Любецкі – кращий оператор сучасності
Фільми, в яких Chivo виступає з’єднувальною ланкою між режисером і акторами, глядачем і світом картини, помітні неозброєним оком навіть для звичайного глядача. Навіть в трейлері помітна та неймовірна відчутність його синематографіі.
Коли я ще не захоплювався кіно так сильно і був тим самим звичайним глядачем, я вперше побачив «Останній нащадок Землі». Фільм чимось дуже сильно зачепив мене, але я ніяк не міг зрозуміти, чим саме. Справа явно була не в сюжеті або героях, екшені або діалогах – аспекти, на які ми більш-менш звикли звертати увагу в кіно. Я не міг зрозуміти, чому фільм був таким реальним....
Кілька разів я переглядав сцену, де герой виходить зі стаканчиком кави з кафе, а за його спиною лунає вибух. Чому вона відчувається так достовірно? Може, це якась нова супер-камера? Спецефект? В чому справа? Чому проста ніби сцена пробирає до тремтіння? Пройде кілька років, поки до мене дійде, в чому була справа.
Нещодавно я задумався над ще одним питанням – а що, якби «Бердмена» знімав не Іньярріту з Chivo? Ті ж актори, той же сценарій – але знімали б їх якісь профі середньої ланки. Умілі, але ті, які не володіють подібним унікальним почуттям матеріалу. З'явився б цей фільм взагалі на радарі Кіноакадемії?
І справа не в тому, що сценарій «Бердмена» поганий, несамостійний і нецікавий сам по собі. Просто він дійсно вимогливий. Без вирахуваного до секунди ритму, що перетворює фільм в пульсуючий живий сон, історія могла просто не зачепити глядача. Після цього мимоволі замислюєшся над тим, які фільми, що здалися нам нудними і мертвими, могли б стати шедеврами, візьмися за них режисери, здатні знайти цей самий пульс історії і донести до глядача не просто сюжет і переживання героїв, але внутрішню енергію кожної історії.
Робота оператора – не найпростіший аспект кіно для розуміння і оцінки. Що в постановці кадру вирішує режисер, а що – оператор? Кого хвалити за ті чи інші знахідки, кого звинувачувати в занадто затиснутих кадрах, мигтінні, тремтячій камері? З акторською грою теж не все до кінця очевидно, адже в неї вносять свою лепту і скерованість режисера, і гра колег-акторів. Але, коли ми стежимо за кар'єрою зірки, порівнюємо її гру в різних фільмах під керівництвом різних режисерів, ми можемо спробувати видалити змінні і виділити те, що явно закладено в самій людині. З операторами це теж працює, просто ми не звикли звертати увагу на їхні імена і стежити за їх кар'єрою. Я – не виняток. Але саме Любецкі змусив мене змінити це.
Багато фотографів нагвинчують на свої дорогі об'єктиви фільтри від ультрафіолету, щоб берегти не стільки матрицю від опромінення, скільки передню лінзу від подряпин. Я свій зрештою скрутив, тому що жертвувати навіть мікроном чіткості кадру заради безпеки лінзи не хотілося.
Кадри Любецкі наводять на думку, що йому вдалося скрутити зі своєї камери всі зайві скла, які заважають всім іншим. Тому що подібного відчуття зниклого бар'єру між мною і світом фільму я не зустрічав більше ніде. Здається, простягни руку – і можна смикнути Ді Карпріо за бороду, погладити ведмедицю, поправити чубок Еммі в «Бердмені».
Це не просто божественно красиво, це не якийсь ефемерний ефект присутності. Любецки один знімає справжнє 3D. Не те що випинає фільм в простір кінозалу, а те, що всмоктує тебе в екран, поміщаючи в центр оповіді. Як можна не пригинатися під кулями в «Дитя людське», не задкувати від наступаючого туману в «Сонній Лощині», не дихати на відморожені снігом долоні разом з напівмертвим Ді Капріо?
Так, геніальних операторів за сторіччя кінематографа було чимало, але навіть Роджер Дікінс ( «Скайфол», «Полонянки», «Старим тут не місце», «Втеча з Шоушенка», «Великий Лебовські») мислить кадр виключно як полотно, як полотно, на яке потрібно дивитися збоку. Як відображення світу, а не як паралельний всесвіт, куди можна затягнути глядача.
Любецкі стає не просто нашими очима в світі картини, він має нахабство ставати повноцінним героєм цих подій. Його камера вміє не тільки заглядати в очі і відшукувати для нас красиво підсвічені гілочки - вона вміє боятися, шарахатися від вибухів, ховатися від куль разом з героями, захлинатися в бурхливій течії річки. Це абсолютно приголомшливо. І це настільки вище, багатше, жвавіше за те, що роблять всі інші, що незрозуміло, чому у нього всього два «Оскара». Якщо в цьому році він не отримає третій поспіль, це буде ще більш обурливо, ніж прокатати Ді Капріо навіть після того, як він ліг під ведмедицю.
І ось це «третій поспіль» наводить на побоювання. «Гравітація» і «Бердмен» були не просто головними фільмами своїх «Оскарів», вони височіли і в фільмографії своїх режисерів. Що якщо Любецкі не повернеться в наступному році до Іньярріту або Куарону, а втече назад до Маліку, щоб зняти ще один прекрасний візуально, але абсолютно незрозумілий фільм? Чи зможуть два цих мексиканських режисера продовжити свою переможну ходу без нього?
Зізнаюся, я правда не розумію стрічки Терренса Маліка, до його фільмів вставляться по-різному: хтось вважає їх порожнім претензійним лайном, хтось - глибокими шедеврами. Я не знаю, правда, чи розуміє їх при цьому хтось, включаючи автора, тому що в порівнянні з ними навіть «Малголленд драйв» здається простим, як «Колобок».
Можливо, це малодушно, але я не хочу, щоб Чіво, як називають його колеги, повертався до Маліку. Я із задоволенням подивлюся на ще один його фільм з Іньярріту або Куарон, але ще більше я хотів би побачити продукт його співпраці з іншими експериментаторами. Наприклад, Шейном Каррутом ( «Домішки», «Детонатор»), який і так знімав свій останній фільм в дуже близькому стилі, там перешкоди теж майже не відчувалося.
Можна віддати Любецкі Гарланду ( «З Машини») або ще краще - Дені Вільневу ( «Сікаріо», «Полонянки», «Ворог»), подивимося, що вони нароблять разом, можна порівняти з результатом співпраці Вільньова і Дікінса.
Як би там не було, з ким би Любецкі ні зібрався знімати свою наступну стрічку, я точно буду чекати її з нетерпінням. І є великий шанс того, що він і її приведе до «Оскару» своєю диявольською магією.
Олександр Трофімов
