Літературно-писемна традиція як джерело лексико-стильових інновацій Оксани Забужко
Людмила Ткач
Відтак усвідомлення цього явища якось спинилося на загальних тезах — чи то про самобутність мовної манери письменниці, чи то, навпаки, про занадто складну побудову її текстів, оригінальність-самоціль, що утруднює їх сприйняття. Щодо текстів Оксани Забужко та її творчості, як то не раз трапляється, несприйняття думок, нею висловлених, метонімічно переносилося на несприйняття її мовного експериментування — органічного для письменниці й відчуженого у свідомості читача, вихованого в путах «дубль-новомови». У цьому несприйнятті мови виявилася ланцюгова реакція несприйняття її культурної інакшості. Під оглядом суто лінгвістичним мовного профілю Оксани Забужко ще не досліджено, проте навіть загальні попередні спостереження підказують, що роль письменниці у сучасному розвитку української мови — багатоаспектна. Це й семантичні інновації в межах лексеми та її сполучуваності, і творення нових слів з абстрактно-концептуальним значенням, й актуалізація мовного досвіду української інтелігенції кінця XIX — початку XX ст, і зв’язок з культурно-писемною традицією української мови історично давніших шарів. Разом усе це реалізує одну з провідних ідей, за якими Оксана Забужко творить тексти різного стилю — й наукового, й публіцистичного, й художнього — як єдине мовно-змістове ціле. Й ідея ця полягає в тому, щоб «назвати, пойменувати, о-смислити, себто освітити смислом слова», відновити втрачену, притлумлену стереотипами, в тому числі й ідеологічними, «конкретно-змислову речовинність» мови.
У своїй попередній праці на цю тему я в «Уроці української» висловила думку про те, що мовні пошуки письменниці, як можна гадати, були спрямовані на те, аби утвердити бодай у власній мовній свідомості не-факультативність, не-вторинність української мови, віднайти, увібрати й розвинути її природні, еволюційно вмотивовані змістові одиниці й канони мовомислення. Психологічні рушії, що спонукали О. Забужко витворювати свій своєрідний мовний дім, — змагання до самостійності мислення, до притомності щодо рідної культури, до стану відвзаємненої мовної рівноваги, — з одного боку, цілком закорінені в історичний ґрунт українського буття, а з іншого — виявляються цілком адекватними до загальних законів мовної діяльності індивіда, адже мова відіграє надзвичайно важливу роль в гармонізації свідомості. У рецензії на працю Н. Бардіної «Языковая гармонизация сознания» (Одеса, 1997 р.). Л. Ставицька підкреслює влучне авторське тлумачення поняття «гармонізація свідомості» як способу, «яким унікальна людина вводить себе в систему подібних до себе, в загальну систему реальності». Стереотипність мовлення й спілкування, на думку Л. Ставицької, є однією з онтологічних причин погіршення мовної ситуації в усьому світі й полягає вона, «очевидно, у втраті коду справжнього спілкування, в небажанні (чи дуже утрудненій можливості) рубати павутиння соціальних стереотипів, шукати неритуальну мову міжособистісного спілкування, яка об’єднує, а не роз’єднує».
Найбільш яскраві лексико-семантичні інновації перебувають у площині синтагматичного поєднання слів, що містять на позір несумісні семи віднесеності до реалій фізично-побутового життя людини (й навіть її фізіологічного стану) і до сфери абстрактного осягнення культури, мислення, творчості. На думку О. Забужко, втрата, ігнорування чи ж недорозвиненість чуттєвості (змисловості, тілесності) мови є однією з причин її відчуженості, а також засобом її відчуження від свідомості, консервації інфантильності: «Перервність українських культурних традицій логічно призводила до все монументальнішої, «бетонної» консервації зацілілого, а відтак і до більшої «культурної цензури», до впоєних у кров правил: що пристало, а що не пристало говорити на людях [...] не секрет, що нашим перекладачам часто доводилося збувати евфемістичним мимренням багату чуттєву виробленість англійської мови». Отже, певний «фізіологізм» термінологічного інструментарію, за допомогою якого письменниця досліджує і о-словлює культурно-історичний досвід українців, виступає нічим іншим як засобом о-свідомлення, опанування свідомістю цього досвіду (напр., недовижитий, неперетравлений послідок грандіозної історичної драми; глевкий досвід минаючого століття; вганятися в сферу психології творчості (чи у докладний розбір концепцій); стан перманентних почуттєвих викиднів; скасувати поняття, вительбушивши з нього будь-які рештки глузду; слова з вительбушеним значенням; «намацальна» конкретика, намацальний зиск, намацати люфти; поняття, замацане відбитками пальців; задубілі стереотипи; нап’яття всіх духовних сутностей; емоційне нап’яття; тема вичахла; інтелектуал, що десятиліттями тирлувався по паризьких салонах, та багато ін.). В українській літературній традиції за попередника О. Забужко можна б уважати П. Куліша. Аналізуючи причини національного занепаду в «Зазивному листі до української інтелігенції», П. Куліш також активно послуговувався лексикою і зворотами конкретно-предметного змісту, поняттєво співвіднесеними з чуттєво-емоційним світом людини, її перебуванням у фізичних координатах (напр., поривати очі на чужу просвіту; все, що п’ялось на світові високості; сліпували, захилившись за чужі книжки; преса, котра б не давала національній мові миршавіти; никне марою те, чим вони рівня приземкуватим людям, і сяє невгасимим вовіки світлом те, чим вони вищі над похилу до землі людську природу; дійдемо колись того зросту, який сама природа нам на роду написала. Проте значний ступінь образності, метафоричності мовлення П. Куліша, що логічно узгоджувався з провідницьким пафосом його тексту і природно доточувався до панівного на той час народнорозмовного струменя літературної мови, в Оксани Забужко цілком нейтралізований, і навіть — знижений. У цьому можна вбачати свідому реакцію на фальшиву, сфальшовану і мімікрійну метафорику тоталітарної мови, свідоме пониження порогу припустимого, доречного і пристойного в мові неритуальній — у тій, яка покликана опонувати і тоталітарній мові, і тоталітарній свідомості.
Важливою ознакою текстів О. Забужко є розширення комунікативної межі лексики, що за стильовим маркуванням у «Словнику української мови» належить до діалектної, розмовної чи застарілої. Уведення такої лексики до літературного тексту зазвичай вважається виправданим, коли служить для відтворення місцевого колориту чи колориту доби, індивідуалізації й увиразнення мовлення персонажів художніх творів. Проте, вдаючись до такої лексики і в творах наукового, філософського, змісту, й у публіцистиці та есеїстиці, авторка у такий спосіб на лише підвищує її статус, а фактично з’єднує ланки перерваного ланцюжка кількасотлітньої писемної традиції. При докладному аналізі можна виявити, що лексичні одиниці, які за сучасними стильовими нормами потрактовано як діалектні, розмовні чи застарілі, насправді здавна належали до шару мовних засобів писемного, офіційно-ділового вжитку. В українських пам’ятках вони засвідчені принаймні від кінця XVI ст. і збереглися в західноукраїнському слововжитку та загалом у мовленні української інтелігенції, незалежно від територіальної ознаки, аж до початку XX ст. Для порівняння можна навести такі контексти: абысте от гаченя гребл(і) оной не вимовлялися якобы за тим в млинках робота не ваковала — й .../ у пеклі, на дні Буде жовто згоряти ніщота моїх нидом звакованих днів; маючи мы моць и волю вшелякими подь рейментомь нашимь Малой Россій войсковими добрами диспоновати і звідтоді згадка про книгарню як центр літературного життя безповоротно в нас поблякла: відкритий на Володимирській малюк «Командор «[...] просто не диспонує залом, у який міг би втовпитися хто-небудь сторонній; миротвореніе: чин[і](н)е покою, єднанье; єднати — схиляти кого-небудь на свій бік [заст., з покликанням на Шевченка, СУМ]; приєднати — зголосити, залучити [МСБ]; приєднувати до помочі людей на Україні [Л.Укр.]; з'єднати — здобути, привернути на свій бік [МСБ]; чим могла з’єднати собі таку прихильність [Л.Укр.], порівн. також контекст із перекладеного М. Рильським «Пана Тадеуша» А. Міцкевича: Наука гречності— не смішки і не жарти, Це діло пильної, панове, думки варте. На шалі кинувши, що важить наш сусід, Ми і самих себе оцінимо як слід. Тому звичайності учітеся, панове, Бо нею світ живе, у ній — життя основи [Міцк.]; стонченый — суптелный, оухищреніе — довт[е]пь, розумь, бачность, суптельность, острость [ЛБ] — і загрози куди прихованіші й, так би мовити, субтильніші [ОЗ] та багато ін.
Прикметною ознакою одиниць такого типу є їх належність до засобів спільного фонду української та польської мов, спричинена культурно-мовною ситуацією на українських землях упродовж тривалого відтинку історії. Контекст для дієслова уймати (його дієприкметникової форми — уймаючий) в О. Забужко — ситуація онтологічно уломна, уймаюча для сутнісної, родової «мужеськости» в мужчині [ОЗ X] підхоплює втрачений ланцюжок часотривкості цілого гнізда мовних засобів, що їх семантика спиралася на внутрішню форму дієслова уймати та похідного іменника уйма. В універсалах гетьмана Івана Мазепи обидва ці слова належать до частотних, відтворюваних формул тексту, напр. в чолі як сам пан Полуботокь, так и его дозорци не мают и не моцни будут никому вуймовати вол(і) [УМ]; и чтобь от тоей осади иншим околичныхь сель к грунтамь не било перешкоди й уйми [УМ]. В західноукраїнському дискурсі кінця XIX — початку XX ст. вживалися такі вислови; укр. не робити уйми (комусь) — «не применшувати заслуг (когось), вартості (чогось)», порівн. п. — «не зачіпаючи нічиєї гідності, честі», «це не завдає ніякої шкоди, (моральних) збитків, образи честі, не применшує вартості чогось»; Але всі ті случайні збочення не роблять ніякої уйми головній основі «Фауста», так що зовсім справедливо сесю драму можна назвати найліпшим представником думок, поглядів і змагань мислячого покоління епохи революційної в Німеччині [Фр.], укр. уймити / уймати заслуги — «применшити, відібрати (заслуги)»: Друкуючи приватні листи таких людий, я би ніколи не допустив до публичної відомости таких скандалів, котрі абсолютно не вчать нічого, хиба нівечать вражінє з творів тих людий, а що більше уймають їм заслуги, а не повинні уймити (О. Маковей); Не уймаючи [комусь] заслуг на тім поли [МСБ]. Значення дієслова, яке містить стрижневий семантичний компонент фразеологічних сполучень у морфологічно й граматично відмінних формах (інфінітива та похідного від нього іменника уйма), у польській мові представлене більш розгалуженим переліком лексико-семантичних варіантів, ніж в українській. СУМ подає дієслово уймати як діалектне, що має значення «зменшувати що-небудь, робити не таким помітним, відчутним» (з покликанням на твори Л. Мартовича, О. Олеся, Г. Хоткевича), а також відтінок названого значення — «віднімати, відбирати» (з покликанням на історичні твори О. Ільченка), з чого можна зробити попередній висновок про належність згаданого дієслова й утворених на його основі сталих висловів не так до територіально, як соціально маркованої лексики, типової для шляхетсько-козацького стану, оскільки й тематично ці мовні одиниці пов’язані з базовим поняттям соціально-станової етики — поняттям честі. Тому навряд чи можна погодитися із зарахуванням до діалектної фразеології сталого вислову уймати честі — діал. «принижувати, порочити», з покликанням на твори Лесі Українки [СУМ]. Цим висловом послуговувалися передусім в середовищі української інтелігенції, як галицько-буковинської, так і наддніпрянської, що успадкувала традиції мовлення українських освічених верств попередніх століть.
Стилізацію до староукраїнської писемної мови — використання формул з універсалів українських гетьманів, типової дієслівної та іменникової лексики — можна помітити насамперед у листуванні Лесі Українки, напр.: кому о тім відати належить, якби мені дали пленіпотенцію, узнавала б чийсь авторитет, говорити з більшою притомністю та ін. У цьому сенсі Оксана Забужко не лише «прочитує» літературний досвід Лесі Українки, конечність чого не раз підкреслює у своїх працях, а й відтворює мовну манеру письменниці. Ба більше, одному слову, що в реєстрі «Словника української мови» подано з покликанням на Лесю Українку, судилося стати основою філософсько-культурних концептів, уведених в інтелектуальний обіг саме Оксаною Забужко. Ідеться про слово притомність — розм. «чітке розуміння чогось», діал. «присутність» [СУМ], значення якого надаються до такого філософського змістового розгортання: філософія і культурна притомність нації [назва цілої праці, ОЗ]; власне, цей феномен я йменую культурною непритомністю — коли взятий за даність, за «преділ, іже не прейдеши» канон мовомислення стає бар’єром між свідомістю і явою, виштовхуючи суб’єкта культури на позицію «не при цьому світі» [ОЗ]; нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови (метамови), неминуче мислить несамостійно — себто сходить з єдиної, унікальної позиції у всесвіті, приділеної лише їй, з-не-при-том-нюється щодо цієі позиції (щодо себе самої) [ОЗ]; повертати до історичної притомности [ОЗ].
Мовний досвід українських освічених верств, соціально живлений мовленням українсько-польської шляхти, стає й джерелом свіжої образності. Це явище можна простежити на прикладі значень іменника гроно та таких контекстів Оксани Забужко, що знову ж таки споріднюють її як мовну особистість і з Лесею Українкою, і з М. Рильським, і з Ю. Яновським: Оленка дуже скоро обросла товаришками, вони ходили в гурті, таким собі заквітчаним, хитливим-сміхотливим виногроном [ОЗ]; можна було пишатися нашим, продемонстрованим за ці три тижні в такому гарному інтернаціональному гроні, науковим потенціалом [ОЗ] «Словник української мови» подає для іменника гроно пряме номінативне значення «скупчення плодів або квітів на одній гілці; китиця»: грона винограду (Досв.), грона бузку (Янов.), образне ж уживання слова ілюструється поетичними контекстами, з чого може виникнути припущення про суто авторське джерело мовної образності: і кличе синява жадана, І хоче гроно птиць ясне Догнати тінь аероплана (Рильський), у порівн. А кучері були, мов грона рясні (Л. Укр.) — [СУМ]. Проте інший контекст з творів Лесі Українки, а саме — з драми «Камінний господар»: Таке рясне блискуче гроно гостей красить нам дім [Л. Укр.], зважаючи на соціальне середовище, змальоване в драмі, а також на паралельні звороти польської мови — «в тісному колі (друзів, приятелів)», «у своєму колі (рідних, знайомих)», дозволяє зробити висновок, що й ця стильова інновація Оксани Забужко генетично пов’язана з культурно-писемною традицією української мови.
Пошук і віднайдення мовних засобів, наснажених чуттєвими конотаціями й унікальністю пізнавального досвіду, зреалізувалися в творчості О. Забужко також і як актуалізація галицько-буковинського дискурсу кінця XIX — початку XX ст. на рівні питомо українських лексичних одиниць з прозорою внутрішньою формою, і як виповнювання синонімічної еквівалентності та рівноваги української та російської мов, і як утвердження внеску в розвиток української мови письменників XX ст. — М. Рильського, Ю. Яновського, М. Зерова, В. Гжицького, О. Ільченка, М. Бажана, Ірини Вільде, П. Загребельного, та кожна з названих тез заслуговує на окремий виклад.
Л-ра: Урок української. – 2003. – № 8-9. – С. 20-23.
Твори
Критика
