Диригент останньої свічки
Ірина Лобовик
Відомо, аби привернути читацьку увагу до літературного твору, початок має бути оригінальним. Скористаємося ж з цього рецепта і розпочнемо так:
Наче в Ноїв ковчег, нас упхалось в цей Час непомалу — Кат і жертва, брехун і підбрехач і той, кому — так, все одно, Всі пліч-о-пліч сопуть, і усі норовлять до штурвала — Поки все-таки штиль і покіль ще не йдемо на дно.
Фарс? Трагедія? Коли потопаючого розпитують, якої він нації і віри, щоб вирішити, чи варто піднімати його на борт корабля, коли пасажирам треба остерігатися, аби не зіпхнули за борт «без шуму і без боротьби»? На цьому тлі і зринає питання: «Та вже б якось пливли — хіба ж стільки трималися років?» А десь затим вже чується приглушене: «Ех, прекрасен був час, коли знаєш, у кого стріляти, Коли знаєш і звідки удару чекати тобі!» Упізнали себе, шановне товариство, в пасажирах цього кораблика?.. Плідно переосмислила брантівську сатиру «Корабель дурнів» поетеса!
Відтак, ступивши з волі Оксани Забужко на палубу її корабля, залишимося його пасажирами і помандруємо разом з авторкою шляхом її творчих шукань.
Рік 1985 — «Травневий іній». Рік 1990 — «Диригент останньої свічки». П’ятирічка між двома поетичними збірками. А як за цей час змінився світ, як змінилися ми самі!.. Живемо «в цій атмосфері катастроф» («Бумеранг») — і чи ж до поезії сьогодні, коли потреба у хлібі насущному заступає для більшості духовні потреби? Поет же один із цього соціуму, і на цій стражденній землі він зі своїм багатостраждальним народом:
Я — зерниночка солі в народу,
господнього пасинка: Ринуть води утрат — і розчинять
мій смак без сліда.
Час вгорі стугонить,
як у тьмі електричка по насипу,
І в чолі йому сяє антихристова звізда.
І якщо не схибнуся од краху
імперій і армій,
Синіх телекошмарів
і вийшлих з-під влади машин, То тому, що є вірш —
коридор навпростець з буцегарні Безіменно пропащого людства —
на світло і подих душі...
Отже, «тому, що є вірш...» — звіряється читачеві в потребі спасенного поетичного слова Оксана Забужко.
Скажу: одним із варіантів назви цієї статті була цитата — «На світло і подих душі...» Світла, лірична назва для статті про жіночу поетичну творчість. Але — не про Оксану Забужко. Бо не втиснеш її поезію в рамки суто жіночих тем, і не романтичність (хоч і зараховують поетесу до лав неоромантиків) є панівною в її доробку. Але був ще один привід, що спонукав відмовитися від такої заманливої, на перший погляд, назви. Який? Її трафаретність, зужитість, банальна красивість. Бо коли довелося мені переглянути в бібліотеці чималий стос рецензій на збірки поетес, впала в очі загальношаблонна красивість їхніх назв, що й викликало внутрішній спротив.
Відтак видалося доцільніше скористатися назвою вірша, котрим відкриває поетеса збірку: «Диригент останньої свічки». Чому? Сподіваюся, читач зрозуміє з подальшого тексту...
Отже, «диригент останньої свічки».
Відчувається, що більшість віршів збірки написані не так давно, бо сповнені думок і почуттів, котрі сколихнули нашу свідомість за останні роки, коли відхилилася запона з багатьох заборонених донедавна тем. Але це не «перебудовчі» вірші, що ними так рясніють сьогодні сторінки часописів та газет. Це те, що бентежило й бунтувало в наших генах, це ті питання, на які не давали відповіді інститутські підручники, але ці болючі питання завжди хвилювали уми української інтелігенції. Наведемо з цього приводу першу та останню строфи вірша «Рядок з автобіографії» :
Мої предки були не вбогі На пісні та свячені ножі.
З моїх предків, хвалити Бога, Заволокам ніхто не служив!
Ох і моцна була порода — Соловки, Магадан, Колима...
Мої предки були народом — Тим народом,
якого нема...
Поетеса відчуває себе «зерниночкою солі в народу, господнього пасинка», і болить їй і доля народу, і народна біда, і болять їй сотні питань, що прозвучали у триптиху «Початкова школа»: «...Може, я ще потраплю колись це все зрозуміти». А зрозуміти Оксані Забужко, і нам разом з нею, треба ще ой як багато: зрозуміти цей світ — «початкову школу віротерпіння». Питання, питання, питання...
Відтак: що ж з нами відбувається?
«Хочеш — кричи: хто почує тебе з цих освітлених вікон. В кожнім з яких є на кожного свій телевізор?» — так визначає поетеса нашу загальну роз’єднаність, осібність окремої людини в суспільстві, де кожен сам по собі і до його болю та страждань нікому немає діла, людську самотність, нарешті. Ці рядки Оксани Забужко звучать як поетичний переклик з віршем Олени Матушек «Урбаністичний мотив» (і в цьому немає нічого крамольного: хоч якою самобутньою поетичною особистістю є Оксана Забужко, однак вона існує не в вакуумі!):
...А нас розділяють не стіни — байдужість, Ота, що одвічно бере за живе.
Отак і живемо. А вечір приходить —
У дверях швиденько повернем ключа...
Тоді на гармонь обертаються сходи І тихо до ранку самотньо звучать.
(Олена Матушек, збірка «Телефон довіри»).
Чи ж не відчувається споріднюючий елемент? В О. Забужко символ відстороненості, замкнутості — вікна, в кожному з яких є на кожного свій телевізор. В О. Матушек цей символ — сходи, що самотньо звучать до ранку, як гармонь (один із парадоксів, породжених сучасним життям: гармонь— і звучить самотньо?!).
У збірці «Диригент останньої свічки» чітко означено час і місце дії: теперішній час, місто Київ. «По Хрещатику йде чоловік у засніженім шарфі...», «осінь, що гірко пропахла Подолом», «Вогняного напни плаща — і опівніч лети на Хрещатик!», «Квітневий Хрещатик — мов крига скресає, і кличе Пташиний базар голосів, і куряться кавові димки, І вітром омиті обличчя», «...важко на пагорбах дихає місто, мов накидає скупо тремтячим шорстким олівцем...», «життя, Котре у просторі й часі освячене іменем — Київ...» Оксана Забужко — урбаністка. Бо ж збірка насичена міським антуражем, у віршах чітко проступають міські реалії, а лірична героїня постає перед читачем на тлі «міста, туристам розпроданого на краєвиди», міста, в котрому «навстіж стоять небеса, де віками стояли собори — і байдужа, як їх об’єктиви, проходить туристів юрба...», а «У вітру на широкому плечі Моє маленьке, ношене під серцем Безлюдне місто плаче уночі». Поетеса — киянка, і в одному з віршів збірки признається:
з усім його багном,
всім сутеренним гноєм — Ціною на жінок, фарцу і анашу
Я місто це ношу,
Мов камінь на душі,
Бо місто це — моє...
«Бо місто це — моє...» Пригадаймо у Світлани Йовенко: «Це місто від народження — моє: воно — в мені, а я йому належу».
Оксана Забужко далека від замилування ідилічністю псевдоукраїнських краєвидів, далека від оспівування вишиванок і так набридлих «чічок-смерічок». Поетесі болить біда рідної землі — Чорнобиль («Прип’ять. Натюрморт», «Диптих 1986 року»), болить доля рідної мови, народу («...І коли ти ще нація...», «Мати ризи пере...», «Рядок з автобіографії», «Екскурсія на Соловки»). І тут не можна залишити поза увагою публіцистичну статтю Оксани Забужко «Мова і влада» (журнал «Дніпро», 1990, № 11) — статтю, що народилася з болю і духовних мордувань не автора, ні! — представника цілого українського етносу. Ще на початку статті, пояснюючи, чому вона вирішила взятись за цю тему, що в ній визнає: «як-не-як, почуваюся дилетантом», — Оксана Забужко з болем зазначає, що належить до того покоління української інтелігенції, яке вже не зазнало природного рідномовного середовища. І затим переповідає фрагмент з інтерв’ю В. Аксьонова журналові «Огонек», в якому письменник ділився з читачами розчуленням з приводу своїх прогулянок по московських вулицях, де звідусюди лунала російська мова, бо ж в еміграції він звик озиратися на звук рідного слова. Ця фраза спровокувала О. Забужко на таке болісне одкровення: «Заздрю В. Аксьонову: я, українка, народилася й виросла в українському (авжеж пак!) місті, всеньке свідоме життя отак рефлекторно озираюся на звук рідної мови, не десь там, а власне в себе, на батьківщині, бо одразу за порогом мого помешкання — вже на сходах! біля ліфта! — починається нескінченна мовна «полоса отчуждения», в якій минає дві третини мого активного життєвого часу. Усією своєю духовною істотою, свідомістю та підсвідомістю я, отже, знаю, що таке пресинг лінгвоциду і чим він загрожує особистості. Через те мої роздуми можуть придатися і як свідчення щасливо уцілілої жертви масового надлюдського експерименту...» Страшно читати ці одкровення нашої сучасниці, тим більш страшно, що в її словах трагедія вже не першого покоління українців. Національне самоусвідомлення сьогодні сколихнуло народи:
крихка, о примарна,
на віру сповідана єдність! Це ж якими ланцями
ти держишся досі? Чому, Розпорошені в світ,
ми самі вибираєм цей етнос.
Із чужинських язичій бредучи на нього, неначе крізь тьму?
невже тільки мова
— незрима волога плацента —
Із усіх континентів вгортає
в сукупне тепло
Всіх, хто, котячи в роті
підталий льодяник акценту, Не дозволить сказати,
що нас на землі не було?..
(«Мати ризи пере...»)
Буде жити наша мова — жива, не засмічена бур’янами «дубль-новомови» — термін, що ним О. Забужко означила своєрідний «бейсик соціалізм», створений у 30-ті — 50-ті роки апостолами соцлінгвістики, переконаними у неминучому (!) злитті мов,— буде жити народ. І, як твердить вона у статті «Мова і влада», «що більше звужуватиметься плацдарм «дубль-новомови», призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару «нової історичної спільності», то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну пам’ять, коли порушено цілість його природного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі мова. Вона пам’ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духу, даючи їм силу не просто існувати — бути». Невдячна справа — переповідати чужу статтю. Та чи ж може хто не погодитися з цими полум’яними рядками Оксани Забужко? Скільки в них емоцій, скільки болю і страждання за долю рідної мови, рідного народу! Стаття ця як письменницький і громадянський маніфест Оксани Забужко.
Але вона насамперед поет. У поетичному доробку Оксани Забужко можна виділити інтимну лірику.Ця тема з давніх-давен традиційно посідає чільне місце у жіночій поетичній творчості, започаткувавши свій родовід ще від легендарної Сафо. Кожна поетеса вважає святим обов’язком розвивати цю тему. Ще в першій збірці «Травневий іній» авторка виокремила інтимні вірші в цикл «Хотілось вам придумати ім’я», а в новій об’єднала їх в окремий розділ «Світ без любові».
Лірична героїня поетеси — особа емоційна, темпераментна, розкута в своїх почуттях сучасна жінка:
Любов! Не прихистку прошу —
свободи, світлої й страшної...
Але за цією розкутістю й незалежністю глибоко приховано біль. Ось лірична героїня визивно-гірко-щасливо освідчується: «А все-таки я Вас любила, любила, любила!..» — і стільки почуттів, стільки сили, експресії у цих словах!.. Справедливо зауважив свого часу С. Пінчук у рецензії на першу збірку О. Забужко «Травневий іній»: «Любов у віршах поетеси не безконфліктна. Вона не трагедія, але й не ідилія. Скоріше всього драма. Навіть у «Дівочій пісеньці», якій, здавалося б, за жанром пасувало бути грайливою та веселою, тремтить драматична струна» (ж. «Дніпро», 1986, № 1). Ця драматична струна ще більш відчутна у другій збірці («І солод слів...», «Ексцентричне», «Розлучена», «Весільна»...). У вірші «Розлучена» молода жінка звіряється: «...А жаль мені, мамо, не віна, не шлюбної сукні, А жаль мені, ма, не дівочого мого вінка...» У дев’ять рядків цього вірша поетеса Змогла вмістити драму жіночого серця, відтворити стан жіночої душі. Особливо підсилює драматичне звучання поезії оце справді жіноче зітхання: «А в людей уже діти, І, дякувать Богу, здорові...» Саме така психологічна деталь — конкретна й предметна — спрацьовує: голосові поетеси не потрібно зриватися на крик, читач вірить мовленому пошепки, небагатослівно, тим більш у такій темі.
Третьому розділу збірки «Диригент останньої свічки» авторка дала інтригуючу і трохи ексцентричну назву «Королівство Повалених Статуй». Ця метафора в одному ряду з «Країною Навпаки» зі статті «Ще раз про дві культури», надрукованої в збірнику «Літературна панорама 1990» («...як суб’єкти культури ми формувалися у «Країні Навпаки», і це реальність, з якою треба рахуватися»). До розділу ввійшли вірші, присвячені проблемам творчості, поетичної зокрема, а також історико-культурні ремінісценції. Цей розділ містить і «Феєрію про диригента свічок», образ якого дав назву окремій поезії і всій збірці.
У віршах «Щирого злота зливок — талант!», «Невже ще існують люди...», «Художник», «Пам’яті проклятих поетів», «Визначення поезії», «Будинок творчості. Осінь», сконденсовані такі теми, як проблема творчості, місце і місія митця у суспільстві, взаємини художника й міщан, природа таланту, натхнення і творчих мук... «Невже ще існують люди, котрі читають вірші?» — для Оксани Забужко це питання далеко не риторичне. В поезії «Пам’яті проклятих поетів» вона констатує: «Історія української літератури є історія «проклятих поетів», і саме тому — ненаписаних книг...» І далі в цьому ж контексті запитує: «А може, замість «проклятих поетів» Гряде доба проклятих поетес?» І ми розуміємо її неспокій — на порі-бо соціальні струси:
Поети! Браття! Праведники! Пощо Ми дійсність розбиваємо грудьми?
Вітай тепер, Вкраїно гола й боса,
Де вихор забуття заводить свій танок!
За роком рік громадить стоси й стоси
Не списаних — пожовклих сторінок...
Нема тебе в цім світі несусвітнім!
Реве поріг. Скрегоче перекат.
...О, дай нам мужність — всидіти в робітні
Під лютий гул поблизьких барикад!
У віршах Оксани Забужко різнить ідея жертовності митця в ім’я мистецтва, в ім’я перемоги високих ідеалів над болотом бездуховності та «застояних мозків», навіть якщо ця жертва не варта тих, задля кого митець на неї зважується. «Задля кого згоріти, ой Боженьку мій, перед ким!..» — з болем запитує поетеса у «Феєрії про диригента свічок». Але, навіть розуміючи всю марноту такого самоспалення, такої самопожертви, вона свідома свого призначення і готова, як солдат солдата в бою, заступити колегу. Можливо, в цих рядках забагато пафосу, але це кредо митця:
Коли Ви шугонете
під стелю живим смолоскипом [...] І коли Ваш невичахлий попіл
пропалить застояні мозки [...] Я зліплю собі свічку тоненьку
із ярого воску [...] й заступлю за Ваш пульт
диригентом останньої свічки — Аж до тої хвилини,
покіль не підмінять мене!..
Отож образ диригента останньої свічки кардинальний у збірці і має велике смислове навантаження. Це уособлення загальнолюдських духовних цінностей. У цьому символі ключ до розуміння не тільки одної з головних ідей збірки, а й взагалі естетичних засад сьогоднішньої Оксани Забужко. І саме в цьому контексті хочеться процитувати рядки з вірша «Ель Греко (Домінікос Теотокопулос), Вознесіння Богородиці» :
Що легше: хрест — чи вічне автодафе В огні ненамальованих картин?
Рядки ці не пуста риторика; вони сповнені одвічного митецького самокатування і самоневдоволення. Це не той варіант, коли автор, ніби кокетуючи, відповідає на запитання інтерв’юера: «А кращий твір (роман, п’єса, пісня, картина...) ще не написані!» Це зовсім інше: коли митця катують, печуть нереалізовані творчі задуми, коли йому болить те, що могло б бути створене, але не відбулося з ряду причин. Питання це відоме кожній творчій особистості. Непокоїть воно і авторку, творчість якої стала предметом нашої розмови. Її спроба осмислити всесвітню історію має невтішні висновки: «Рим стоїть, як і стояв, А варвар — варваром і буде» («Читаючи історію»).
На високому професійному рівні зроблені літературно-мистецькі ремінісценції — в цьому плані поетеса поглиблює власні здобутки й літературні прийоми, застосовані нею ще в першій збірці. Як приклад, можна навести «Монолог Офелії» з «Травневого інею» і продовження та поглиблення цієї ж теми у «Диригенті останньої свічки» («Офелія і мишоловка»). Загалом ці два вірші могли б становити цікавий диптих, якби поетеса їх об’єднала...
Загальновідомо, як зріс рівень поетичної культури за останні роки. Нині планка піднімається вище і вище. Це засвідчує високий професіоналізм новобранців поетичного цеху. Але ж вправне версифікаторство — то ще не все. Сьогодні нікого не дивують і не захоплюють вправно заримовані рядки та оригінальні образи. Тільки сильна, неординарна творча особистість із власним голосом може претендувати на увагу широкого читацького загалу. Оксана Забужко має власний голос, що й підтвердила збірка «Диригент останньої свічки». Амплітуда її мовних засобів надзвичайно широка: діалектизми і фразеологізми, соковиті, маловживані у сьогоденному побуті слова зі скарбниці нашого народу аж до міського арго... Мабуть, важко було б перекладати ці поезії іншою мовою, щоби зберегти їхню пружну, мускулисту плоть, їхній колорит і внутрішню вібрацію оригінального поетичного голосу. Хоча, звичайно, переклад — це завжди втрати...
Цікаво відзначити новий для Оксани Забужко художній прийом, котрим вона неодноразово користується: це майстерне вплітання елементів народнопісенної творчості у канву поетичних текстів. Завдяки цьому прийому вдається досягти цікавого ефекту, наприклад, у «Баладі про горду царівну», у віршах «Наполовину» та «Конкурс краси». Уривки з українських народних пісень цілком доречно і природно, не дисонуючи, звучать у контексті цих поезій...
Вже згадуваний автор рецензії на збірку «Травневий іній» С. Пінчук закидав свого часу молодій поетесі щодо надмірної експлуатації вдало знайдених образів, художніх засобів (у конкретному випадку рецензент говорив про зловживання образом горла як засобом поетичної експресії: «катапультуючи з горла, Серце шалено колотиться в зуби мені!»; «слова, що не мовлені, здибились в горлі мені...»; «Холоне ранок в горлах квітів...»; або ж така ускладнена конструкція: «Ми борсаємось у темному колодязі ночі І чорними прірвами горл фотографуємо місяць...» та ін.). У збірці «Диригент останньої свічки» О. Забужко і далі експлуатує цей образ: «руками в горло заштовхати плач», «Горлом втікала душа, наче чорт із церкви...», «голосів обезгорлених хриплий широкий надріз»... Отже, поетеса не відмовилась від повторів образів і вдало знайдених поетичних прийомів. Але це її авторське право. Можливо, за рахунок таких самоповторів вона прагне акцентувати увагу на тому, що їй здається найвагомішим і найважливішим. І тоді цей хід доречний і художньо виправданий. Як і те, що поетеса насичує вірші з урбаністичної тематики колоритним міським жаргоном. Фраєрнулась, лабух, лабала, мент, «блатна» шуя, фарца — подібні жаргонні слівця міцно вплетено у тканину вірша.
Схильна Оксана Забужко і до гри в слова: «мент в позументах», «і чудно, і дивно (і чадно, і димно)»... Вдало користується старим стилістичним засобом — алітераціями, що підсилюють виразність, звукове багатство, інструментовку вірша. Проте іноді не уникає збігу звукосполучень і приголосних: хто тоді, іде девальвація, наче чорна, наче чорт, всіх, хто, то тому, пам’яттю тіл, кожному муру і т. д.
З традиційною школою ріднить її і прихильність до класичного, традиційного римованого письма — це на тлі сьогоднішнього повального захоплення молодих українських поетів вільним віршам. А що вдаються їй і верлібри, свідчать три вільних вірша із збірки: «Автопортрет без ревнощів», «Невже ще існують люди» та «Визначення поезії».
Схильна Оксана Забужко і до епатажу, хоча й не такою мірою, як група «Бу-Ба-Бу» або «Пропала грамота». Епатажність виявляється навіть у віршах, зібраних у розділі «Світ без любові». Яскравий приклад того — «Ексцентричне» (хоча де існують приписи, що дають право тільки на печаль та сльози як неодмінну атрибутику інтимної лірики?). А втім, існує загроза, що епатаж для Оксани Забужко з пози, гри, з молодої визивності й войовничості може перерости у позицію. Епатаж — юнацька хвороба. Але ж юність не триває безконечно?..
Четвертий — і останній — розділ книжки складається з ліричної драми «Пророцтва Нострадамуса» та поеми-видіння «Самогубче дерево». Ці твори є експериментальними у доробку поетеси. Рамки вірша затісні для неї. Ваблять інші форми, розлогі віршовані тексти. Вабить експеримент зі змішанням жанрів — «Пророцтва Нострадамуса» авторка визначила як ліричну драму, «Самогубче дерево» має підзаголовок: поема-видіння. Але «Пророцтва» можна розглядати і як доволі розлогий вірш з драматичними елементами, а «Самогубче дерево», хоча й більше відповідає за визначенням поемі, все ж канонічною поемою назвати важко. (Та й де вони сьогодні, ті канонічні поеми? Ламання канонів, жанрів, традицій — визначальні риси сьогоденної поезії...)
«Пророцтва Нострадамуса» побудовано на відомостях інформаційного характеру про загадкового французького астролога. Звертання до цієї особи переплітаються з авторськими візіями та з доволі віддаленими одна від одної у часі і в просторі подіями, а також з морально-етичними розмірковуваннями. Загалом же ця річ літературного походження, а конкретно в доробку Оксани Забужко започаткувала свій родовід від таких віршів, як «Портрет К. М. Грушевської в юності», «Норманська елегія», «Коментар до дій св. апостолів», «Опливає свічка, о мій Фаусте бідний», «Ель Греко (Домінікос Теотокопулос), Вознесіння Богородиці» та ін. «Самогубче дерево» теж глибоко закорінене у попередніх віршах поетеси. Твір не має чіткого сюжету, в ньому не розвивається дія, відсутні виразно окреслені персонажі, образи даються напливом — прийом, запозичений від кіномистецтва, та й загальна мозаїчність, фрагментарність тексту теж близькі поетиці кіносценарію; мовний потік йде немовби із підсвідомості — до всього цього читач зарані підготовлений словом підзаголовка: «видіння». Поетеса порушує в поемі саме морально-етичні проблеми, що їх вона торкалась у названих вище віршах збірки. Нова тема тут — біблійська шоста заповідь «не убий», що значно підсилює філософське звучання як самої поеми, так і всієї збірки загалом. І ця ж тема звучить лейтмотивом у поки що єдиному відомому читачеві прозовому творі Оксани Забужко — у футурологічній притчі «Книга буття. Глава четверта» («Прапор», 1989, № 1), творі, котрий своїми головними мотивами та ідеями переплітається з поетичною частиною її доробку.
Але яке, врешті, читачеві діло до того, як зроблено літературний твір? Це предмет дослідження фахівців. Читача ж цікавить, що хотів сказати своїм твором письменник і якою мірою йому вдалося це зробити. Мабуть, буде справедливим визнати, що написати про Афганістан і пов’язані з ним болючі питання так, як це зробила Оксана Забужко У своєму «Самогубчому дереві», досі в поезії не вдавалося нікому. Братися ж сьогодні за афганську тему ризиковано вдвічі: про Афганістан, наркоманію, мафію в останній час стільки писано-переписано, що є підстави говорити про спекуляцію на актуальності тематики. Оксана Забужко висвітлила цю тему по-новому, під власним ракурсом; показала знищення загальнолюдських цінностей, загибель духовності, тобто те, що є для людини самогубством (саме так розшифровується метафора «Самогубче дерево» у контексті поеми).
Оксана Забужко — поет книжний. Чимала кількість її поезій закорінено у світових і вітчизняних літературних сюжетах. Яскравим потвердженням цього постулату може бути вірш «Корабель дурнів» з підзаголовком «Варіації на тему Себастіана Бранта», котрий прямо засвідчує своє літературне коріння. Вчений-гуманіст, один з найяскравіших представників літератури німецького Відродження, що його прийнято називати в Німеччині періодом Реформації, С. Брант є автором віршованої сатири «Корабель дурнів», котра й сьогодні не втратила своєї актуальності. О. Забужко не перша звернула творчі шукання до цього твору — це засвідчує хоча б проза американської письменниці Кетрін Енн Портер, яка запозичила у Бранта деякі аспекти його твору разом з центральною метафорою й саму назву для роману — «Корабель дурнів», хоча в цілому американка пішла аж ніяк не шляхом дидактичного гротеску, властивого прямолінійному Себастіану Бранту з його «добовими» ударами проти розбещеності, дурощів, марнославства, лінощів... Оксана Забужко теж відмовилась (та й сьогодні в поезії це вже було б художньо невиправданим ходом!) від дидактичності С. Бранта. Зате вона змалювала наше життя у гротесковому ракурсі, спираючись на центральну метафору Брантової сатири, як це мав помітити читач із цитати на початку нашої розмови...
Оксана Забужко відчуває свою нерозривну єдність з літературним поколінням вісімдесятників. Це засвідчує її вірш «Голосом вісімдесятих», що відкриває збірку, і його можна було б назвати програмним у творчості поетеси. Попри все це, треба зазначити, що соціальна заангажованість поезій Оксани Забужко була відчутна ще від перших її публікацій. Отож це не потакання сьогоднішньому захопленню публіцистикою та перебудовчою тематикою, це природна риса поетичного світу Оксани Забужко. Це її тривоги, її болі, її життя, врешті-решт.
Ми — в утробі ще — зрячі,
в колисці — на все приготовані:
На обвуглених пнях
тих родин, що лягли до ноги, Зачинали нас в ночах
батьки реабілітовані,
Синім киснем надій накачавши нам вени тугі.
Ми прийшли навздогін.
Ми щасливо вродились: ми чисті,
Не стріляли у спину,
і нам не стріляли в лице... Тільки чом же так важко
на пагорбах дихає місто, Мов накидане скупо
тремтячим шорстким олівцем? Нас не крило по шанцях
шрапнеллю, болотом і матом, Олівець нам не падав
з безкровно-слабої руки... Тільки з лекцій естетики
нас знімали чомусь в військкомати І разом із дипломом вручали
військові квитки. І коли ми крізь юність бряжчали
словесним металом І любов по копійці міняли
бозна-де і з ким, — Непритомною пам’яттю тіл,
спраглих тіл ми весь час пам’ятали, Що на київській крові
десь родять афганські піски...
Скільки болю, який діапазон думок та почуттів у цих рядках!.. Цитата, красномовніше за будь-який коментар.
Тим, що поетеса відчуває свою нерозривну єдність із поколінням вісімдесятників, можна пояснити й переклик її рядків із вірша «Іронічний ноктюрн» («І сниться... кожному муру — якась голова, Спроможна його пробити») з відомими рядками Олега Лишеги: «...бийся головою об лід!..» Усвідомлення поетесою своєї приналежності до літературного покоління яскраво відбилося у «Спробі сонатного циклу «Нічні метелики»:
А балакали: покоління!
А вдивлялись, аж сліпли: хто?
Читай: хто — той «речник і вісник» — за Юрієм Андруховичем, теж вісімдесятником. І невипадковий цей тематичний переклик у творчості двох поетів — одні й ті ж проблеми непокоять їх. Поетеса розуміє, що її літературне покоління, яке донедавна фігурувало в критичних оглядах у ранзі молодих, нині вже поступається місцем наступному. І вже відчутно, як неофіти наступають на п’яти вісімдесятникам. «Слухай, це ж можна здуріти, тобі ж уже тридцять! Що ж це зробилось зі світом, з тобою, зі мною?..» — стурбовано запитує Оксана Забужко у циклі «Нічні метелики». Тридцять років — це рубіж, за яким, як розуміє вона, кінчається юність і, «наче захекане серце, зривається бігти годинник», аби надолужити згаяний час, аби якнайбільше встигнути, якомога повніше самореалізуватися до наступного рубежа, до визначеного собі поетесою терміну: «після того, як — сорок, до того, як — сорок: допоки живі».
Отже, Оксана Забужко визначила собі надзавдання. Перед нею безкрая морська стихія — стихія її творчої фантазії.
Де причалить наступного разу брантівський кораблик?..
Л-ра: Вітчизна. – 1992. – № 2-3. – С. 149-154.
Твори
Критика
