Ціле літо, цілу вічність, день при дні...
Ціле літо, цілу вічність, день при дні,
я чаїлась, мов цвіркун у шалині.
Але ж дощик лився, лився,
лиш один листок лишився,
за яким так холодно мені.
Я принишкла за скоцюрбленим листком,
щось тихенько надзеленькую смичком.
Щоб ніхто не чув, не бачив,
як в людині осінь плаче
цвіркуна тоненьким голоском.
Залишилось три чисниці до зими.
Добре в домі, за надійними дверми.
Перебігти б мені двором,
щоб ніхто не кинув зором,
щоб ніхто не потоптався чобітьми.
Перед ликом нещадимої зими —
люди, будьте, ну хоч трішечки, людьми.
І почуйте, як щемляче
у людині вічність плаче,
і побудьте, хоч хвилиночку, людьми...