14-01-2022 Борис Олійник 103

«Ти в моєму серці, Україно». Згадки про Бориса Олійника

Борис Олійник. Критика. ​«Ти в моєму серці, Україно». Згадки про Бориса Олійника

Володимир Біленко,
заслужений працівник культури України.

Слово — як присяга
«Я гордий тим,
що українець зроду» * * *
«В день ясний і в ночі горобині,
В рідній чи далекій стороні —
Ти в моєму серці, Україно,
Думою Шевченка гомониш.
До твого ясного неспокою,
До твоїх натомлених долонь.
Припаду дніпровою снагою,
Райдугами вистелю твій сон».

Володимир Біленко: Мої і не мої згадки про Бориса Олійника

«Підставив своє плече»

Постать Бориса Олійника, його життєвий і творчий шлях, його суспільне буття як знакової особистості бачаться мені надто драматичними, часом аж трагедійними. Ми не знаємо, а якщо й знали, то забуваємо (зумисно чи з суто «технічних» особливостей людської пам’яті — у кого як) багато деталей з прожитого і пережитого Борисом Іллічем. А йому боліла пам’ять батька, якого він обожнював, а востаннє бачив, коли ще й шести років не мав. Ранив той сонм пліток навколо його імені, хоча ніхто з авторів тих варіацій ніколи не знав, не бачив ні Борисового батька, ні обставин його загибелі у вирі війни. Олійникові боліла доля його матері, вдови-колгоспниці, яка з повоєнних нестатків зуміла вивести свого єдиного сина в люди і пішла у засвіти тоді, коли б ще жити і жити та тішитись успіхами талановитого сина. Ми з Анатолієм Шевченком і ще дехто з київських прихильників поета поїхали в Зачепилівку на її похорон, аби підтримати Бориса тієї тяжкої миті. А всі, хто вміє читати і слухати і не цурається українського Слова, знають, яке могуття синівської душі уклав Олійник у цикл поезій, присвячених Матері. Його «Сива ластівка», «Дорога баби Катерини» стали в ряд за Шевченковою поезією, який, як ніхто в світовій літературі (визначення Дмитра Павличка), так масштабно, глибинно і болісно заглянув у дівочу і жіночу долю. І якщо запрагнете перейнятися справді синівськими почуттями до матері, осягнути власним серцем долю української дівчини, жінки, матері, читайте Тараса Шевченка і Бориса Олійника. Вони співзвучні, вони й неповторні.

Ще про одне драматичне, що дуже позначилося на поведінці й долі Бориса Олійника, — товариство. Те товариство, з яким учився, працював, жив. Він творив у самотності, коли залишався сам на сам, а його душа прагла спілкувань, його тягнуло в товариство. Але саме тут його підстерігала небезпека — він не любив закулісся, остерігався донощиків, болісно переживав зради.

А сам завжди, за вдалим визначенням Петра Засенка, «підставляв своє плече» іншим, котрі потрапляли в скрутну ситуацію. Ще в 60-х роках, коли в «Молоді» виходила книжка Симоненка «Поезія», яку вдумливо готував як редактор Петро Засенко.

Цитую спогад Петра Петровича: «Автором передмови цього видання було запропоновано Бориса Олійника — як поета з іменем, як людину авторитетну, яка часто підставляла своє плече для захисту тієї чи іншої творчої особистості. Так було. До речі, передмовою, що називалася «Не вернувся з плавання...», також утверджувалася можливість виходу збірки Симоненка у серії». Від себе додам: це була серія поліпшених видань.

Він підставляв своє плече побратимству в особі Вільяма Лігостова й Анатолія Шевченка, тепер аж надто далекого 1964 року, коли від нього, головного редактора журналу «Ранок», вимагалось їх вигнати з роботи, а він ошелешив комсомольських «суддів» контр-пропозицією: «А ви краще оголосіть мені догану, але я їх не звільню». І переміг. Він підставив своє плече Євгенові Сверстюку в уже також далекому 1968 році, коли, будучи заступником головного редактора журналу «Дніпро», узгоджував із цим критиком, як заховати його, уже забороненого до публікацій, під псевдонімом чи за підставною особою, аби не загубилася позиція і праця, та ще й гонорар «на підтримку штанців». І таку «зухвалість» Олійника засвідчив присутній при тому дійстві Микола Холодний у своїх показаннях слідчим КДБ, що тепер опубліковано. Борис підставив своє плече Ірині Жиленко 1971 року, написавши передмову до її другої поетичної збірки «Автопортрет у червоному». Він «підставив своє плече» і Володимиру Підпалому, по суті, забороненому, благословивши післямовою 1979 року відродження рано згаслого поета, похорон якого спричинив хвилю переслідувань, як перед цим і самого Олійника, про міліцейські ловитви на якого (а з ним і Є. Гуцала) записав і Олесь Гончар у своєму щоденнику.

Він став на захист Івана Дзюби, коли на президії СПУ йшлося про виключення зі Спілки Івана Михайловича. І тоді це не допомогло Дзюбі, бо ж Олійник був єдиний, хто зважився на такий вчинок. Зате Олійник «заробив» собі максимум. Його увільнили з посади секретаря правління СПУ, видавництву «Молодь» було наказано розсипати набір поетичної збірки «Рух», фактично було заборонено «писати і малювати».

У 1971—1972 роках Борис Ілліч, сам перебуваючи під «ковпаком» КДБ, підставляв своє плече доти невідомому журналістові з Полтавщини, а в майбутньому — через два десятиліття — лауреатові Шевченківської премії Феодосієві Роговому, щоби вийшла перша книжка цього немолодого вже тоді (мав 47 років) автора у видавництві «Молодь». Достатньо почитати хоча би листи Григора Тютюнника, який готував ту збірку оповідань, уже й не будучи у штаті «Молоді». «Перше й найголовніше: з книжкою все лишається, як і задумано, — пише Григір Михайлович Ф. Роговому 27 січня 1971 року. — З неділі — про це йшлося в головній редакції — я здаю на машинку решту оповідань, у кінці тижня всю збірку буде передано на рецензію Борі Іллічу, а далі — з Богом».

На жаль, майбутня книжка не так легко складалася, як того хотілося й авторові, й редакторові, який був однаково вимогливий як до свого письма, так і до чужого. Майже через десять місяців, 19 листопада 1971 року, Григір пише Феодосію Кириловичу: «Молитву» закінчив, здаю на машинку. Здається, набігло сторінок із сотню. Тепер хай Боря Ількович потрудиться. В плані ти стоїш».

Принагідно маю наголосити, що Григір Тютюнник із великою (і, звичайно ж, щирою!) шанобою ставився до Бориса Олійника. Знову ж таки пошлюся ще на один лист Григора до Рогового, тепер уже 17 листопада 1972 року: «Був на вечорі А. Малишка. Нудьга. Деградовані промови деградованих людей, страм і злість [...]. Тільки і втіхи, що розумно говорив Б. Олійник (старик!); пекучого, як жар, спопеляючого, як полум’я, вірша прочитав наш могутній Іван Драч, а всі квіти любові до пісні забрала Діана Петриненко — так у неї закохалися. А більше нічого».

Григір Михайлович, людина принципова і високопорядна, радий був співпраці з Борисом Олійником і як автор, цінуючи вагу його підтримки, особливо ж через московське видавництво. Ось рядки з листа письменника до його улюбленої перекладачки Ніни Дангулової 16 листопада 1973 року: «Передачі з Москви не чув... Жаль, жаль, звичайно, — хотілося послухати милого моєму серцю Бориса Олійника. Це буде дуже добре, якщо видавництво замовить йому передмову і якщо взагалі книжка вийде».

Мине рік (як для сучасного читача — темпи волячі), і Григір уже запевняє Н. Дангулову (лист від 30 листопада 1974 року): «...передмова Бориса Іл. Олійника неодмінно буде до 15 грудня [...] я тільки трішечки пройдуся по рукопису (який призначений Б. Олійнику)...». І нарешті — приємний фініш: 1975 року в Москві вийшла книжка Григора «Отчие пороги: повести и рассказы. Авторизованый перевод Н. Дангуловой. Послесловие Б. Олийныка». А випустило її видавництво «Молодая гвардия». Маю зазначити, що це видавництво було споріднене з «Молоддю» і ми (а це В. Прокопенко, В. Біленко, В. Гужва) не були сторонніми спостерігачами в цьому процесі, це був наслідок нашої співпраці, провідну місію в якій виконав Борис Олійник. І це був неабиякий козир, щоб уберегти Григора Тютюнника від заборон у Києві.

Принагідно маю згадати, що саме завдяки таким ходам Б. Олійника молодий тоді поет з Одеси Володимир Рутківський був порятований від арешту. Про це згадував, уже в незалежницькі часи, ставши лауреатом Шевченківської премії, сам письменник. І в числі тих, кого вважає своїми друзями, незмінно і незрадливо першим називає Бориса Олійника. А коштами Національної премії підтримує молоді таланти, заснувавши свою премію «Джура».

А вже після того як Бориса Ілліча не стало, в «Українській літературній газеті» за 12 квітня 2019 року читаю розповідь про зустріч Шевченківського лауреата Анатолія Кичинського зі студентами в Інституті філології Шевченкового університету. До Анатолія як поета і людини у мене давня симпатія ще з тих часів, коли ми в «Молоді» видали його першу поетичну книжку і йому було 26. Тепер йому за 70, а в набутку 18 чи й більше книг. Далі цитую з «Улг»: «На запитання модератора Людмили Грицик (професорка університету. — В. Б.), хто був його вчителями, митець назвав Бориса Олійника, Миколу Вінграновського, дещо пригадалося з Івана Драча... Не оминув збірку Ліни Костенко».

«Не чіпати!»

Тим часом не дрімали і так звані «органи» — «дозріли», щоб арештувати Олійника. Цю таємницю вже в нашому столітті відкрив колишній ідеолог ЦК КПУ і перший Президент України

Леонід Кравчук: «Свого часу, коли український КДБ почав виявляти прискіпливу увагу до Бориса Олійника (який завше відзначався незалежністю в поглядах), тільки втручання Володимира Васильовича врятувало Бориса Ілліча від неприємностей. В. В., як називали Щербицького між собою цековці, жорстко зауважив: «Не чіпати!». І письменника залишили у спокої».

Перед Б. Олійником розчинилися двері, ніби ж співмірні з його мистецькими і діловими здібностями. Поетичну збірку «Рух», заборонену роком раніше в «Молоді», дозволено випустити в письменницькому видавництві. Одночасно вийшла збірка і в Москві («Стою на земле»), де готувалася заздалегідь, безвідносно до заборон у Києві. Невдовзі Бориса Олійника включають до складу делегації УРСР на Генеральну асамблею ООН (замість Мордовії чи Колими — заокеанський Нью-Йорк! До речі, таку місію довірено було згодом і Романові Лубківському, і Євгенові Гуцалу, й Олегові Чорногузу...). А щойно повернувся з Америки — ще приємна звістка з Москви: у листопаді 1975-го він — лауреат Державної премії СРСР. І саме в ті дні десь у надвечір’я я і Володимир Прокопенко (кермували тоді в «Молоді») зустрічаємо на вулиці Бориса Олійника. Випадково. Вітаємо з такою відзнакою та поверненням з Америки. А відповідь приголомшлива, у стилі поета: «Обпльований і обцілований — аж самому гидко». Я не раз нагадував цю фразу в розмовах із Борисом Іллічем, чуючи самокоментар на кшталт: «Та отож».

Не забарилися й інші «почесті»: секретар парткому Спілки письменників, делегат партійних форумів, депутат Верховної Ради України, ордени та медалі, виходять нові книжки (однак під наглядом цензури)... До речі, такі почесті, але дещо пізніше, одержав і Юрій Мушкетик, й теж з благословення В. Щербицького.

Та отака зовнішня аура — не для самовтіхи Бориса Олійника. Життєва мудрість і драматична діалектика буття наповнюють його поезію глибокою філософією, закодованою в Слові, закладеною в текстах і підтекстах, у його гострих публічних виступах із високих офіційних трибун. Не полишає і своєї давньої звички — підставляти плече, особливо там, де тільки він і міг допомогти.

Скориставшись такою прихильністю, Борис Ілліч апелює до Щербицького і стосовно книжок Василя Симоненка та Ліни Костенко.

Наведу з цих приводів зізнання самого Бориса: «Коли після певних «сигналів» в тому чи тому видавництві зупинялися чи розсипалися верстки книг, зосібне, Ліни Костенко, Василя Симоненка чи Григора Тютюнника, на тривожний поклик побратимів-видавців я брав ноги на плечі й ішов до ЦК. Віталій Врублевський, вислухавши мої запевнення в абсолютній безпідставності наїздів, важко зітхав і, скрушно похитавши головою, все ж прямував до Щербицького. І проблема розв’язувалася позитивно. Це посвідчують, зокрема, колишні директор і головний редактор видавництва «Молодь» Володимир Прокопенко та Володимир Біленко».

Для повноти картини наведу слова зі спогадів ще одного з ключових учасників тих дійств — Віталія Врублевського, який працював першим помічником Володимира Щербицького і був результативним зв’язковим між Олійником, видавцями «Молоді» і В. В. «Як зараз пам’ятаю, прийшов до мене на роботу Борис Олійник і заявив: «Я пробиваю збірку віршів Ліни Костенко, змову мовчання навколо талановитої поетеси слід зруйнувати. Це ганьба нашого часу, нащадки нам не пробачать». Домовилися, що я проінформую В. В., а заручившись його підтримкою, ми, безумовно, мети досягнемо. Так і зробили: одна за іншою вийшли три книжки Ліни Костенко. А чудову збірку «Над берегами вічної ріки» я передав

В. В. На титульній сторінці поетеса написала: «Володимиру Васильовичу Щербицькому — з повагою і вдячністю за повернуте мені громадянство». (Автограф опубліковано. — В. Б.). Напевне, він вірші прочитав, тому що попросив зателефонувати Ліні Василівні й поздоровити її з виходом книги, що я й зробив із задоволенням».

Та навіть після таких втручань у видавничий процес опір ідеологічних церберів нижчого рівня ще належало долати. Уявіть елементарне — дзвінок із державної інституції: тематичний план «Молоді» не затверджено — потрібно зняти дві позиції. Отже, план набуде юридичної сили, якщо там не буде Василя Симоненка і Ліни Костенко. А немає плану з державною печаткою — паралізується виробничий процес. Тож маємо або поступитися, або боротися. І знову ходіння: мої тепер — до помічника секретаря ЦК, Олійника — до завідувача відділу культури.

А довгу згадку про ті лови і загрози оповів сам Борис Олійник вересневого надвечір’я 2013 року в Українському фонді культури, мовби сповідуючись перед четвіркою його щирих прихильників: Дмитро Янко, Андрій Мельничук, Володимир Біленко і Павло Філь якось несподівано почули розповідь Бориса Ілліча про ті поневіряння. Оповідалось у яскравих епізодах, з присмаком іронії, самокепкуванням. А підштовхнув до цього якоюсь самовільною згадкою один із тепер уже Борисових слухачів Павло Іванович Філь, полковник СБУ у відставці, початки служби якого — ще в системі КДБ. Тож і Борис Ілліч вдався до спогаду саме про те, як із ним «вовтузилися» довго. Тільки тому, що хотіли впрягти в хомут донощика.

У Б. Олійника алергія була на донощиків. Про їх співучасть у руйнуванні людських доль і людських душ та й самої України він із болем говорив і на високих трибунах, і в колі товариському, певне, упереджуючи можливі удари по собі з цього ж середовища. Прикладів навіть із моїх спостережень предостатньо.

Не соромився Борис Олійник і того періоду, коли йому випало впродовж одинадцяти літ очолювати партком Спілки письменників. До нього, після дрімучого засилля солдатенків, чалих, козаченків, потягнулося і молоде, і старше, змучене ще з часів Кагановича (а це 40-ві роки) покоління. Під прапор Олійника партійцями стали Микола Вінграновський, Олександр Васильківський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Петро Засенко, Василь Осадчий, Станіслав Тельнюк, Рауль Чілачава, Світлана Йовенко... Ілюзії? Так.

Але згадаймо, хто очолив Народний Рух і розробляв його програму: поруч із учорашніми політв’язнями постали письменники, які номінально ще перебували в КПРС (серйозна тема для дослідження, якщо всерйоз говорити про неформальну декомунізацію).

А поступливість В. Щербицького, підсилена суспільними процесами, в 1985—1991 роках, стала і своєрідною пасткою для Б. Олійника, що визначило його позицію на з’їзді народних депутатів у Москві.

Ще одного, багаторазового, по суті, постійно діючого удару завдав собі Борис Олійник — це аж надто заміцні обійми від лідерів і апологетів Компартії на стадії її агонії. І що міцніші й демонстративніші були такі обійми (а Олійник — мов рятівний круг для потопельників), то дошкульнішими ставали удари антиподних персон. Тим часом двоїстість поведінки деяких його ж ніби прихильників штовхала Бориса Ілліча на відсіч із відкритим забралом. Чи завжди у цьому він буде правий? Ні. А коли вдавався до широкої публічності там, де можна і треба було обійтися кулуарними перемовинами чи й суперечками та навіть сварками, на нього з люттю, так само публічно, накидалися опоненти.

Така сумна діалектика суспільного буття. То сумніша, що примітніші дійові особи. Бо ж руки гріли корисливці, яким однаково, на кому заробляти. А якщо і на одних, і на других — то ще краще. Найнещаднішим експлуататором імені Бориса Олійника став «русскій мір». І що немічнішим ставав Олійник фізично, що беззахиснішим публічно і безпомічнішим у побуті, то агресивніше діяв той «русскій мір».

На моє переконання, таке його напівтрагічне становище відчувала, осягала розумом і серцем його щира уболівальниця Люба Голота, намагаючись, сподіваючись, може, на диво, а все ж витягти Бориса Ілліча з того полону. Хоча в ньому тоді вже, вочевидь, не було ні фізичних, ні моральних сил чинити опір агресії.

Кому належить Борис Олійник?

У мою пам’ять (а близько спілкувалися понад півстоліття) Борис Олійник увійшов не тільки як поет, а і як людина дії. В ім’я чого? Коли вибухнув Чорнобиль, Борис Ілліч за покликом серця не раз і не двічі їздив у те пекло, щоб дошукатись істини і всьому Союзу та всьому світові показати ті жахливі реалії. А «гонорар» заробив на все життя — що далі, то частіше і на довше потрапляючи в лікарняні палати. Мине якихось чотири чи п’ять років, і Б. Олійник, ризикуючи життям, поїде гасити бійні, розв’язані під патронатом М. Горбачова в Тбілісі та Вільнюсі, а невдовзі, будучи громадянином незалежної України, підставить себе під бомби в Бєлграді. Вірив в ілюзію, що й Путіна можна уговтати логікою слова. Переживши в дитинстві війну, знаючи не з чужих оповідок істинну ціну війни і повоєння, він сповідував принцип розв’язання будь-яких міжнаціональних і міждержавних конфліктів не зброєю і не кровопролиттям. Недарма Павло Вольвач назвав Бориса Олійника полтавським Махатмою.

Коли нависла загроза промисловим монстром знівелювати велич української святині в Каневі, Борис Ілліч не обмежився публічними закликами, а з листом-вимогою пішов до голови уряду України (тоді ще радянської) — і промисловий наступ зупинили, а канівці — як знак вдячності — надали йому звання почесного громадянина міста. Так поводився Поет і Громадянин і стосовно інших екологічно згубних для України промислових проектів. Реєстр таких діянь Б. Олійника можна було б продовжити (і це потрібно закарбувати для нащадків). Я вже не кажу про його діяльність як очільника Українського фонду культури впродовж тридцяти літ — то тема окремої ґрунтовної розмови. Згадаю тільки те, про що багато хто забув: якби вишикувалися в почесну варту всі ті, хто за участю Б. Олійника дістав звання народних, заслужених, лауреатів і орденоносців, може, й не одну сотню «бранців» його підтримки і доброти довелось би нарахувати. І знаю достеменно: Б. Олійник не торгував своїми можливостями — підсобляв достойним, винагороджував полеглих.

Сьогодні (роблю висновок із того, що потрапляє на мої очі зі ЗМІ) стосовно Бориса Олійника, крім елементарного забуття, найпомітніші дві тенденції: 1) приватизувати його ім’я і оперувати ним як знаменом у зміцненні «слов’янського братства», охопленого «русскім міром», і 2) викинути з національних надбань України, заплювати, затоптати, наче лютого її ворога, утверджуючи в такий спосіб свій «суперпатріотизм».

Полярні за мотивами, ці дві тенденції сплітаються в намаганні (свідомо спотворюючи сутність цієї особистості) втокмачити всім сущим: Борис Олійник не належить Україні. Альфу і омегу своїх діянь — праведних і помилкових — Борис Ілліч висловив чітко: «Ти в моєму серці, Україно». Тож наш обов’язок визначитись, чим і сьогодні, й завтра відгукнеться до нього Україна: як рідна мати чи зла мачуха?

Тут з полегкістю для своєї душі вважаю за доцільне озвучити офіційну і чисто людську позицію двох україноцентричних президентів України в інтервалі майже 12 літ.

Жовтень 2005 року. В указі Президента Віктора Ющенка про присвоєння високого звання Герой України зазначено: «За самовіддане служіння Україні на літературній і державній ниві, визначний внесок у збереження національної та духовної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України». І конкретизація — на урочистостях у палаці «Україна» власним голосом: «Сьогодні разом із мільйонами людей української нації я хотів би вам подякувати за вашу поезію. Воістину, ще не вмерла Україна, коли є такі її сини, як Борис Ілліч Олійник. Ви підкорили літературний Парнас, політичний Олімп. На моє переконання, немає жодної події за останні 15 років у історії України, де б Борис Олійник як громадянин чи як поет не сказав своє слово, — це стосується будь-яких актуальних питань, які турбують українське суспільство».

«Я звертаюся до вас як до Великого поета України, мудрої людини, друга, вчителя нації», — сказав Віктор Ющенко. За розтиражованим тоді різними ЗМІ повідомленням про ту подію, Віктор Андрійович підкреслив, що кілька років тому його особливо вразив виступ Б. Олійника на слуханнях у Верховній Раді з питання Голодомору 1932—1933 років. «Я переконаний, що цей ваш виступ пам’ятають мільйони українців. То був мужній крок», — сказав глава держави. Говорячи про події помаранчевої революції, Президент наголосив, що поява Б. Олійника в ті дні на Майдані була «вчинком не просто поета, а громадянина».

Тоді учасники зібрання почули таке: Дмитро Павличко підкреслив, що «Олійник завжди був і лишився українським патріотом». А Микола Жулинський (академік НАНУ, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка) сказав, що «Борис Ілліч належить до провідників нації».

А підсумкову, найсправедливішу оцінку пережитого і пройденого, створеного і содіяного Олійником за життя дав п’ятий Президент України Петро Порошенко в день смерті Бориса Ілліча — 30 квітня 2017 року:

«Українська культура понесла непоправну втрату — пішов у вічність видатний поет та громадський діяч, Герой України, голова Українського фонду культури Борис Ілліч Олійник». І далі: «Україна втратила митця, творчість якого наповнювала гордістю за рідну землю та її народ. Він багато зробив, щоб нація утвердила свою мову і культуру. Схиляю голову в глибокій скорботі...». І завершальний акорд цього зболеного послання: «Світла пам’ять про прекрасну людину та великого патріота України назавжди залишиться в наших серцях» (усі підкреслення мої. — В. Б.).

Сказане президентами — одним у найурочистішу, а другим — у найсумнішу днину — не містить і не могло містити якісь навіть обґрунтовані закиди на адресу Б. Олійника: правила етики. Тим часом були в Бориса Олійника помилки, були перемоги й поразки. І в політичних діях, і в орієнтації з-поміж тих, хто йому в чомусь перечив, як і серед тих, хто грівся в променях його авторитету, уміло користався його прихильністю. І ті з останніх, які сьогодні відступилися від Б. Олійника, ніби ніколи не спиралися на його плече, самі себе судять. Та особливо боляче, коли деякі ніби ж письменники, котрі лащилися до Бориса Ілліча, сьогодні гарцюють по його пам’яті, заробляючи мізерію в гаманці свого сумнівного авторитету.

Шануймо Україну, шануймо Бориса Олійника, шануймо себе, не викидаючи за борт історії цю знакову для української культури особистість.

Вересень—жовтень 2020 року.


Читати також