Рецензія на роман Джона Гріна «Паперові міста»

Напевно, найпростіша та найчастіша схема знайомства із Джоном Гріном починається із книги «Винні зірки». Там немає дифірамб на честь смертельних хвороб і тих нудотних «Вона не встигла навіть пожити!». І читачі хором: «Вау! Оце письменник із незамиленим оком! Оце модерна людина отой Грін!» А потім читач бере до рук наступну книгу Гріна…І цей читач трохи спантеличений строкатими шаблонами, якими вона рясніє.

Сьогодні ми поговоримо про детективний роман Джона «Паперові міста». Short extract: гарний хлопчик К’ю закоханий до нестями у круту, погану, але дуже загадкову (іронізую) дівчинку Марго. А вона, кхм, не те що не закохана, а навіть не дружить з подібними. А потім загадкова панночка зникає, залишивши після себе шлейф підказок, щоб хлопчик-ака-слухняне-цуценя її знайшов.

Розпочнемо із назви. Що таке паперові міста чи паперові люди? Ті, що є на мапі і вписані в історію; ті, що існують для всіх, відповідаючи очікуванням тих самих усіх. У випадку із людьми це символізує маску, що ховає нутро, сутність, природу бажань і прагнень.

Марго Рот Шпігельман відверто дратувала псевдофілософією, зверхністю, категоричністю, схильністю все узагальнювати. Вона штучно «губилася» у вирії життєвих подій, аби «знайти себе». Натомість перетворилася на волоцюгу-пророка, зводячи з розуму своїх покірних адептів. Їй просто не віриш. Вона сама заточила себе в образі безтурботної простачки, розбійниці, дівчинки, що належить до касти «недосяжних і крутих» у школі.

Безхребетний Квентін навіть жалю під кінець роману не викликав. Його любовні страждання – його проблеми. Важливо зрозуміти, що винний саме той, хто приписує об’єктові зітхання зручненькі ідеальні риси. Той,хто фантазує щодо безтурботного майбутнього в обіймах потенційного партнера. Той, хто вже не витає в рожевих хмарах закоханості, а «хворіє» об’єктом замилування. Головний герой міг би побачити єство Марго, проте зручніше було бачити її славнозвісний паперовий примірник. Інфантильний К’ю не зізнався собі, саме тому й страждав 300 з лишком сторінок. І читач, себто я, теж страждала.

І щодо жанру кілька слів. Відкриваєш книгу – а там на першій сторінці гордовитим шрифтом виведено «ДЕТЕКТИВ». А ще зазначено, що Грін за цю працю став призером премії Едгара По. Як переконливо! Було до прочитання. Ніякої характерної напруги не відчувається, хоча фінал роману розбурхав, а усі гіпотези щодо нього зазнали краху! Чому ж розбурхав? Бо фантазія лютувала, а голова продукувала найнеочікуванішу розв’язку! А на справі – останні рядки книги виявилися паперово-пустими. Марго навіть не відкрила якоїсь о-о-о-великої таємниці!

Але було і хороше! Цікавою виявилася концепція Гріна про людину, що народжується цільним водонепроникним судном, а потім її б’ють нещадні бурі непорозуміння, зрад і втрат, утворюються щілини – і все, програму на погибель запущено! Але до занурення в океан (фактично до смерті) є час знайти тих, хто фігурально зазирне у ті прогалини, аби осягнути єство судна.

Сєда Власова