Перелітую літо...
Перелітую літо —
аж до останнього квіту.
Перезимую зиму,
наче відбуду схиму.
Але завжди —
восени й навесні —
бозна-куди
підганятиму дні.
Мовби — зимові чи літні —
вже не мої, і не рідні.
Геть із дороги! За вами
дні променяться дивами.
Дні, що от-от грядуть,
ваблять, і кличуть, і ждуть.
Досі, убога днями,
дні свої підганяю —
тихі, мов звуки гами,
дні свої невідкличні.
Хто це громами
сміється над нами —
нині,
і завтра,
і вічно?
