«Час слізьми котився по зморщених обличчях каменів» (Поетичне й непоетичне Ю. Тарнавського)

Ніла Зборовська

Мої критичні інтерпретації значною мірою стосуються прозових текстів. Поезія, якщо вона справді поетична, в моєму розумінні — мистецтво чисте й самодостатнє, воно — як музика, важко піддається прозовим інтерпретаціям. Тут має бути якийсь інший підхід. Я його не намагаюся шукати тепер. Але волею обставин часто мушу щось таки сказати про поезію. І я спробую це зробити у зв’язку з виходом книжки Юрія Тарнавського «Їх немає» (1999).

Лексикою внутрішнього життя поета, його «невидимих світів» стає образність, метафоризм. Недаремно говорять, що метафора розумніша за її творця: вона часто відкриває «невидиме» творця, навіть без його волі на те. Простеживши на метафоричному рівні мову Юрія Тарнавського у його попередній книжці «6x0», я прийшла до висновку про егоїстичний, егоцентричний, нарцистичний спосіб спілкування зі світом, що проявляється в естетичному вбивстві жінки, кохання, життя.

Незважаючи на те, що Юрій Тарнавський всіляко заперечує своє жіноненависництво. в усіх наших приватних розмовах намагається переконати мене в протилежному, я хочу вас повернути обличчям до його метафори, до його образу, щоб ви переконалися, що це поезія смерті, а не поезія життя, це поезія про жах, але не поезія про любов, що це — поезія про Ніщо, але — не поезія про Бога. У зв’язку з цим можемо з вами поміркувати про сутність самого поетичного, про те, де закінчується поезія і де починається непоетичне, ніщота...

Багато чого можна сказати про поета завдяки назвам його книжок: «Поезії про ніщо», «Без нічого», «6x0», і тут знову — «Їх немає». Юрій Тарнавський пояснює це своїм зацікавленням темою ніщоти в її екзистенціалістському розумінні. Я буквально нагадую відому тезу філософії екзистенціалізму: буття людини спрямоване на ніщо, пізнати цю кінечність — це, власне, пізнати людське існування, його смисл або його безсмисловість.

Важливим у бутті екзистенції вихід за її межі, трансцендування. Одні мислителі вважають, що транценденція веде нас до Бога, інші — до ніщоти. Мартін Гайдеґґер писав: «Раз суще в цілому вислизає і насувається прямо-таки Ніщо, перед його лицем замовкає будь-яке мовлення з його «є»... В ясновидінні нам доводиться визнати: там, перед чим і з приводу чого нас огорнув жах, не було, «власне» , нічого.

У фундаментальному настрої жаху ми досягли тієї події в нашому бутті, завдяки якій відкривається Ніщо...»

У Ю. Тарнавського ми маємо справу з цією ніщотою. Його Ніщо також відкривається у настроях жаху, жахливих сновидіннях свідомості, коли суще, наприклад, любов, — у душі героя трансформується у моторошну реальність. Візьмемо для ілюстрації поезію «Сон»:

Ми засинаємо, обнявшися.
твоє тепло.
є мов соняшне проміння
на моїй
шкірі,
годі
я сню,
що ти прокусуєш моє горло, й буджуся від хрускоту моєї горлянки в твоїх зубах.

Відштовхування від жінки, постійно присутнє в поезіях Тарнавського, і воно часто стає пізнанням страхітливого Ніщо. Тому жінка тут постійно «ніщовіє». Наприклад, поезія «Поклоніння ідеальній жінці II»:

Твій рот кривиться від соку троянд, які
ти пожерла...

або «поклоніння ідеальній жінці 4 (чи буде вона ще колись доброю?)»: «Вона вішає / слухавку/ і накопичує стоси/ велетенських телефонів/ між нами, / немов творить / провалля, вона небезпечна / як край урвища, / велетенські рожеві ґрати/ кидають тінь/ на її голе тіло/ її уста/ видають звук/ замків, що замикаються... »

Отже, саме жінка, хоч як це дивно, у Юрія Тарнавського стає способом пізнання ніщоти, відсутності чоловічої поетичної присутності. Звідси можна пояснити характерну для творів Тарнавського анатомічну брутальність, цей його авангардистський епатаж. Звідси — для мене поезія як чисте мистецтво, як музика закінчується і починається її бридка відсутність, бридка ніщота. Наприклад, у цьому диптиху «дівчина з бузковими грудьми» й «жінка з вивихненим мозком»: характерний і типовий сюжет для світу Тарнавського — смерть кохання, трансформація кохання в бридоту, в жах, в обвал, у відсутність всякої його присутності. Перехід красивого в потворне, можливо, є свідченням того, що ліричний герой шукає в коханій жінці себе, а його там, звичайно, немає, там є чуже йому інше буття, від якого і втікає його нажахана свідомість — як від страхітливої ніщоти. Тому логічний сюжет «дівчини з бузковими грудьми»: він зустрів її у справді поетичному світі, де існували «лиш роса та ранки», вона сама була поезією: серед білих квітів вона була чистою і білою дівчинкою, якій сняться каруселі й морозиво, і він кохав «безперестанку; але небесне, поетичне скоро скінчилося, і він раптом побачив, що обличчя у неї стало — мов поїдений іржею багнет, «що пролежав роками в землі»; від кохання, як загалом від поетичного, залишається, зрештою, лише ця вульгарність: «вона дістала жменю калу в праву руку, замазала ним свої груди, вилізла на підвіконня й ступила в простір... »

В іншому творі «жінка з вивихненим мозком» — чоловік, очевидно, розчарований уже красивим, вибирає потворне (можливо, в надії, що потворне проявить красиве?). Другий сюжет «кохання», отож, від початку негативний: він зустрічає жінку «з вивихненим мозком», несиметричним обличчям, але ця потворна жінка тільки помножує потворне, отож, не задовольняючи знову його високі любовні наміри: чудеса «на землі» — неможливі. Як написав в іншій поезії Тарнавський: «Чудеса померли на хресті й вознеслися в небо разом з Христом». Загалом, жіноче, земне, вітальне — часто надихає непоетичний світ Ю. Тарнавського. Поетичне ж — суцільно нарцистичне. А тому воно творить холодну, мертву красу. Це як дивитися на красивого покійника, коли він — відсутність всякого живого подиху. Недаремно В. Моренець називає статичність — основоположною рисою поезій Тарнавського.

Навіть у поезії про кохання присутнє щось таке, що не дає змогу мені особисто «довіряти» поетичному. Ось зразок інтимного любовного мовлення Тарнавського «квіти на день народження»

Завтра Цей букет
день твого народження, з двадцяти чотирьох
і колір червоних троянд,
цих двадцяти чотирьох які я післав тобі,
червоних троянд, є мов криваве
які я післав тобі, торсо,
описує. якому бракує рук.
як без міри щоб тебе
я тебе кохаю. обняти.

Я стараюся говорити до тебе цим букетом з двадцяти чотирьох червоних троянд, які я післав тобі, немов затканим рогом.

На якомусь суто емоційному рівні сприйняття, яке мені важко проаналізувати, ця мова «кохання» несе в собі мову насильства. До неї мене відсилає, зокрема, насичений червоний кривавий колір, кривавість підсилюється, коли букет троянд порівнюється з обрубаним кривавим торсом, а також останній образ — затканого рота... Чомусь не можу сприймати цю поезію — як поетичну мову кохання. Це — щось інше... Тут присутнє оте страхітливе Ніщо...

Взагалі, я хотіла гіпотетично висловити таке власне суб’єктивне відчуття стосовно української поезії. При всьому намаганні зітерти цю роздвоєність української літератури на «діаспорну» й «материкову», вона існує, хотіли би ми того чи ні. Модерністський літературний проект, якого так прагла українська література, здійснила Нью-Йоркська група, космополітизувавши українську поезію світовими модернізмами. Представник НИГ Тарнавський вважає, що таким чином утвердилося в українській літературі істинно поетичне. Я так не вважаю. Істинно поетичне, на моє глибоке переконання, незмінно залишалося в українській (материковій) традиційній і нетрадиційній поезії.

Юрій Тарнавський завше заперечував шістдесятників як поетів. Він заперечував їх як поетів, власне, через — традиційність. Але все-таки, який поет М. Вінграновський! Незважаючи на її традиційність, яка тепла любовна поезія Д. Павличка! Це його: «Розплелись, розсипались, розпались, наче коси, вересневі дні, ми з тобою ще не накупались, а вже ходить осінь по стерні...». І навпаки, — поезія Тарнавського у своєму антитрадиціоналізмі — холодна, їй-право, поезія про Ніщо, поезія, у якій вислизає суще, вислизає любов. І «уніщовіння» — тут невипадкова подія, адже тут — маємо вислизаюче суще мови, що тоне, опиняється за межею поетового буття.

Тому поетичне Ю. Тарнавського для мене розпочинається із вселенського переживання і відчуття самоти. Однак модерному естетству поета чужий цей «ліризм», він наполегливо вимітає його зі своєї поетичної «хати». І лише метафоризм стає вишуканою декорацією цього нечутливого світу. А боротьба з природним та створення штучної мови на означення штучного світу стає самоціллю.

Однак, давайте помислимо, що таке ліричне, проти якого так повстали поети-авангардисти. Ліричне — це душевне, це власне вихід за межі егоїстичного «я» у світ любові, співчуття, милосердя, отже — у світ душі. Для мене загалом любовна поезія — часто лакмусовий папір на визначення поета. Адже любов у своєму ідеалізмі — це і є трансцендування, вихід за межу власного буття, у буття інше. Міра цієї здатності породжує міру ліричного. Естетичне вбивство ліризму, чуття закономірно веде за собою вбивство кохання як ідеї. Те, що ми спостерігаємо у творчості Тарнавського.

Проте, згадаймо, до речі, Михайля Семенка: він був більше поетом там, де ставав непослідовним футуристом. Автор збірки «Їх немає», навпаки, послідовно епатує українську поезію непоетичним. А втім, придивімся до його ж метафори з цієї книги: «час слізьми котився по зморщених обличчях каменів». Може, саме ця метафора характеристично виражає закам’янілу поетичну душу авангардиста Тарнавського — душу поета, що приніс у жертву поетичне?

Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 1. – С. 88-91.

Біографія

Твори

Критика