Був ранок з голосом зозулі...
Був ранок з голосом зозулі.
Вона мене гукала, та
я затаїлась у минулім —
не догукатись крізь літа...
І як це сталось — не збагнула.
Вітрець акацію сіпнув —
і з неї дощик сипонув,
той, що давно уже минув...
І заманив мене в минуле.
Стою в колишньому саду.
Назад дороги не знайду,
бо й окуляри я забула.
Боюсь потрапить, на біду,
у ще минуліше минуле.
А вдома, може, вже й онуки...
І стільки справ, і стільки щасть.
Сучасники, подайте руку!
Та звідти чую: “Бог подасть...”
Чи недорід, чи недосів —
нема сучасників. Пустеля.
А отже, і нема часів.
І все одно, де Бог постеле...