Стверджуючись у мовомисленні (творчість Оксани Забужко у трьох контекстах)
Людмила Ткач
СОЦІОЛОГІЧНИЙ КОНТЕКСТ
Окреслюючи тему статті, мені дуже хотілося уникнути шаблонних і зужитих слів, а проте зробити цього не вдалося, бо заанґажований до усіх можливих і неможливих з погляду логіки словосполучень лінгвістичний термін контекст своєю суттю найбільш відповідний до того інтелектуального, мовного, наукового, особистого й громадянського досвіду, який виявляється у творчості Оксани Забужко - у її назверхніх і внутрішніх монологах, що їх сама авторка називає своїми «синхронними рефлексіями над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною», котрих була безпосередньою учасницею. Образ Фортінбраса, яким натхненна збірка вибраної есеїстики 90-их, якнайкраще підтверджує те, що думане й сказане Оксаною Забужко має своє умісцевлення у мисленнєво-чуттєвому середовищі української культури, бо ж Фортінбрас «відповідає за неперервану тяглість культури», отже й автор «Хронік від Фортінбраса» - перебуває в єдино для нього можливому місці того безперервного ланцюжка, в якому наше особисте життя є лише ланкою у безмежному досвіді пізнання і оцінок, на який складається життя народу, до якого належимо.
На жаль, такої номінації не існує, бо ті, що дістають ліцензії на впровадження в наше життя цієї номінантної стилістики, мають іншу мету - накидати нації формальних лідерів з числа інтелектуально неспроможної й емоційно вбогої грошовитої маси. Ця маса, чи - термінологічно точніше - соціальна верства, в сучасній .Україні становить надзвичайно прикметне, національно й історично зумовлене явище з притаманними ознаками, що їх категоріальне окреслення Знайдемо якраз у працях О. Забужко. Людей, належних до цієї верстви, об’єднує духовне чужинство щодо землі, на якій багато з них народилися й усі мешкають, мовний індиферентизм, що випливає з життєвої інтенції споживати, а не створювати, з духовної недорозвиненості і втрати мовної самобутності як духовного начала (бо ж мова «огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духу, даючи їм силу не просто існувати - бути» («Мова і влада»).
На противагу до офіційних номінантів Оксана Забужко - неформальний (і багатьма з них навіть незнаний) лідер тих, чия присутність в українському домі не механічна, а генетична, невідворотна, як доля, хто не шукав, а тому не здобув дивідендів за своє українство орденовим декоруванням чи допущенням до новочасних, укшталтованих за колишнім номенклатурним зразком годівничок - хто не є доробкевичем на своїй землі - суто українським типом інтелігента, психологічну суть якого дуже точно схарактеризував свого часу В. Стефаник: доробкевич «своїм положенням мусить бути трохи демократ, трохи аристократ, не сміє мати характеру» й у силу цієї розполовиненості здатен «проярмаркувати» інтереси свого народу (В. Стефаник. Поети й інтелігенція // Вибране. - Ужгород: Карпати, 1979. - С. 277).
Оксана Забужко — належить до тих; хто думає по-українському й про українське, хто розмовляє по-українському й поза місцем роботи, а не лише зі службового обов’язку, хто не емігрував з України, хто всупереч усякому "здоровому глуздові” пов’язує з Україною своє майбутнє і вірить у те, що Україна залишиться батьківщиною їх дітей та онуків. У певному сенсі О. Забужко можна вважати речником покоління (хоч вона сама навряд чи свідомо взяла б на себе таку роль), а проте об'єктивно це так. Вона промовляє від того покоління української інтелігенції, що вже не зазнало природного рідномовного середовища. З погляду свого мовного досвіду О. Забужко визначає себе як «щасливо зацілілу жертву масового надлюдського експерименту».
Оксана Забужко бере на себе труд, що належить до обов’язку цілого й не одного покоління українців, свідомих свого місця в ланцюгу історичних перетворень, - піддавати аналізові й синтезові минуле, щоб бути здатним зробити крок уперед у своїй свідомості, а отже - й у житті: бути собою означає ненастанно робитися собою, утворити себе («Філософія...»). Із суто жіночою нетерпимістю до невизначених станів й аморфності, вона, на відміну від переважної більшості своїх однолітків і навіть однодумців, не скидається цього обов’язку, не уникає його, а освоює минуле й проговорює інтелектуальний досвід цього освоєння вголос, бо це єдиний спосіб руху й розвитку, це єдиний спосіб перетворитися з в-собі-сущої етнічної маси в для-себе-сущу націю («Філософія...»). Засторога перед небезпекою неосвоєного минулого - наскрізна ідея творчості О. Забужко, що, від філософських праць почавши, виринає й у її художніх творах, і в есеїстиці. Спосіб висловлення цієї застороги - на увесь спектр експресивної шкали: від споглядальної відчуженості стосовно предмета аналізу через самоіронію приреченого на страту до «стрясання за барки», невідступного термосання непритомної свідомості словом, бо йдеться про крайню межу між небуттям і шансом бути: «Те, що XX ст., проволочивши Україну по кривій, відкинуло її в останній декаді на те ж таки розпуття історичного вибору, на якому вона стояла в перших його декадах, якраз і є логічним наслідком отого «неперетравленого», неосвоєного й неусвідомленого, не-пережитого-до-кінця минулого - минулого, яке не хоче минати» («Філософія...»); «І в тебе - також немає [іншого вибору], окрім як писати по-українськи, хоч це і є, либонь, найяловіше сьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь «посильнеє «Фауста» Гете», як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати, - бо нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти мало-помалу вихолодають, ще й як! - якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпродані книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цілою українською літературою, можна на пальцях вилічити - не авторів навіть, а поодинчі твори, яким пощастило» («Польові дослідження...»); «думку, що Чорнобиль - то відплата Україні за мовчазно похований голод 1933-го, мені доводилося чувати й від істориків - але тільки й виключно від віруючих, тобто думка ця в них не од знання - од віри.
Несамохіть напрошується висновок, що «продовжує існувати» - авжеж що видозміненим, а проте цілком упізнаваним - якраз проігнороване, «неосвоєне» минуле - те, на яке ми, не годні з ним упоратися, легкодухо заплющуємо очі, подумки натискаючи на «сіеіеіе» («Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей»). Проте найвищої експресивної сили набуває ця думка в поетичному тексті, що випромінює несумнівністю істинного: ... І у пеклі, на дні, / Буде жовто згоряти ніщота /Моїх нидом звакованих днів!.. /Кожну кару прийму, як розраду, - /Тільки, сили небесні, не це: /Ощадіть од Вкраїнського Аду — / Мусового томління живцем /Без надії, без дії, без часу, /В порожнечі, на безвісті - там, /Де ще пріють по сотнях нещасних /Рештки того, що мало б - життям, /Стрепенувшись, рвонутись зі шкіри, /Здерши в кров її з стіп і долонь, - /Як стратенча душа з-під сокири - /На безсмертний, летючий вогонь («Польові дослідження...»).
Праці Оксани Забужко - одна з небагатьох, на жаль, спроб внутрішнього мисленнєвого діалогу з минулим у насаджуваному нині в Україні, штучно створюваному вакуумі думки. Кому відкривається істина й хто хоче ознаймити її світові - мусить бути єретиком, хто найдужче відчуває стискання навколо себе життєвого простору й небезпеку фальшу - мусить бити навідліг. Звідси - й оголений нерв болючої правди, що його відчувають всі, хто читає О. Забужко, й дошкульні батоги нерегламентованих щодо формулювання, не санкціонованих для прилюдного обговорення проблем життя й історії українського суспільства, якими вона січе (хльоскає) по сумлінню й змушує світоглядно архівних персонажів з патріотичного бомонду відірвати самозакоханий погляд від дзеркала цієї історії. О.Забужко не дає закріпитися почуттю сонного болотного комфорту й долає сили поверхневого натягу сучасного українського соціуму, який тяжіє до застигання в усьому - навіть в обговорюванні кризових явищ, економічних проблем, які замість вирішувати - обговорюють, заговорюють і перетворюють на неприродне для самого життя неперервне тривання стресового стану, екзистенційної істерики, яка паралізує волю й здатність до аналітичного мислення.
О. Забужко актуалізує усвідомлення давно вже виявленої недуги українського мовомислення, в якій химерно сплелися колишній партійно-бюрократичний камуфляж словом бездіяльності чи діяльності, спрямованої проти інтересів загалу, та філологізм української національної свідомості, «літературщина», яка за межами своєї компетенції стає ворожою безпосередньому життю («Психологічна Америка і азіатський ренесанс»).
У середовищі катастрофічне зниженого освітнього й культурного рівня суспільства, блокування його творчого потенціалу, в глобальному неврозі культури праці О. Забужко є чимсь подібними до шокової терапії словом. Отож, ті, хто в радикальному духовному одужанні нації відчуває загрозу своєму економічному й ідеологічному пануванню, і становлять коло безаргументних, проте войовничих опонентів Оксани Забужко. Вони мають різних соціально-історичних прототипів. Одного з них діагностує сама письменниця — з науковою допитливістю філософа, помноженою на жіночу психологічну проникливість. Вона оприявнює глибинну, принципову суть багатьох соціальних явищ антиінтелектуальної доби, в якій їй припало жити. І першорядним з них за «начиненістю» фатальними наслідками для суспільства і є оте духовне чужинство до української землі й української культури, що визначає поведінку значної частини нової української еліти і є корінною причиною сьогочасної суспільної кризи.
За формульним визначенням О. Забужко, вододіл між тутешністю та чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу — проліг через мову. Тим-то репрезентанти біологічної ідеології - це недоріки й нероби, завсідники нічних клубів та дискотек, - типові, популяризовані й нав’язувані через практично всі впливові телеканали герої нашого часу - люди, яких неможливо уявити поза природним середовищем їх існування - перманентним застіллям, чаркуванням, фуршетами, презентаціями, плітками, анекдотами. Навіть їх спілкування чи то між собою, чи із глядачем - ніколи не є первинним, творчим ані за темою, ані за формою.
...
Інший тип опонентів Оксани Забужко - також історично впізнаваний. Це, за визначенням М. Євшана, - «патріотичні лицарі-розбійники, що взяли в свою оренду всі національні ідеали, національними святощами заслоняють свої брудні душі і кричать: проч з храму! Кождому, хто здібний бачити їх брудні маніпуляції святими речами» (М. Євшан. Критика; Літературознавство; Естетика. - К.: Основи, 1998. - С. 601). Оксана Забужко бачить ці маніпуляції й у таких умовах обрала для себе роль, споріднену із роллю Фортінбраса, -провадити реєстри всього, що тут скоїлося, провадити реєстри хай би навіть тільки своїх власних почувань, відбити інтелектуальний портрет доби, «суб’єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і скалках, у кубістично посічених «чверть-профілях»... Об’єктивність рис цього портрета значно вища, ніж думає, чи, радше, іронічно вдає, що так думає, авторка «Хронік...», бо ж вона - учений, а не літописець. Наділена інтелектом, волею й імпульсивним темпераментом, О. Забужко, як і належить речникові покоління, сміливо виходить у відкритий космос думки, де на неї чигають рабська злостивість міщан і бессервісерів, чоловічий шовінізм, спричинений нестак фізичною, як духовною імпотенцією, науковий догматизм її колег-учених, неминуча заздрість менш обдарованих і менш сміливих і оте наше ще незбуте тавро в поведінці інтелігентів у першому поколінні, про яке писав згадуваний вище М. Євшан: «галицький мужик, а, очевидно, й інтелігент, котрий вчора був ще мужиком, найчастіше оперує такою логікою. Його не болить те, що його б’ють, лише те, що його сусіда не б’ють; він перенесе свою нужду, але не може стерпіти багатства свого сусіда; нехай його самого лають, але чому сусіда мають хвалити».
Та своїм світоглядом Оксана Забужко недосяжна для тих, хто звик будувати своє життя, заглядаючи на сусідське подвір’я. Письменниця і філософ, своїм життєвим досвідом вона намагається назвати, пойменувати, осмислити, себто освітити смислом слова - те, що інакше обернеться проти живих оприсутненим кошмаром, і мимоволі змушує й інших вбирати, ковтати й перетравлювати глевкий досвід минаючого століття. Лише цим можна застерегтися від розверзтого провалля масової культури, яка скасовує поняття незамінності, заступає однину множиною («Про мистецтво в посттрагічному світі, або апологія жертвоприношення») й дедалі дужче затягає український соціум у мертву зону духовного Чорнобиля.
Власне, цим соціологічним контекстом окреслено й визначено мовний світогляд Оксани Забужко, з якого випливає й її внутрішнє життя в мові, її мовне чуття, мовні потреби, мовна спадкоємність і мовна творчість.
МОВНО-СВІТОГЛЯДНИЙ КОНТЕКСТ
Першу наукову монографію О. Забужко з проблем становлення та розвитку української національної свідомості («Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період») й художнє опрацювання проблеми національного як духовної сутності людини, як проблеми морального вибору українського інтелігента, у його жіночій іпостасі (в «Польових дослідженнях з українського сексу») поєднує виразно відчутний, проте недобачений багатьма критиками мовний контекст в його онтологічному розумінні. Саме він є одним з концептуальних струменів твору. В «Польових дослідженнях...» авторка спробувала навіть зорово, графічно розмежувати сфери мовного буття людини-індивіда: курсивний текст для поезії - мови істинної, глибинної, сутнісної, інтимної, та звичайний - для «буденного» тексту, у який складається наше щоденне спілкування в усіх зовні дотичних сферах і в якому людина відчужується від мови в міру того, як мову відчужують від думки і перетворюють на знаряддя соціального впливу (цей стан поетично окреслила свого часу Л. Костенко - «слово - прізвище думки тепер, а частіше - її псевдонім»).
Проблема мовного вибору - наскрізна у синхронних рефлексіях О. Забужко й органічна для неї як мовця-мислителя. Мовний вибір перетворюється в одну з буттєвих детермінант людини в тоталітарному суспільстві, коли воно чуже цій людині за утверджуваною культурою і звалює на людську одиницю весь тягар відповідальності за факт свого існування, необорно й владно зобов’язуючи її щодо себе на універсальну репрезентантність в усіх життєпроявах («Філософія...»). Саме така людина, включно і з самою авторкою, є предметом філософської обсервації О. Забужко - людина, від якої залежить продовжити, а чи духовно урвати, «вимкнути» нескінченну, розтягнену в часі поколіннєву прогресію, вивівши її дальшу фізичну тяглість (в нащадках) з-під силового поля дотеперішньої історичної судьби («Філософія...»). Оксана Забужко - з тих, хто не вимкнув цієї прогресії. Цим обумовлений її мовний світогляд й індивідуальне місце в контексті історії поколінь, яку вона сама й дослідила.
В еволюції української національної ідеї парадигма вибору національності, яка мала дві опозитивні реалізації - категоричний імператив «любові до ближнього» чи національну зраду, становила певний етап розвитку й існування національної свідомості, яка в життєвому й інтелектуальному досвіді І. Франка набуває екзистенційно глибшої мотивації: «Любов не обов’язкова - але почуття обов’язку обов’язкове». Саме так: любов уже не обов’язкова, обов’язок же є моральною категорією, і, відповідно, усвідомлення й прийняття індивідом своєї національності як детермінанти особистісної долі є проблемою морального вибору» («Філософія...»).
«У «Польових дослідженнях...», як мені здається, авторка подає подальший психологічний розвиток етичної мотивації національного вибору, який відчуває в собі жінка, що зробила такий вибір (чи приречена на нього?). У творі ж бо йдеться про любов - найбільш інтимний рівень духовної природи людини, на якому кожен стає творцем мови, залежно від генетично й культурно вщепленої здатності поєднувати почуття і слово, бодай у тому поетичному мінімумі, яким є пестливі звертання закоханих одне до одного і той своєрідний для кожної щасливої родини інтимний лексикон, у якому зростають діти і який захищає родинні стосунки від засилля буденності. Лише любов дає найгостріше відчуття й усвідомлення буттєвості, в любові людина зазнає стану найбільшої відкритості до зовнішнього світу і цей її стан надзвичайно гармонійний до тих відчуттів, які дає людині мова, приріднена до ландшафту, до сущого довкілля людини як зовні, так і в ній самій. Але водночас «національна мова - чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність, із форми якої душа не годна вийти так само, як із «приділеного» їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення до сйовидінь» («Мова і влада»). Ця філософська ідея має психологічно-матеріальний ґрунт і мотивована насамперед не умоглядним розмірковуванням, а реальним внутрішнім відчуттям людини, зокрема героїні «Польових досліджень...»: «Мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стягалася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями - й знов затуманювалось, як і належить шклу, од заблизького дихання, ти відчитала - оповита, просвітліла й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій — мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, - завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся». Рідна мова - це приділене природою людині довкілля її свідомості. Не спотворене насильницькими експериментами, які обертаються тематично-часовими розшаруваннями свідомості за мовою дитинства, мовою освіти, мовою професії тощо, це довкілля залишає назавжди відкритими канали психологічної й інтелектуальної еволюції людини, забезпечує єдність емоційного простору душі, його відвзаємненість, з якої й народжується справжня любов: «Тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варт міряти своє життя, і якщо ви зуміли не затоптати в собі ту дівчинку (того хлопчика - що то стояв із патичком на вигоні, вражений жаскою, бо непід’ємною, над людські сили величною вогнянобарвною симфонією заходу), - значить ваше життя не звихнулось, покривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас і вітаю, - і любов, леді й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого в іншому (іншій) хлопчика (і дівчинку: візьми мене - то завжди: візьми мене з моїм дитинством)» («Польові дослідження...»). Дитячі відчуття від світу й мова дитинства - це та суцільна, нероз’єднанна, невловна, необлічима мембрана, яка вміщує всі больові й щемливі точки людської душі і резонує на все, що дотикається батьківщини, запрограмовує здатність розрізняти «своє» і «чуже». Мова — це своєрідний ідеальний орган чуття, і саме чуття, і вияв чуття, і чи не єдиний засіб розпізнати й відчути гармонію своєї душі з іншою душею: «То був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалося не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним блиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана свобода бути собою, ця гра, нарешті, в чотири руки по всій клавіатурі, натхненність імпровізації, скільки іскристої, сміхотливої енергії вивільняється, коли кожна нота - іронічний натяк, відтінок, дотеп, доторк - умент резонує, підхоплена співрозмовцем» («Польові дослідження...»); «і тебе затопить дітвацькою повінню гордощів: нарешті, нарешті це помічено - бо він сам із тих, - наче вийшов на волю, по всіх цих роках, і ви зустрілися, - бо більше, ніж брат, бо вітчизна і дім».
Чи ж не ця властивість українського мовочуття, через мову-чуття збережена в наших народних піснях: «а я з сестрою всю ніч простою - не та розмова, що із тобою»; «з ким стояпа-розмовляла, підківочки знати», у пісні про пару голубів пам’ять про милого, який загинув, - це пам’ять про його голос, бо в іншого голуба «хоч пір’я таке, не той вже пушок, а як загуде – не той голосок». Слово допомагає розрізнити істину і фальш: «лиш оте «окрутимось» порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилці серед оперової увертри: не те, не те - не ті слова! («Польові дослідження...»).
Вірність слову - це завжди найближча, але й найдальша, бо найбільш самотня, найважче долана дорога до істинного світу. Український вибір, до того ж, має на собі тавро приреченості - «моя країна, країна, в яку я, після всього, - вернуся, авжеж, і дарма мої добросерді американці радять мені податись на ще якусь стипендію, запевняючи, що маю добрі шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повідком нікому не знаної мови» («Польові дослідження...»). Вірність українській мові - це не просто мовний вибір. З цього вибору часто випливає й вибір професії і способу життя, вибір моральних вартостей і пріоритетів, емоційної шкали, врешті - вибір інтимного супутника, судженого чи несудженого, що в сукупності обставин обертається втратою чи неможливістю особистого щастя у його звичайному життєвому сенсі за умови, коли світ почувань і бажань жінки і світ почувань і бажань чоловіка належать до різних мовних тіл або розладнані повсякчасним стороннім мовним гнітом. Розділеність мовою - це нерозділеність своєї любові до світу, самотність любові, приреченість на небуття. Звідси - вже близько до розуміння того, чому героїня О. Забужко з «Польових досліджень...» приходить до висновку, який є психологічною домінантою твору: «You are a super poet», - кажуть тобі тутешні видавці (зволікаючи, проте, з книжкою), спасибі, я знаю, тим гірше для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зуміла б змінити мову, - пречудово зуміла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято тебе - на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати - по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української [...], і нічого з того не поставало, крім понівечених доль і нечитаних книжок, а сьогодні є ти, котра через усіх тих людей переступити - не годна, не годна і все, іскорки їхньої присутности нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопілавілому бутті, і оце й є твоя родина, родове твоє древо».
Але той, хто не годен переступити, завжди перебуває в полі тяжіння істинного - стає його лицарем, шукачем і оборонцем. На відміну від своєї героїні, Оксана Забужко навряд чи почуває на собі повідок, бо шукає прозорої щодо світу мови, тієї, яка за М. Гайдеґером, «вводить суще у простори розкритого», і відкидає мову «фальшиву», безрідну, до жодного ландшафту не прикріплену, що назавжди закриває від людини суще, позбавляє її буттєвості («Мова і влада»). Властиве жіночій природі відчуття винятковості обертається несхибним тяжінням до повновартісного незалежного мислення, до потреби породжувати думку в абсолютно безкраїх обширах «істинної» мови, що схоплені Оксаною Забужко з науковою аксіоматичністю: боротьба за мовну емансипацію є нічим іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів - на терені людського духу.
У своєму мовному світогляді О. Забужко є спадкоємицею громадянського світогляду І. Франка, що випливає з такого навіть текстового перегуку прологу до поеми «Мойсей»: «Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу. Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних» - і висновкового абзацу статті О. Забужко «Мова і влада»: «Отож, маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх, власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься працдарм «дубль-новомови», призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилобу хмару «нової історичної спільності», - то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури». На відміну від І.Франка, у спрофановану епоху фальшивих почуттів і лицемірних фраз Оксана Забужко не ставить риторичних запитань, нічого не каже про свою тривогу, а проте саме ця невідступна тривога будущим свого народу веде її стежками власного мовного й пізнавального досвіду, змушує її свідомість до стихійної захисної реакції на ідеологічне забруднення мови. У такій реакції полягає природна відпірність мови («Апологія поезії в кінці 20-го століття»), а радше - рефлекторна здатність її носіїв до такої відпорності. Героїня «Польових досліджень...», яка в певних контекстах сама називає себе піддослідною, має такі відпірні властивості, хоч її внутрішні монологи несуть на собі печать чужомовного середовища...
...
Письменницька спостережливість Оксани Забужко й у цьому виявляє її речником покоління, хоч сама письменниця підкреслює суб’єктивність свого досвіду: «Я не лінгвіст, не філософ мови, усі мої спостереження досить суб’єктивні». Та, як відомо, лише сукупність суб’єктивного дає перетин об’єктивного. І перший крок осягнення об’єктивного пролягає в напрямку до пізнання витоків мовного досвіду, куди вели Оксану Забужко її тривога за майбутнє її мови й усвідомлення мовного насильства, чиненого над її свідомістю.
МОВНО-ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ
Для вихованих в середовищі української енкратичної «дубль-новомови» перехід через тексти Оксани Забужко - неабияке випробування. Світоглядна упередженість таких читачів до всіх здобутків української літературної мови, що перебувають углиб від межі 1917 року, врешті, й незнання цих здобутків, спричиняє реакцію агресивйого несприйняття, закидів у штучності мови чи в моді на мову української діаспори. А втім, не забуваймо, що О. Забужко, як учений-філософ і як поет, пройшла вишкіл творами І. Франка та Лесі Українки — літературою, тотожною сутому мовомисленню (вже мовою Лесі Українки можна перекладати Гуссерля і Ясперса) («Філософія і культурна притомність нації»), що той евристичний потенціал наших письменників-інтелектуалів, який для більшості не став самоцінною інтелектуальною школою і так і лишився незчитаним - «нерозпечатаним», Оксана Забужко прочитала й розпечатала насамперед сама для себе, а вже подала написаним -для нас. Написала, здійснивши зворотну мандрівку від тих витоків нашої мови, де говори різних наріч сходилися в один мовний потік, де допливали до нього й інші потоки, з власним басейном природного живлення. Маю на увазі кінець XIX - початок XX ст., яким в історії української літературної мови можна позначити період активного творення її вищого соціального страту - мови освічених українців, що поставала в багатогранному спілкуванні, в літературній творчості наддніпрянців, галичан, буковинців.
Не маючи високого соціального престижу й ідеальних умов для свого розвитку, українська мова в Галичині і Буковині була, все ж, вільна від формальних обмежень та перешкод і вживалася в різних сферах громадсько-політичного, життя. Розвиток її функціональних стилів значною мірою залежав від зростання національної свідомості, від інтелектуально-емоційних зусиль представників української інтелігенції, від послідовних правних дій у цьому напрямі. Значення цього досвіду сучасні українські мовознавці ще й досі належно не усвідомили ані з погляду методологічних засад історії нашої мови, ані з погляду опанування закріпленими в численних текстах її тодішніми здобутками, ані з погляду практичних перспектив, які постають для української мови вже тепер, на початку XXI ст. Власне, цей досвід має загальноукраїнську вартість, а не суто локальну, факультативну, як це випливає з узвичаєних для нього термінів «галицький варіант», «західноукраїнський варіант», оскільки йдеться про формування й створення певного зразка із відповідним набором лексичних та граматичних мовних засобів, що становили типовий спосіб висловлення і спілкування українського інтелігента. Звичайно ж, західноукраїнське мовне середовище мало певні специфічно-територіальні особливості, проте не в таких пересадних межах, як це досі констатувалося в нашому мовознавстві, без належного опрацювання й задокументування мовних джерел. Усім дотеперішнім поколінням студентства за спеціальністю «українська мова і література» подавалося хрестоматійні тези П.П. Плюща про недосконалість і невиробленість української літературної мови в Галичині, Буковині і Закарпатті в кінці XIX - на початку XX ст. - про «відсутність у ній загальнообов’язкових норм [...], повну суміш різних тенденцій і традицій щодо вживання лексики, граматичних форм, графіки і орфографії», «штучну тенденцію уодноманітнення української літературної мови шляхом «огаличанення» мови письменників-наддніпрянців», яка «була витвором незначної частини націоналістичної інтелігенції і не мала під собою ніякого живого діалектного ґрунту» ( Плющ П.П. Українська літературна мова другої половини XIX - початку XX ст.: Шляхи її розвитку і специфіка її. - К., 1958. -С. 49). У вузівському підручнику П.П. Плюща «Історія української літературної мови» (К., 1971), яким і досі користуються на філологічних факультетах університетів, ці ж самі тези поширено й підсилено класовим підходом до характеристики мовних процесів - протиставленням мови «трудящого люду» і - «сільських куркулів, міської буржуазії та уніатського духовенства» (с.333-352). Упродовж десятиліть культивувалося ідеологічне табу на вивчення мови української інтелігенції кінця XIX - початку XX ст. Цю тему збувалося загальниками, що випливали з нехтування ролі діалектів західноукраїнського наріччя в історії стилістичного розвитку української мови. На жаль, не вільними від таких поглядів були й високофахові українські мовознавці. Пригадаймо одну з тез М.А. Жовтобрюха: «Якщо прогресивні письменники і публіцисти Галичини і Буковини свідомо орієнтувались на ті норми, що формувалися в літературній мові на Східній Україні, то інші, теж не менш свідомо, відштовхувались від них, чи то додержуючись у своїй практиці штучного «язичія», різносистемного за своєю структурою, чи орієнтуючись на норми якогось місцевого діалекту - бойківського, буковинського, лемківського тощо. Були спроби навіть створити окремий, галицький різновид української літературної мови, з його власними нормами, витвореними на вузькій південно-західній говірковій основі, великою мірою диференційованій і не уніфікованій за своєю структурою, отже, не сприятливій для вироблення єдиних норм навіть у межах його обласного поширення» (Жовтобрюх М.А. Уніфікація норм української літературної мови і діалекти // Мовознавство. - 1979. - № 5. - С. 6). Напевно, подібні настанови свого часу спричинилися до занедбання загальноукраїнського проекту створити словник мови Івана Франка, в якому брали участь і студенти (на кафедрі української мови Чернівецького університету ця праця тривала включно до 1985, проте багатюща картотека, розписана з 29-го тому праць письменника, так і залишилася, незапотребованою).
Багатьом теперішнім читачам, надто тим, хто не знає мови Франкових текстів і не має цілісного уявлення про неї, мова Оксани Забужко здається чужою. Той, хто живе на березі змілілого від чужомовного насильницького втручання струмка рідної мови, поки що не може по-справжньому відчути й зрозуміти мови письменниці, бо вона - по інший бік греблі мовного диктату, дискримінації слів, замовчування текстів, політичного переслідування за мову. Вона — в іншому історичному контексті. І цей контекст окреслений мовним досвідом української інтелігенції кінця XIX - початку XX ст., кристалізоване задокументування якого маємо насамперед у різножанрових творах Івана Франка, але й також у величезній кількості текстів того періоду з галузі публіцистики, шкільництва, письмово-офіційного ведення справ громадських товариств, місцевого урядування, листування, мемуаристики тощо. Тривалий час ці джерела були неприступними для загального читання і зберігалися зазвичай у бібліотечних спецфондах, та від кінця 80-их, коли скасування заборони на інформацію означало заразом і скасування заборони на тексти, гадаю, багато з професійно споріднених моїх однолітків відкривав для себе існування інших текстів, іншої мови, ніж та, до якої нас привчали, і будував свій український мовний світ із того, що віднайшов незнищенним скарбом на полі перманентного лінгвоциду. Припускаю, що й у цьому сенсі Оксана Забужко - речник покоління, яке по роках внутрішньої опозиції до «дубль-новомови» віднайшло ґрунт для відтворення й відновлення питомої поняттєво-лексичної й граматичної самобутності української мови.
Мовні пошуки письменниці, як можна гадати, були спрямовані на те, аби утвердити бодай у власній мовній свідомості не-факультативність, не-вторинність української мови, віднайти, увібрати й розвинути її природні, еволюційно вмотивовані змістові одиниці й канони мовомислення. Психологічні рушії цих пошуків доволі, виразно проглядають у текстах: «Нація, котра мислить про світ і себе в ньому категоріями позиченої мови (метамови), неминуче мислить несамостійно - себто сходить з єдиної, унікальної позиції у всесвіті, приділеної лише їй, з-не-при-том-нюється щодо цієї позиції (щодо себе самої) («Філософія і культурна притомність нації»); «кайфувати од себе, по-щенячому тішитись кожною ознакою власної присутности в світі, - це так само один із способів витворювати в ньому дім, надто коли чуєшся невідвзаємнений ні своєю мовою, ні країною» («Польові дослідження...»). Змагання до самостійності мислення, до притомності щодо рідної культури, до стану відвзаємненої мовної рівноваги, співмірності внутрішнього й зовнішнього мовного простору - ось вони, ті психологічні рушії, що спонукали О. Забужко витворювати свій своєрідний мовний дім.
Уникаючи пут «дубль-новомови» О. Забужко, як літератор, що безпосередньо працює з мовою і в мові, занурений в саму її змислову речовинність, вибудувала власний мовний профіль, виявила себе активним мовцем, якому замало відтворювати готові думки і який шукає найбільш близькі до свого розуміння світу й світовідчуття способи і засоби творення нової думки. У цьому мовному профілі виразно прозирає кілька шарів, які можна позначити пунктирно, загальними міркуваннями, бо ж, ясна річ, будь-які мовознавчі препарації із авторським текстом - справа, припустима лише в тих випадках, коли аналіз тих чи інших особливостей слововживання виявляє унікальне поєднання в мовній особистості колективного й індивідуального пізнавально-чуттєвого й мисленнєвого досвіду.
Тексти Оксани Забужко, взяті як різножанрова тематична цілість, дозволяють побачити надзвичайно важливий історичний контекст праці письменниці зі словом, яку можна порівняти хіба з працею художника-реставратора. Обережно, за словом слово видобуває вона з-під усіх тих пізніших нашарувань, якими з причин неуґрунтованої в природу української мови стильової доцільності покладено ледь проникну межу між лексикою літературної мови та величезним багатством народної лексики, між мовою української інтелігенції кінця XIX - початку XX ст. і сучасною нормативною українською мовою.
...
Лінгвістичний феномен української «дубль-новомови» упродовж кількох останніх років стає предметом дедалі пильнішої уваги - як в аспекті теоретичному, так і в мовно-публіцистичному, що має на меті ширшу соціальну поінформованість у цій проблемі (праці С. Караванського, Л. Масенко, О. Пономарева, А. Погрібного та багатьох інших), а також в аспекті мовознавчо-практичного дослідження історичної долі тих чи інших конкретних мовних одиниць та аналізу їх перспективи.
Оксана Забужко, натомість, не вповаючи на жодні мовознавчі настанови, сама вдмухує нове життя у десятки слів, які опинилися на маргіналіях української лексичної системи. І це не таке собі кількісне відновлення чи збагачення лексичного складу літературної мови - це перший крок на шляху відходу від української енкратичної «новомови», до зміни й відновлення якості української мови як породження унікального пізнавально-мисленнєвого досвіду української етнічної спільноти. Новітні лінгвістичні дослідження дозволяють також, на відміну від усталеного в нашому мовознавстві механічного розуміння слова лише як одиниці зовнішнього, найбільш рухливого і змінного шару мовної системи, глибше осягнути когнітивну природу слова: «Між думкою і словом виявляється ще одна сфера мовленнєво-мисленнєвих процесів, пов’язаних як з класифікацією досвіду людини і його рознесенням по своїх власних класах, з категоризацією цього досвіду, так і, що особливо важливе для нас, з віднесенням гаданого повідомлення до певного типу тексту, в якому зазвичай в даному соціумі дається опис даного фрагмента досвіду» («Человеческий фактор в языке. Язык и порождение речи». - М.: Наука, 1991. - С. 9).У свідомості людини вся сфера означування і ословлювання окремих фрагментів дійсності, вся сфера номінативного апарату співвіднесена з внутрішнім лексиконом і базовою одиницею номінації - словом (Там само, с. 134). Слово пов’язане з внутрішнім лексиконом людини механізмами упереджувального синтезу: всі слова зберігаються в пам’яті людини, в лексиконі людини не тільки синтагматично, а й парадигматично; в силу наявності цих зв’язків людина, вимовляючи одне слово, вже ніби бере на себе певні «обов’язки» вимовляти інші слова (Там само, с. 69), вимовлене слово у свідомості людини накладається на певну вербальну сітку. Мовне чуття Оксани Забужко і мислення філософа підказує їй навіть внутрішньо споріднені з мовознавчими термінами образи, якими схоплено суть зв’язку мови і культури, культури і свідомості: «Наче сітківка ока, неспроможна зареєструвати ультрафіолетового або інфрачервоного випромінювання, «сітківка» нашої свідомости вкрай жорстко і штивно «розмічена» приналежною культурою, і все, що «не вганяється» в її знакову систему, просто пускає мимо» («Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей»). Засвоєння мовного досвіду Франкового й наступних поколінь української інтелігенції - одні з віднайдених дверей до української мовно-свідомісної єдності й один із шарів мовного профілю О. Забужко - це відновлений і змістово збагачений самою письменницею ряд мовних одиниць (насамперед на рівні окремих слів, словосполучень та граматичних одиниць), які становили узвичаєний мововжиток у середовищі освічених українців наприкінці XIX - в початках ХХ с.
Л-ра: Урок української. – 2001. – № 4. – С. 10-17.
Твори
Критика
