обмежується масштабами планети), «чільність» ця на сьогодні може відбитися хоч би у вияві добротворчої волі, бо природа свідомої ініціативи не має. Отож важливе значення має самовизначення героя у світі — «я в центрі кола, визначенім сонцем». До цієї вивіреності висновку він приходить крізь сумнів, подекуди й відчайдушний, крізь насущний, мов хліб, світоглядний пошук: «Світ глибокий, мов колодязь. Де я в ньому? Крикнув: «Де я?» Лунко злинуло відлуння До галактик од воріт». Вірний собі, Б. Олійник загальну діалектичну взаємопов’язаність ілюструє за допомогою гумористичного «парування» понять, аж ніяк не рівноосяжних, як то кажуть, з погляду вічності (галактики і ворота). Або ж: «зорі на весь світ, такі домашні...» Та гумор не заважає справді стурбованій серйозності запитання: «В цьому дивному огромі Де я? Хто я?». Невже ординарна «Крапка у кінці рядків»?
...Строго точних тополиних, І задумливих вербових,
І червоних калинових. Крапка я в кінці рядків.
То, виходить, я кінцевість? Ні, виходить, я початок: Після крапки починаюсь Я із нового рядка... («Світ глибокий, мов колодязь»)
Отож — «початок», а відтак — першопричина (в тому числі екологічна), порушення єднаючих людину й природу начал. Та головний зміст оцієї першопочаткової «чільності» у найбільшій відповідальності, що її добровільно поклав на себе герой. Перед лицем цієї воістину глобальної відповідальності він прагне точніше вивірити можливості та масштаби власної особистості, й довічний той іспит-самоперевірка здійснюється і через віднайдення спільномірних глибинних зв’язків із навколишнім, які зумовлюють не просто відчування, а й «вбирання» у себе світу. Лише збагачений такого роду пізнанням герой здатний осягти й себе самого, сутність та призначення людини загалом.
Показовий у цьому аспекті роздум-диптих «Гора». Велич природи, на думку автора, поступається величі людській хоча б тому, що поза людським сприйманням вона позбавлена духовного сенсу. Аби збагнути зміст гірської високості, переконатися, що за будь-яку житейську колотнечу «промисел є вищий», герой циклу внутрішньо мовби уподібнюється могутньому Ельбрусу, всім єством пізнаючи сутність його позахмарної, неземної величі. Він сягнув таки стану, коли відкрилося існування в осяйній чистоті й вічності. Але в цьому стерильному й холодному безгомінні «світ обертавсь важким маховиком», і механістична ця самодостатність вбивала... бездушністю. «Пливли покірно хмари в нікуди», бо ж рух їх набуває змісту і таїни лише під людським поглядом. Спокій, омертвілий у непорушності, насувався на оповиту самотністю душу «промерзлим до кісток льодовиком». Та й сама велич, коли вона «річ у собі», коли не має можливості бодай осмислити себе, обертається на свою протилежність.
В центрі уваги поета — людина з її соціальним буттям. Обриси ж останнього чітко вимальовуються власне на тлі співвіднесеності із законами всеземного а чи й вселенського буття: «Думав я, що все на світі тонко з’єднане у сутнім» («Урок»). Оцей, здавалося б, допоміжний з огляду на конкретність задуму, зміст, на мій погляд, художньо найвиразніший в поемі «Гора». Адже критика ще по виході твору слушно завважила певну заданість концептуальної ідеї, її дещо розсудливу «заілюстрованість». Л. Новиченко застерігав, що «художнє мислення Б. Олійника тут стає перед небезпекою саме того чисто раціоналістичного «переведення» ідеї в образ, якого йому, здається, треба особливо берегтись». Час, що минув відтоді, не спростував і не знецінив цього закиду-застороги, але цей же час чіткіше виявив і ті смислові шари, які в першопрочитанні твору, пам’ятаю, не помічалися так гостро, як нині. Публіцистичність має здатність миттєвого впливу, породжує в душі відгук швидкий і активний, філософічність — «енергію», так би мовити, уповільненої дії: реакція на неї читацької свідомості тривала й не завжди очевидна. Думається, саме з цим пов’язані певні зміни в нинішньому сприйнятті роздуму-диптиху.
Власне, у Б. Олійника є пряме потвердження отієї внутрішньої властивості, особистої творчої потреби «вбирати» в себе навколишнє. У поемі «Доля» він змальовує стан, коли раптом «відчуєш собою сонце» (або гірську вершину, або річку, птаха чи малий листочок). Характерне свідчення! Не в собі, не себе, як щось, навіть не через себе, а собою. Коли ж так, то природа — це свято чи лихо, яке завжди з людиною, й цього не позбутися, як не можна й на мить позбутися себе, частини власної сутності. Відчуте «собою» сонце може бути абсолютно різним, бо яким йому бути — визначає той чи той душевний настрій. У серці висока урочистість — і світ вінчає «сонця августійшого корона», хоч може воно обернутися й на щось, не менш коштовне, скажімо, на випечену матір’ю хлібину. Пойняла душу раптова відчуженість од суєтно-буденного, і от вже стежимо, як незалежно, «царствено котило сонце в колісниці!» Освіжив чуття доторк земної краси, й не треба чогось іншого, аби лише бачити й бачити «звичайне пахуче сонце, що минає вечірній пруг».
Серце, відкрите всьому живому і сущому, може сподіватися на взаємність. Між душею поета і навколишнім світом постійно вершиться взаємообмін, незрима для стороннього ока «співдія», мовби у сполучених посудинах не припиняється переплив доброго, якісно спорідненого вмісту. От як, приміром, співпереживає природа сердечному негаразду ліричного героя у вірші «За рікою тільки вишні»:
За рікою тільки вишні...
тільки вишні... тільки вишні,
Та дорога за тумани утіка.
І ніхто мене не чує,
і ніхто мені не пише,
І ніхто мене не жде і не гука.
М. Ільницький точно підмітив, що в Б. Олійника «в темі кохання бачимо найбільшу наближеність до природи, до таємниць вічного оновлення і згасання», недарма інтимна лірика його «безпосередньо пов’язана з іншими аспектами, зокрема з пейзажем».
Так негадано ця осінь закурликала над степом,
закружляло, заячало над чолом.
Так неждано за плечима затужилось мені небом,
застогнало висотою під крилом.
Похилилось вечорово, зажурилося, як вербам,
защеміло перегірклим полином.
Журавлі лишають гнізда, холодком дихнули хмари.
Мерзнуть пальчики манюні у беріз.
Бач, і ти зібралась в ірій з своїм судженим у парі, —
я ж крилом до цього берега приріс («Повернися»)
Бо — «скільки в тебе ще попереду весни!», тоді як героєві заважають рвонутися услід найдорожчому «холодні заметілі сивини». Оце зіставлення юного і дещо притомленого літами світовідчування, нездоланність дистанції між двома різними віковими рубежами найчастіше втілюється поетом у природному контрасті пір року — весни й осені, літа й зими. Світ природи і внутрішній світ людини — їх злитість подекуди така наскрізна, що визначити художню грань їхньої взаємної підпорядкованості не завжди просто.
Взаємодія душі героя з навколишнім така органічна і повсякчасна, що мимоволі раз у раз повертаєшся думкою до фольклорних джерел, які так інтенсивно живлять поезію Б. Олійника. Зокрема, у поемі «Рух» зелені діти землі разом із людьми виступають спільним фронтом проти коричневої примари фашизму (мається на увазі не конкретна історія, а умовна можливість її повторень), тобто повстають не лише проти чужинської навали, а й поділяють з народом його духовне протиборство. Спочатку світ людської душі і світ навколишнього перебувають, як це часто подибуємо в поезії, «у дивній злагоді»:
...зурміло ритмічно жито:
Жити.
І мовчала ритмічно трава:
Жива.
Навіть мудрі статечні дуби басили: — Люби. —
Все було таке соковите,
Повнокровне, плотське і вічне...
Жага життя аж ніби перехлюпується через край твору. Та раптом десь на видноколі виникло щось мертвотне, щось таке, чому в людській мові не знайдено іншої назви, ніж залізне, скрегітливе визначення «фашизм», й воно насунулось, вдарило, «громом торохнуло»! І тоді
На лінію бою,
роздерши обачність на грудях,
Виходили з’єднаним фронтом дерева і люди.
Било воно недаремно
В груди борів,
руде.
Знало: як звалить дерева,
Легше зламати людей.
Тут вже не втаємничене ворожбитське сприяння, а мовби фактична; взаємодія, єдина лінія оборони проти зла. Якщо в ранніх творах Б. Олійника зв’язок героя з силами природи переважно лагідно-ліричний, то роки, як бачимо, драматизують його, загострюють потребу не просто жити зі світом у злагоді й взаєморозумінні, а саме відчувати його «собою». Коли ж так, душа не може не кровоточити.
Особливо помітним драматичний струмінь стає у маленькій алегоричній поемі «Крило». Аби осягнути материнську щедрість землі, збагнути сенс свого земного буття, людині треба хоч подумки злітати над повсякденністю, хоч мрією сягати надхмарної свіжої чистоти. Право на цей цілющий для душі політ і обстоює автор поеми, провідна ідея якої втілюється в складному образі журавля-юнака: птах «олюднений» не лише за допомогою гумористично-побутових деталей (куплені у крамниці кеди, сорочка), хлопець же, здобувши крила, не перетворюється в напівптаха, а лише по-справжньому утверджується у своїй людській суті. Лишаючись кожен сам собою, вони заразом відчувають собою іншого, і тому вже ніколи не зможуть жити кожен «сам по собі». Бо виникла: якась незворотна, нерозривна взаємозалежність («крилом я до тебе приріс»). І коли завидюх-сусіда, оскаженілий у власній загребущості, що й совість уже давно продав «втридорога... із салом на базарі», забив довірливого журавлика ціпком, юнак, втративши здатність літати, враз столітньо постарів: таку зовнішню подобу прибрала душа, вже не спроможна знятися в політ. А замість руки з’явилося закривавлене «надламане крило». Навіть не увібравши, а перебравши на себе смертельний біль крилатого побратима, герой поеми виростає в художньо переконливий символ, у справді поетичне уособлення відповідальності людини за природу.
Не уник кари й той, чиїм ідолом стала корисливість. Чужий людям, він ворожий і всій природі — «собаки не любили його, страх!», а сад, що його господар задушив глухим парканом, «здаля минали солов’ї». Ще б пак: де він «ступав, — там не росла трава». (Згадаймо діаметрально протилежний образ щиросердого дядька Якова, в котрого «серце — добре й тихе, і душа багата, як земля». Недарма до нього, забуваючи про обов’язок, лащаться — аж хвости бубликами! — волохаті сільські сторожі, а «довкола його стріхи ластівок найбільше кружеля»). Коли ж зло виявляє активність, все живе не просто обминає його, а карає відторгненням од здорового річища життя, мов щось чужорідне. І заметався злочинець у божевіллі, «як у пастці вовк», та дарма, адже він, убивця, поза законом у всього сущого. Не поділяю думки, яка промайнула у нашій критиці, буцімто в «Крилі» Б. Олійника щонайперше хвилюють гострі екологічні проблеми. Мотиви ці, що виразно пролунали в шістдесяті роки в таких віршах поета, як «Ти зорею. А я — кленом...», «Ялинка» та інших, відлунюють і в поемі «Заклинання вогню», де людське сходження в собі самому, здатність до змін та зростання відповідно до часу ніби зумовлюються природним порядком речей.
Отож на початку поеми маємо образ осені, пройнятий спокоєм філософської задуми:
Заходить осінь в сутемінь борів. Лукавий холод крадеться ласкаво.
Спадає лист, як проминута слава, Явивши неминуще стовбурів.
Стоїть висока тиша між отав, Мов голубий нерукотворний витвір. Замислившись, на палець собі вітер Незчувсь, як павутину насотав.
Тремку мить передзим’я, що ладна відлетіти й розтанути, ніби й не було, поет спостерігає крізь земну суть людської долі з її важкими, невичерпними турботами:
Прочах окріп гарячих жнивних справ.
Годинник не позиркує спідлоба.
Надходить час осмислить хліборобу,
Що втратив на лану і що надбав.
Обтяжена життєдайним цим тягарем мить уповільнює свій лет, перепливає в іншу, утривалюючи себе. Адже зникає безслідно лише неусвідомлене, а те, що осмислене, щезнути не може. Б. Олійнику завжди було притаманне відчуття скороминущості днів і років, звідси, мабуть, і загострена потреба «не час цінувати, а мить», що взагалі сприяє ранньому подорослішанню. Навіть коли поет був зовсім юним, у віршах ного не помічалося інфантильної «підлітковості», а то й хлоп’яцтва, що ними часом грішать нинішні сорока-, чи й п’ятдесятирічні автори. Отож «у дитинстві був дитиною. В юності юнаком. У зрілості зрілим». І зрілість полягала у тому, що цей свій «дорослий» час поет «почав розуміти». Співзвучне відчуття часу бачимо і в Б. Олійника. Так, заспів поеми «Заклинання вогню» природно переростає в розмову не лише про зміну річних циклів, а про ті поступальні якісні перетворення, що їх залишає плин життя в. людській душі, у творчій долі митця:
Та вже і нас гукає ковила Притихла ритмів парубоцька гра.
Вертатися на землю з перелета: Скував мороз вологих слів одлигу.
У старовиннім сюртуці поета Писати строгим віршем Білу книгу
Пора поважних підсумків прийшла. Прийшла пора.
Пора осені чи душевної зрілості? Що тут реальніше? Знову ж таки одне з другим «тонко з’єднане у сутнім», прощальне коло осіннього листа так само не умоглядне, як і «коло» внутрішньої спіралі самореалізації. «Висока тиша між отав» зрідні тихій зосередженості в собі, що з неї народжується зріла висота «помислів, позбутих марноти».
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1985. – № 1. – С. 10-19.
Твори
Критика
