14-01-2022 Борис Олійник 158

Поеми Бориса Олійника. Сповна життям оплачувать слова...

Борис Олійник. Критика. Поеми Бориса Олійника. Сповна життям оплачувать слова...

Людмила Скирда

Епіка Бориса Олійника… Як складно аналізувати це самобутнє літературно-естетичне явище. І не лише тому, що поема (від грец. poiema – творіння) – один з найстародавніших жанрів світової літератури, вершинні досягнення якого і визначають рівень тієї чи іншої національної літературної скарбниці; а й тому, що поеми Олійника – це, в певному сенсі, не лише література. Це найчастіше трибуна одного з найяскравіших державців України, якого без жодного перебільшення можна назвати совістю українського народу.

Є певна закономірність у тому, що саме Борис Олійник є творцем найпотужнішого епічного масиву в нашій літературі. Перші поеми Олійника «Дорога» (1966), «Рух» (1968), «Доля» (1972) зʼявились на зламі двох епох – закінчувалась ейфорія ренесансної хрущовської відлиги в країні і починалась кондова стагнація брежнєвських приморозків. Я дуже добре пам’ятаю мій юначий постромантичний шок після появи ленінсько-партійних циклів у наших кумирів-шістдесятників, шок, який мав те саме підґрунтя, що і постпомаранчева емболія цілої нації сьогодні – краще забути, ніж зневіритись. Так само я пам’ятаю мій щирий захват після виходу олійниківської «Дороги», яку я не прочитала, а, в буквальному сенсі цього слова, «проковтнула». «Дорога» вразила мене своєю непідробною розважливою мудрістю, своєю філософією дії, своєю аристократичною несуєтністю, благородним намаганням збагнути глибинні механізми світоустрою. Різниця у людській позиції Олійника і його ровесників-колег по цеху була вражаючою: жодного переляку, жодного намагання знайти свою теплу нішу у нових умовах похолодання політичного клімату, жодного «курварства» ні людського, ні літературного. Вже тоді, в епіцентрі шістдесятих, він артикулює найважливішу декларацію свого життя і залишається вірним їй назавжди: «Дорога справжня – завше лиш пряма, І лише до добра – дорога справжня».

Древні мали рацію, коли говорили: «Хто піднявся навшпиньки, не зможе довго стояти. Хто робить занадто великі кроки, не зможе довго йти, хто сам себе виставляє на світло – не блищить». Саме оця олійниківська некваплива врівноважена хода дорогою світла, оця незаплямованість зрадами і підлотами, оце самозречення у творчості і відданість високій меті утворюють характер небуденний, філософськи заглиблений, на диво цільний і органічний, характер справжнього епіка.

«Дорога» стала своєрідним ембріоном усього майбутнього олійниківського епосу, продемонструвавши в мініатюрі, вочевидь, увесь комплекс і класичних, і самобутніх ознак – народність, ліричність, діалогічність, романтичність і т. ін.

Уже перші строфи твору ніби відтворюють панораму так званої «горизонтальної реальності», на теренах якої, за влучним виразом Гегеля, і мусить розгортатись епічне дійство. Для українця – це, безперечно, степ, наш національний чи не космічний «вимір», який багато в чому визначає епічність українського національного менталітету:

З глухих кутків,
діставши древні посохи –
Бамбукові, тернові, під горіх, –
Ішли філософи, брели філософи
Шукать начало пройдених доріг.
Ах, диваки, не знались вони з масами!
А поодинці, упродовж сторіч
Ціпками Землю торсали і мацали,
Щоб віднайти дорогу всіх доріг.

Відтоді образ мандрівного філософа, що уособлює, попри все, саме народну, а відтак істинну мудрість (скажемо від себе, що народна мудрість ніколи не може бути ні лжевченням, ні фарисейським крамом), стає улюбленим образом поета аж до сьогодні.

Дух поеми, дух нації, дух пізнання – це, справді, субстанціональні й дійові начала, поза якими немає мови про істинну епічність. Ці начала виявляються як щось реальне в якості твору мистецтва лише тоді, коли осягаються індивідуальним генієм, поетом, який доводить до свідомості читача і розкриває цей всезагальний дух, як своє власне споглядання і творіння. Що ж до епічної творчості Олійника, то, безперечно, вона є своєрідним пізнанням і не лише духовної величі української душі, а й національно-історичного розвитку нашої держави. Продовжуючи кращі шевченківські традиції, Борис Олійник вкотре підтвердив основоположну тезу про те, що епічна поезія здатна пізнавати світ так само, як історія чи філософія, а відтак є одним із рівнів самосвідомості нації. Більше того, я переконана, що з жодного підручника чи наукової монографії ми не дізнаємося про український дух, українську звитяжність, українську поміркованість, українську обдарованість більше, ніж з поем Олійника. Ця лапідарна, образна, густо метафорична, яскраво емоційна інформація не може не знайти найкоротший шлях до серця людини.

Народність – це, безперечно, основоположна риса поем Олійника, що ніби вкорінює його творчість у найглибші шари українського прасвіту, а, точніше б сказати, нашої духовної цивілізації. Цей потяг до основ, до коренів, до самої суті вочевидь зумовлює ще один, напрочуд важливий, аспект олійниківського епосу – його історизм. Адже народ не може існувати поза своєю історією так само, як і епос. Недаремно Гегель сказав, що не завжди історії щастить на епіків, але епіків поза історією просто не існує. Щодо Бориса Олійника, то ця теза вірна стократ. Поет упродовж всього свого життя робить спробу писати свою історію, творити таку собі незалежну експертизу історичних подій. І це зрозуміло. Якщо кинути оком на історичні обрії, як кажуть, від давнини до сучасності, то важко знайти історичну подію, яка б трактувалась однозначно, не викликала дискусій або й навіть сумнівів. Справді, історії в порівнянні з літературою, страшенно не щастить, оскільки спроби її переписування, фальсифікацій не припинялись ніколи. З огляду на це, що ж ми маємо вважати історизмом епосу? Гегель наполягає, що це правда життя. Кожна епоха, за його судженнями, має свою естетичну домінанту, так би мовити, центральне мистецтво, яке і створює найяскравіший і найправдивіший образ свого часу. На думку філософа, це почесне місце посідає поема – жанр, лідером якого в українській літературі, безперечно, є Борис Олійник.

Поема «Дума про місто» (1981) – це спроба побудови своєї концепції історичного часу. Історичний факт заснування Києва став приводом для розмови «про вічне і минуще», тобто комплекс ідейно-естетичних проблем поеми сягнув величезної часової амплітуди, увібравши в себе і масштабність історичних зіставлень, і багатовимірність нашого сучасного буття. «Дума про місто» – твір ліро-епічний і, як усі поеми Бориса Олійника, має яскраво виявлену ліричну тональність з чіткою і палкою громадянською позицією:

Крута Гора!
Одним плечем – зелена.
Друге, неначе лезом палаша,
Одсічене потоком Борисфена, –
І кожен шар відкритий, мов душа.
На цій Горі, в зеніті безгоміння,
Стою один під хорами небес
І чую, як з верха і до коріння
Гора – в мені, і я у ній – увесь.

Цими рядками починається слово автора на Горі, слово, що несе у собі вагоме ідейне навантаження і, по суті, є своєрідним камертоном, який визначає багатющу поліфонічність звучання твору. Гора – одна з улюблених метафор Олійника. Якщо б ми простежили характер змістового наповнення образу героя в творчості Олійника від першої його книги «Бʼють у крицю ковалі» до останньої – «Основи», ми б легко переконались у тому, що образ цей набуває значення символу. Незважаючи на самодостатній зміст його в кожному окремому випадку, в контексті творчості він читається як символ духовної величі. Гора «Думи про місто» – це уособлення історії рідної землі, де «кожний шар відкритий, мов душа», – певна історична епоха, певний етап життя народу, і сходження по цій горі історії поет трактує як діалектичний процес спадковості поколінь, невіддільний від процесу пізнання буття та й самопізнання, бо ж питання «Хто ти єси?» для поета позбавлено навіть натяку на умоглядну риторичність:

Віки лежать спресовані, як сходи,
А я, живий, покіль іще стою
До того дня, коли рука природи
Вкладе у пласт минущу плоть мою.
І по мені колись, мов по карнизу,
Нащадок ступить ближче до зорі.
І Гору цю з верхівʼя до пониззя
В собі відчує, і себе – в Горі.

У чому ж він криється оцей секрет генетичної памʼяті, та й взагалі, памʼять… – чи можна дістатись до її витоків? З символом гори в поезії Олійника цілком органічно пов’язана сюжетна колізія сходження, що цілком виправдано, адже символ цей невідступно супроводжує психологічно-емоційна атмосфера високої напруги, пов’язаної з максимальною мобілізацією людського духу і зосередженістю на пориві вперед. У поемі «Доля» – це космічний порив людства, у «Заклинанні вогню» – висхідна людського життя, в циклі «Гора» – це вершина духу людського. В «Думі про місто» – гора – це той пік сучасності, з якого починається спуск героя в глибини минулого, починається мандрівка в історію, сповнена непідробного драматизму і пронизливої життєвої конкретності: «Опускаюсь шар за шаром до підніжжя важко. Натикаюсь на залогу круппівської міни…». Яка точна, реалістична деталь, що буде впізнана цілим воєнним та й повоєнним поколінням. Скільки їх, хлопчаків воєнної пори, які не лише бачили, а й тримали у руках і пробували не раз зазирнути всередину, за що часто розплачувались життям. Оця конкретика в поезії Олійника завжди викликала довіру читача, проте у поемі «Дума про місто» роль її особлива. Йдеться про художній принцип, що його Гегель назвав «красою істини». Справді, поет досягає вищої краси, краси правди. Пригадуєте в «Георгіках» Вергілія: «Колись настане час, і мирний селянин, В тім краї ідучи облогом-новиною, Віднайде меч і спис, поточений іржею, І білим лемешем у чорній борозні, Натрапить на шолом і стріли мідяні…». Аналізуючи цей рядок, Поль Клодель пише: «Ми воістину самі беремо участь у зусиллях ратая, що натискає рукоять плуга, і ми чуємо порожнистий звук іржавих шкаралуп, які котяться під ударами лемеша. Це ми самі оремо ниву минулого, видобуваючи на світ викривальні уламки. Магія мистецтва наділяє мить вічністю».

Сотні літ минуло від часів Вергілія, але досі людство не знало благословенних мирних епох – «Як же мало в тобі «Горо, далей мироносних! Тільки взявся за чепіги – загриміло збоку: Ворухнулися шоломи в плямах купоросних. Хижо в цісарськім орлані спалахнуло око». Збіг сюжетної колізії – не явище вторинності, а свідчення реалістичних засад, на яких фондувалась гуманістична поезія в усі часи. І знову, як це ще не раз буде в поемі, поетичний образ виростає у промовистий символ. Це вміння вдихнути у, здавалось би, звичайну деталь кисень історії, сполучити предметну подробицю з грандіозними часовими масштабами свідчить, наскільки вільно й віртуозно володіє поет категоріями філософськими. Адже, як відомо, і проблема часу, і проблема простору, незважаючи на всю свою одвічну притягальність для митців різних епох і поколінь, залишаються все-таки проблемами найменш розробленими в літературі.

Уже в статті, присвяченій роману «Твоя зоря» Гончара, Олійник звертає увагу саме на оцей «часово-просторовий» аспект роману Гончара: «при всій своїй позірній простоті «Твоя зоря» – роман вельми складний. У ньому відсутні щілини між давно минулим, вчорашнім і теперішнім, себто оті паузи, які письменник використовує для обумовлення входу героя з теперішнього у минуле чи повернення його з учорашнього у сьогодні. Всі часові і просторові виміри творять суцільну ріку, і передати цей поліфонічний стан героїв – то вже потрібно мати не просто досвід і майстерність, а володіти мистецтвом вищого рівня». Слід зазначити, що для всіх поем самого Олійника характерні «маніпуляції з часом» (К. Д. Лихачов). Найчастіше – це прийом ретроспекції, повернення в минуле, точніше б сказати, чітко конкретизований історичний час. У поемі «Доля» ретроспективний фрагмент охоплює час з XVI по ХХ століття. У поемах «Урок» і «Заклинання вогню» – це час Великої Вітчизняної війни. Прийом майже ідентичний – дія розпочинається в сучасності, далі відбувається своєрідне перенесення героя в конкретне минуле і знову повернення в сучасність.

В основі композиційної побудови «Думи про місто» також лежать часові зміщення, але на цей раз вони мають дещо інший, оригінальний характер. Річ у тому, що нині автор вдається чи не до кінематографічного ефекту повернення кадру, і ми стаємо свідками шляху героя у глиб віків, а відтак і зворотної хронології історії. Так «залоги круппівської міни», «шоломи в плямах купоросних», це лише – знаки суспільних катаклізмів, а далі, як кажуть, безпосередні зустрічі. «Весь закутаний по брови у боброві хутра, Хан тремтить чи то від жаху, чи від пропасниці, Хоч палають округ нього фоліанти мудрі, Хоч вогонь в соборах шаста, як руда лисиця».

Татаро-монгольська навала – одна з найтрагічніших сторінок нашої історії, коли спустошувальний вогонь азіатського руйнівництва на своїй смертоносній хвилі відкинув нас на сотні літ назад у своєму розвиткові. Подібного варварського винищення культури в ті часи людство ще не знало. З якою вражаючою переконливістю оцей знищувальний вогонь возведено в ранг художньо-історичного символу у всесвітньовідомій стрічці Андрія Тарковського «Андрій Рубльов»! Не випадково саме образ вогню акцентує і Борис Олійник, акцентує безпомилково. Часто, коли ми говоримо про історизм мислення митця, то не враховуємо, що історизм мислення втілюється не в риторичних сентенціях, а, попри все, – в художніх образах, отже, маємо всі підстави говорити і про історизм поетичного образу, образу еквівалентного історичній реальності. Поезія Бориса Олійника дає широкі можливості для простеження подібного генезису.

І далі Київська Русь, точніше, часи найближчі до татаро-монгольської навали: «…Уночі, ножі криваві витерши о поли, двоє в шпару вислизають скрадно, мов яриги. А з-за валу в ту шпарину, ніби смерчі із поля, удираються із гиком мстиві печеніги». Продовжуючи збагачуватись економічно і культурно, Київська Русь зазнає політичної роздробленості. Наші літописи достатньо точно і напрочуд пристрасно відбивають невщухаючу, сповнену трагізму, боротьбу князів та феодальної верхівки за владу, яка багато в чому стояла на заваді історично зумовленому процесу консолідації.

Згадаймо свідчення літописця у «Повісті временних літ»: «Підняв рать у Полоцьку Всеслав, скорий на кровопролиття, той, який народився у сорочці від волхвування. Силою він захопив Новгород. Троє ж старших Ярославичів – київський Ізяслав, чернігівський Святослав і переяславський Всеволод, зібравши воїнів, пішли на Всеслава.

Був мороз великий, і сніги лежали глибокі. Брати підступили до Мінська, взяли його і вийшли до річки Немиги. Тут і зустрів їх з військом Всеслав, і рушили вони один проти одного. Була січа зла, і багато загинуло в снігах; перемогли Ізяслав, Святослав і Всеволод. А Всеслав утік.

Того ж літа, десятого червня, брати Ярославичі цілували чесний хрест, клялись і передавали Всеславові:

– Прийди до нас, не зробимо тобі ніякого зла.

Він же, повіривши у їхнє цілування хреста, приплив до них на човні через Дніпро. Тут же схопили його брати і, порушивши свою клятву, привели в Київ, кинули в поруб-темницю».

І далі: «Прийшли чужоплеменці на Руську землю, половців незліченна сила. Ізяслав же, і Святослав, і Всеволод виступили проти них на річку Альту. Вночі зійшлися супротивники одне проти одного. Наслав господь поганих за гріхи наші, і побігли руські князі, і половці перемогли». Це лише один з десятків подібних епізодів історії, печальних свідчень людської підступності і кволодухості. Не впадаючи у псевдопатріотизм, поет висвітлює в цьому процесі не якусь з героїчних, переможних сторінок, а – навпаки – сторінку болю нашого, нашої гіркоти. Чи, може, тому, що сумні пережиття часто бувають емоційно сильнішими за радісні, а може, думка про людську недосконалість і нищівність воєн сьогодні здобуває зміст ще катаклічніший, виміри планетарні. Лише кілька поетичних строф, та ємкість художніх образів вміщує в собі не лише часові обшири століть, а й відтворює найхарактерніші прикмети історичних епох.

Далі розповідь продовжує Головний Язичник. Історія, що її повідав жрець, це життя кочівного народу, який існує «все попаски, мов коні», народу, який ще не чув «про єдинобога», який молиться «священним, предківським дубам». Стосунки з ворогами вирішувались у найпростіший спосіб – від них тікали, поки «втікати ще було куди». Поет не робить жодних спроб хронологічно датувати час подій, відтворюючи досить широку панораму історичну, яку, зрозуміло, найдовший людський вік не здатен охопити, хоч жрець і говорить про те, що він у роду найстарший і, мовляв, переповідає факти, свідком яких був особисто. Певна умовність тут безперечна. Адже, якщо відштовхнутись від деяких фактів із розповіді жерця, то можна припустити, що героєві розповідають про життя стародавніх східних словʼян. Так, скажімо, жрець з сумом говорить про постійні війни, про натиски ворогів, які все важче було відбивати, про незгоду, що її посіяли чужинці серед народу. Очевидно, йдеться про період так званого «великого переселення народів», про початок нової ери, коли родові зв’язки істотно послабшали, натомість зміцнювались зв’язки територіальні, що врешті і привело, так само як і захоплення великих здобичей під час війн, до майнового розшарування.

Таким чином, історичне підґрунтя оповіді вимальовується досить чітко. Як бачимо, екскурси в історію невіддільні від екскурсів у глибину часу. Гегель говорив про те, що «почуття часу» і пов’язане з ним «почуття історії» у одних письменників буває виражено «сильніше», а у інших «слабше». Тобто почуття це є, очевидно, напрочуд органічною рисою не лише світовідчуття, а й взагалі обдарування. Борис Олійник належить до поетів, у творчості яких ці почуття втілено у художні образи з надзвичайною силою виразності і переконливості. Без перебільшення можна сказати, що ІСТОРІЯ і ЧАС, по суті, є головними і визначальними проблемами його творчості.

Але повернемось разом з поетом у «праматірну» давнину. Страшна у своїй оголеній правді, розповідь жерця продовжується: «Лежить мій рід, посічений на друзки. Лиш жменька позбулась пекельних мук поза кущами. Та ще я безруко стою серед побоїща, мов крук. О, як вони до кореня стинали, Щоб навіть дух русявий наш умер, Потішились мечами над синами, Погвалтували дочок і сестер!» Рід виявився неспроможним усвідомити необхідність єднання сил, став жертвою зрад, чвар, недалекоглядності. Ще звучить трагічна нота смерті (поет вдається до принципу контрапункту) та в цю тему жалоби поступово вплітається тема весільної пісні, що її починає жрець над трупом убитої дочки своєї. Ця пісня – похвала миру в годину лихоліття, хвала життю у годину смерті, хвала єднанню у годину розбрату: «А поглянь: зібрались всі мої поляни. В гості завітали сіверець і дрегович. Заспівавши разом величальну древню, сіли в добре коло збратані словʼяни».

Прийом психологічно точно розраховано – в момент найбільшої безвиході зʼявляється рятівна велична ідея братерського єднання. Олійник цілком точно виявляє гносеологію появи доцентрових сил консолідації вже в такі стародавні часи. Адже мрія про силу, необхідну для відсічі ворогам (а мрія ця існувала здавен), могла на той час асоціюватись лише з чисельним накопиченням. Монолог жерця складається з трьох частин, кожна з яких, продовжуючи ідею попередньої, ніби підводить читача до самостійних висновків. Мовляв, тепер ви знаєте і що б зробили ви на нашому місці? Таким чином, до головної події поеми – створення міста Києва – автор підводить поступово, прагнучи всебічно мотивувати і нагальну необхідність цієї історичної акції, трактуючи її як одну з найвизначальніших подій нашої історії.

Це грань моя. І я з оцього місця
Не зрушу, доки сонцеві на схід
На крові роду не посію місто,
Щоб в землю з кровʼю не пішов мій рід.
Я зачинаю град з могил печалі.
Нема за цю підвалину міцніш!
Бо коли знаєш батьківські причали, –
Довіку боронитимеш рубіж!

«Довіку боронитимеш рубіж…» Київ, рідну землю, Батьківщину, бо «правда в тому, що і жити легше, Коли у тебе є за що вмирать!» Уся заключна частина монолога – це пристрасний до одержимості роздум уголос про чи не онтологічні глибини поняття Батьківщина, кровне відчуття якої, синівську любов до якої поет возводить у ранг найблагородніших духовних чеснот, а точніше, духовних вершин людства і людини. Ми бачимо, як непросто показати отой справді генетичний процес зародження в людині святого знання, що ця земля рідна – і рідна тому, що «допоки власний корінь не обрящем, Як дуб оцей, що освятив мій рід, Ми канем в безвість племенем пропащим, По кому навіть не озветься слід».

І тут знову зʼявляється наскрізний символ – символ меча. І знову історична мотивованість його безсумнівна. Символ цей не лише відбиває об’єктивний зміст історичної реальності, а й несе в собі багатогранну невичерпність, яка втілює невичерпність самого життя. Маємо на увазі насамперед багатющу понятійну наповненість цього символу, що дає можливість вводити образ у полюсні взаємопротилежні контексти з метою вичленити цілий ряд надзвичайно важливих ідейно-естетичних засад. Це меч братовбивчих замахів – «Пощо було загонить сівача В холодну купіль із хрестом на лобі? Той хрест повторить у своїй подобі Нещадну суть дволезого меча». Меч фашистського завойовника – «Він ще воскресне схрещенням гадюк на рукаві зеленого мундира, – І ти одкриєш, що страшніш за звіра – Людина, коли їй меча до рук Кладе коричнева од злоби віра». Це святий меч оборони рідної землі – «Кладу з полеглими, мов пагін, руку, Щоб в дні, як трусоне ворожий смерч, Вона моєму дальньому онуку Дала в десницю оборони меч». Приклади можна продовжити, та нас в даному випадку цікавить оце, справді діалектичне, зіставлення двох протилежних функцій, «закодованих» у одному й тому ж мечі, який може нести смерть і неволю так само, як життя і свободу. Воістину «Велика сила у мечі дріма, Коли ж од зла – страшнішої нема!».

Далі Борис Олійник конкретизує, поглиблює цю думку:

Закон добра я вивів із… меча. Нещадна суть його, але – дволеза: коли ти хочеш миру з піднебесся, як щедрого дощу для сівача. Коли ти мрієш, щоби дитинча твоє меча в грядущім не тримало, – навчи в годину гожу сівача, щоб, викувавши із меча орало, він не забув у пору градопаду, як із орала викувать меча!

Як вистраждано звучать ці рядки, як злободенно!

Чи був мій шлях до предківських понизь,
Чи пращур засвітивсь до мене нині,
Чи він мені одкрився у прозрінні,
Чи я йому в осяяні відкривсь, –

Не в тому корінь.
А важливо те,
Що є Гора. І град у велелюдді.
Вслухаюсь: дише. Отже, він росте.
Коли ж росте, не тільки є – пребуде,
Допоки Брами Золотої груди
Голубить братства джерело святе!

Інтерес поета до Києва має глибоке символічне підґрунтя. Адже сьогодні ні для кого не секрет, що саме Київ є одним із найважливіших сакральних центрів землі, який не стільки відігравав, скільки відіграватиме всесвітньо-історичну роль уже не в такому далекому майбутньому. Пророчі слова поета про «братства джерело святе» у еру Водолія набувають просто-таки культового змісту й екстраполюються чи не на всі минулі пророцтва.

Мішель Нострадамус зокрема віщує: «…а потім пустить паростки та, яка довгий час була безплідною; від п’ятдесятого градуса (це широта Києва – Л. С.) буде обновлено усю Християнську Церкву. І буде встановлено Великий Мир і згоду». Ніби продовжує цю ж тему Парацельс: «Спалахне Божественне Світло з Гори, країни гіпербореїв, і його побачать люди всієї Землі». Як відомо, Горою у стародавніх хроніках називали Київ і згадка про це є і у «Велесовій Кризі»: «…пішли до Гори, до Києва…». Зараз це вже очевидна істина – стародавні пророки відводили Україні особливе місце у Господньому Промислі, були переконані, що саме вона відіграє абсолютно інноваційну місію на нашій землі – обʼєднає людство на духовній основі. Але якими шляхами, яким чудом відчував це наш поет на початку вісімдесятих, у важкий період безбарвного «застою» чи й паралічу духовного життя в країні? Велика таємниця великої поезії полягає саме в тому, що ця поезія справді є провісником майбутніх подій. Ніхто, окрім поета, не здатен скоротити вічність між минулим і прийдешнім до меж одного твору або й однієї строфи, а відтак вказати Путь. Олійнику це вдається.

Повертаючись до художньої самобутності поем Бориса Олійника, не можна не помітити, що всі твори, без винятку, позначено шляхетною класичністю, тією класичністю, що її Гегель вбачав у так званих філософських поемах Ксенофана, Парменіда та інших. «Зміст і форму епічного у власному розумінні слова, – міркує Гегель, – становлять світоспоглядання та об’єктивність духу народу у всій їх повноті» і найхарактернішою колізією, на думку філософа, є ситуація війни, «адже саме під час війни вся нація починає рухатись і переживає у своєму загальному стані новий підйом». Важко не погодитись з мислителем, оскільки ні в ліриці, ні в драматургії передати героїчний пафос подвигу майже неможливо. В ліричному творі поет просто не зможе розгорнути батальні картини битв народних, а в драматичному – слід показувати насамперед внутрішню духовну силу чи слабкість індивіда. До того ж Гегель уточнює, що справді епічний характер мають війни лише між націями, чужими одна одній. По суті, Гегель говорить про війни справедливі і несправедливі, наголошуючи, що епічна поезія найбільше придатна для зображення подій справді героїчних, тісно пов’язаних з історичними долями нації.

Гегелівська концепція героїчного, як кажуть, просто лягає на епічний масив Бориса Олійника і надто на поеми, сюжетно пов’язані з подіями Великої Вітчизняної війни, – «Урок» (1975), «Заклинання вогню» (1977), «Небо полеглого безвісти» (1985), війни, яку було виграно саме завдяки народному героїзму, народній відвазі, народній самопожертві.

Борис Олійник належить до покоління дітей війни, покоління, яке мало свій досвід війни, по-своєму відчуло атмосферу того важкого часу, пізнало реалії воєнного життя – гіркоту перших відступів, страждання під ярмом окупації, похоронки в руках матерів, приниження холодом, голодом, злиднями; і водночас війна дала цьому поколінню відчуття причетності до Історії, відчуття самих себе як частинки великого народу, єдиного у своєму героїчному пориві до перемоги.

У поемах про Велику Вітчизняну війну Борис Олійник зі скрупульозною наполегливістю намагається збагнути «формулу» людської Памʼяті. Саме вона – ця невловима і водночас неймовірно важлива для людської цивілізації моральна категорія цікавить автора попри усе, оскільки в ній він вбачає наріжний камінь духовного стрижня людини, стрижня, що зумовлює і героїчне в характері воїна, і патріотичне – в характері цілого народу. Більше того, у випадку Олійника пам’ять самого митця стає художнім еквівалентом історизму, адже кожен його твір – це життя, закарбоване в його історичному русі, в усіх його вимірах – і просторових, і часових.

Цікаво, що морально-етичне поняття памʼяті поет намагається осмислити й у своїй есеїстиці, критиці, публіцистиці. Так, у чудовій статті, присвяченій роману Олеся Гончара «Твоя зоря», поет пише: «З-поміж інших визначних чинників, що творять в Людині Людину, важлива роль належить памʼяті. Уже з першого подиху свого прилучається людина до памʼяті, бо озивається вона до неї з материної колискової, із дідової казки чи притчі. Причому, пам’ять в людині побутує не просто як згадка чи спомин, вона активний чинник у її реальному бутті. «Дій так, як учора» або ж «не роби так; як учора» – це вже перший осмислений аналіз сьогоднішніх дій, оцінених з позицій минулого досвіду, себто тієї ж памʼяті. Отже, твоє теперішнє, доточене вчорашнім досвідом батьків, з миті продовжується у роки. Помножене ж на історичну пам’ять суспільства, особисте життя розпросторюється на віки, бо стає ланкою в неперервному колі, що є основою спіралі людського поступу».

Але ж пам’ять… Має пам’ять
Зоставатись як осердя.
Ми від неї, наче віти,
Що вчувають корінь свій.
Пам’ять віри. Пам’ять роду.
Пам’ять прапора і серця.
Лиш по памʼяті в людині
Пізнає людину Світ.

Поема-діалог «Небо полеглого безвісти», так само як і поеми «Урок» та «Заклинання вогню», порушують цілий комплекс світоглядних проблем, пов’язаних із протиборством людиноненависницької філософії фашизму та гуманізму. Проте не можна не помітити в цьому творі якісно нові аспекти у підході до проблеми та її висвітленні. Саме в поемі «Небо полеглого безвісти», досліджуючи глибоко трагічний варіант людської долі, автор зі справді епічним розмахом зумів показати нерозривний зв’язок свідомості окремої людини на війні з свідомістю цілого народу, що веде героїчну боротьбу з фашизмом, а відтак переконливо вмотивував органічний сплав особистого і суспільного в характері свого героя. Конфлікт саме такого плану лежить в основі сюжетної побудови поеми. Один з двох бійців, що «Прикривали відхід поріділої роти», не вистояв, у вирішальну хвилину зрадив товариша, рятуючи себе. Поет показує процес руйнації особи, яка прирікає себе на відчуженість від свого народу, від спільного горя і спільної радості – «О, як він жадає вернутись в роковане літо, Щоб викупить право на смерть у вогні і диму! Та двадцять мільйонів в такому злились монолиті, Що місця між ними нема і не буде йому».

Інший – загинув безіменно, але як герой, до останнього подиху виконував обов’язок перед Вітчизною, чим кровно прилучився до спільної справи, навіть по смерті залишаючись частинкою свого народу: «Ішли ми узріст на жорстоку роботу, Себе не діливши на корпус чи взвод. І кожен окоп наш дорівнював фронту, І кожен солдат виростав у народ». Перед нами постають два моральних вибори – вибори гідні грецької трагедії – смерть в ім’я життя, і життя, куплене ціною зради.

Кожний новий період діалогу у поемі позначено наростанням драматизму, ритмічної напруги: «– Ти справді щасливий, бо вічна зоря над тобою. А тільки при цьому повідай відверто, солдате: чому ти і досі в руці затискаєш гранату, неначе відплату, готову щомиті до бою?» Відповідь солдата безкомпромісна і недвозначна: «Вовік не замолимо двадцять мільйонів смертей. Якщо нам і справді даровано право прощати, то саме воно й не дозволить… заради дітей».

Поеми «Урок», «Заклинання вогню», «Небо полеглого безвісти» надзвичайно сильні твори, які навряд чи залишать когось байдужим, адже жива дотичність до історії, яскраво трансформована в образи Часу і Пам’яті, не лише надає їм масштабного епічного звучання, а й, водночас передає досвід поетового серця, його душі наступним поколінням, вливаючись у вічний кровообіг вселюдської спільності, здійснюючи одну з найблагородніших естафет людства.

Не можна обминути увагою ще дві ліричні поеми Бориса Олійника, що з’явилися майже одночасно «Крило» (1981) та «У дзеркалі слова» (1980).

Маленька поема «Крило» – це печальна притча про добро і зло, про світле і темне в людині, про високу духовність душі людської і низькі міщанські інстинкти. В цій поемі Олійник відштовхується від міфопоетичних народних традицій, використовує казкову фабулу, прагне надати розповіді конструктивності, виразності міфа, викликати таким чином якнайбільше життєвих аналогій.

Сюжетна колізія твору розгортається стрімко, напружено. Дитина рятує пораненого журавля, щовесни журавель повертається до хлопчика впродовж багатьох років. «Отак вони й росли, як близнюки». Та одного разу юнак знаходить журавля мертвим і поряд терновий ціпок, що належав «сусіду-завидюсі», такому собі новітньому куркулеві. Це він убив журавля, за що й був справедливо покараний: щоночі до нього з’являвся привид юнака з перебитим крилом замість руки. От, власне, і все, що стосується подій у творі. Які ж морально-етичні проблеми цікавлять автора у зв’язку з цими подіями? І тут нам би хотілось звернути увагу читача на досить цікавий принцип, так би мовити, ланцюгової реакції причини і наслідку, що його з максимальною виразністю виявляє і досліджує поет. Суть конфлікту поеми полягає у боротьбі Добра і Зла, тобто проблемі глибоко філософській. Отже, зіткнення цих двох категорій ніби утворює два рівні в розгортанні сюжетної колізії. Автор прагне яскраво виявити і тему Добра, і тему Зла, перш ніж підійти до драматичного перехрещення цих тем, своєрідного кульмінаційного піку.

Що й казати, додати щось нове до проблеми добра і зла напрочуд важко. Борис Олійник не ставить собі такої мети. Філософські сентенції притчі досить переконливо відбивають деякі положення морально-етичного вчення Григорія Сковороди, мислителя, поза яким важко уявити собі вповні творчість Бориса Олійника. Як і Сковорода, добро і зло поет трактує не просто як стан, скажімо, душі, а як вчинок, діяння, скероване або на добре, або на зле. Хлопчик здійснює добро, рятуючи журавля, і внаслідок поет ніби акцентує на думці, що добро, здійснене нами, формує нашу душу, робить нас щасливими! «Навчив журавлик хлопчика літати». І відтак життя хлоп’яти стає навдивовижу цікавим, можливо, навіть десь винятковим, не схожим ні на яке інше:

Коли село хилилося до сну,
Вони удвох виходили на луки,
І журавель розповідав малому
Про Африку, про Ніл і піраміди…

……………………………………..

А потім над селом вони злітали,
І зорі їм ховалися під крила,
І так обом їм хороше було!
Незчулись, як хлоп’як закінчив школу.
І якось він надвечір у леваду
Прийшов не сам.
І журавель сказав їй:
«Щаслива ти. Достойна в тебе пара.
Я вас обох приймаю. І люблю».
О, як утрьох їм високо літалось!
І так у світі хороше було!

Слід зазначити, що проблема добра і зла впритул межує з проблемою щастя, що її Сковорода визначав як одну з найважливіших проблем людського існування. Витоки щастя цих трьох нам зрозумілі – чистота помислів, доброчесність вчинків, пізнання істини та краси буття.

Як же поет вирішує тему зла, нещастя? Підвалини зла він вбачає у ницості бездуховного існування, ненажерливості меркантилізму, міщанства, егоцентризму:

А поруч жив сусіда-завидюх.
Стояла в нього на два ганки хата.
Добра усякого – аж розпирало.
Суцільний мур.
Лиш де-не-де у шпари
Вужами витикалися антени.
Дітей у нього не було.
Зате
Мав сад, задушений глухим парканом,
Той сад здаля минали солов’ї!

Якщо тема добра поетом ніби проектується на чи не космічні обшири, то тему зла, напроти, майже позбавлено життєвого простору, обмежено глухим парканом, ніби вдавлено в землю. Навіть антени на будинку носія зла витинаються вужами, тобто плазують, мають відворотний вигляд. Заподіяний злочин не лишається безкарним, хоча старий суддя з гіркотою говорить:

… Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше – небо, – дядьку, вбив,
А це вже вище від людського суду.

Залишається найпекельніший суд, суд совісті: «…щоразу, саме опівночі, На роковім дванадцятім ударі Незрима сила прихиляла двері І на порозі виростав юнак З обличчям сірим, як сира земля, Сивіший від туману. А з плеча Замість правиці важко опадало Крило. Повільно, ніби в напівсні, Лівицею господарю підносив Ціпок терновий… у крові по лікоть…». Як своєрідну «міфологему» поет обирає оцей драматичний сюжет, що несе в собі комплекс вічних проблем, а отже, проблем актуальних і сьогодні.

Сковорода говорив, що життя позначає знаком смерті і само є, мов смерть, що життя не є само по собі ні добром, ні злом, що людина обдарована розумом і волею вибору між добром і злом.

Таким чином, обидва герої поеми, кожен самостійно, зробили вибір і, відповідно до логіки міфа, мусять кожен випити свою життєву чашу. Зло у поемі замкнуло своє коло – втрата можливості існування на цій землі показана поетом з вражаючою силою, переконливо і яскраво. Проте тему добра, на перший погляд може здатись, не доведено до абсолюту, до рівня торжества. Але поет свідомо, на нашу думку, обриває розповідь на болючій, тривожній ноті:

Потяглися журавлі вдалеч плавко.
Доганяв їх листопад за селом.
Тільки сивий чоловік німо плакав,
Юний… сивий чоловік німо плакав
З перебитим у лікті крилом.

Принцип притчевості порушується поетом в ім’я збереження, якщо можна так висловитись, психологічної правди ситуації – адже добро все-таки від зла постраждало і нікуди від цього не дінешся.

Френсис Бекон, роздумуючи над людською природою, наголошував, що найгірший вид злобності – це заздрість: «У чужім нещасті такі люди почувають себе, як риби у воді. Ці misanthropi постійно зайняті тим, що доводять людей до зашморгу, але навіть дерева не припасають їм для цього як Тимон». От і поет ніби хоче застерегти нас: так, муки совісті «сусіда-завидюха» страшні, але не легше на душі й у юнака, що її розверзають муки сумління, не вберіг, не догледів свою мрію, свої крила. Олійник не хоче примиритись із існуванням зла на землі, з тією загрозою добру і красі, що воно несе у собі, з ницістю людською і підлістю в людині ЛЮДИНИ.

У поемі-циклі «У дзеркалі слова» Борис Олійник ризикнув (уже котрий на цій землі) спробувати проникнути у таємничу глибину СЛОВА. Пригадуєте у Шевченка:

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!..

Що ж таке слово? В чому його сила і як воно зʼявилось на світ? У чім секрет гіпнотичної сили поезії і що таке відповідальність поета перед словом? Ці питання ставляться поетом гостро, оголено, дотиково. Напружено-мінлива, наступально-тривожна, прискіпливо-допитлива думка і водночас прагнення, якщо не для всього людства, то, бодай, для себе вирішити, зʼясувати їх, утвердитись у правоті своїй. Біблійний рядок про те, що спочатку було слово, служить поетові свого роду приводом для побудови своєї концепції слова, для виявлення шляху осягнення людиною себе у слові. Одвічна жага пізнання штовхає «затворника, всохлого з виду, мов ікона» на шлях єресі:

Свіча пливла.
Пергамент загадково
Шептав устами
ветхими, як мох,
Що над усім
було спочатку слово,
І слово те позаначальне – «Бог».

……………………………………

Старий темнів од жаху і печалі.
Свіча в кутку сичала, як змія.
«Спочатку – Слово…
Але ж ти мовчало,
Покіль тебе не проглаголив я?»…

Прагнення розірвати містичну запону божественного походження слова відвідувало єретичні душі в усі часи, і в усі епохи. Як віртуозно і легко вибудовує систему логічних силогізмів Гете, демонструючи рух думки поета з приводу цієї проблеми:

Написано: «Було в почині Слово!»
А може, переклав я зразу помилково?
Зависоко так слово цінувать?
Інакше треба зміркувати,
Так внутрішнє чуття мені говорить.
Написано: «Була в почині Мисль!»
Цей перший вірш як слід осмисль,
Бо ще перо біди тобі натворить.
Хіба ж то мисль і світ, і нас створила?
А може, так: «Була в почині С и л а!»
Пишу – і сумнів душу огорнув:
Я, мабуть, знову суті не збагнув…
Та світ свінув – не зрадила надія,
І я пишу: «Була в почині Д і я !».

Людина не хотіла залишити слово Богові, бо, переконавшись у силі слова, зрозуміла, що слово робить її саму творцем.

Поема «У дзеркалі слова», як і всі поеми Бориса Олійника, має досить таки ускладнену архітектоніку. Відсутність наскрізного сюжету, який, як правило, виконує цементуючу роль у творі, компенсує наскрізна ідея, що пронизує абсолютно різні сюжетні колізії, завдяки чому проблема слова, або, скажемо точніше, образ слова повстає перед нами, мов безцінне диво людського буття, освітлене і далеким світом минулих століть, і найближчим світлом сьогодення. В історії жорстокого блазнювання одного з римських імператорів вгадується потворна постать Нерона. З уїдливим сарказмом показує поет патологічні дивацтва імператора в його любові до мистецтва. Відомо, скажімо, що Нерон верхував у цирку, потім побудував спеціальний театр, де акторами виступали сенатори та знамениті матрони, в наслідування олімпійських ігор він заснував так звану Неронію. Пожежу Рима і невдовзі самогубство завершили ганебний шлях цього «раба муз». Що ж зацікавило в цій історії нашого поета? Це давня, але часто повторювана істина: зі словом не можна легковажити, його неможливо уярмити, купити чи продати:

Тоді він їх задумав приручить.
Бо знав: усе розвіється з віками,
І тільки слово, що в собі мовчить, –
Переживе його, папір і камінь.

Жалюгідний вигляд у цього «поета», що «заганяв слова в бездарні строфи з люттю графомана», але не менш мерзенні й ті, що ревли: «Новий Гомер! Безсмертному осанна!» Уроки історії – це водночас і уроки памʼяті людства і, повторюючи їх, поет апелює до людського сумління, людської совісті.

Сюжет тематично пов’язаний з подіями Великої Вітчизняної війни, сповнений істинного трагізму. Селянка, що переховувала в себе пораненого бійця, виказує його фашистам, повіривши їх запевненням, що справу владнають по-божому:

…Вони удерлись в сіни, як хорти.
Уперлись автоматами у груди.
Упала перед ними: «Стійте, люди!
Та ви ж казали…»
Раптом з темноти
Сивим туманом з лиману
Тихі слова попливли:
«Мамо… ви ж с л о в о зламали.
Як же ви, мамо… могли?!»

На ранок у село входять радянські війська. За законами воєнної пори жінку мусять розстріляти, але односельці вершать над нею свій суд: бійця ховають у її дворі:

Стали літа як закляті.
Просить, а смерті – нема.

Відступ від слова, стверджує поет, мусить трактуватись як зрада. А зрада позбавляє людину можливості жити ясно і чисто, вона штовхає людину на чорний шлях зубожіння, на якому душа або карається і потерпає, або всихає, мов зламана гілка.

Третій сюжет переносить нас у сьогодні. Стара, як світ, і завжди повчальна історія про те, як митець розмінює свій талант на мідяки. У латинян саме слово «поет» означало «пророк» (vates). У цьому максималізмі була велика доля правди, бо ж справді, якщо ти не наближаєш людину до істини – який же ти поет, тож істина – і є поезією. Дар пророкування вони ототожнювали з натхненням, а натхнення вважали привілеєм пророка. Відтак вплив поетичного слова на слухача ніби посилювався внутрішньою потребою слухача у це слово вірити.

Борис Олійник не приховує свого схиляння перед великим генієм Шевченка. «Немов прочанин крізь ману пустелі, на клич твоєї гострої зорі я все життя ішов!» Схиляння це вмотивоване перш за все вірою у пророчу силу шевченкового слова: «О ти, вознесений чолом до звізд! Яку ж ти силу передав у слово, Коли безногі по твоєму зову Ідуть, підвівшись на вселюдський зріст?!»

Але таємниця, в яку прагне проникнути поет, очевидно, все-таки лишається незбагненною, і не лише для Олійника.

У Шевченка в жодному вірші ніде і ніколи ми не зустрінемо і натяку на недовіру до слова, і тіні скепсису, і грамини зневаги. Не може не вражати його багатюща гама почуттів у ставленні поета до слова, і завжди почуття ці освячені благородством щирої сердечності, отим небуденним зачудуванням, що його переживала людина, для якої відкриття слова дорівнювало відкриттю всесвіту людської духовності і себе самої.

Навряд чи знайдеться в світі поет, який би з такою одержимістю, з такою людяною ніжністю апелював до слова, як до живої людини:

З-за Дніпра, мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти.
(«Не для людей, тієї слави…»!)
Убогих, нищих… Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
(«Подражаніє 11 псалму»).

Кілька рядків із віршів, що прийшли на пам’ять, проте й вони дають уявлення про широку ідейно-естетичну програму, що її повʼязував Шевченко з життєтворчою силою слова. Не випадково Олійник виступає у своїй поемі продовжувачем цієї глибоко оптимістичної традиції, бо хіба не є віра у слово вірою у ЛЮДИНУ.

Воістину, призначення поета не в тому, щоб, залишивши землю, возноситись до зірок, а в тому, щоб відкривати людям зорі, міцно стоячи на землі.

Колись Рене Шар сказав: «Поети – це діти сполоху». Ця дефініція якнайкраще характеризує романтичне крило світової поезії, до якої Олійник завжди належав. Ось чому міщанська меркантильність, ситість, самозаспокоєність, громадянська індиферентність, бездуховність не просто чужі поетові – вони йому бридкі. Він вважає, що стояти осторонь біди і болю – це не душевний нейтралітет, це – душевна підлість. Для поета, який сповідує подібний максималізм, ХХ століття можна вважати своєрідною Голгофою. Якщо озирнутись на ретроспективний аспект світової літератури, то без зайвих напруг побачимо, що не було справжнього поета на землі, який би на своєму життєвому шляху не зіштовхувався з певними фатальними силами. Ілюстрацій безліч – і стародавній міф про Орфея, і катаклічні випробування історією у Гомера, політикою у Данте, долею у Шекспіра, коханням у Пушкіна, відвагою у Байрона, самопожертвою у Петефі і тому подібне. Проте людська цивілізація останніх часів не знає важчого і страшнішого періоду за ХХ століття, зокрема, на наших землях. А відтак подій, свідком і учасником яких став Борис Олійник. Відзначимо серед них два чи не есхатологічні «сполохи» в житті поета. Його п’ятиріччя знаменувалось сполохом Великої Вітчизняної війни, а його полудень віку – сполохом Чорнобиля. Ми ставимо ці події на одну площину, тому що внаслідок обох українська нація могла бути знищеною вщент. Чи були подібні ситуації в історії людської цивілізації? Ні, не було і не могло бути. Відтак і поетів, на долю яких випали подібні випробування, теж не було.

Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що «Чорнобиль» Борис Олійник зустрів у Чорнобилі. Я добре пам’ятаю його репортажі з «передової» по ТВ, поетичні вечори у Зеленому Мисі, його поему «Сім», надруковану на шпальтах «Літературної України», поему, яка набула етапного значення у розвитку української поезії доби перебудови, надавши їй духу сповідальної чесності.

Поема «Сім» (1986) – це діалог добра і зла, правди і брехні, любові і ненависті, пророка і фарисея, світла і темряви, віри і зневіри. Головні діючі особи поеми Крук і Поет. Крук зʼявляється ніби з праглибини людської свідомості й, відповідно до своєї міфологічної детермінації, починає пророкувати кінець світу. Але це не проста констатація апокаліпсису – це логічний послідовний і нещадний аналіз самої людської суті, своєрідна філософська концепція, антигуманістична і негаторська за своїм характером. Як і в інших творах, поет знову потверджує істину про те, що для людини немає більш цікавого об’єкта дослідження, аніж сама людина. Це поема про людину, сутність якої не абстракт. Це людина історична, суспільна, соціальна, це творець цивілізації і водночас дитина природи, космосу, людина, серце якої б’ється в унісон із серцем Всесвіту, адже як вважає поет, – «Всесвіт побудований за антропним принципом, тобто принципом людиноподібним, відтак і людина побудована за принципом Всесвіту. Навіть біоцикли наші збігаються. Так що ми пов’язані зі Всесвітом не абстрактно, а за самою своєю суттю. Людина за своїм значенням підвищена до самого Господа, від людини певною мірою залежить бути чи не бути людству».

Зникнення людини як біовиду внаслідок самознищення – ось перший і найстрашніший аргумент Крука проти людства: «Ваші чола розпад мітить, Ви себе як біоцид Вичерпали тої миті, Коли в генах, як бандити, Скальпелем лишили слід, Коли гуси («гуси білі – і – і!»), Спритний геноінженер Перевів з краси в дебілів, – І поперли в світ наш білий Орди тлустих ненажер. Коли ти в зерно природи Увігнав по лікоть шприц, Щоб нагодувать народи Хлібом збочених пшениць. Що ж, возрадуйся тепер: М’ясо з вилупків дебелих, Хліб із хворого зерна Доти їли, що в дебілів Зʼїхали самі сповна». «Партія» Крука сповнена уїдливих саркастичних інтонацій, якими виголошуються вбивчо точні характеристики історичних подій, осіб, фактів у читацькому сприйнятті має вигляд переконливіший, аніж партія ліричного героя поеми. Можливо, тому, що на якомусь етапі ніби солідаризується з Круком і круків розвінчувальний фактаж водночас є страшним душевним тягарем самого героя, докором його совісті та сумлінню.

Звинувачення Крука мають колосальну амплітуду снайперських попадань у ціль. Так, він добре проштудіював основи сучасної філософії й за відомими методиками запропонував своє філософське розуміння людини: тут роздуми і про біоцид, і про навколишнє середовище, і про науково-технічний прогрес і т. п. На чому ж будує свою концепцію людини Крук? Якщо відповісти на це запитання коротко – на зневірі. Чи нова ця концепція? У світовій філософії і літературі так званих песимістичних гіпотез людини і людства не лише достатньо, а набагато більше, аніж оптимістичних.

Двадцяте століття породило десятки філософських концепцій і навіть шкіл, метою яких було довести повну приреченість і неспроможність людства на щасливе майбуття. Шопенгауер і Ніцше, Хайдеггер і Юнг, Марсель і Ясперс, Бергсон і Куртʼє, Сартр і Камю… Цей список можна було б продовжувати. Отже, Крук виступає речником уже давно апробованих у духовному досвіді людства ідей. І коли він нагадує про розправу над Ісусом Христом, і коли говорить про безплідність науково-технічного прогресу, і коли підкреслює безнадійність процесу морального вдосконалення людства, і коли малює страшні картини виродження життя на землі, він, власне, не говорить нічого нового.

Діалогічна форма побудови вибрана поетом не випадково. Вона дає авторові можливість максимально драматизувати ідейне протиборство Крука і Героя. «Сім» – ця драма ідей, показана з віртуозною майстерністю, ще раз переконує у складній, аж незбагненній поліфонічності сучасного світу, що постав сьогодні перед цілою низкою проблем катаклічного характеру. За цих умов метастази цинізму з блискавичною швидкістю розʼїдають людську душу, точно бʼють по осердю людської духовності – Вірі. Весь диспут з Круком – своєрідна аналітика, препарування предмета дослідження дає можливість виявити його структуру, відділити істотне від неістотного, те, що здавалось простим, звести до очевидного. З цим блискуче справляється Крук – символ песимізму і скепсису. Якщо припустити, що логіка його аргументів і апокаліптичних пророцтв справді мають під собою реальний грунт, то виникає питання – що ж далі? Ліричний герой намагається синтезувати невтішні результати Крукового аналізу, обʼєднати в єдине продуктивне ціле масиви людського досвіду і довести, що для людства, попри все, існують оптимістичні орієнтації і, насамперед, просто Віра. Віра – це категорія невідʼємна від поняття «духовний світ людини». Ні Віра без Духовності, ні Духовність без Віри існувати не можуть. Саме Віра виступає своєрідним стрижнем і суспільної, й індивідуалістичної свідомості. І, найголовніше, – одним із рушіїв людської діяльності. Ось чому ошукана Віра це завжди драма.

Які ж аспекти людської духовності вселяють в поета оптимізм і віру в майбуття? Це, перш за все, споконвіку притаманні нашому народові – подвижництво, самопожертва, милосердя, героїзм. Поет свято переконаний – саме ці чесноти врятують світ у майбутньому, так само як рятували його у минулому.

Коли сьогодні перечитуєш поему Бориса Олійника «Сім», не можеш позбутися впевненості, що поет передчував майбутні події розпаду СРСР, трагедії, пов’язані з парадом суверенітетів, кримінальну революцію, зубожіння народу перших років незалежності тощо. Його чи не проповідницька віра у добро ніби мала на меті підтримати народ, застерегти від можливості звернути на манівці сатанинських закамарків. Реальність не примусила на себе довго чекати. Передчуття стало відчуттям набагато раніше, ніж на те можна було сподіватися.

Поему Бориса Олійника «Трубить Трубіж» (1997) без перебільшення можна вважати вершинним досягненням української літератури кінця ХХ століття. Ця могутня інвектива, спрямована проти безчинств і беззаконня нової влади, проти закріпачення українського народу, проти лжепророків і фарисеїв усіх рівнів і усіх широт. Не знаю в жодній літературі світу наших часів твору потужнішого за своєю художньою силою, глибшого за своєю філософською концепцією, більш пророчого за своїм художнім потенціалом.

Відомий український поет Михайло Шевченко наголошує: «Це перший масштабний художній твір в нашій літературі, де автор, проглядаючи глибоку історію, беручи уроки ще з часів монголо-татарської навали, а то й часів допотопних, куди він легко проникає багатою уявою, на зорі третього тисячоліття, сягаючи їхнього коріння, що виплуталося не лише з національного менталітету, а й з світових гадючих кубел, куди ведуть сліди багатьох світових злочинів, осмислив і відкрив як вірний син України, як свідок і учасник цих подій, як людина, що в сумнівах своїх шукає істинний шлях до свободи, бачить, і «куди вона крутиться», і «хто тим править», і «хто кого та куди веде».

Справді, проблема Свободи чи не в усіх її вимірах – історичному, релігійному, національному, субстанціональному, – досліджується автором з приголомшливою віртуозністю. Зміщуються часові площини й історичні шари, зіштовхуються історичні особи і взаємовиключаючі ідеології, змінюються лаштунки й учасники дійства, світло приходить на зміну темряві, весна змінює зиму, але весь цей «рух народів» приведено в дію тільки заради однієї мети, заради відповіді на доленосне питання: «То де ж твій народ?»

Поема писалась задовго до «помаранчевих подій», але кожен рядок у ній, уже тоді, наприкінці дев’яностих, було просякнуто бажанням стати учасником могутнього рятівного руху, який повинен був би вершити праве діло в напрямку світлих божих орієнтацій.

Монолог Богдана Хмельницького у поемі «Трубить Трубіж» виявився просто-таки пророчим: «Страшніше смерті – воля на приколі». На приколі подвійних стандартів, подвійних правд, подвійних тарифів і т. п. Гідність народу втоптано у багно і глобальних нафтових торжищ, і локальних провінційних базарчиків, а отже, поступово все перетворюється на Крам. Показ нашої реальності як гендлярського шабашу у поемі «Трубить Трубіж» буде впізнаний мільйонами сучасників поета, цілим народом:

Гей, зчинилась метушня
На майдані Вічнім.
Звідусіль, як мурашня
Сунуть чоловічки…
Тут і хрестики, й свічки:
Ми – народ побожний!
Вишивані сорочки,
Жупанці вельможні.

А з-під того камуфляжу,
Вже напівлегально,
Визирає переважно
Крам колоніальний…

Ви нам «Коку» – із часів
«Бурі у пустелі».
Ми вам в шальку терезів –
Юнок до постелі.

Ви нам – прілий аспірин
Та інтим для злуки.
Ми вам щедро на замін
Докторів науки…

І тут не можна не згадати геніальну поему Євгена Плужника «Галілей» (1926), яка зʼявилася більше ніж за сімдесят років до виходу твору Олійника. Коли порівнюєш ці твори, з жахом розумієш, що, виявляється, в світі не змінилось нічогісінько:

Біля ніг нової людини –
Згасни
Коло радісних брам!

Або ж:

Тоді вийдуть горді, мов льви!
І не я… і не ви…
Інші…
Скажуть:
Ми ті,
Хто вірні меті!

Не важко собі уявити, що розчаруванню поета не було б меж, доживи він до наших днів. Так само й Борис Олійник не годен приховать і свого болю, і свого розчарування – адже вже очевидно, що «здобуту кровʼю перемогу Вчергове інший прийде святкувать…», а відтак «гряде новий світопорядок», вбивчу характеристику якому дають у поемі і Тарас Шевченко, і Богдан Хмельницький:

Супроти нас – не хан, не богдихан,
Не лях, не шваб чи рідні московити, –
Сам князь пітьми – володар цього світу
Не військо вислав, виставив гаман.

О, той гаман бере в солодкий бран
Усе, що добувалось у двобою:
І честь, і славу, купно з булавою,
І «патріотів» одяга в жупан,
З чужого краму на чужім закрою.

Печальні констатації і у Євгена Плужника, і у Бориса Олійника мають, якщо так можна висловитись, спільне коріння: обидва поети наголошують, що безпринципність, злочинність, моральне зубожіння, зрада ідеалів, шал здирництва зʼявляються тоді, коли занедбано чесноти, духовні цінності, коли забуто Бога і Віру, коли паплюжиться гідність і людини, і народу.

Борис Олійник не бачить іншого шляху подолання духовної кризи, аніж важка робота з возвеличення духу:

Ми самоїдство спалимо в корінні,
Ми виполемо розбрат, як осот,
І явимося світові єдині,
З високочолим іменем – Народ!

Уже вкотре у своїй творчості, продовжуючи невмирущі шевченківські традиції, поет твердить, мов заклинає:

Трубить Трубіж. На роковій межі
В останній бій виходимо при слові,
Бо тільки Слово береже в основі
Безсмертя української душі!

Отже, Слово – меч наш духовний і саме з цим мечем Україна неодмінно переможе новітню «десакралізацію» суспільного життя, укріпить народний дух і народну самосвідомість. З поетом неможливо не погодитись, бо він завжди був і залишається істинним лицарем духовності, її оборонцем і її співцем, він вірить у месіанський шлях України! Рушаймо з ним!


Читати також