Творчість Ірини Жиленко як культурний феномен

Каринна Сардарян

В осінній вечір слово засвічу,
І світ мені засвітиться у слові

(І. Жиленко. «Я повертаюсь до класичних тем»).

Серед письменницького покоління, яке сформувалося в часи «відлиги» 1960-х років, яскраво виділяється постать Ірини Володимирівни Жиленко. Прикметною рисою її літературної діяльності є не пригасла з часом активність.
Творчість однієї з найкращих письменниць другої половини XX—ХХІ століття Ірини Жиленко відіграла значну роль у розвитку літературної традиції. Доробок письменниці є унікальним явищем в історії української літератури, оскільки містить істотно різні твори, як за жанром, так і за стильовими особливостями.
Окремі аспекти творчого доробку авторки постали в центрі уваги літературознавців, дослідження яких з’являлися здебільшого у вигляді статей та частин наукових розвідок літературознавчого характеру. Розглядали доробок Ірини Жиленко такі науковці, як М. Г. Жулинський, Г. Штонь, М. Коцюбинська, Д. Кишинівський, М. А. Штолько. Втім творчість І. Жиленко не здобула адекватного висвітлення як у вітчизняному літературознавстві, так і загалом у дослідженнях літературознавців радянського періоду. Свідченням цього є вкрай обмежена кількість відповідних праць. Таким чином, актуальність теми статті продиктована потребою висвітлення творчості Ірини Жиленко як релевантного сегмента сучасної літературної картини.
Метою статті є визначення основних складових творчості І. Жиленко, які розглядаються в контексті співвідношення з історично сформованими літературними течіями, що дозволить обгрунтовано з’ясувати місце творчого доробку мисткині в історії української літератури другої половини XX — перших десятиріч ХХІ століття.
Поставлена мета передбачає розв’язання наступних дослідницьких завдань:
— окреслити тематичну спрямованість творчості Ірини Жиленко;
— визначити стильові риси у творчості І. Жиленко (образність, жанрові переваги, мовленнєві особливості).
Оскільки спадщина цієї видатної письменниці значна за обсягом та може бути об’єктом не одного, а кількох монографічних досліджень, для поглибленого аналізу відібрані найбільш показові та цікаві, з точки зору мети даної статті, твори.
Спробуймо визначити особливості творчості цієї геніальної авторки. Нас цікавитимуть насамперед поетична образність, тематика, мова, що характеризують стиль І. Жиленко.
Ірина Володимирівна Жиленко, українська поетеса. Народилася 28 квітня 1941 року у Києві. Навчалася і працювала одночасно. Закінчила вечірнє відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Спочатку працювала вихователькою в дитячому садку, потім — у редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань почали з’ являтися перші твори Ірини Жиленко.
Свій творчий шлях Ірина Володимирівна почала у добу «шістдесятництва». У 1964 р. вийшли друком дві книги І. Жиленко — «Достигають колосочки» (для дітей) і нариси «Буковинські балади». А вже у 1965 році з’явилася поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у радянській критиці. Героїня цього збірника була людиною почуттів, вона могла радіти життю, могла і елегійно сумувати, маючи на це відомі тільки їй причини. Цю збірку не сприйняли радянські письменники, що визначали для поета обмежений простір існування, в якому ліричний суб’єкт міг сміятися і плакати з дозволу. Подібне ставлення не вплинуло на подальшу творчість пані Ірини, ані на вибір тем, ані на вибір художніх прийомів на догоду номенклатурним критикам.
У 1964 році становлення творчості І. Жиленко оцінив Роман Корогодський. Під враженням від віршів мисткині він пише Володимиру Дрозду: «Поезія Ірини Жиленко національна не за крикливими освідченнями, а за внутрішньою структурою образного мислення. Музика слів, духмяність повітря, ласкавість, м’ якість сонечка і рвучкі пориви злих вітрів, мінливість води, її швидкоплинність, як і часу, природи, — все це характеризує її поезію як явище національне у масштабі виміру загальних людських цінностей» [8, с. 335].
Ірина Жиленко — автор майже двадцяти поетичних збірок: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу и цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від Ластівки: Вибрані твори», «Світло вечірнє». У творчому доробку Ірини Жиленко багато поезій для дітей — «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки про буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером». З-під пера І. Жиленко вийшло художньо-публіцистичне видання «Ното Еегіеш: Спогади». За книжку «Вечірка у старій винарні» Ірину Володимирівну вшановано Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
У першій книзі віршів «Соло на Сольфі» Ірина Жиленко оспівувала повсякденне мирне життя в усіх його найбуденніших проявах.
Тематичну спрямованість наступної збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971 р.) також репрезентують її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці. Особливе місце в ній належить поезіям «Україні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму змалювати психологічний портрет українського поета-філософа.
Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетичних циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видіння, в якому предмети навколишнього світу оживають і стають розумними, довірливими, казковими. Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця особливість художнього світосприйняття І. Жиленко. Саме ця особливість характеризує більшість її поетичних циклів.

… Але й люблю, коли жахтить мені
заграва люті. І до бою зводить.
Тоді — я єретичка на вогні,
тоді я — відьма, опір і незгода.
Стою, висока — гнів-бо мій крутий!
Перед очима стяг палахкотить.
Хай славляться вогонь і боротьба,
і опік ватри на моїх губах.
В руках тримаю меч свій і дитину.
Сміюсь! А від червоного плеча
червоні коси, тліючи сичать.
Автопортрет в червоному Ірина [9, с.109].

У збірці «Вікно у сад» (1978 р.) зрілішим став погляд поетеси на життя, вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість голосу і прозірливість серця. Залишилася та невтолима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси. Залишилась прихильність до Дому — «країни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри» [11, с. 106].
Поетичні збірки Ірини Жиленко «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981 р.), «Ярмарок чудес» (1982 р.), «Збулося літо. Вибране» (1983 р.), «Останній вуличний шарманщик» (1985р.), «Дівчинка на кулі» (1987 р.), «Вечірка у старій винарні» (1994 р.) сповнені то невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармонійно переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне із буденним. Проте емоційною і світоглядною основою поезії І. Жиленко лишається суто ренесансне поцінування життя в його звичайних проявах, таких, на жаль, тимчасових радостях і печалях.

Заговорив у сутінках годинник
про те, як час проходить крізь людину
і там, за нею, — вічністю стає.
І розуму нема туди дороги.
І лиш душі меланхолійний погляд
провидить все, коли годинник б’є [3].

З-під пера І. Жиленко вийшло п’ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964 р.), «Вуличка мого дитинства» (1978 р.), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983 р.), «Казки буфетного гнома» (1985 р.), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986 р.). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру та людяності.

Століття, і друге, і третє, —
прислухайся! — чуєш? — завжди
клопочеться гном у буфеті,
бормоче, зітха, шарудить.
І тупа, і плямка в куточку,
і дзвонить в буфетні шибки.
І в довгі засніжені ночі
нашіптує дітям казки [2].

Збірка «Світло вечірнє» (2010 р.) балансує між трагічністю і смутком людської душі. На перший погляд, це книга про старість і про близький Відхід за Межу. Це обумовлюється рядками та анотаціями: «…Ми вже своє зробили. / Далі — турбота Божа». Наступний:

Боятись про старість писати — все одно,
що недопивати в бокалі вино,
бо страшно побачити дно…[5, с. 6].

Досить складно характеризувати творчість Ірини Жиленко, оскільки її поезія краща за ті слова, що хочеться про неї сказати. ІІ вірші, за висловом Юрія Лисиці, — «диво, яке треба пережити, а не пояснити».
Ірина Жиленко на кожному етапі своєї творчості була природною, співмірною часові. Вона могла бути іронічною, жартівливою. Але завжди природною.
У XX ст. літературознавці негативно оцінили творчість Ірини Жиленко, перш за все тому, що вона не відповідала їхнім ідеалогічним настановам. І. Жиленко, на їхню думку, невизначено висловлювала політичні погляди, точніше взагалі була аполітичною. Поетесу цікавили перш за все проблеми моральні, загальнолюдські, понадчасові, питання родинних стосунків [11, с. 112].
Поцінувачі творчості мисткині відзначали інакшість поетичного світовідтворення Ірини Жиленко, що підтверджує в передмові до збірки «Євангеліє від ластівки» М. Г. Жулинський: «Поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття». «Та, яка молиться Богу віршами» — саме так назвав передмову до книги «Євангеліє від ластівки» тонкий дослідник поетичної творчості І. Жиленко Микола Григорович Жулинський. Вся поетична творчість Ірини Жиленко роджена любов’ ю, нею проникнута. Легка веселість змінюється елегійністю. «Євангеліє від Ластівки» — поетичне одкровення нової якості. Нерідко в цьому збірнику спогади пов’язані ідилічними спогадами з минулого, правда — з посиленою дозою мінорності. Це описи спогадів дитинства, сакрального часу психологічних переживань, які вже ніколи не повернуться [10, с. 9].
Михайлина Коцюбинська в одній із статей написала про І. Жиленко: «У поетеси свій чітко окреслений стабільний мікрокосм. Його осереддя — рідний дім, своя кімната — як фортеця, без якої не вижити в цьому розбурханому недоброму світі» [11, с. 108].

Люблю я жить! І клопіт свій люблю.
Злочинний вечір той, що без утоми.
Я все із насолодою роблю:
Пишу поеми, і город полю,
І квітники плекаю коло дому. [6, с. 76].

Книга спогадів Ірини Жиленко «Ноmо feriens» («Людина святкуюча») вийшла друком у 2011 році. Ця книга вражає чутливим переживанням авторки минулого, вона спирається на документальний ґрунт. За словами М. Коцюбинської: «Це твір концептуальний, у певнім сенсі програмовий, спроба сформулювати своє кредо, накреслити свою картину світу і людини в ньому. Людини не середньоарифметичної, а творчої, здатної вибороти й осмислити свою позицію в житті, свою духовну суверенність. Свою гідну людини модель людських взаємин — хай і важкодосяжну, але суттєву, екзистенційно вагому. Свій категоричний імператив» [8, с. 5].
Аналізуючи літературну творчість Ірини Жиленко, відзначимо силу почуттів, вплив емоцій на форму і зміст художнього тексту, вміння бачити «духовними очима» сутність людини і світу, маневрування між реальним та казковим. У поетичних текстах руйнуються логічні (причинно-наслідкові) зв’язки; наявний синтез свідомого і підсвідомого, інтуїтивний первінь та багатосмисловість.
У творчості Ірини Жиленко виділяється домінування тематики дому, родини, щоденного побуту; акцентуація уваги на внутрішній сутності людини, поетеса зосереджується не стільки на події, скільки на враженнях від неї; синтез свідомого і несвідомого, де останній складник виступає істинним; деструкція часово-просторової організації тканини тексту; циклізація поезій; серед мовних — імітація усного мовлення, велика кількість зменшено-пестливих слів, суб’ єктивність мови. Тексти Ірини Жиленко позначені культурою думки і вислову [11, с. 110].
Ірина Жиленко належить до поетів, які пишуть про сучасне життя, тому провідними темами її творчості стали життя сучасного міста і міської родини, зображені на широкому соціальному тлі; пошуки доброти, щастя та естетичної гармонії в роботі, любові, материнство. Поетесі властива щирість, довіра до читача, розкутість у поєднанні з музичною виразністю, роздумами щодо своєї поетичної місії. Тим не менш, є одна риса, яка виділяє її серед багатьох інших, — це сповідування людської доброти як найбільшої цінності, збереження свого «я» від будь-яких зазіхань. І ця тема наскрізна в її творах.
Спроба аналізу літературного доробку І. Жиленко доводить, що її творчість є зразком української літератури, в якій репрезентовано домінанти національної ментальності. Літературна творчість Ірини Жиленко ще потребує належного осмислення й оцінки. На жаль, розмір статті не може дозволити розкрити всю повноту цієї теми.

Список використаної літератури
1. Жиленко І. В. Дівчинка на кулі: поезії / Ірина Жиленко. — К.: Молодь, 1987. — 104 с.
2. Жиленко І. В. Казки буфетного гнома: поезії / Ірина Жиленко. — К.: Молодь, 1985.
3. Жиленко І. Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна… : поезії / Ірина Жиленко . — К.: Рад. письменник, 1979. — 116 с.
4. Жиленко І. В. Пори року: поезії / Ірина Жиленко. — К.: Укр. письменник, 1999. — 135 с.
5. Жиленко І. В. Світло вечірнє : поезії / Ірина Жиленко. — К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ. — 2010. — 96 с.
6. Жиленко І. Соло на сольфі: поезії / Ірина Жиленко. — К.: Молодь, 1965. — 79 с.
7. Жиленко І. Чайна церемонія: поезії / Ірина Жиленко. — К.: Рад. письменник, 1990. — 159 с.
8. Жиленко І. Ното ґегіеш : Спогади / Ірина Жиленко; передм. М. Коцюбинської. — К. : Смолоскип, 2011. — 816 с.
9. Жиленко И. В отзвуке чуда : Избранное / Ирина Жиленко ; Перевод, предисловие Д. Кишиневского. — У.: Созвучие , 2010. — 113 с.
10. Жулинський М. Та, що молиться Богові віршами // Жиленко І. Євангеліє від ластівки: вибр. твори. — 2-е вид. — К.: Пульсари, 2006. — С. 4—30.
11. Коцюбинська М. Вікно у сад: «Вибране» Ірини Жиленко // Мої обрії: У 2 т. — Т. 1. — С. 106—122.

Автор статті: Каринна Сардарян