Борис Олійник: трагічний оксюморон на зламі епох
Григорій Фалькович
Не так давно повідзначалися в Україні та по світах знакові травневі дні, минуло й 22 червня – дати, важливі для Бориса Ілліча Олійника. Не стало і його самого. Довелося бути – і на громадянській панахиді, у клубі Кабміну, і на Байковому. Одна жіночка сказала: «Море квітів!». Інша їй заперечила: «Не море – океан…».
В житті не уникнути трюїзмів. Мабуть, не морями, а цілими океанами вимірюється народна любов до цієї людини. Хоча й недругів доволі. Але ж, Океан – це Океан…
Його життя складалося з літератури та політики. Відносно поезії такий симбіоз був недоречним, травматичним. Щодо людського спілкування – здебільшого продуктивним, надихаючим – адже стільком людям він мав змогу допомогти, завдяки своїй політичній кар’єрі та доброму серцю…
Як на мене, саме літературна термінологія сприяє висвітленню деяких особливостей цієї людини. Оксюморон – ось головне слово для характеристики «православного комуніста», романтика, що опинився на вищих щаблях радянської влади. Парадокси, парадокси… Його було виключено з парламентської фракції компартії за підтримку «помаранчевої революції». Одна влада нагороджувала Бориса Олійника званням «Герой України», а наступна, контраверсійна – посадою голови Шевченківського комітету… Його життя являє собою трагічне поєднання, здавалося б, непоєднуваних сутностей. А він поєднав. І створив велику, потрібну людям поезію. І виплекав Український фонд культури. Палкий прихильник слов’янської ідеї, він активно і щиро сприяв єврейському національно-культурному відродженню в нашій країні. І послідовно відстоював свої праведні помилки. І встиг допомогти багатьом сучасникам: жити, творити, терпіти, любити і вірити.
Хтось назвав Б. Олійника Дон Кіхотом української поезії. Може, це й справедливо – щодо прекраснодушшя, відваги та щирості. А от супротивниками у нього були аж ніяк не вітряки! Серед лайливих слів на його адресу слівце «колаборант» – не з найгірших…
Зауважу, що геть негативна чи абсолютно панегірична оцінка Бориса Олійника не може бути критерієм мого особистого ставлення до авторів відповідних думок. І люди вони різні, і сам він був багатогранним, та й всі судження про нього є лише фраґментами до «портрету» такого надскладного феномена, яким був, та й досі залишається, Борис Ілліч Олійник.
Його поховано майже поруч із могилою ще одного масштабного українця – геніального Богдана Ступки. Згадую про це невипадково. Саме остання зустріч з Богданом Сильвестровичем у Феофанії, де він і попрощався із земним життям, навчила мене уважніше ставитися до спілкування із видатними друзями. Телефоном ми попередньо домовилися: поговоримо про перше нагородження премією імені Шолом-Алейхема і про сцену зі спектаклю «Тев’є…» – адже, через хворобу виконавця головної ролі, виставу тимчасово зняли з репертуару. Звичайно, це питання було вирішено Б. Ступкою. Правда, він пошкодував, що не зможе бути присутнім особисто, але фрагмент з легендарного спектаклю франківців став окрасою церемонії вручення премії і назавжди залишився в історії моєї родини. Мабуть, це було останнє сценічне відлуння легендарного Богданоступківського спектаклю…
До чого це я? А до того, що від тої останньої зустрічі залишилося лише загальне враження. Така вже прикра властивість моєї пам’яті: губити деталі, подробиці, конкретику… А був же ж телефон під рукою: там і диктофон, і фото, і відео… Тож і залишилися у мене від Богдана Сильвестровича (у матеріальному, фізичному вимірі) лише якісь давніші речі. Його щирий напис на подарованій мені книзі, присвячений йому вірш – після спільної поїздки до Ізраїлю, у далекому, здається, 2002 році, наші фото, аудіозапис його дивовижної зустрічі з товариством імені Шолом-Алейхема – у музеї Шолом-Алейхема, на тодішній Червоноармійській… А спогади? Не майстер я на спогади…
Тож, повертаючись до Бориса Ілліча Олійника, хочу сказати, що спілкуючися із ним, зокрема, й останнім часом, уже не цурався фотоапарата та диктофона. У лікарні Стражеско його, двічі чи тричі, переводили до іншої палати. Мінялося оточення, самопочуття, настрій. Але він не уникав можливості продемонструвати, собі та й іншим, потенціал своєї пам’яті – видобував звідти (на диктофон) улюблені, чи просто закарбовані там, вірші. І не заперечував проти фотографування. Так само і після лікарні, вдома, на бульварі Лесі Українки. Бачу, як зараз: він сидить у ліжку, проти вікна. Ноги, прикриті ковдрою, опущені долі. За спиною, на підлозі – велика, мабуть, старовинна ікона, притулена до стіни. І він читає вірші…
Про Бориса Олійника згадуватимуть різнопланово: творчість, політична діяльність, громадська робота, родина, друзі… Несподівано виник ще один ракурс у спогадах. А саме, деякі тексти, що – за примхою долі – він згадував на останку життя. Їх – небагато, але, для мене, вони засвідчують його ранній та незбувний соціальний романтизм, трагічне сприйняття сучасності, розчарування та скептичне ставлення щодо письменницької спільноти, ремінісценції тих авторів та текстів, що формували його як поета, як людину…
Ось ці тексти (хоча він не любив слівце «текст», а говорив завжди «вірш», і мене виправляв). Так от, ось ці вірші (до речі, перші три він читав і у лікарні, і вдома, мабуть, невипадково): «У поэтов есть такой обычай» (Д. Кедрін), «Гренада» (М.Свєтлов), «О люди! люди небораки!» (Т.Шевченко).
А ще: «Дитя дрібненьке шукає неньки» С. Голованівського, «Судья ревтрибунала» М. Голодного, «Зразу ж за селом – всіх їх розстріляли» П. Тичини.
А ще у цій добірочці – «Сива ластівка» самого Б.Олійника, два моїх вірші, згаданих ним у розмові, та славнозвісна «Пісня про матір», долучена мною через певні обставини.
Скажу одразу: моїх рядків Б. Олійник не начитував на диктофон, але, мабуть, трохи пам’ятав (адже написав чудову, як на мене, передмову до книжки «На перетині форми і змісту»). Тож, принагідно, і згадав їх. Вперше – на фоні вірша С. Голованівського «Дитя дрібненьке шукає неньки» – коли висловив сумний здогад, що будуть, мовляв, іще ускладнення в нашій країні і що без погромів не обійдеться. «Як у твоєму вірші про жидівочку ласкаву…» – невесело додав він («Звитягу коси колисали»).
З другим віршем історія трохи веселіша. За нашим спілкуванням, я розповів, що напередодні, в поїзді метро, чув його «Пісню про матір», у виконанні немолодого вже співака – з гітарою та прозорим пакетиком для грошей. Зізнаюся, тоді, у напівпорожньому вагоні, розчулився мало не до сліз, про що й повідав авторові пісні. Пауза. Питаю, чи пам’ятає він її? Відповідь ствердна. Я здивувався – адже раніше Борис Ілліч відмовлявся читати власні вірші: мовляв, нічого вже не пам’ятає. Аж ось почав читати. Але не екзистенційну «Пісню про матір», а іншу, чарівну та заколисуючу «Сиву ластівку» (переплутав, певно…). Мовчу. А він і каже: «Мабуть, і твою також співають – оту, що прозорішає, наче розтає…» («Поволі відпливає, відлітає»).
Так з’явилися у цьому коротенькому спогаді ще один вірш Бориса Ілліча Олійника («Пісня про матір») та два моїх – адже він, виявляється, пам’ятав про них, вони й тоді лишалися у полі його поетичної уваги.
Варто зауважити, що не всі вірші Б.Олійник читав повністю. Не завжди «на одному подихові». Іноді – через силу, часом, зупиняючись, відпочиваючи, щось забуваючи, дещо пригадуючи або й вигадуючи свої варіанти, замість забутих рядків…
І тихо говорив – чи то собі, чи мені – неначе роздумував уголос чи вчергове підбивав підсумки життя. Про віру, релігію та ідеологію («Бідний цей Ісус Христос. Порядна ж людина, йолкі-палкі…»). Про вади власного народу («Продажність. В основі всіх наших нещасть лежить комплекс продажності…»). Про мету та реальність революції («В основі революції було поставлене правильне питання: зробити всі народи рівними. Ну як ти зробиш рівними, коли воно не тягне партитури»…). І, звичайно, знову засвідчував свою романтичну прихильність до радянського модерну, не помічаючи його негативів та збочень.
Не мені піддавати публічній критиці чи сумнівам життя та погляди Бориса Ілліча Олійника. Пошана до нього дісталася мені у спадок. Від моєї, світлої пам’яті, мами, котра полюбила вірші молодого, талановитого та принципового поета з «радіоточки», на кухні – тоді це був чи не основний канал зв’язку із зовнішнім світом.
А ті декілька віршів, які він пам’ятав чи згадував незадовго перед відходом до інших світів – лише маленький штришок до портрету неординарної людини. Молодий читач, може, й не знає декого з авторів цих рядків. Є шанс познайомитися. Адже й вони були частиною цілої епохи, зокрема, й українського культурного контексту, частиною духовного світу нашого великого сучасника.
На жаль, за життя Бориса Олійника я присвятив йому лише один вірш, і то – майже «примусово». Він писав передмову до книжки «На перетині форми і змісту», і особливо наголосив на одному з віршів. Тоді я несподівано відзначив для себе, що саме у цих рядках є певні паралелі також і з його життям та світоглядом – і подарував йому автограф із присвятою. Так воно і пішло до друку.
Б.Олійнику
Необережні подорожні,
Ми множимо слова порожні,
Клонуємо думки тривожні
І почуття, думкам тотожні.
«Відчай», по-давньому, – «єуш».*
Од примхи людської залежні,
По-людськи ми й необережні:
Не бережемо власних душ.
А душі, проліски горішні,
Вони з народження безгрішні
І давнім спогадом святі.
Душа безвинного дитяти
Ще пам’ята небесні шати,
Але не може пригадати
Господніх слів у цім житті.
Як ми, прочани та заброди,
Земної прагнуть нагороди
Жита, отави й спориші.
А десь, в космічнім закавулку
Шукає нашого притулку
Прозорий пролісок душі.
–––––––––––––––-
* Єуш – відчай (іврит)
Для мене Борис Ілліч Олійник був і залишається не лише старшим другом, а, використовуючи його ж слова зі згадуваної передмови, ще й «колегою і побратимом». Таке не минає.
Хочеться вірити: десь там, у кращих світах, «прозорий пролісок» його душі удостоїться гідного притулку …
Київ – Русанівка – 2017
№13 (201) 30 червня 2017
