Неба сягнувши, тривожити небо нове (Роздуми над творами Бориса Олійника)
Анатолій Мойсієнко
Епітет «земна» стосовно лірики Бориса Олійника настільки точний, наскільки й багатовимірний, багатозначний. Усталене, закріплене народною традицією поняття земного в поетичній системі автора не протиставляється образно-узагальненому, метафоричному, а характеризує світ турбот і тривог ліричного героя, нашого сучасника. Багатовимірність конкретного зумовлена самим способом осягнення реального світу митцем, здатністю бути зрозумілим багатьом і тоді, коли автор (ліричний герой) звертається до окремої особи.
Лариса Васильєва, розмірковуючи про «масовість» поетичного слова (розуміючи під поняттям «масовість» сприйняття лірики найширшою аудиторією, закоріненість віршованого слова в найглибші прошарки населення), вказує, в основному, на два способи впливу на читача. Перший, коли автор безпосередньо, нерідко трибунно, звертається до мас (згадаймо хоч би «Граждане, послушайте меня» Є. Євтушенка), і другий, коли ліричне «я» адресоване насамперед до внутрішнього світу окремої людини (наприклад, у творчості М. Рубцова) і — через конкретику особистісного — до світу людей.
У доробку Б. Олійника є вірші, звернуті до мас, як, скажімо, «Встань і гряди, людино», «До зали А» чи «До зали Б», та перевагу слід віддати отому другому, інтимному началу. Навіть у віршах, побудованих на множинних звертальних інтонаціях («О ви, з одвертим поблиском очей», «Не для дітей» та інших), ліричний герой не ораторствує з огляду на публіку, не поспішає виговоритися перед читачем (слухачем) — воліє висповідатися. І все-таки для поезії Б. Олійника, мабуть, характерніший третій шлях до сприйняття її широким читацьким загалом. Ідеться про особливість сюжетно-оповідного творення (без зайвої риторики), що тяжіє до народнопісенного ладу баладної, притчевої традиції, з виразною морально-етичною і психологічною загостреністю і неодмінною адресацією (нерідко через внутрішнє «я») нашому сучасникові.
Такий спосіб поетичного вираження, як нам видається, вимагає від автора віртуозного володіння словом і є, по суті, прерогативою істинного таланту.
Скажімо, вірш «Про хоробрість» починається такою неквапливою, здається, суто особистісною розповіддю про конкретний життєвий факт.
Буденна ситуація передана просто й достовірно. І важко збагнути, що ж нас найбільше вражає в цих рядках — чи перейнятість тяжким фізичним станом трудівника, а чи філософія самих дядькових слів, просвічених непідробною, щирою сором'язливістю, чистотою трудівничої етики. Останнє мовби вивищує героїв Б. Олійника у їхніх нелегких буденних клопотах. Вірш «Про хоробрість», як відомо, закінчується не раз цитованими рядками: «І не звісно, кому треба більше хоробрості: Космонавту чи хліборобу?»
Тема космосу і космічні образи у творчості Б. Олійника, як правило, «виростають» на основі проникливого дослідження автором земних, людських доль. Ось мати в однойменному вірші «вийшла иа ганок і дивиться в небо. Мати дуже висока, древніша од космосу». Або в іншій поезії про матір:
Стоїть на видноколі світла мати —
У неї вчись.
Вона тебе у всесвіт віддала.
О, як боліло їй — аж кров біліла,
Коли вона себе в тобі родила!
Нічого не зоставила собі:
Свою красу, непогрішимо світлу,
Передала тобою в лоно світу І увійшла в космічний колобіг («Диптих»).
І коли, наприклад, у поемі «Крило» злостивий чоловік замахнувся на життя журавлика, що уособлює в творі вірність і чистоту дружніх взаємин, приголомшений герой-судія вигукує: «Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку, вбив». Зауважимо: не птаха, навіть не друга-брата, яким був журавлик малому хлоп'яткові, а — небо. Образ неба стає символом високих людських поривань, духу народного, символом самої сутності народу в поемі-діалозі «Небо полеглого безвісти»:
Та ворог підводив сокиру на вічне,
До кореня віри прокопував лаз.
І важив не стільки на землю, правниче. —
Він викрасти небо у нас намірявсь.
Звичайно, в блакиті не викосить жита.
Зірок не посадиш у власний город.
То правда: без неба могли б ми прожити,
Та вмерли б іще за життя як народ.
І все ж варто відзначити, поет послідовний в утвердженні думки про те, що будь-яка високість насамперед має земну першооснову. Здивованість ліричного героя «Гори», який здійнявся на висоту орлів і раптом при стрічі з тим, кого б упізнав «серед мільйон мільярдів», уздрів: «І все ж я зростом був йому по плечі, Хоч він стояв ногами на землі», — здивованість ця стає згодом усвідомленням необхідності земної опори для найвищих злетів.
Слова «високий», «висота» в контексті творів позначають далеко не фізичні величини. «Вище Білого дому моя Білая хата» — образ явно метафоричний. Природа ж цієї вищості розкривається вже наступним рядком: «Бо за правду стоїть. Бо на правді одвіку стоїть». Таким чином, завдяки критерієві правди зміщуються фізичні величини високого (піднебесного) і низького (приземленого). Вірш, що дав назву циклу «Від Білої хати до Білого дому», побудований за антитезним принципом, причому той самий образ (сонце), залежно від спроектованості на різні соціально-політичні устрої, отримує абсолютно відмінні функціональні характеристики (пасивну — «Тут безжалісно правлять навіть з сонця проценти»: активну — «Понад всі океани, великі й малі, Наша вишня на гілці подає мені сонце, Що ніколи не зайде, Бо зіходить на отчій землі»). Звернімо увагу на причиново-оцінний аспект поняття «зіходить на рідній землі» — тому й «ніколи не зайде».
Діалектика земного і небесного чи не найліпше відгранена в оцих ось рядках з поеми «Заклинання вогню»:
Ти на землі затим і народився,
Аби довіку, по останній скрик У небо прагнуть, щоб... землі сягнути.
Тут автор продовжує кращі традиції української класики, для якої поетизація високого, небесного ніколи не означала відірваності від земного, насущного навпаки, слугувала унікальним засобом осягнення глибин душі народної, життя народного. Скажімо, у В. Сосюри знаходимо: «Я піснею в небо полину, щоб стати ще дужче земним».
Нерідко сама система образності в творах Б. Олійника будується на діалектичній поєднаності відповідних понять земного і космічного. Порівняймо, наприклад: «Наші цупкі обмотки Вточені в меридіани» («Живим — од полеглих»); «В кулю земну кавалерія била... Ех, розбалакалися ж тачанки, Кинувши у всесвіт кулі й пісні» («Вишнева мелодія»).
В. Моренець якось зазначив: «Збереження «неба» заради землі — творчий постулат Б. Олійника». І додамо: заради високості земних справ і дум людини, заради невитравленої марнотами марноти високої духовності, заради невтоленності людського пізнання і творення. «Неба сягнувши, тривожити небо нове», — в цих рядках з поеми «Заклинання вогню» весь він, Борис Олійник, із його поетичною стихією, яка, за словами Лади Федоровської, «здатна викликати оце святе відлуння стривоженості, пробуджувати відповідальне почуття особистої вини за недосконалість нашого суспільного буття, бажання — разом із автором! — замислитись, рвонутись, усім єством послужити чомусь доброму і розумному».
За все і всіх триматиму одвіт:
За день грядущий, в зав'язі сповитий,
За дуб, знічев'я в жолуді убитий,
За все на світі
і — на цілий світ!
Істинно тичинівський максималізм («За всіх скажу, за всіх переболію») стає нормою життя, поетичного мислення ліричного героя Б. Олійника. Це, певне ж, і кредо автора, його позиція. Що ж, не завжди легко давався життєвий (творчий) марафон, не раз доводилося відстоювати «перевагу існування за законами честі» (Олена Никанорова). Траплялося навіть, що й «друзі» вчора злякано розбіглися, Блідіші од прасованих манжет» («Од квіту вишень стало в світі біло так»). А з ким не траплялося? Згадаймо у Ліни Костенко: «Зажурені друзі сахнулися врозтіч. Посіяне слово не сходить в полях».
На пораду мішуха-пересторожника: «Чого спішиш? Тобі найбільше треба?» ліричний герой «Креда» відповідає: «Не найбільше — все!». «Коли вже народився ти поетом, — За все відповідай у цім житті», — так афористично й точно сказано про відповідальність митця, відповідальність у слові.
До проблеми слова автор звертається постійно — ця тема далеко не вичерпується власне філологічним аспектом. Через образ слова поет «входить» у сферу морально-етичних, соціальних проблем, нерідко слово в його поезії виступає рівновеликим до образу життя, більше того — продовженням останнього в пам’яті, вдячності, пісні. Так, ліричний герой вірша «Надія», згадуючи долю земляків-чумаків, які ще в минулому столітті рушили «Білої понтійської солі добути, Чорне своє горе солити», перейнятий болем-думою: з яких доріг-шляхів виглядав:
Вже ми чи не всі перебрали дороги.
Спробуєм останньою... в пісні.
Тут «в пісні» означає ще й віру в необірваність дороги-долі, що, зокрема, знайшло відбиття і в самому заголовку — «Надія».
Одна з ранніх поезій Б. Олійника («І зодчі місто збудували»), що мовби і взагалі не стосується теми слова. Автор, певне ж, маючи на оці численні випадки штучних найменувань, перенайменувань наших вулиць, сіл і міст, іронізує з тої запопадливості, з якою окремі особи намагалися на власний манір «оздобити» щойно чи давно завершений труд будівельників, зодчих.
І молодий поет, може, в дещо моралізаторському плані вдається до блискучої паралелі про слово (пісню), тим самим не лише коригуючи містобудівну ономастичну проблему, а й переводячи її в проблему творчості взагалі.
Поема-цикл «У дзеркалі слова», де мовби синтезовано розроблювану в окремих творах проблему «слово — життя», явила нову віху в творчості Б. Олійника. Це твір багатоаспектний, але цілісний провідною ідеєю, що може бути виражена в таких двох сентенціях: «Нам важливо не тільки; якої речеш, А і мислиш якої, важливо» та «І вже коли ти похитнувсь у слові, Вважай, що похитнувся у собі». Незглибима і складна сама природа слова, і в творі такі, здається, суто філологічні розміркування про звукову й семантичну співвіднесеність окремих лексем мають свій сенс, несуть відповідне художньо-композиційне навантаження.
О слів жорстока і солодка влада!
Не опечись на їхньому вогні...
Такі ж близькі звучанням: «рада» й «зрада»!
Які ж провалля поміж них страшні.
Слова «рада» і «зрада» — це своєрідні сигнали, що в наступних розділах поеми відлуняться в розгорнутій сюжетно-тематичній дихотомії. На одному полюсі цієї дихотомії — трагічна розповідь про пораненого воїна, що опинився в захопленому фашистами селі, і про те, як жінка, вбита горем і перестрахом, одурена завіряннями місцевого старости [«зле ні нам, ані... тому (бійцеві — А. М.) не буде»], видає воїна ворогам. «Мамо... ви ж слово зламали. Як же ви, мамо... могли?!» — було останнє, мовлене бійцем. Друга розповідь — про солдата, «корінного русака» з Вологодщини, який, перетятий кулями навпіл, уже й утратив надію на життя. В госпіталі ж, «коли життя ламалось, наче павіть», «всі дев'яносто діб» читав йому напам'ять «Кобзаря» сусід по ліжку, старий учитель з Засулля. Зміцнілий духом, герой переборює фізичну недугу й по війні виконує дану собі клятву — прийти на Шевченкову могилу в Канів, поклонитися до ніг своєму духовному рятівникові.
О ти, вознесений чолом до звізд!
Яку ж ти силу передав у слово,
Коли безногі по твоєму зову ідуть,
підвівшись на вселюдський зріст?!
Розуміння суті слова як такої, що в одному випадкові може легко вбити людину, в другому — підняти її на найвищі духовні обшири, не дозволяє Б. Олійникові найменших маніпуляцій, удаваності, нещирості в слові.
Згадаймо, з яким болем говорить ліричний герой одного з віршів циклу «Сиве сонце моє» про знецінене, нерідко бездумне вживання слів-святинь: «Як ми сіяли щедро словами: «Народу!.. Народ!..» Надзвичайно трепетне, поважливе ставлення поета до самого поняття «народ» іде, безсумнівно, від неабстрактного, незагального «прочитання» його:
Стоять баби — в онуках квіт їх днів Стоять тітки у бабиному літі Дядьки — зніяковілі, ніби діти Це мій народ.
Або про матір — «сама ти була від коріння до крони — народом» («Сиве сонце моє»).
Зрозуміло, поет не ототожнює понять «народ» і «люди». «Вбивають людей, та народ не вмира», — читаємо в поемі «Урок». «Людей, звичайно, більше, ніж народу», — так починається один із віршів у книзі «Міра». Диптих «До проблеми «Шевченко і народ» значною мірою прояснює ту невидиму грань між просто «людьми» і «юрбою» — і «народом». «Люди несли його, збившись у горі докупи». Погляди — повні жури і скорбот, бо «зрозуміли уперше, кого їм не стало, А зрозумівши, юрба виростає в народ!» Народне самоусвідомлення, пов'язане з революційно-демократичною, культурно-просвітницькою діяльністю Кобзаря, — факт, безсумнівно, історичний, закономірний, потверджений рядом теоретичних досліджень. Як, до речі, безсумнівно і те, що поза соціальною й духовною історією народу важко уявити феномен високої Шевченкової думи.
І ось ця взаємозалежність, взаємопроникливість простежується в поезії Б. Олійника кожного разу, коли він торкається постатей видатних, непересічних.
Так про Шевченка:
Глаголить він народними устами, його устами, вдосвіта уставши,
Народ себе глаголить на землі! («Чотири посвяти безсмертним»)
Звертання до високих авторитетів, що найтіснішими узами були пов'язані з життям і долею народу, в свою чергу мовби утверджує думку про неможливість істинно самобутньо розчинитися, загубитися в масі, втратити перспективу «самим собою буть».
Зрештою, і поезія Б. Олійника — переконливий приклад цього. Утвердження власної позиції — «самим собою буть» — не за рахунок сумнівних формальних новацій, а завдяки активному художньому осмисленню найпекучіших проблем доби, завдяки проникливому освоєнню цілющого народно-поетичного глибу — такий шлях, обраний митцем на початку творчості, не зазнав, певне ж, і понині жодних компромісів. Це не означає, що поетичний світ Б. Олійника протягом тривалого часу залишається незмінним (дослідники переконливо показали: з кожною новою книжкою автор ішов до вершин майстерності по висхідній).
Не обмежує себе лірик і у формальних пошуках — знаходимо в нього й слово-оказіоналізм («Сльози лице окропили, мов лагідь Дніпра», «І хто б з нас посяг, у тяжку, скрижанілу годину Себе осквернити хоч сумнівом в тій поклятьбі»), і далеко не звичний порівняльно-метафоричний вираз («З хати зняло черепицю, ніби на щуці луску», «Вагони декад хитаються, А станції все міняються, Як мода на френчі потерті»), і свідоме порушення (доповнення) народнопоетичного канону («Запрягайте, хлопці, літаки», «Життя прожить — не поле перейти, Та ще коли те поле заміноване»), і найрізноманітніші випадки «ламаних» ритміко-синтаксичних структур...
Але все це, так би мовити, — у фарватері того визначального, що є в олійниківському розлогому, на перший погляд, неквапливому, але завжди позначеному внутрішньою динамікою, іноді навіть знервованому диханні вірша.
Гуманістична спрямованість, громадянська пристрасність поезій Б. Олійника тримаються не на риторичних закликах-фразах про абстрактні любов і ненависть, добро і зло, а насамперед на логіці образу. Навіть одверто публіцистичний вірш, яким, наприклад, є «В оборону хліба», проймає нас внутрішнім болем автора, якоюсь аж інтимно-пекучою тональністю в звертанні до юного героя, що хлібом футболить у «дев'ятку».
Високі людські істини про єдність батьків і синів, поколінь узагалі, братерську єдність народів відбиті у поезії Б. Олійника глибоко принципово й щиро. В своїй органічності такі твори не обмежуються ні стильовими, ні жанровими рамками. Так, рядки з «Оди братерству» «У тихім небі злагоди й любові, Пославши май дібровам і полям, Летять мої лелеки чорноброві Навстріч твоїм русявим журавлям» навряд чи хтось інший одважився б (а чи спромігся) вписати в контекст оди. Б. Олійник «дозволяє» це собі, бо вони природні для його художньої стихії, творчої манери.
Якщо в творах раннього періоду поняття «правда», «честь», «пам'ять» іноді могли бути вжиті лише на рівні поетичної декларації, то з часом помічаємо, що «символи, якими оперує Б. Олійник, не застигають лише вказівними знаками загальної ідеї, а розвиваються, живуть у стихії світоглядних рухів сьогодення» (В. Моренець).
Образ пам'яті, наприклад у поемі «Урок», спочатку вводиться у вигляді порівняльного звороту: «Пам'ять блима, наче ватра» як щось раптово-нетривке, незбагненне («Де це? Де це? Де ж це?! Де?!!»). Та все настійливіше озивається в батьковім єстві оте, як удар багнета, невідпорне Крагуєваць. Історія про страшну трагедію сербського містечка Крагуєваць, де фашисти розстріляли тисячі мирних жителів, зокрема й дітей, стає тривожною пам'яттю батька і сина. «Пам'яті страшний вантаж», покладений на плечі синові, — це вже продовження батьківської пам'яті. «Ніщо не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії і... пам'яті». І якщо в четвертому розділі поеми у відповідь на стривоженість сина звучить лаконічне батькове: «Не бійся. То Пам'ять стає при свічі», то вже в наступному розділі син слово в слово повторить це, звертаючись до батька, якого і нині не покидає турбота за долю планети, за майбутнє сина. Пам'ять при свічі — тепер уже для батька і сина... і читача.
Тема пам'яті, по суті, стала головною для Б. Олійника і в новій поемі «Сім», присвяченій недавнім подіям у Чорнобилі. Воднораз «Сім» — це твір не лише про чорнобильську трагедію. Вибух на ядерному реакторі виявився в даному разі останньою ланкою ланцюгової реакції, пов'язаної з багатьма іншими, більш чи менш віддаленими від нас у часі, трагедіями сучасного світу. Вибух здетонував людську пам'ять, людську самосвідомість. Поема мовби звільняє нас від усіх напівправд, які роками, десятиліттями насаджувалися як абсолютна правда; «пам'ять віри, пам’ять роду, пам'ять прапора і серця» в новому творі буквально зриває всі непевні табу, які тривалий час сприяли лише роздвоєнню людських душ, людської особистості.
Є в поемі рядки про конаючого в корчах наркомана, в якому вже нічого й не залишилося людського, бо «стоптано пам'ять — останню опору людини». «Сім» усією змістовою проблематикою застерігає нас від тяжких наслідків манкуртства, закликає не стоптати останньої опори людини і людської цивілізації взагалі.
Звичайно, людина жива не лише сумною і трагічною пам'яттю, а передусім — пам'яттю активного, радісного творення добра на благо народу. Ось чому в ряді творів Б. Олійника з таким пієтетом оповідається про видатних борців за народну справу — політиків, учених, культурних діячів, які полишили немеркнучий слід у пам'яті людства. «Все в природі доцільно: погане насправді вмира. А хороша людина лише переходить у пам'ять» («Пам'яті Сашка Авраменка»). Ця думка потверджується автором і в літературно-критичній статті про Самеда Вургуна: «Справжні поети не вмирають, вони лише переходять у пам'ять».
А ще пам'ять у творчості Б. Олійника — це інтернаціоналістське відчуття плеча побратима, прилучення до героїчних справ, культурних надбань і традицій інших народів. Про це, наприклад, вірші циклу «Іспанія мого серця», чілійський триптих «На тривожній струні», поезії «Білорусії», «Лев Толстой», «Маяковському» тощо. Пам'ять побратимства — це і численні переклади із світової поезії. Перекладач, за словами Б. Олійника, — «гонець, що несе добрі вісті від одного народу до іншого».
Природно, до читача закордонного не забарилися добрі вісті про поезію Б. Олійника (сьогодні його вірші перекладені багатьма мовами світу). Тому, коли читаєш рядки вірша видатного білоруського поета П. Панченка, присвячені Б. Олійникові, мовби й сам проймаєшся тим веснінням, яким щедро обдаровує світ український автор.
Л-ра: Київ. – 1988. – № 2. – С. 135-139.
Твори
Критика
