«Рухомий храм нечуваного віросповідання» (До 60-річчя від дня народження Василя Голобородька)
Т. Пастух
Свою коротку творчу біографію Василь Голобородько символічно назвав «Посівальником через усе життя». Цьогорічний ювілей поета спонукає до окреслення своєрідного кола, в яке потрапляє увесь витворений ним образний світ, до мандрівки його життєвими та творчими дорогами й, врешті-решт, до деяких підсумків. Підсумків не зовсім остаточних, але до певної міри завершених й суттєвих.
Народився В. Голобородько 7 квітня 1945 р. в селі Андріянополі на Луганщині. Батько походив з Кривого Рогу, мати була родом з Київщини. Андріянопіль досить специфічне село Донбаського краю. В часи дитинства В. Голобородька одна половина його жителів працювала у колгоспі, а інша — у шахтах довколишніх селищ. І попри таку суспільну неоднорідність, село дотримувалося своїх звичаїв та традицій, жило майже одним єдиним організмом. В. Голобородько з приємністю згадує толоку, що була святом праці дня дорослих та розвагою для дітей; весільну процесію, попереду якої йшов парубок з гільцем, що маяло кольоровими стрічками й видзвонювало дзвониками; своє посівання, коли він заходив до хати вісником свята, сипав з жмені пшеничне зерно й промовляв привітання з Новим роком.
Десь у 1950-ті рр. «духовний гумус» Андріянополя, як і багатьох сіл на Луганщині, почав активно знищуватися: народні традиції поступались місцем перед новими звичаями різнорідного пролетаризованого суспільства, мораль та культура плебеїзувались, українська мова занепадала або зникала взагалі. Це кардинальне руйнування народної духовності В. Голобродько бачив на власні очі. Мало того, глибоко відчув та пережив. Повне усвідомлення масштабності, глибини та трагізму такої руйнації прийде з часом — у більш зрілі роки. Але відчуття втрати своєї традиції прекрасної та духовної — стало визначальним для подальшої долі В. Голобородька, зумовило загальний напрям його духовних намірів; «Коли усе це є — і звичаї, і традиції, і пісні, то сприймаєш їх як щось цілком природне, як бути чорнявим чи білявим, а коли це зникає, чи від власного недбальства, чи з примусу, то починаєш докопуватись до причин зникнення того, що раніше тобі здавалося незникненим, хочеш зв’язати ту перервану нитку, яка тягнеться з глибини віків, хочеш щоб і далі ткався той рушник із неповторними узорами...». Від п’ятнадцяти років В. Голобородько розпочинає робити фольклорні записи й на сьогодні є одним з найбільш фольклорно обізнаних українських поетів. А останніми роками зайнявся дослідженнями над українською казкою.
Був ще один внутрішній імпульс звернення до народної духовної культури й пов’язувався він з формуванням В. Голобородька як творчої особистості. П’ятнадцятилітній поет шукав себе, своєї стильової манери, власної образності. Тогочасна шкільна програма не давала образних, питомо українських віршів. В. Голобородько звертається до фольклору аби віднайти зразки такої образності, відчути українську національну специфіку й вже в її контексті розпочати розбудовувати власний поетичний світ. Саме фольклор згодом привів В. Голобородька до розуміння української мови як специфічної форми бачення світу українського народу й спонукав, врешті-решт, до творення суто лінгвістичної поезії. В одному з інтерв’ю В. Голобородько пізніше скаже: «Мої вірші ростуть із слова».
Фольклор також приніс усвідомлення універсальності буття як такого. Поет зізнається: «Для мене ситуація, вихоплена із невпинного плину буття, набуває сенсу лише тоді, коли вона проектується на щось таке, що не підлягає часові, що існує поза часом і вище часу: це фольклор, це історичні події, які були, які є, але не такі, що характеризують лише певний відтинок історичної лінії». В поезії це викликало постановку образів та ситуацій в значущу онтологічну систему вимірів, підводило художній світ під ракурс глибокого філософічного осмислення. Розуміння універсальності давало змогу поетові бачити основне та суттєве, вловлювати есенцію життя. Те, що в тих чи інших видозмінах повторюється у кожному поколінні і що є загальним для людського буття в цілому. Слід зазначити, що філософічність поезій В. Голобородька органічно випливала з контексту ситуації, не була наперед заданою смисловою схемою.
Топос Андріянополя являє собою більші та менші степові пагорби, подекуди розділені звивистими ярами. Відтак літом постає краєвид випалених до жовтого пагорбів, які один за одним вимальовуються на обрії, та високого блакитного неба з прозоро-білими хмарками. Якось до В. Голобородька в село приїхала одна поетеса, побачила такий краєвид і сплеснула руками: «Який степ!» А через деякий час написала статтю «Поет і степ». «А я не люблю степу, я гайок люблю», — опісля журився поет.
Голобородько має свій улюблений куток — гай з деревами, що віттям сплітаються над головою, порослий зеленим килимом трави, через який тихенько тече струмок. Це гай, де весною співають пташки, де природа живе інтенсивнішим, як у степу, життям. Недалеко від хати Голобородька, де город спускається до байрака, є такий куточок. Тут, у цій зеленій місцині, умовно кажучи, лежить поетична вісь образного світу поета Василя Голобородька. Ще одна така вісь — українська хата з подвір’ям. Голобородько згадує, як у дитинстві після гри у футбол ішов до струмка, мився й тут же приходили вірші... Його поезія значною мірою є поезією невеликого ліска — густо-зеленої, соковитої та лагідної частинки природи. Не випадково перша збірка поета мала назву «Зелен день», адже з зеленими святами пов’язувався культ лісу, дерев та квітів.
1963 року Василь Голобородько дебютує у лисичанській газеті «Новый путь» а також київській збірці «День поезії», де було надруковано один вірш. Цього ж року він поступає до Київського університету, але не добирає потрібної кількості балів. Наступного року за підтримки Андрія Малишка В. Голобородько таки долає вступні іспити. У Київському університеті він вчиться 1964-65 рр. на першому курсі філологічного факультету. Тоді ж стає, фактично, засновником Київської школи поетів. Щоправда сама назва Київська школа виникне вже пізніше, у 1967 або 1969 році. А поетичні збірки «киян» в українському літературному процесі взагалі з’являться через 20 років. Один з учасників школи згадує: «Протест проти заангажованої опіки був у В. Голобородька просто-таки незрозумілим. У 1964 році він вже був знайдений меценатами, вже з ним «носився» В. П’янов, який тоді в СП керував Кабінетом молодого автора, але В. Голобородько як міг тікав від опіки, замикався в собі, відштовхував доброзичливців, був вередливим талановитим дитям. В основному лежав у П’ятому гуртожитку на вузькому студентському ліжку, без кінця читав книжки з приватних бібліотек і курив «Приму».
У журналі «Дніпро» з’являється знакова стаття І. Дзюби «У дивосвіті рідної хати (кілька слів про поета, який щойно починається». Ця стаття стала своєрідним естетичним маніфестом міфопоезії, тієї нової поетичної практики, яку Голобородько виразно й яскраво представив тогочасному читачеві.
Під час навчання на першому курсі В. Голобородько знайомиться з Сергієм Параджановим — найколоритнішою фігурою київського мистецького життя того часу — і згодом, 1965 року, кидає університет та поступає до Театрального інституту на режисерське відділення. Інститут він також досить скоро кидає, бо навчання там не виправдовує омріяних сподівань. Кілька місяців В. Голобородько проводить вдома і поновлюється на другий курс Донецького університету. Рік перед тим відбуваються перші арешти серед української інтелігенції, репресії щодо тих, хто надто жваво підхопив ідеї хрущовської антисталінської політики. Другий курс у Донецьку В. Голобородько вже не зміг закінчити. Його виключили з університету за розповсюдження праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Відтак органи КГБ та комуністичної партії розпочинають різнобічний та вигадливий тиск на В. Голобородька. Із використанням методик «батога та пряника», тривалого психологічного мордування й свідомим створенням відчуття всеприсутності каральних органів, що викликало у людини, котру «обробляють», почуття безвиході. Водночас з позбавленням студентських Голобородька позбавили поетичних «прав». 1967 року набір першої збірки (вона мала назву «Летюче віконце», був «розсипаний» у видавництві «Молодь». Цього ж року Голобородько робить спробу поступити до московського Літературного інституту. Успішно проходить творчий конкурс, але до складання іспитів його не допускають. Офіційна відмова — у паспорті відсутня відповідна прописка. До армії 1967 року В. Голобородька не забирають. КГБ пропонує вибір: стаєш нашим співробітником — вийде «розсипана» збірка, організуємо навчання у київській сільгоспакадемії, якщо ж ні — скоро підеш в армію. 1968-70 рр. В. Голобородько несе службу у будівельному батальйоні на Далекому Сході. Пише невтішні та печальні содатські листи. У стані розпачу та безнадії починає віршувати російською мовою. Пізніше — ще в армії — оці російські вірші відмовляється визнавати своїми. 1970 р. у Франції виходить перша поетична збірка В. Голобородька. Вона має ідентичну до знищеної у Києві збірки назву, але є значно об’ємнішою. До паризького видання «Летючого віконця» увійшла майже уся поетична творчість В. Голобородька доармійського періоду. Збірка обіймає чотири поетичні цикли й досить добре упорядкована композиційно.
Після повернення з армії до Андріянополя Голобородько майже чотири роки працює на шахті. На початку 1970-х він відчуває інтенсивний тиск зі сторони КГБ. Органи готують грунт до серії політичних процесів 1972 року. Голобородько попри різнобічне цькування здобувається на жарти з людьми у цивільному: «Ви як моя жінка. Коли п’ю, — лає. Коли не п’ю — ніякого заохочення». Або: «Хочете, щоб я з вами співробітничав, — беріть мене офіційно. Видайте кітель, фуражку. Аби я міг у формі вулицею пройтися». Від 1974-го чотирнадцять років працює у андріянопольському радгоспі. Спочатку електриком, а оскільки ця професія давала можливість мати чимало вільного часу, — згодом В. Голобородька переводять на місце радгоспного різнороба. За таких умов поет працює над собою, розвиває власні ідеї, задумує нові, визріває як різнобічна творча особистість.
У 1988 р. В. Голобородька приймають у Спілку. Він отримує «офіційний статус» письменника, що дає змогу перейти на творчу роботу. До отримання такого «статусу» суто творча діяльність владою розглядалася як «тунєядство». В. Голобородько згадує, як дорогою до ферми, або під час роботи у радгоспі «приходили вірші»: «Запишеш два рядки, і відкладаєш все це на потім. На якісь ліпші часи. Навіть, вже думалося, на пенсію. А цієї зими переглядав ті записи. Дуже багато назбиралося. То виявилося, що те все вже повідмирало. Просто я іншою людиною став. І якісь відчуття, стани того часу, що були зафіксовані отими двома рядками, уже не повернеш. Все це повідмирало. Можна вважати, що багато я не написав з того, що міг би написати. Коли б нормальне було літературне життя і хоч якісь мінімальні умови для творчості...»
У 1988 році виходить перша в Україні поетична збірка В. Голобородька. Вона мала назву «Зелен день». Передмову написав М. Вінграновський, котрий сказав про істинний талант поета й визнав — всупереч свого загального несприйняття вільного вірша — органічний голобородьків верлібр. За два роки виходить наступна збірка «Ікар на метеликових крилах». Ці дві збірки представляють поетичний доробок, що лежав «у шухляді» від 1963 по 1988 рр. Наступна книжечка «Калина об Різдві» (1992 р.) вмістила як давні, так і нові вірші — до 1991 року. За цю збірку В. Голобородько у 1994 році отримав шевченківську премію. Поетичний доробок 1990-х років, за кількома винятками, представила збірка «Слова у вишиваних сорочках» (1999 р.). Того ж року В. Голобородько невеликою брошурою друкує своє дослідження з української казки «Ой вінку, мій вінку...» У 2002 році виходить ошатно видана збірочка «Українські птахи в українському краєвиді». В цей час В. Голобородько переїздить до Луганська: ближче до бібліотек та інформаційних каналів, до більш цивілізованих умов життя. У майже 55-літньому віці закінчує філологічний відділ Луганського педагогічного університету. Далі продовжує працювати над поетикою української казки та пише нові поезії. У 2004 році виходить нова поетична збірка під незвичною, як на В. Голобородька, назвою «Дохла кішка». Зараз поет працює над упорядкуванням усього свого творчого доробку, завершує нещодавно розпочаті та, мабуть, розробляє нові поетичні цикли.
Така зовнішня канва життєвого та творчого шляху Василя Голобородька. Вона виразно представляє долю того покоління, яке у середині 1960-х рр. було відкинуто на маргінеси суспільно-культурного життя, духовне та поетичне існування якого для читацького загалу було штучно прикрито важкою дубовою лядою соцреалістичної творчості. У поколінні, що у шістдесятих роках побачило не лише пізнього, а й раннього Тичину, глянуло в минуле через палітурки «Короткого курсу історії ВКП(б)» кожний вибирав свою дорогу. Одні свідомо вступали у різке протистояння з Системою, відтак на довгі роки опинялися у таборах, де губили своє здоров’я, розтрачали творчі здібності, або взагалі лягали у мерзлу землю табірних цвинтарів, але таки відстоювали власне право на Істину. Другі йшли у внутрішню міграцію, вибудовували свою — іншу від радянської — реальність, працювали «у шухляду» й попри порівняно пасивну суспільну позицію залишалися вірними своїм переконанням. Треті після деякого спротиву та вагань йшли на виконання вимог Системи, починали пропагувати шаблонні і невибагливі морально-естетичні норми, приписи радянського суспільства й втрачали своє «творче обличчя».
Серед оцих трьох основних шляхів свого покоління В. Голобородько обрав другий. Вибір зумовлювався двома провідними чинниками. З одного боку глибоке розуміння правди життя, гостре внутрішнє відчуття ідеї справедливості, органічний та міцний зв’язок з українською духовною традицією, прагнення продовжувати й примножувати кращі її здобутки. А з іншого — сповідування принципу чистого мистецтва, яскравий індивідуалізм та виразна нехіть до суспільно організованих форм й інституцій. Іншими словами, недовіра до суспільства як такого. Поєднання цих чинників відвело В. Голобородька від вибору першого та третього шляхів. Представники Київської школи М. Воробйов, В. Кордун та М. Григорів із тих самих причин обрали значною мірою схожий із Голобородьковим життєвий та творчий шлях.
Це був шлях суспільного маргінала, який існував поза Спілкою письменників Радянської України, був «сам по собі» і твори якого ходили хіба що у рукописних варіантах в обмеженому колі приятелів. Позбавлений соціального статусу «творчої особи» з усіма її можливостями та привілеями, опинившись у «чорних списках» заборонених до друку авторів, відчуваючи постійну присутність за спиною людей з Контори Глибокого Дуріння, поет таки вперто дослухався до свого внутрішнього голосу, дотримувався обраної духовної лінії, розбудовував свою естетичну дійсність.
Цією дорогою В. Голобородько йшов дуже чітко. Спроби піти на якісь поступки супроти власних принципів завершувались нічим: поет швидко порвав вірші-паровозики, які у момент внутрішньої слабості був написав. Послідовне сповідування власних естетичних та моральних ідей призвело до того, що великий період своєї творчої зрілості В. Голобородько прожив у несприятливих умовах, з штучно організованими перешкодами. В таких обставинах викристалізовувався характер та видозмінювався світогляд. Відчутно посилилися настрої іронії, сарказму. З’явилася надмірна недовірливість та підозрілість. З іншого боку, загострилося почуття справедливості, появилися дошкульні інвективи щодо негативних процесів українського радянського та пострадянського суспільного та літературного життя, його «парадних» постатей. Отакі настрої певним чином проявилися у поетичних текстах 1990-х рр. Але збільшення питомої ваги скептицизму у світогляді поета не стало визначальним. Голобородько зберіг свою «дитячу» радість естетичного вчування у навколишній світ, не втратив творчої втіхи від моделювання вишуканих поетичних конструкцій, насолоди від пошуків витончених модерних образних форм. В несприятливих умовах В. Голобородько — наскільки дозволяли можливості — розвивав себе як творчу особистість. Він шукав нових образних рішень, вважаючи, що справжній поет не повинен експлуатувати один раз віднайдену форму.
У «рухомому храмі» Василя Голобородька постає об’ємна тематична та різнорідна стилістична дійсність. Реалістичні та феєрично-казкові фрески сильної чуттєвої тональності, сюрреалістичні видива з деформованою інтуїтивною образністю, кольорові мозаїки з складними композиційними співвідношеннями і навіть майже абстрактні полотна, складні лінії та деталі яких спонукають глядача самому творити загальний образ. Часові рамки тут також широкі: від міфічного пра-часу української дійсності до 90-х рр. XX ст.
У чому полягає новаторство В. Голобородька в українській поетичній практиці? На це питання Іван Дзюба дає таку відповідь: «Василь Голобородько... приніс інший образ життя, відкрив інший світ — теж близький і хвилюючий. У ньому буття сучасної людини поставало як позасвідомо занурене у глибини етнічної пам’яті, поганської міфології, народної казки, загадки, заклинання, обряду. Це не була стилізація, цитатність, це не було використання фольклору й міфології — про них взагалі не думалося: ні про фольклор, ні про міфологію, ні про етнос. І сам поет наче не знав про це: просто воно ним говорило, говорило душею і мовою, клопотами і поводженням нашого сучасника». Творення поезії на базі міфологічних уявлень, з використанням фольклорної символіки було новим у 60-х, але відбувалося й раніше — у 20-х та 30-х рр. XX ст. Найвиразніше таку практику представляють поетичні тексти Володимира Свідзинського та Богдана-Ігоря Антонича. Можна навіть провести певні аналогії між Голобородьком та його попередниками: поет наближується до Свідзинського своїм ніжним, субтильним, трохи журливим ліричним чуттям; з Антоничем же Голобородька об’єднує вигадлива, естетично вишукана метафорика.
Але автор збірок «Зелен день» та «Слова у вишиваних сорочках» не лише послідовніше реанімує український народний світогляд та безпосередніше генерує неоміфологічне світосприйняття. Він з позиції свого часу, з новітніми модерними філософськими та естетичними настановами ставить та вирішує інші творчі завдання. З одного боку він ближче тримається фольклорного тексту, іноді вдається до складного колажу уривків такого тексту зі свідомим акцентуванням на його фактурі. А з іншого — експериментує в різних напрямках та формах.
В. Голобородько може повністю імітувати певний фольклорний жанр, суворо дотримуючись його атрибутів. Створений такою майстерною імітацією вірш несе свою високу поетичність. Цей вірш «...можна відчути, помилуватись ним, послухати його звучання як чисто мовну вишивку, але критикувати тут вже нема чого». Адже він, за переконанням В. Рубана, є самою досконалістю. А може відходити від жанрових атрибутів до такого ступеня, що у тексті залишається лише якийсь мотив або низка прихованих мотивів. А то й лише віддалені фольклорні ремінісценції.
Іноді В. Голобородько накладає міфологічний світогляд на сучасне життя. Відтак воно оказковується, трансформується в нову — точніше сказати давню — іпостась. Крізь сучасні реалії починає проступати глибинна українська буттєва стихія. Поет неочікувано освітлює шахтарський часо-простір «рентгенівським промінням» міфологічного погляду. Постає особливий, невидимий для звичного ока, одухотворений світ («Стара штольня»). Мотив повоєнного сирітства В. Голобородько тонко, експресивно, із драматичним щемом розгортає саме через «наївний» світогляд малої дитини («Золоті глечики груш»). Відтак досить розповсюджений та заношений мотив набуває несподіваного, цілком нового творчого вирішення. Міфологізація образного світу поезії «Полотняні птахи» призводить до того, що проблема конкретного часу (велика кількість вдів після Другої світової війни) починає набувати універсального онтологічного звучання. Фактично, за текстом твору, ця проблема не проглядається й може вловлюватися лише за співставленням часу написання вірша та відповідною суспільною (тендерною) ситуацією.
Також поет вдається до контроверсійного симбіозу мотиву голоду 1933 року та жанру казки («Телесик (хатня інсценівка 33-го року)»). Витворюється феєрична дійсність, в якій трагічно подається тема голоду й в новому освітленні актуалізуються відомі казкові ситуації. Модифікований казковий сюжет значно увиразнює та загострює трагізм представленої ситуації. А також викликає появу цікавої й несподіваної поетики своєрідного жанрового інтертексту.
Відчуття естетичної краси та духовної цінності фольклору, розуміння законів та тенденцій міфологіки викликають появу цілковито новаторського й унікального в українській поезії міфо-поетичного циклу «Українські птахи в українському краєвиді». В ньому поет розробляє окремо взятий пташиний образ в широкому контексті українського народного світогляду. Для цього В. Голобородько у великій кількості відповідних фольклорних текстів ретельно визбирує ознаки та прикмети певної птахи. І вже за цими рисами реконструює її міфологічне буття. Витворюється своєрідний міфологічний орнітоморфний тезаріус, який представляє квінтесенцію пов’язаних із птахою народних уявлень і який у фольклорних записах, ясна річ, відсутній. В ньому поданий механізм утворення назви окремої птахи за звуковими, кольористичними, поведінковими властивостями. Читач наче стає присутнім при первісній номінації, поринає у прадавній час народження мови. Причому він бачить цікаве явище: як змінюється назва тієї самої птахи в залежності від суб’єктивності процесу сприйняття. Також зафіксовано місце проживання птахи, її поведінкові особливості, що стають знаковими властивостями — суттєвими для носія міфологічного світогляду. В. Голобородько демонструє процес виникнення оцих провідних міфологічних ознак, що залежать як від самої птахи (особливості поведінки, які пов’язуються з певними часовими етапами тощо), так і від того, хто її сприймає (пташиний спів викликає витворення за принципом омонімії суб’єктивної семантики).
Розгорнувши цілий комплекс міфологічних уявлень, пов’язаних з окремою птахою, автор циклу представляє ще одну кардинальну рису первісної свідомості — її статичність. Виступаючи в ролі неозначено-особового ми, він звертається до птахи з проханням дотримуватися власної «функціональної ролі», виконувати усі пов’язані з нею очікування. Тобто здійснювати своє міфологічне призначення, бо тільки в такому випадку налагоджена система міфологічно світу не зазнає змін, уникне руйнування, а її учасники житимуть добре та щасливо.
Цикл «Українські птахи...» має свою гіпнотичну поетику розгорнутих епічно-ритмічних повторів, які мимоволі навіюють екстатичний стан духовно-естетичного «просвітлення». Свої враження від такої поетики добре передав Іван Андрусяк: «Глибина Голобородькових інтуїтивних осяянь разюча, а його ритміка, попри численні й позачисленні повтори, повторення, повторювання, переповторювання, не заколисує, а збуджує — немов на позір одноманітний, але такий, що витягує душу в струну, шаманський гул тулумбасів, як безконечне, на самозасліплюючий мотив, щебетання коломийок; як до хрускоту в горлі протяжний вітровій чумацьких пісень...» Паралельно із «Українськими птахами» поет зараз працює над подібним циклом, що стосується квітів.
Багато читачів полюбило збірку «Зелен день» саме за її міфологічні й фольклорні прикмети. Це в свою чергу створило певний комплекс читацького сприйняття та жанрових очікувань, що стосувалися подальшої творчості В. Голобородька. Уподобавши таку поезію, частина читачів до наступних поетових експериментів поставилась із прохолодою. Таким чином фольклоризм закрив для тих читачів подальші цікаві й модерні пошуки поета. «Зелен день» зафарбував нові збірки у зелений колір фольклорного світу. На переконання В. Голобородька його верлібри взагалі розпочали друкувати в 60-х та 80-х рр. не через їхню модерну суть, а саме через їхні фольклорні ознаки.
Голобородько-поет народився у фольклорі й так чи інакше протягом усієї своєї творчості повертається до його щедрих та багатих символічною естетикою комор. В. Голобородько-поет й далі продовжує вишивати на білому полотні фольклорної творчості, але його візерунки у великій низці текстів значно відрізняються від народних. Стартувавши від фольклорної загадки чи прислів’я, які, на переконання В. Голобородька, часто є окремими реалізованими метафорами реалій дійсності та життєвих ситуацій, поет далеко відходить від фольклору. Модерна пошукова свідомість В. Голобородька віддаляється від статичного й закритого міфічного світогляду. Відтак виникає своєрідний парадокс, що пов’язаний уже з читацьким сприйняттям поезії В. Голобородька. Деякі його поетичні тексти прочитуються лише за зовнішніми фольклорними атрибутами. Зчитується, так би мовити, образно-семантична поверхня вірша, а його складні асоціативно-символічні глибини залишаються без уваги. З іншого боку відносно легкі міфопоетичні тексти не дешифруються читачами через їхнє недостатнє знання фольклорних кодів. Тобто поезія В. Голобородька іноді наставляє пастку на читача: прості, на перший погляд, вірші насправді не є такими простими. А іноді перевіряє його міфологічно-фольклорну освіченість, вміння знайти відповідний код.
В. Голобородько витворює свою складну асоціативну метафору, яку розгортає в широкій та ритмічній структурі верлібру. Потім затемнює та ускладнює її, свідомо руйнує лінію поетичної оповіді й приходить до створення герметичної поезії. Пізніше віднаходить поезію лінгвістичну, яка базується на використанні акумульованих в мові «ідеальних шарів уявлень про світ» (В. Голобородько). Врешті-решт поет вдається до поезії твердження з сильною екзистенційною підкладкою. Слід зауважити, що у В. Голобородька не було чітких поетапних переходів від однієї образно-стильової практики до іншої. Зрештою така докорінна й виразна зміна стильових тенденцій у творчості одного поета рідко коли трапляється. Переважно рання творчість поета або прозаїка містить майже всі ембріони його подальших творчих напрацювань.
Ранній В. Голобородько починав з міфопоетичних текстів різного ступеня складності. Були у нього й досить прозорі емоціогенні вірші, оздоблені цікавою й компактною метафорою або кольористично насиченим епітетом. А також сюрреалістичні поезії. Останні стали відносно спонтанним виявом сильної поетичної інтуїції автора. В інтерв’ю поет якось наголосив на інтуїтивній природі своєї творчої діяльності й пожартував: «Щось стукнуло в голову, а тоді роблю вірш». Духовна енергія особистості поета вільно виражалася у таких сюрреалістичних віршах. Самі ж вірші базувалися на використанні підсвідомих імпульсів психіки автора і були своєрідною психограмою його внутрішнього світу. Вони деформували велике дзеркало одновимірного реалістичного бачення на невеликі окремі площини, що творили багатовимірне стереоскопічне видиво. Тут обриси життєвої дійсності зазнавали дифузії, відбувалися вражаючі поєднання непоєднуваних речей та уявлень, накладання різних часових та просторових координат. Поетична оповідь втрачала свою правильність, її частини губили логічний зв’язок між собою й автономізувалися. У сюрреалістичних віршах В. Голобородька панує логіка не позитивістичної закономірності, а емоційної інтуїції. Поет вдавався до використання фольклорної символіки, але назвати отакі тексти міфопоетичними не можна. Навіть зважаючи на певну близькість міфологічного та сюрреалістичного типів свідомості.
Сюрреалізм В. Голобородька може поставати як більш чи менш плавний процес перетікання однієї життєвої форми в іншу. За І. Дзюбою, в поезії автора «Летючого віконця» відбувається «...нескінченне взаємопереливання «живого» й «неживого», вічно плинне вростання людини в стихію природи: кохана розшукує ягоди у траві, і ось поступово очі її стають росою...». А може виникати як шокуюче, неприродне відокремлення частини від цілого організму (руки від плеча, голови від тіла тощо) або як незвичне дивовижне зменшення людини, що показує її духовне здрібніння.
Сюрреалістична лінія у творчості В. Голобородька виявляється в одних віршах пунктирно, в інших — суцільною рисою. Найвиразніше «надреалізм» виразився у поезіях «Криваві солов’ї» та «Катерина». Ці два твори взагалі можна віднести до вершинних здобутків української сюрреалістичної поезії XX ст. Вони просто вражають своєю глибокою інтуїтивною сугестією, що потужними хвилями струменить від слів; гіпнотичним повторенням експресивно наснажених рефренів й анафор; щільною химерно-фантастичною образністю; примарно-моторошною незбагненністю пульсації життєвої стихії. Паризьке видання «Летючого віконця» розпочинається з «Катерини». На початку 1990-х рр. В. Голобородько був запрошений у Канаду на Всесвітній поетичний форум. Один з канадійських українців, юрист за фахом, жінка котрого була італійкою з походження, якось признався поетові, що став національно свідомим після того, коли прочитав «Катерину». Одна з інтерпретацій цього вірша (а його можна визначити як невелику поему) стосується проблеми долі української людини, і ширше — української нації. Інтертекстом долучається відома Шевченкова «Катерина». Загалом сюрреалістична поезія В. Голобородька відновила перервану у 30-х рр. на материковій Україні «надреалістичну» традицію, що її започаткував Тодось Осьмачка. Причому відновила у своїй, самобутньо-оригінальній іпостасі.
Дальші ускладнення метафори, кардинальні експерименти з формами поетичної оповіді, усвідомлення нових завдань модерної поезії та прагнення розвивати її лише за іманентними законами мистецтва, бажання встановити текстовий «діалог» з читачем, більше чи менше знайомство з творчою практикою італійських поетів С. Квазімодо, Д. Унгаретті, Е. Монтале (один з улюблених поетів) тощо — все це викликає появу герметичної поезії у творчості В. Голобородька. Поезію такого типу в Україні вперше запропонували саме представники Київської школи. Це був цілком новий естетичний досвід. До герметичної поезії підходив В. Рубан, чимало її зразків представив М. Воробйов, увесь свій поетичний світ М. Григорів розгорнув через таке максимально ускладнене письмо. Класичні зразки герметичної поезії В. Голобородько створив наприкінці 1970-х та у 1980-й рр. Цикл «Синя радість читається вертикально» був останньою добіркою чистої поезії. Після цього циклу поет відходить від герметизму. За власним зізнанням, ускладнена поезія вже перестала його задовольняти, бо надто у високих шарах атмосфери вона перебувала, тож захотілось повернутись «на землю».
Герметична поезія у творчості В. Голобородька складає окремий виразний пласт. Краса світу у такій поезії є самоцінною даністю. Вона існує сама по собі, сама в собі — такою, як вона є. І цього досить. Подібна онтологія краси панує у деяких міфопоетичних текстах. Окрім відносно легко відчитуваного герметизму поет дає зразки досить складних для сприйняття текстів (2-й та 3-й цикли збірки «Ікар на метеликових крилах» та згаданий цикл «Синя радість» зі збірки «Калина об Різдві»). Тут герметизм постає уже в усій своїй «красі та силі». В. Голобородько робить суттєвий крок від відносно збалансованої оповідної манери до дискретної й важко зрозумілої. Таким чином утворюється відкритий поетичний текст, що закликає читача до активного сприйняття запропонованих образних елементів, свідомо залучає реципієнта у процес співтворчості. Інтерпретатор стає повноправним учасником творчого процесу, ведучи своєрідний діалог з автором. Частина читачів відгукнеться на таку пропозицію й іноді у досить складних актах рецепції здобуватиме терпку насолоду відчитування складних поетичних конструкцій, отримуватиме радість від власної причетності до буття поетичного тексту й, відтак, втіху від особистого внеску у процес витворення певних естетичних здобутків.
Переважно блокади у плані виразу В. Голобородько ставить у міжрядковому «просторі». Відтак у межах одного-двох рядків окреслюється оригінальна метафорична конструкція, котра із наступною такою конструкцією пов’язана у складний, іноді важко вловимий, асоціативний спосіб. Подекуди трапляються приклади розривання цілості рядкової синтагми, коли останнє слово одного рядка семантично належить до початку рядка наступного (т.зв. енжамбеман).
Загалом Василь Голобородько — поет цікавої метафори. Це основний та визначальний троп його поезії. І навіть більше. Саме метафора є тією призмою, через яку Голобородько витворює свій поетичний світ. У своїх герметичних текстах він радо конструює заплутані, головоломні метафори (або, як каже І. Жиленко, «розставляє солодкі метафоричні пастки»), сприйняття яких становить проблему для реципієнта. Її подолання вимагає значних, навіть надзвичайних зусиль й за успішності вирішення приносить втіху відгадування або співтворчості. Моделює поет і складні епітети із незвичною для об’єкта атрибутивністю: «проходять уривки вигасаючих скронь над тривкими стінами зораної ночі». Вони можуть бути підкреслено «алогічні»: «блакитний погляд карих очей».
З високої й холодної стратосфери герметизму Голобородько-поет кидається в саму гущавину життя — в національно та суспільно заангажовану поезію. Такий перехід на перший погляд несподіваний, але він має свою художню логіку («принцип маятника»). Від герметичної поезії відійшли усі, окрім М. Григоріва, учасники Київської школи. Голобородькова поезія з націософськими мотивами є порівняно прозорою — за оповідною формою та тропами. Поет може вдаватися до метафори або символу, але їх розшифровування, як правило, не потребує якихось значних читацьких зусиль. Відсутність ускладненої, широко скерованої асоціативної тропіки зумовлюється специфікою авторської інтенції — чітко визначеної та однобічної. Поет виражає свою думку й хоче аби її читачі сприйняли належним чином, у відповідному смисловому напрямку та контексті. Тому автор вдається до образу з прозорим значенням. Брак рафіновано-ускладненої тропіки — питомої для В. Голобородька — надолужується у такій поезії сильною символічною експресією; великою семантичною глибиною образу; тонкою іронією, яка парадоксально витворює цілком зворотну значеннєву площину; нещадним та безжальним сарказмом, який відриває патологічні нарости від духовного тіла нації. Ці вірші демонструють по-своєму цікаві поетичні рішення.
До іронічної поезії суспільно-політичного характеру В. Голобородько звернувся ще 1970 року. Під тонку насмішку тоді потрапили як персонал» радянського буття (постать Сталіна), так і його певні значимі суспільні елементи (табори, армія, колгоспи, засоби ідеологічного впливу на людей — телебачення, видавництва). В. Голобородько навіть витворив печально-іронічний парадокс щодо поетичної творчості: ув’язнення Шевченка в казематі — «Спасибі Миколі І» — спричинило появу вірша «Садок вишневий коло хати...» Автор проектує свій парадокс на сучасність...
Пізніше поет гостро глузує з уніфікації, яку проводить радянське суспільство, з його шаблонної ідеології та буфонади — у плановій економіці тощо. Він вигадує іронічно-саркастичний «Проект пам’ятника корові» — тій, що врятувала населення радянської України від голодної смерті, одягала це населення й була тяглом у плузі. А через десять років постане «Проект пам’ятника жертвам сталінських репресій» — моторошний монумент, який «не хоче» відходити в історію, загрожує знову стати жахливою реальністю. У цілковитій протилежності до позитивного фольклорного творить В. Голобородько негативний топос української хати у XX ст. Ця хата несе конотації не тепла, захисту, родинного кола, а холоду, незахищеності, самотності. Загалом — смерті.
Наприкінці 1980-х — початок 90-х рр., коли українське суспільство починає все більш і більш виразно усвідомлювати свою культурну та політичну окремішність, власне націєсофські мотиви у творчості В. Голобородька прориваються у гострому, громадсько-актуальному слові. Нарешті вирвалося те, що віддавна закипіло у серці, що виношувалося й викристалізовувалося довгими роками, що не з чуток, а на власній шкірі довелося відчути. Ці мотиви розгортаються у досить широкій гамі емоційно-значеннєвого супроводу: іронії, сарказму, генетичного страху, душевного болю, духовної переконаності та завзятості, войовничості й сили («у кожного українця — воїна світла — уречевлена метафора блискавки світиться»). Українці, за В. Голобородьком, є незнищенною й непереможною нацією, оскільки вони — нащадки Дажбога. Поет переконаний, що в усіх наших бідах й трагедіях винні ми самі, бо втратили власну традицію, не дотримуємося своїх звичаїв та мови. У мові ж закладено потужний духовний генетичний фонд нації. Лексично-виражальне збіднення мови сигналізує про внутрішнє зубожіння українського народу. В. Голобородько гнівно таврує століттями набутий комплекс «хохла». Цей комплекс виявляє високу здатність до самовідтворення й веде, як вважає автор вірша «Самовбивці», до самознищення нації.
В деяких текстах з’являється дисидентська, тюремна тема. В. Голобородько робить алюзії на постаті Василя Стуса, Івана Світличного, асоціативно — Алли Горської. Вірш «Калина об Різдві» виник наступного року після смерті Стуса у таборі села Кучино Пермської області. Це ліричний монолог поета до образу померлого у далекому засланні друга. Монолог з душевними почуттями болі, розпачу, безпорадності. Але наприкінці відчай та безнадія переходять у тихе переконливе сподівання й впевненість: «І я саджаю на білому аркуші калину, калиновий місток — на повернення — творю». Поезія В. Голобородька викликає образно-семантичний інтертекст зі Стусовими віршами «Ярій душе! Ярій, а не ридай» та «Як добре те, що смерті не боюсь я».
На початку 1990-х Голобородьків іронічно-саркастичний тон загострюється. У збірці «Слова у вишиваних сорочках» він стосується кількох процесів та явищ, що відбуваються в Україні як пострадянській державі. Зокрема, патріотичних імпрез, на яких відсутнє справжнє спілкування, адже тут сидять «перефарбовані» на щирих українофілів колишні письменники-комуністи. Поет скептично ставиться до вивчення української історії, адже самі українці не роблять з неї ніяких висновків для себе. Викриттю підлягає й здатність тиранії відновлюватися у нових суспільних формах. Дехто сприйняв оці вірші В. Голобородька як поетову зраду своїм давнім естетичним принципам. Насправді поет не змінив своїх принципів, а лише розширив власні образно-виражальні можливості, збільшив свій поетичний світ. До казкової додалася реальна дійсність. Голобородько не сидів увесь час у вежі зі слонової кістки, а подекуди виходив прогулятися суспільно-політичними ланами й долинами.
Слід сказати, що такі іронічні тексти певним чином спонукають до витворення справжніх національно-духовних вимірів, які так потрібні молодому громадянському суспільству. Подана у гострій гірчиці іронії вистраждана правда нейтралізувала, знищувала ті фальшиво-порожні істини, які знову накидали громаді колишні комуністичні діячі, що швидко почепили на лацкани своїх піджаків жовто-блакитні значки. В. Голобородько у різнотипних поетичних формах весь час ніс національно-духовну справжність та мудрість. В цьому він бачить сенс та призначення, зокрема, свого життя: «наповнюймо (цей холодний всесвіт) теплими словами нашої мови, які народжуються разом з диханням».
Поступово у текстах В. Голобородька збільшується питома вага епічного начала. Найбільше епічність розгортається в останніх двох збірках. Оповідна лінія тут випрозорюється, в основу вірша лягає переважно якась буденна подія. Переважно розповідь ведеться у спокійному тоні, з докладними описами реалій зовнішнього світу й детальним фіксуванням внутрішніх станів. Відтак напрошується певна аналогія з «поезією твердження». Але В. Голобородько не дотримується цілковито епічності та прозорості. Наприкінці вірша він часто вставляє якийсь образно-семантичний віраж або закрут, які надають поетичній лінії нової, особливої експресії та значеннєвості. У епічній поезії В. Голобородька ліричне Я представляє суб’єкт-логік, що осмислює навколишній світ та висновує власні ментальні конструкції. Вони мають свою онтологічну силу і нерідко є емоційно насиченими. Іноді ліричний суб’єкт вдається до логічних експериментів зразка «а що, якщо...». Відповідь на такі експерименти дає саме життя, або й художня логіка. Також ліричний герой вивіряє життєву відповідність /не відповідність закріплених за певним символом ознак. Власне ця відповідність стає, так би мовити, темою вірша, а його ідеєю — збереження чи втрата цієї співвіднесеності. Автор навіть вдається до термінології лінгвістичного плану, аби підвести належну смислову «базу» під образ: «епіфанія: /скло — символ за ознакою/: те, що не є очевидною небезпекою».
В своїй останній збірці В. Голобородько вдається до парадоксально-провокативних форм, використовуючи «низьку» образність («блювати», «бути без штанів»). Вона несе необхідну для поетичного рішення негативну конотацію. Сама назва — «Дохла кішка» — вже є шокуючою для давніх прихильників Голобородькової творчості. Епіграф до збірки все з’ясовує: «...якось буддистського мудреця спитали, (яка найцінніша річ у світі), і він відповів: (дохла кішка), бо ніхто не складе їй ціну». Отож у назві провокативно закодований парадокс поезії. Його можна інтерпретувати по-різному. В універсальному значенні: справжня поезія існує, але ніхто не може визначити її критерії. До такої скептичної думки свого часу прийшов Тодось Осьмачка. І в особистому — поезія В. Голобородька ще не набула належного сприйняття та поцінування у читачів.
Від творчості Василя Голобородька розпочинається новий рух в українській модерній поезії — тепер це вже літературознавча аксіома. Поети-вісімдесятники В. Герасим’юк, І. Римарук, І. Малкович, С. Чернілевський та інші по-своєму почали розробляти ті новаторські поетичні ідеї, які у середині 60-х рр. XX ст. відчув та усвідомив В.Голобородько і які він талановито реалізував у власній творчості. Це були ідеї повернення до національно-духовних глибин через фольклор та мову як таку; свободи творчості, яка визнає лише іманентні закони поезії; розбудови автономного високоестетичного світу; творення вигадливо-вишуканої метафори; верлібру з його внутрішньою ритмічністю та пластикою форми; складної асоціативності свідомого й напівсвідомого характеру; герметичності, що ініціює читацьке «досотворювання» тексту тощо.
Василь Голобородько вже 42 роки йде своїм поетичним шляхом. Цей шлях позначений посутніми модерними експериментами, різнобічними й цікавими естетично-образними пошуками. Творчість В. Голобородька дарує читачеві рафіновану й витончену красу поетичного слова. Вона справжня, висока та вічна.
Л-ра: Дзвін. – 2005. – № 4. – С. 106-112.
Твори
Критика
